Kitabı oku: «Привиди серед нас», sayfa 3

Не вагаючись, Власта потягнула його за правицю, яка передавала послання, різко заламавши її йому за спину. Чоловік на диво не зронив жодного звуку, хоч вона чудово знала: цей прийом болючий.

«Чому він прийшов так відкрито? На що розраховував?»

Власта зненацька відчула страшну лють і ненависть до цього невідомого, уся втома і переживання налягли з новими силами. Патрульна притисла німого молодика до стіни, все більше заламуючи руку. Вперше в житті вона зненавиділа устав: патрульним не дозволялося у позаслужбовий час мати ні кайданок, ні зброї. Тож, щоби не впустити підозрюваного, їй не лишалося нічого, окрім як оглушити його. І саме тоді, коли вона мала намір «відключити» його, вгативши обличчям об стіну, патрульна на щось наступила п’ятою й частково втратила рівновагу.

Власта не втрималася й скрикнула, побачивши посинілу знекровлену чоловічу руку, що валялася в її передпокої. Розгубившись, патрульна мимоволі послабила хватку, а вже за мить відчула поштовх. Настільки сильний, що відкинув її до протилежної стіни. Велике дзеркало, об яке вона боляче вдарилася, загрозливо задрижало, а підозрюваний кинувся навтьоки.

Коли патрульна вилетіла за ним на вулицю, то зрозуміла, що той уже безслідно зник.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 09:50

– Тобто? Ти хочеш сказати, що це не він приніс руку? – вкотре перепитав Войтюк.

– Льошо, скільки можна повторювати? Не він!

Власта знервовано ходила кімнатою, час від часу кидаючи погляд на криміналістів, які безцеремонно окупували помешкання й вивчали кожен його сантиметр. А надто саму кінцівку, що хтозна-звідки тут опинилася.

– Господи, добре, що Катя всього цього не бачить! – Власта притлумила нудоту, що вкотре підступила до горла.

– Думаю, нам варто залишити їх у твоєму помешканні, – кивнув Кир’ях на експертів, від яких тхнуло міцним запахом цигарок; Жені раптом шалено захотілося курити. Оперативник змусив себе відмовитися від цього задоволення. Натомість знову принюхався і цього разу розпізнав ще один запах: ледь уловимий аромат цукерок. Звісно, ними бавилася не Власта. Катя – ось хто справжній любитель солодкого з-поміж усіх його знайомих. – Ми можемо ненавмисне затоптати важливі сліди. Можна випити кави десь неподалік?

– Женю, до мене у квартиру ніхто не заходив. Які сліди? Він стояв на порозі, вклав мені у руку папірець, а я його відразу спробувала затримати.

– Але ж ця рука якось опинилася у твоїй квартирі, – заперечив Женя. – Як інакше вона могла сюди потрапити, якщо нікого чужого тут не було?

– Власто, можливо, до тебе ще вранці хтось приходив? Ну, не знаю, листоноша, скажімо. Чи просто сусід? Чи майстер якийсь?

– І я не помітила, як мені на поріг поклали людську кінцівку? Льошо, нікого тут не було. Окрім мене та Каті. Навіть Артем уже кілька днів не приходив.

– Ну, Власто, так не буває, – заявив Кир’ях. – Хтось мусив принести цю руку. Не з повітря ж вона з’явилася. Можливо, ти не помітила, як він її підкинув? Може, він заздалегідь поклав її на порозі, потім подзвонив у двері, а ти від шоку, що він заявився до тебе додому, не зауважила? Власто, вона вже лежала на порозі і, поки ви боролися, він непомітно штовхнув її ногою тобі у помешкання. Ось і все, – розвів руками. – Власне, це єдине логічне пояснення. Ти у цій ситуації справді могла не помітити. Існує чимало дуже вправних людей. Знаєш, скільки я таких зустрічав за тридцять років служби? Такі люди здатні поцупити будь-що у будь-кого просто з-під носа. Чому не можна так само щось підкинути?

Власта замислилася: чи могла вона так схвилюватися, що не помітила, як незнайомець підкинув руку? Якщо все так, як каже Женя, то виходить, вона стала жертвою добре продуманого плану. Вдруге цей чоловік приніс частину трупа поліції, а потім, скориставшись розгубленістю, втік. Урешті він не міг не розуміти, що його знають в обличчя і спробують впіймати. Отже, фокус з рукою – добре продуманий хід?

Усе більше деталей вранішнього інциденту поставало перед очима. Вона згадала, як одразу її налякав цей настирливий, нетактовний стукіт. Як підійшла до дверей і дослухалася. У цей час кінцівки, без сумнівів, на підлозі її передпокою не було. Стукіт повторився, і вона, роздратована наглістю непроханого гостя та власною боягузливістю, відчинила двері. А що тоді? Тоді всі думки вмить випарувалися. Окрім однієї: перед нею саме той, хто щось знає про вбивство Єгора. Чи дивилася вона собі під ноги? Звісно, ні.

Пояснення Кир’яха видавалося все більше логічним. До того ж воно її заспокоювало. Ця рука більше ніяк не могла потрапити до її помешкання. Власта знову скоса зирнула на посинілу огидну кінцівку – її саме пакували до прозорого пластикового пакета. Бордова кров зсохлася у місці відрізу. Вона не сумнівалася: від тіла її відчикрижили тією ж гострою сокирою, що і ногу. Кому належали ці кінцівки?

«От, дурепа! Власто, невже ти справді могла подумати, що вбивця заявиться до поліцейської додому без жодного плану з порятунку? Власто, ти мусила бути уважнішою! Ти мусила відразу збагнути, що для тебе підготували пастку! От, дурепа! Власто, як ти могла не помітити людської кінцівки, що лежала на твоєму порозі?»

Патрульна звела погляд на Кир’яха. Той досі стояв перед нею, чекаючи її відповіді. Як завжди, спокійний і розважливий. Мабуть, найбільш розважливий з усіх поліцейських, яких вона будь-коли зустрічала. Що то – досвід!

Власта зітхнула, відтак не втрималася – кинулася Кир’яху в обійми й розревілася.

– Ну, все-все, припини, – по-батьківському спробував заспокоїти її Женя. – Хлопці, – звернувся до криміналістів, які з роззявленими ротами витріщилися на них, – продовжуйте працювати. Що, ніколи не бачили жіночої істерики?

Сльози котилися обличчям, потроху надаючи Власті полегшення. Кир’ях з Войтюком утомлено перезирнулися.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 10:00

– Ти добре мене зрозумів? – уточнив Адріян Скляр, зупинивши погляд на крихітній вазочці з квітами, що раз на кілька днів розносив по номерах готельний персонал, аби створити красу та домашній затишок. Троянди всохли ще вчора, проте їх досі ніхто не замінив.

– Я візьмуся за це негайно ж, не переймайся, – запевнив тихий, однак упевнений чоловічий голос.

Адріян Скляр посміхнувся кутиком рота – єдиний вид посмішки, на який був здатен. Він ретельно витер губи серветкою, зім’яв її та відкинув убік.

«А щоб тобі!» – вилаявся, коли білий зіжмаканий папір покотився задалеко і зрештою впав на підлогу з протилежного боку столу. Колишній слідчий хотів був підвестися, щоби підняти, та в цю мить озвався його співрозмовник:

– Скажи мені ще раз останнє прізвище.

– Криштальська. Тетяна Криштальська. Вона – колишня наркоманка. Але мені потрібно знати не лише її минуле, але й те, чим вона живе зараз. Місця, де вона буває, з ким спілкується, на що витрачає гроші, як у неї з фінансами. Все. Так само і про інших. І не забувай: усе це терміново, – відсунув подалі тарілки, з яких ще кілька хвилин тому смакував готельним сніданком № 2.

Чоловік у слухавці мугикнув, записуючи завдання. Не вперше колишній слідчий звертався до нього, цікавлячись інформацією, яку цілком легко дістати, коли ти працюєш у поліції. Натомість Скляр регулярно віддячував йому вартісними порадами під час розслідування різноманітних справ, переважно кримінальних. Антін Дуборіз був єдиним, з кого колишній слідчий ніколи не брав платню за свої консультації, очікуючи натомість швидкої реакції на власні запити.

Із Дуборізом вони встигли пропрацювати у поліції вісім років, перш ніж Адріян Скляр пішов у заслужену відпустку. Однак і після цього співпраця не припинилася. Їхні стосунки не можна було назвати дружніми, радше робочими. З Дуборіза – його можливості оперативника, зі Скляра – багаторічний досвід і талант розшукувати найхитріших злочинців. Крім того, цього разу Дуборіз мав ще одну вагому причину допомагати Скляреві: сам начальник поліції Луцька, хороший приятель Скляра, прохав про це.

– У Дніпро, як незалежний консультант, я так розумію, ти не поїдеш? – обережно поцікавився Антін Дуборіз.

– Ні, передай, що не поїду, – Скляр скривився, відчувши запах барбарисових цукерок, що непрохано долинув з відчиненого вікна за його спиною. – Аванс я поверну – надішлю на той самий рахунок, звідки мені його відправили. І, будь ласка, не турбуйте мене жодними проханнями про консультації. Поки не завершу справу сина, я не братимусь за нові розслідування.

Адріян Скляр підвівся й пройшовся готельним номером. Без поспіху він обійшов стіл і пошукав поглядом зіжмакану серветку.

«Куди вона поділася? – насупився. – Та біс із нею: прибиратимуть номер – знайдуть і викинуть.»

– Всьо, я зрозумів, – тим часом відповів його співрозмовник.

Антін Дуборіз поставив ще кілька уточнювальних запитань, відтак пообіцяв виконати усе за максимально короткий термін.

Телефонну розмову Адріян Скляр завершив цілковито задоволеним. Перед тим як залишити номер, він зачинив вікна (ніколи не лишав їх відчиненими, йдучи з готельного номера), дістав із вази всохлі квіти та з огидою викинув. Його голова була настільки зайнятою складанням наступних планів, що він так і не звернув уваги: зіжмакана серветка якимсь дивом уже опинилася у смітничці разом з іншим непотребом.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 10:30

– Дякую, – мовила Власта, відводячи погляд, щоб офіціантка не помітила її заплаканих очей.

На стіл перед нею поставили білий чайничок із трав’яним чаєм та горня з блюдцем, поклали стіки з цукром. Поряд із чаєм одразу запарували дві порції американо, які замовили Кир’ях та Войтюк. Кав’ярня, в яку вони зазирнули, розташовувалася у сусідній багатоповерхівці. Приміщення розраховане лише на чотири маленькі столики, проте виявилося порожнім, коли вони прийшли. Цей заклад Єгор вважав ідеальним місцем для усамітнення, і саме сюди вони з Властою частенько приходили кавувати. Вдома у Власти досі порядкувала слідчо-оперативна група, тож вона вклала Маркіза у котячу переноску й дозволила хлопцям привести себе сюди.

– Давай я за тобою догляну, – всміхнувся Женя, наливаючи у Властине горня гарячого запашного чаю. – М-мм… Пахне ромашкою, мелісою і ще чимось, не можу збагнути.

– Не знала, що ти тямиш у травах.

Власта з удячністю подивилася на Кир’яха й сумно посміхнулася. Його очі були червоними від утоми, під ними темніли кола, а ще патрульна помітила, що він неголений. Його дружина, Майя, ніколи не дозволяла такої сваволі, тож це могло свідчити лише про одне: Женя не був удома від учорашнього ранку.

– Тобі багато чого про нього невідомо, запевняю тебе, – пожартував тим часом Войтюк.

Якби патрульна краще знала Льошу, а Кир’ях не відволікся, випадково проливши чай, то хтось із них обов’язково помітив би, що молодий оперативник сьогодні почувається не у своїй тарілці.

– Ти мав нічне чергування? – запитала патрульна у Жені, коли той насипав цукор у свою каву.

– Є таке, а що?

– Тобто, ти не спав уже більше як добу?

Кир’ях відмахнувся, мовляв, не вперше, а відтак усе ж поцікавився у Войтюка, чому той постійно вовтузиться й не може спокійно всістися. Льоша завмер, до цієї миті він не помічав, що його поведінка так впадає в око. Молодий оперативник по-хлоп’ячому посміхнувся й урешті змусив себе заспокоїтися. Й усе б нічого, якби не те нав’язливе відчуття якогось лоскоту чи холодку, що безцеремонно розташувалося на його потилиці ще зранку. Так, ніби щомиті хтось супроводжує його, куди б він не подався.

– Ти когось чекаєш? – поцікавився Женя, коли Льоша, не втримавшись, укотре озирнувся.

– Я? Ні, ні. Нікого не чекаю. Вибач, то все нерви, – мляво всміхнувся Войтюк. – Скажіть, ви вірите у передчуття? – несподівано запитав. Він хотів сказати «карму», та, на щастя, вчасно стримався.

– Передчуття? – питання Войтюка виявилося таким несподіваним для Власти, що відразу ж повернуло неспокій.

– Льошо, не давай своїм страхам і негативним відчуттям себе захопити. Те саме стосується і тебе, Власто. Я розумію, що за ці дні чимало сталося. Але повірте мені, старому слідчому. Я знаю, що кажу. Ви ще молоді й лише недавно у поліції, проте саме в цей час усе й починається.

Власта та Льоша звели на Женю зацікавлені погляди.

– Через два роки, відколи я перевівся у відділ розслідування злочинів проти життя та здоров’я особи, мене так плющило, що ви собі не уявляєте. Я не спав, я мучився, я боявся. Мені на кожному кроці ввижалися вбивці. Знаєте, скільки разів мені погрожували розправою за час моєї служби у поліції?

– Ну, якщо мені вже неодноразово погрожували за ті шість років, що я тут, то можу уявити, скільки разів ти з цим стикався, – Льоша знову мимоволі зиркнув у вікно: жодних підозрілих осіб. Слова Жені – мов бальзам на душу. А раптом він справді накручує себе?

– З цим навіть я стикалася, хоч я найменше з вас працюю у поліції, – закивала Власта й усміхнулася. Знову сьорбнула чай, відчула, як гаряча рідина приємно стікає горлом, заспокоюючи. Ці кілька днів виявилися найгіршими в її житті.

– Сьогодні вранці я підійшов до машини й помітив, що багажник відчинений, – зізнався Войтюк.

– Щось викрали?

– Ні, Жень, нічого. Я все уважно оглянув.

– А чому ти не викликав слідчо-оперативну групу? – запитала Власта, знову сьорбнувши. Чай поволі вистигав, але задоволення від пиття не зменшувалося.

– Гм… Я так розгубився, що навіть не подумав, – закліпав очима Войтюк. – Та й нічого ж не викрали.

«Цікаво, чи спілкувався батько Єгора з Властою та Женею? Певно, ні – вони б розповіли. Винюхує все старий.»

Льоша великим ковтком допив американо і повернув горня на блюдце – у тиші кав’ярні вийшло занадто гучно.

– Усе ж варто було викликати. Хай би зняли відбитки. Це, певно, якісь наріки намагалися щось поцупити, але їх хтось злякав. Могли б запросто вирахувати, у нашій базі зберігається чимало відбитків. Справу ми б не відкрили, оскільки нічого не викрадено, та все ж могли б побалакати з ним чи з ними. Так би мовити, по-дружньому. Щоб не совалися, куди не слід.

Льоша відмахнувся.

– Пізно вже.

Войтюк на мить заплющив очі, розмірковуючи над словами Кир’яха. Відтак несподівано, вперше за весь день, розслаблено посміхнувся:

«Женя має слушність. Це все нерви. Треба ж було так себе накрутити. Войтюк, кому ти потрібен?»

Молодий оперативник розплющив очі. Знову сповнений сил і готовий працювати. Та навіть якщо хвилювання й полишило його, то совість усе одно продовжувала мордувати.

Він завинив перед Єгором. Страшенно завинив.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 12:30

Женя Кир’ях виглядав похмурим. Якби хтось спостерігав за оперативником, то здивувався б, наскільки разюче змінився вираз його обличчя, щойно машина Войтюка зникла за поворотом. Незадовго до того вони провели Власту до її помешкання, наказавши відпочити та заспокоїтися перед нічною зміною.

– Ти мусиш розуміти, Власто, коли ти втомлена й засмучена, ти навряд здатна комусь допомогти. А робота твоя полягає саме в тому, щоб служити й захищати. Пам’ятаєш цей девіз? – наставляв він хвилин десять тому.

Пообіцявши тримати її у курсі справ, оперативники приєдналися до слідчо-оперативної групи, цікавлячись результатами, якими ті могли наразі поділитися.

– Ми знайшли відбитки, – повідомив Олександр Завара, високий русявий криміналіст, що виявився лиш на два сантиметри нижчим від довготелесого Войтюка.

Різниця між зовнішністю обох чоловіків полягала у тому, що Льоша був страшенно худим, інший – кремезний. Тож, навіть не поступаючись зростом, молодий оперативник візуально виглядав набагато меншим за криміналіста.

– Дуже схоже, що ці відбитки збігаються зі знайденими у покинутому Renault. Хоча остаточний висновок – лише після детального вивчення. Рука, підказує мені чуйка, належить тому ж тілу. Проте, знову ж таки, все – після проведення експертизи.

Нині чимала кількість поліцейських була «кинута» на вивчення прилеглої території, допит сусідів Власти та інших людей, які працюють та живуть поблизу. Кир’ях мав великі надії, що колеги щось виявлять. Щоправда, побалакавши з черговим оперативником Тарасом Нагаєм, дізнався, що пошуки невідомого не увінчані успіхом. Кир’ях скривився.

Хвилину тому Войтюк, за дорученням Гусейнова, поїхав до міськвідділу. Слідчий наказав йому зайнятися справою наркоторговця, якого вони впустили у Львові. І тепер, коли Женя лишився один, він міг не приховувати власної тривоги. Оперативник намагався тримати ніс за вітром поряд із Властою та Льошею. Але ніде правди діти: він був стривожений не менше за цих двох.

Оперативник повернувся до кав’ярні, замовив нову порцію американо й заходився міркувати над розслідуванням.

Він подумав про Гусейнова. Слідчий був переконаний, що до справи може мати причетність наркоторговець. Чоловік утік, щойно на площі Ринок почалася стрілянина. Не дивно: цей тип не мав жодного бажання перебувати у місці, куди за кілька хвилин неминуче приїде чимало поліції. Войтюк поривався негайно затримати його, та колеги втримали: у них не було нічого суттєвого проти цього чоловіка. За відсутністю достатньої доказової бази його би за деякий час неодмінно відпустили (оборудка, на яку всі вони так чекали, з якихось причин не відбулася). Вчинити так, як бажав Войтюк, – означало дати зрозуміти баризі¹¹, що на нього полюють. Як наслідок, упіймати його стало би набагато важче. Зрештою, поліцією було прийнято рішення, як і раніше, продовжувати таємне стеження.

Женя Кир’ях не надто вірив у версію Гусейнова. Навіть якщо припустити, що барига якось дізнався про організоване у Львові стеження. Навіщо наркоторговцю вбивати поліцейського на очах у всіх та ще й у момент, коли поряд чимало інших правоохоронців? У поліції нічого конкретного проти цього чоловіка не було. Вони чудово знали, чим він займається, але не володіли жодними доказами, прийнятними для суду. Як не крутив Женя цю ідею, пазлики не складалися.

Звісно, завжди потрібно враховувати, що можуть існувати невідомі факти, проте поки Женя рішуче відкинув версію, що саме наркоторговець мав намір убити Єгора.

Кир’ях помітив, що екран його мобільного ожив – отже, за кілька секунд прийде сповіщення чи хтось зателефонує. Його старенький смартфон останнім часом дратував надзвичайною повільністю.

– Слухаю, – відповів на дзвінок із незнайомого номера.

Оперативник аж ніяк не здивувався, коли батько Єгора призначив зустріч.

«Старий підозрює усіх, – збагнув Женя. – Ну, що ж, я би теж так учинив.»

Під час поминок Кир’ях намагався второпати, чи цей суворий старий, укритий зморшками та старечими плямами на обличчі, бодай трохи любить сина. Судячи з того, що він знав, Єгор робив усе можливе, аби скоротити до мінімуму спілкування з цією людиною. Спроби Скляра-старшого знайти вбивцю сина – це поклик серця люблячого батька чи банальне бажання відстояти свою власність? Кир’ях знав, що, хоч офіційно над слідством головує Гусейнов, саме Адріян Скляр – безпосередній керівник.

Урешті Женя відмахнувся від того, що вважав не своєю справою, і знову зосередився на розслідуванні.

Найперше спробував довідатися, чи отримував Єгор погрози останнім часом. Особисто йому чи будь-кому іншому Скляр про це не розповідав. Однак це зовсім нічого не означало. Єгор не з тих, хто схильний скаржитися на проблеми.

Женя зателефонував Тані, висловив співчуття та запитав, чи не чула вона бодай щось про погрози. Дівчина Скляра запевнила, що їй нічого не відомо.

– Але я таки маю дещо розповісти. Вчора до мене приходив батько Єгора й навів на певні роздуми. Не знаю, чи може це якось стосуватися справи…

Женя завмер, відчувши в її голосі збентеження.

– Словом… Женю, ти ж в курсі, що Єгор завжди мріяв про те, щоб піти зі служби й стати приватним детективом?

– І? – ще більше нашорошився оперативник.

– Близько двох тижнів тому до нього звернувся такий собі Владислав Новацький з проханням розслідувати для нього одну справу.

– Що то за справа?

Таня завагалася, а відтак відповіла, ніби вибачаючись:

– Я не знаю, Женю. Ти ж знаєш Єгора, він ніколи нічого не розповідав про роботу. Та можу сказати із певністю, що останніми днями він почав приділяти цій справі чимало часу.

– Можеш дати мені контакти цього Новацького?

– Нічогісінько не знаю про цю людину, окрім імені та прізвища. Я й прізвище запам’ятала випадково. Таке саме мав мій перший роботодавець у дешевенькому кафе, коли я працювала там, ще студенткою.

– Ну, гаразд, я спробую щось довідатися, – замислився оперативник. – Щось ще маєш додати?

– Маю.

Нова мовчанка й очевидне хвилювання з боку Тані знову привернули увагу оперативника.

– Я питала у Єгора, звідки він знає його. Єгор сказав, що цей чоловік свого часу відсидів за вбивство. І до в’язниці його відправили саме завдяки старанням Єгора.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 13:30

Адріян Скляр ненадовго відволікся, дослухаючись до мирного дихання дружини. Вночі їй так і не вдалося стулити очі й лише вранці жінка нарешті заснула, скориставшись порадою чоловіка: прийняла снодійне. Він вдоволено похитав головою. Нині йому потрібен спокій.

Батько Єгора Скляра поправив окуляри й укотре перечитав список. Його чоло давно вкрилося численними зморшками, шкіра на обличчі виглядала тьмяною і зіжмаканою. У молодості цього чоловіка називали красенем, проте всі погоджувалися з тим, що його краса аж ніяк не звичайна. Вона завжди була холодною, немов усередині цієї людини жив не поліцейський, який покликаний захищати добро та справедливість, а кат, що прагне помсти.

Своє ім’я він отримав од матері. Ревна віруюча (хоча старанно приховувала це від радянської влади), вона назвала його на честь ранньохристиянського мученика Святого Адріяна Нікомедійського. Можна сказати, ім’я – єдине, що у нього лишилося на пам’ять від цієї жінки.

У дитинстві Адріян Скляр рано залишився сиротою: батько загинув унаслідок нещасного випадку на будівництві, а мати не пережила злиднів повоєнних років – здоров’я її було добряче підірване. Опікою хлопчика зайнявся двоюрідний дядько – людина, яку він уперше в житті побачив на похороні матері. Той був військовим ще замолоду й увесь час тинявся Союзом. Адріян Скляр був змушений приєднатися до цього практично незнайомого йому чоловіка, й відтепер так само змінював проживання кожні два-три роки, а інколи й щороку. Теплих почуттів між цими двома так ніколи й не виникло.

Адріян Скляр був кволим, хворобливим хлопчиком, неймовірно замкнутим у собі. За все дитинство він так і не здобув справжніх друзів, а за доросле життя і поготів. Чимало людей здивувалися, дізнавшись, що цей мовчазний і похмурий чоловік одружився. І не на абикому, а на жінці із шанованої родини. Ба більше, Марія Скляр (у дівоцтві – Цісар) виявилася неймовірною красунею. З роками її врода нікуди не зникла, навпаки – розквітла. З принцеси вона перетворилася на королеву.

Ще підлітком Адріян Скляр закінчив військове училище, а відтак подався у військові. Через п’ятнадцять років він став правоохоронцем, а ще через кілька – відомим слідчим. Не дивно: у своєму житті він не знав нічого окрім важкої праці над собою та дисципліни. Просування кар’єрними сходами відбулося блискавично.

Усе життя він займався спортом, тож і досі перебував у хорошій формі. Цю людину поважали, але разом з тим серед його оточення не було жодного, хто би ставився до нього бодай з симпатією. Він завжди казав усе, що думає, ніколи нічого й нікого не боявся. Його вважали різким і часто несправедливим. Усіх навколо цей чоловік зневажав. Суворий, завжди підозріливий погляд з-під лоба міг змусити відвести очі кого завгодно. А ще ніхто ніколи не бачив, як Адріян Скляр усміхається.

Однак ця людина під час своєї служби розкрила більше справ, ніж будь-хто інший. Він завжди вирізнявся рішучістю, твердістю характеру та вмінням швидко діяти. Навіть зараз, перебуваючи на пенсії, він частенько консультував уже колишніх колег, за що отримував непогані гроші.

На цупкому папері свого робочого щоденника акуратним почерком Адріян Скляр записав кілька прізвищ:

Таня Криштальська

Олексій Войтюк

Євгеній Кир’ях

Власта Коваль

Антон Гусейнов

Максим Гочмановський

Тарас Нагай

Поміркувавши, він доповнив список:

Професійна діяльність Єгора. Помста невідомого кримінальника з Луцька

Професійна діяльність Єгора. Помста невідомого кримінальника з Рівного

Наркоторговець (Львів)

Адріян Скляр замислився: людина, яка заявляє, що їй відомо ім’я вбивці Єгора, каже правду? Якщо так, то звідки воно їй відоме?

«Навіщо цей цирк із небіжчиком? Чиє тіло він приніс, і хто вбив того нещасного?»

Скляр зняв окуляри, повільно протер скельця і одягнув. Знову дослухався до спокійного дихання дружини. Під час сну її обличчя нарешті розслабилося і здавалося умиротвореним. Він стиха підійшов і підтягнув ковдру їй на плечі.

У коридорі почулися голоси, відтак хтось пройшов повз їхній номер, очевидно, до ліфта. Марія Скляр спала міцно, готельний шум їй не заважав. Попри те, що обране місце для проживання йому подобалося, Адріян Скляр доручив дружині знайти квартиру. Найперше для того, щоб вона хоч трохи відволіклася. Та й залишатися у цьому місті вони мали намір аж до тих пір, поки не знайдуть вбивцю сина – ідея винайняти помешкання видавалася більш раціональною.

Скляр повернувся до письмового столу і вкотре перечитав нотатки. Відчував, як пашить його обличчя, і, хоч головний біль не турбував, одразу збагнув: підвищується тиск.

«Якщо він справді знає, хто вбив Єгора, чому би не сказати прямо, хто це зробив? Що він замислив? На чиєму він боці: правосуддя чи вбивці? Або ж він сам божевільний вбивця, який власноруч убив Єгора, ще когось, а тепер вирішив познущатися. А можливо, він – найманець? Людина, яку найняли виконувати брудну роботу? І замовник хтось із цих людей зі списку?

А що, як він усе ж на боці правосуддя і його намір розкрити нам ім’я вбивці справжній?.. Адріяне, ти при тямі? Він зберігає частини людського тіла! Носиться з ними містом! Яка нормальна людина чинитиме так?!»

Колишній слідчий міцно стиснув кулаки зі злості та безпорадності: «Хто, в біса, цей тип?»

«Хтось, хто все життя до цього часу провів непомітно, – відповів внутрішній голос. – Люди із такою зовнішністю, – він пригадав його хворобливо-бліде обличчя, надмірну худорлявість і відсутність волосся, вій та брів, – як правило, ховаються від суспільства, мають максимум двох-трьох знайомих і працюють там, де зустрінуть мінімум людей. Вони здаються непомітними – бо справді непомітні. Вони – привиди серед нас. Ними ніхто не цікавиться або ж намагається на них не звертати уваги. Тихоні, від яких нічого лихого ніколи не почуєш. Тільки ніхто не знає, що коїться у їхніх головах.»

Скляр розстібнув верхній ґудзик сорочки та сьорбнув води: запив таблетку від тиску. Якийсь час сидів похмурий і нерухомий, думки у голові плуталися. Його уявлення про те, хто міг бажати смерті синові, наразі видавалися надто туманними. Найголовнішими версіями він уважав помсту з боку заздрісних колег (син ніколи не вмів тримати людей у лабетах) або ж з боку того, кого Єгор колись відправив на нари. Зо два роки тому Єгора заледве не позбавив життя один такий тип. На самого ж Адріяна Скляра за всю його службу скоювали замах не менш як шість разів.

Він скривився, пригадуючи діалог з дівчиною сина. Адріян Скляр не сумнівався, що ця жінка не все йому розповіла. Якби допит проводився як годиться, він би розмовляв з нею зовсім по-іншому.

«Хтозна, можливо, ще доведеться.»

Йому пригадалося, яким щастям світився Єгор, коли тільки почав зустрічатися з Танею. З точкою зору сина батько так і не погодився. Він так і не повірив у щирість почуттів дівчини, що замолоду мала проблеми з наркотиками. Зрештою, жінкою вона була гарною – залицяльників їй ніколи не бракувало. Чимало з них були заможними і набагато успішнішими, ніж Єгор. Адріян Скляр зовсім не здивувався, коли Таня покинула його сина.

Так само не сподобалися йому Єгорові приятелі зі служби.

Із шести замахів на Адріяна два було здійснено на замовлення колег. Його прикрий життєвий досвід змушував придивлятися до кожного, хто поряд.

Особливо до друзів.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 14:30

– Швидко ж ви працюєте, – Владислав Новацький неквапливо сьорбнув чаю. Його уважні запалі очі ретельно вивчали оперативника, не приховуючи цікавості. – Кава тут смачна, – кивнув на горня, яке поставила перед Кир’яхом молоденька офіціантка. Для Жені то була третя за пів дня. – Колись я багато її пив. А зараз не дозволяє здоров’я, – перевів погляд на дівчинку в чорній уніформі закладу й підбадьорливо їй усміхнувся. – Тільки от обслуговування зіпсувалося. Беруть усіх підряд, – поділився, коли низенька працівниця відійшла до іншого столика.

На вигляд Новацькому було за п’ятдесят, хоч насправді лише сорок чотири. На скронях волосся посивіло, проте загалом виглядало досить міцним і на диво густим. На кістлявому безіменному пальці лівиці оперативник помітив золотий перстень із печаткою та написом, який Женя не спромігся прочитати зі свого місця. Їхню розмову вже кілька разів уривав мобільний Новацького. Чоловік говорив голосно, його відповіді під час телефонних розмов звучали впевнено і діловито. Кир’ях уже знав, що той працює керівником будівельної фірми.

«Потрібно буде поцікавитися про нього у Властиного бойфренда», – оперативник пригадав, що той теж має фірму такого самого спрямування.

Багато часу Кир’яху не знадобилося, щоб перевірити список дзвінків Єгора і знайти номер телефону невідомого, який, за словами Тані, з’явився нізвідки й запропонував Єгорові чималеньку суму за розслідування однієї давньої справи. На щастя, чоловік погодився на зустріч одразу. Така готовність співпрацювати сподобалася досвідченому оперативнику, проте аж ніяк не применшувала підозр, що крутилися у його голові.

– Я навіть не сумнівався, що рано чи пізно ви до мене прийдете, – спокійно повідомив Новацький, коли Кир’ях сьорбнув гарячого ароматного напою.

Новацький щойно завершив ще одну телефонну розмову й під’єднав мобільний до павербанку. Офіціантка поставила перед ним тарілку з запашним бургером та картоплею фрі. Кир’ях устигнув підглянути у меню ціну – сто сімдесят п’ять гривень. Женя ковтнув слину і сьорбнув своє еспресо, що виявилося чи не найдешевшою позицією у цьому закладі.

– Що ви доручили розслідувати Єгору Скляру?

– Ого. Так одразу переходите до справи. Думав, хоч трохи побалакаємо про се, про те, – Новацький іронічно посміхнувся, відставив чорний чай убік.

Мимоволі Женя скривився: він ненавидів запах бергамоту. Ненадовго його увагу відволік офіціант, який саме цієї миті приніс за сусідній столик борщ з пампушками. Оперативник ковтнув слинку: це була його улюблена страва. А те, що останній раз він їв о другій ночі, загострювало бажання. Кир’ях притлумив у собі поривання скуштувати бодай чогось. Від кави його вже нудило, а шлунок немилосердно нагадував про себе, проте оперативник стійко тримався. Новацький тим часом накинувся на бургер, одним махом відкусивши чималий шмат. Їв він енергійно і з апетитом.