Kitabı oku: «Вірші», sayfa 2

Думка

 
Як за лісом, за пролісом
Ясне сонце сходить,
Як за морем за далеким
Десь воно заходить, —
Я згадую інший ранок,
Інший вечір бачу.
Та й думаю: було колись,
Тепер не побачу.
Я згадую тоді про степ,
Широкий, пахучий,
Та й думаю, і я тоді
Неначе був луччий.
Там був простір, всюди воля,
Жилось, як хотілось;
Молодому, безпечному
І лихо не снилось.
Вийдеш собі – любо глянуть:
Кругом все співає…
Куди ідеш, чого ідеш? —
Ніхто не спитає…
Небо ясне, степ – як море,
Трава зеленіє,
Льон синіє, гречка пахне,
Пшениця жовтіє.
По пшениці теплий вітер
Хвилями гуляє,
Молодую пшениченьку
Неначе гойдає.
Над берегом чайка скиглить,
Діток доглядає;
На толоці вівчар в брилі
На сопілку грає.
Там синіє Дніпр широкий
З жовтими пісками,
З високими берегами,
З темними лісами…
Шумить, біжить стародавній
І буде шуміти,
А мені вже, самотньому,
Та й не молодіти…
Года ж мої, орли мої,
Скажіть, де ви ділись —
Чи ви в лісі, чи ви в морі
З лиха притаїлись?
Озвітеся, вернітеся,
Я вас пришаную,
Як дівчину коханую,