Kitabı oku: «Загадки»

* * *

 
Бачить – не бачить,
Чути – не чує,
Мовчки говорить,
Дуже мудрує.
Часом захоче —
Правди навчає;
Іноді бреше,
Всіх звеселяє.
Люба розмова, —
Будемо, діти,
З нею довіку
Жити-дружити.
Хто ж то такая
В світі щаслива,
Мудра, правдива
І жартовлива?
Як не вгадали,
Стану в пригоді:
Річ коротенька —
КНИЖКА та й годі.
 

* * *

 
Котилася тарілочка
По крутій горі,
Забавляла любих діток
У моїм дворі.
Нам тієї тарілочки
Чому не любить —
Хорошая, золотая
І як жар горить.
Прийшла баба – сама чорна,
І чорний жупан, —
Заховала тарілочку
У синій туман.
Постихалі співи й жарти
У дворі моїм;
Золотої тарілочки
Стало жаль усім.
Зачинився я у хаті,
У віконці став
І про тую тарілочку
Співати почав:
«Туманочку, туманочку!
Поклонись зорі,
Покоти нам тарілочку
По нашій горі…»
Де не взявся із-за лісу
Невідомий птах,
Довгохвостий, гостроносий,
На восьми ногах.
Тільки став я приглядаться —
І що, і відкіль,
А він зразу розігнався —
І в вікно сусіль…
Я – на піч та у куточку
Зігнувсь, притаївсь
І, щоб птах той не надибав, —
Ряденцем укривсь.
Навіжений птах літає,
Не найде ніде
І тонесенько виводить:
«А де дідок, де?»
Закричав горлатий півень
І прогнав мій страх,
Я зрадів – і не побачив,
Де той дівся птах.
Золотую тарілочку
Всі знають давно:
То на небі СОНЦЕ ясне,
На весь світ одно.
Чорна баба – нічка темна:
Із давних-давен
Покриває все на світі,
Як погасне день.
Заховався, шуткуючи,
Дідусь-господар,
Щоб не зразу догадались,
Що той птах-КОМАР.
 

* * *

 
Скажу ще загадку таку:
У ночвах переплив я річку
І у долинці на піску
Побачив хатку невеличку.
Без вікон хатка, без дверей, —
Як не мудруй, не можна влізти;
Вона ж повнісінька людей,
А ласощів – не переїсти!
Ну, як би так мені туди?
Хоч би ж тобі де-небудь щілка…
Я і туди, я і сюди —
Ніяк: ні зверху, ні з причілка.
Дивлюсь – з лози іде Різак, —
Його мале й велике знає:
Сокири нашої свояк,
По всіх усюдах він буває.
Побачив, що я там ходжу:
«Чого, – питає, – тут никаєш?»
«Ох, мій голубчику! – кажу, —
Нащо питаєш? Либонь, знаєш».
Він цюк – і хатку розрубав.
«Ну, – каже, – лізь, щоб не кортіло!»
Я так зрадів, аж закричав:
«От молодець! От гарне діло!»
І зараз всіх поразганяв,
Щоб ласощів не роз’їдали
Хазяйнувати сам почав,
Аж зуби танцювати стали.
Я через приключку таку
Вподобав дуже хатку тую
І, дякуючи Різаку,
Щолітечка тепер смакую.
От бачте, як старий ласун
Плести вам загадки навчився…
Не хатка то була – КАВУН
До мене в гості прикотився.
А хто ж Різак, такий мастак,
Що й хатку розрубать береться?
Не чоловік і не козак —
НОЖЕМ він на всім світі зветься.
Я шуткувать давно привик
І рад, як діти веселяться…
Пошли вам, доле, довгий вік,
Не знать журби, а більш сміяться.
 

* * *

 
Була собі бабуся Гася:
Гладуху добре всякий знав…
Якась чудна вона вдалася,
І досі я не розгадав.
Як прийде, – люди врозтіч скачуть
І трусяться, як загуде;
А як немає довго, – плачуть
І виглядають, чи не йде.
Пішов я раз по полуниці, —
Ще змалечку я був їдок:
Ввесь день збираю у травиці —
Одну у глечик, дві в роток.
Дивлюсь, до мене суне Гася…
Ну, чуба, думаю, намне!…
І відкіля вона взялася?
Неначе стерегла мене.
Підняв я поли, чимчикую,
Вона ж за мною навздогін;
От-от настигне… близько, чую…
Я до баштанника в курінь.
Розсердилася дуже Гася,
Що не піймався їй дідок,
І так сльозами розлилася,
Що аж товстий курінь промок.
На мене гримнула бабуся:
«Тривай, старий ласун, тривай!
Колись застукаю, діждуся…»
І потяглась кудись за гай.
От вам і загадка знайшлася:
То так, то сяк – і догоджу,
Хто ж вона справді, тая Гася?
Як не вгадаєте – скажу.
Що ж то за баба, Гася тая?
Невже не можна розгадать?
То, діти, ХМАРА ДОЩОВАЯ, —
Не гріх і бабою прозвать.
Буває, скрізь все літо ходить,
А іноді нема й нема;
Раз добре зробить, раз нашкодить,
І плач, і радість – їй дарма.