Kitabı oku: «Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)», sayfa 4

«Скляний палац»

О шостій вечора в тісній задушливій бруклінській майстерні під назвою «Скляний Палац» уже вкотре за день настирливо задзвонив телефон. Максим, художник із Києва, відірвався від креслярського столу і, струснувши денну втому, став пробиратись до телефону поміж стелажів зі шматками скла і дзеркал. Обидва його боси застряли в пробці десь на Мангеттені, тому відповісти довелось, хоч і не хотілось.

– Yes? – гримнув Максим в трубку, чекаючи якоїсь неприємності.

Якось одразу він не добрав – Маліка? Та Маліка, яку він знав усе своє дитинство в далекому й улюбленому місті? Молодша сестра його найближчого київського друга? Яким розрядом грому могло її голос занести в це місце, таке відірване від їхнього попереднього життя?

Але людська пам’ять працює дивовижно. Враз Максим згадав, як п’ять років тому Маліка вийшла заміж в Америку і живе тепер у Вашингтоні. Художника огорнула приємна хвиля сентиментального спогаду про їхнє спільне дитинство у вичовганих дворах багатоповерхівок. Про всю їхню ватагу, яка була грозою вулиці Калинової і страшним сном для батьків і вчителів. Відчайдушні шукачі пригод і першовідкривачі, Томи Сойєри і Оцеоли, вони провели всі шкільні роки у війнах і битвах із сотнями перемог, ран, захоплень і відкриттів. Таке дитинство не забувається, воно залишається мірилом справжності на все майбутнє життя. І діти такі рідко виростають у спокійних бухгалтерів чи бібліотекарів…

– Маліка! – В хлопця аж ноги підкосились від несподіванки. Він важко опустився в самотнє крісло посередині виставкової кімнати. – Наче машина часу перенесла мене в минуле… Невже таке буває?

– Буває ще й не таке… – відповів знайомий до болю голос на другому кінці дроту.

Уся незвичність цього дзвінка приємно шокувала Максима, бо хто ще може так струсонути твій день серед асфальтової спеки бруклінського літа, як не голос з далекого дитинства. Америка рідко залишає в системі людей-іммігрантів хоч якусь нішу для спогадів, для друзів звідти, для минулого життя…

Маліка й Максим говорили довго, впивались спогадами, сміялись і жартували. Хтось сказав – серцю добре серед своїх. Друзям дитинства так добре говорилось… Нарешті дійшли до справи. Дівчина запитала:

– Ти чув про археологічну виставку тут, у Вашингтоні, в Міжнародному валютному фонді? Позавчора вона офіційно закрилась. Але сталася велика біда. При перевезенні до посольства пропала частина експонатів. Серед них славнозвісна Трипільська Мадонна, невеличка глиняна статуетка. Мені підказує чуття, що саме в Нью-Йорку повинна виплисти якась інформація про викрадені цінності. Рано чи пізно все, що пов’язане зі справжнім мистецтвом, опиняється в столиці світу. А ці експонати не просто справжні – вони безцінні… Ти маєш справу з артдилерами, художниками, реставраторами – прислухайся, що люди кажуть, добре?

– Без проблем. А що ж ваша вашингтонська поліція, охорона в Міжнародному валютному фонді? – Максим тільки тепер згадав, що Маліка працює куратором виставочного залу МВФ, говорив колись її брат.

– Це заплутана історія, деталі зараз неважливі. І поліція й Посольство працюють, але те, що можна дізнатись у вільному Нью-Йорку, дуже складно дізнатись у бюрократичному Вашингтоні. Порозпитуй, для мене це дуже важливо. Ось мій мобільний…

Розмова скінчилась… Максим давно повісив трубку, але ще добру годину не міг прийти до тями. Яка вона тепер, Маліка? Яке волосся чи та ж фігура? Вона давно стала дорослою, але художникові було так важко позбутись образу шістнадцятилітньої коротко підстриженої дівчинки з довгими, як у чаплі, ногами, з якою вони так запаморочливо колись цілувались на Володимирській гірці…

Надовго потонути в солодких спогадах Максимові не дала поява босів – Моні й Шльоми. Двері майстерні відчинились, і на порозі з’явились два партнери-власники «Скляного Палацу» у традиційно засмальцьованих джинсах. Моня, зі зневажливим гострим поглядом на всіх і все, крокував попереду. Вираз зневаги Моні вдавалось приховати тільки в розмовах з клієнтами. Так вимагав бізнес – клієнт завжди правий. За Монею увійшов Шльома, на дві голови вищий за свого побратима, в бейсболці, з лінійкою за поясом і філософською посмішкою на засмаглому обличчі. Максим же в ту мить подумки ширяв якнайдалі від проблем бізнесу…

– Что, Максик, сачкуешь? Усы крутишь? – незлобливо запитав Шльома, хоч в Максима й не було ніяких вусів. – А мы тут колесим по Нью-Йорку, заказы тебе, мечтателю, вылавливаем?

– Что ты, Шльома, я силой мысли заказы ищу… – віджартувався Максим.

– И много нашел? Я тебе за них комиссионные заплачу, – пообіцяв Шльома, як завжди поглинутий єдиною непоборною пристрастю свого життя під назвою «як розбагатіти».

Обидва Максимові боси покладали великі надії на розквіт свого бізнесу. Вони недавно відкрили цю майстерню художнього скла й марили натовпами багатих клієнтів, які за шалені гроші замовляли б позолочені скляні панно для своїх вілл і яхт. Правда, жоден із компаньйонів нового бізнесу самого мистецтва не розумів і не любив. Але скло на той час у Нью-Йорку було надто популярним і прибутковим предметом гламуру. Моня невтомно вчив Максима: «Когда говоришь с клиентом – ты ему побольше прогружай про форму, про линию, про синтез и гармонию, чего тебя там в Академии шесть лет учили. Клиенты это любят и уважают».

Моня зі Шльомою заклопотано посунули в глибину майстерні, видно, не пощастило із замовником. Максим почув, як вони щось жваво стали обговорювати на ідиш. Коли боси не хотіли видавати свої секрети, вони переходили на ідиш, хоча спілкувались переважно російською. Один із них був народжений у Кишиневі, інший – у Києві. Тоді обидва довго жили в Ізраїлі, доки не втекли до Америки. «А что там делать, в кибуце пахать?» – зазвичай відповідали вони, коли їх питали, чому не залишились жити на історичній батьківщині.

Максим потрапив до «Скляного Палацу» випадково, але робота його дуже влаштовувала в момент адаптації до нової системи. По-перше, він мав змогу опанувати нову для себе техніку роботи зі склом, навчитись робити гравюри, вітражі. По-друге, це була робота за фахом, а художникові з совєтським паспортом і застарілою візою знайти роботу за фахом у Нью-Йорку не дуже просто (бо ж з усього світу сюди пнуться митці у пошуку щастя й визнання). Крім того, в цій бруклінській майстерні він дізнавався набагато більше про нову країну, про її плюси й мінуси, ніж у тісних мангеттенських квартирах українських іммігрантів. А Максим хотів дізнатись про цю Америку якнайбільше, він був ще в тому віці, коли люди хочуть відкривати для себе світ. Вбирати його в себе і завойовувати.

О дев’ятій вечора Максим вийшов з майстерні. Він озирнувся на вітрину, де серед неонів і кольорових підсвіток сяяли його скляні панно. Крилатий лев, висічений з товстого, в пів-долоні скла, переливався зеленавим світлом галогену. Лев був об’ємний і скидався на патиновану бронзову скульптуру. Венеційський пейзаж з гондольєром, підсвічений червоним світлом, створював ілюзію фантастичного заходу сонця в далекій класичній країні. Велике скло з японською пагодою було дуже професійним, зроблене зі знанням традиції Орієнту.

Художник задоволено посміхнувся – ще п’ять місяців тому він гадки не мав про техніку роботи зі склом. Перейшовши на другий бік жвавої бруклінської авеню, загальмував біля міні-маркету, щоб купити банку пива після трудового тижня. Тут з-під навісу відкритої навстіж у цю червневу спеку вітрини до нього посміхалась пергідролева тьотя Клава. Здавалось, що це був зовсім не італійський район Брукліна, а всім відомий законсервований совок Брайтон-Бічу. Тьотя Клава з Таганрога посміхалась усіма своїми золотими зубами.

– А, Максимчик! Пиво? Холодненькое, яби сама не против, дак на работе… Банан? Нет? Может, яблочко скушаешь? Ты такой худенький!

Продавчиня з Таганрога дуже любила побазарити під час робочого дня, але, як правило, не було з ким. Бо по-англійськи вона вміла тільки рахувати гроші і відпускати товар. Клава завжди намагалась пригостити Максима чимось вторгованим. У кращих традиціях таганрозьких гастрономів на овочах і фруктах Клаві й тут вдавалось обважити покупця на кілька центів.

– Доллар за пиво, ну возьми хоть горсточку орешков от тети Клавы. Мой босс, красавец, не обеднеет, и так торчу тут от темна до темна, а платит он только за восемь рабочих часов, паразит! И сестра моя тут до меня год работала, и дочка. Вся семья переработала, пока лучшую работу не нашли… – Продавчиня коли починала говорити, то переслухати її було неможливо. Подякувавши, пішов далі…

Максим простував вечірнім Брукліном, посьорбуючи пиво, заховане від копів у коричневий паперовий пакет. На душі в нього ніби цвіли троянди. Навколо гули машини, і сунув найрізноманітніший у світі натовп. Тут не було краваток і налакованих черевиків, як у вечірню годину на Мангеттені, зате був весь інший богемний люд – від музикантів до наркодилерів, відповідно барвисто одягнений. Ряди притулених один до одного різнокольорових будинків, мініатюрні садочки перед будинками – усе оживало, коли спадала літня спека. Сусіди перегукувались з веранд, хтось повертався з роботи, хазяйки вибігали щось докупити перед вечерею в золотозубої тьоті Клави. Весь цей гармидер означав вечірнє спадання спеки і кінець робочого тижня.

Думалось Максимові: як він опинивсь і що робить ось уже майже рік у цій частині світу? Обсіли його філософські роздуми й настрої після дзвінка Маліки. Ставив собі запитання, чи правильно чинить… Але знов і знов ловив себе на відчутті, що йому цей вир до вподоби, що тут бути цікаво, спостерігати за людьми, ставати частинкою, малим атомом великого міста. Йому це насправді подобалось. «Кожен справжній художник повинен прожити в Нью-Йорку хоча б п’ять років свого життя», – пригадались йому слова скульптора, політичного емігранта Ернста Неізвєстного…

І художник думав: от він прожив тут уже майже рік. Чого він навчився? Іноді здавалось – більше, ніж за шість років студій в Академії мистецтв. Він завжди пам’ятав, що майстерність і впевненість йому таки дала школа соціалістичного реалізму. Але рік у Нью-Йорку, в цих мистецьких джунглях модерну, в безкінечному потоці виставок, зустрічей, подій, скандалів, проектів та ідей – був незвичайним роком. Максим зрозумів: скільки б йому відпущено віку, його перший рік у Нью-Йорку, всі його події, запах спеки і радість першовідкриття – ніколи не вивітряться з його душі.

Згадував він також того вечора Маліку, її брата, свого вірного друга, з яким вони провчились десять років в одному класі. Згадував юність – ту, ранню, шкільну, як засипали цукор у бензобак «запорожця» математичці… І думав про своє сьогодення серед барвистого й багатоголосого бруклінського коловороту. Ставало йому весело і трохи щемно на серці, однак які б почуття не охоплювали хлопця в такі хвилини – не було одного. Не було відчуття, що життя проходить намарне. Максим прямував дізнаватись у друзів-бруклінців – що сталось із Трипільською Мадонною та іншими експонатами, які чи то вкрали, чи «загубили» з виставки у Вашингтоні. Де ж їм ще було опинитись, як не в Нью-Йорку?

Маліка мала рацію. Через кілька днів до «Скляного Палацу» дійшла чутка про «трипольскіє ценності». А сталося це так. У другій половині дня, коли спека досягла найвищої точки і вийти з прохолоди кондиціонера було просто неможливо, до майстерні завітали гості. Ромі, смаглявий азербайджанець, його дружина Світлана (народжена у Львові, вона емігрувала з батьками на історичну батьківщину ще в дитинстві) й Роміна новоприбула до Америки мама.

Огрядна тітонька лише три дні тому прилетіла прямим рейсом із Тель-Авіва. У відомій бруклінській майстерні вона вирішила замовити нові двері для синової квартири. Ромі й Світлана проживали в тісному двокімнатному апартаменті в південному Брукліні, де вже третій день панувала всюдисуща Ліліана. Ромі не бачив свою матусю більше п’яти років, відтоді, як сам переїхав з Ізраїлю до Америки. Тому для нього було справою честі виконувати всі Ліліанині забаганки, приймати її якнайтепліше й довести протягом двомісячного візиту, що з нього в житті таки вийшли люди.

Доки Ліліана примруженим оком розглядала скляні панно у виставочній залі, Моня зі Шльомою вже завели свою знайому пісню про унікальну техніку гравюри на склі, що виконує їхня єдина на весь Нью-Йорк майстерня. Тим часом Максим перекинувся кількома словами з майже землячкою – Світланою.

Ромі покірно тупцяв за своєю неосяжною матусею і примовляв, що ціна для нього не має жодного значення, аби мама залишились задоволені. Світлана притишено виливала душу Максимові. Говорили вони по-українськи, хоч Світлана мала смішну суміш галицького й ізраїльського акцентів. Та це й не дивно, коли людина перших десять років свого життя прожила в центрі Львова, ще десять років в центрі Тель-Авіва і останніх п’ять – у Брукліні, зі своїм коханим Ромі.

– Знаєш, у них (тобто євреїв із Середньої Азії) такий звичай, що коли приїздить свекруха, тобто ота – я повинна спати з нею в одному ліжку цілий тиждень! Уявляєш? А як вона хропе! Що ж мені робити, Максимчику?

Жінок до Максима тягнуло завжди, бо він високий, добре складений, з широкими вилицями на красивому засмаглому обличчі. Коротке густе темне волосся особливо гарно грало з його такими ж чорними, глибоко посадженими очима. Крім того, він ще й умів терпляче слухати жінок, і не одна з його короткочасних знайомих таємно мріяла його звабити.

Хлопець з розумінням похитав головою – Схід, мовляв. А сам ледь не пирснув сміхом. Бідна дівчинка… Це після того, як з тобою ніби з писаною торбою носились твої тато й мама у Львові, як після довгих пошуків в Ізраїлі тобі таки знайшли достойну пару – жениха Ромі з американською візою, щоб ти не опинилась десь в кібуці-колгоспі на буряках чи що там у них росте… Після всіх тих стратегій, в тісному бруклінському апартаменті, в червневій спеці й задусі ти повинна ділити ліжко з почесною хропухою, якій ніхто не сміє сказати слова наперекір! Мамо, тату, де ви?

Максимові було шкода дівчини, все-таки землячка, але аж ніяк не міг їй зарадити. Втішав – та це ж усього на тиждень, а тоді переселите родичку в іншу кімнату й залишишся зі своїм веселим смаглявим Ромі. Він тобі щодня возитиме додому ящиками екзотичні фрукти – ківі й авокадо, тангерини, папаї та гігантські стиглі груші, бо Ромі розвозить ці дари тропіків з ранку до ночі у розмальованій азербайджанськими пейзажами вантажівці. Зачинятиметесь ви з ним і з фруктами в окремій кімнаті і яке тобі буде діло до якоїсь там свекрухи! Все ж таки твій Ромі не ортодокс, наголо тебе стригтись не примусить, як твою ще одну землячку обчикрижили в Боро Парку, – ото звичаї… Ромі ж людина майже наша, азербайджанська.

Світлана трохи повеселішала. Із сусідньої кімнати чулось, як Моня умовляє клієнтку: «…у нас же уникальный художник работает, посмотрите же вокруг, ведь это все он сделал – и портреты, и пейзажи, и витражи… Красота! Хотите, он ваш портрет на стекле изваяет? Он у нас даже скульптуры из стекла лепит». Це була відверта брехня, але промовлена дуже переконливо. Моня добре знав свою справу, для нього існувало золоте правило: «Заказ надо брать, а думать позже». Світлана пожартувала: «Ти зроби їй такі двері, щоб зачинились і більше не відчинялись!» Художник-самородок, як його охрестив Шльома, побачивши, що землячці вже краще, вийшов до своїх босів на допомогу.

– А, так это выи есть тот молодой художник? – обернулась всіма своїми тілесами до Максима Ліліана. – Смотрите, такой молодой, и такой талантливый!

Ліліані було до вподоби нью-йоркське життя, особливо коли за неї платили і була змога говорити про мистецтво.

– Я не только ценитель, но и коллектор всякого рода искусств… – так вона сама себе титулувала.

Зараз Ліліана була в центрі уваги, почувалася пупом Всесвіту і просто танула від насолоди. За наступних три хвилини вона встигла всім повідомити, що все своє життя присвятила мистецтву, а ще неймовірно схожа на Елізабет Тейлор. Максим лише посміхався.

– Очень, очень красивые работы, я вам предрекаю большое будущее. Вы наш, да? Из России? А, из Киева? Ну, значит, да, из России, – Максим не став читати мадам Тейлор курс з історії, а терпляче слухав її монолог. – А иврит уже выучили? Нет еще? Напрасно, напрасно, весь мир говорит на иврите, повсюду открываются школы, вам надо уделить этому внимание, непременно…

Ліліана не могла навіть допустити, що в славнозвісному Брукліні, в тому Нью-Йорку, де євреїв живе більше, ніж в Ізраїлі, могла затесатись людина іншої національності. І знову Максим не став даму розчаровувати. Ще з півгодини він з нею мило бесідував і нарешті почув, що її рідним братом є відомий нью-йоркський артдилер. Ліліана пообіцяла познайомити молодого художника з Гаріком, до якого не так просто доступитись. Зараз Гарік був дуже зайнятий, бо готував якесь археологічне замовлення для свого найважливішого клієнта. Яке замовлення? «Что-то из керамических статуэток, точно не скажу. Из какой-то вашингтонской выставки, из бывшего Советского Союза».

Цієї інформації було для Максима достатньо, тепер він уже знав, як допомогти Маліці. Звичайно, знаменитий Гарік не міг залишитись осторонь такої глобальної справи, як зникнення Трипільської Мадонни.

Вхідні двері розчинились і дзеленькнули. Ромі тягнув два ящики елітного винограду без кісточок із найщирішою дитячою посмішкою. Моня діловито показав, куди їх поставити, і безцеремонно продовжував розкручувати клієнтку. Даремно Ромі сподівався, що його щедрий дар вплине на ціну замовлення його новоприбулої матусі. Партнери знали свою справу добре, без сантиментів: кожен клієнт має витрусити зі свого гаманця навіть запах грошей.

Ще через місяць у художницьких колах стало відомо, що ФБР накрила на контрабанді відомого артдилера Гаріка. Трипільську Мадонну повернули в українське посольство, а відтак і на батьківщину. А Максим залишився у Нью-Йорку ще на рік, аж доки подався подорожувати світами далі.

Елітне добриво

Якось у неділю вранці Ігор розгорнув газету і побачив оголошення про гастролі цирку. Відома нью-йоркська трупа «Брати Бейлі» прибувала на літо до портового міста. Ігор одразу ж пригадав, як вони ще десятилітніми хлопчаками разом з найкращим другом Мишком пробирались під смугасті шатра цирку і, затамувавши подих, поринали в циркове магічне дійство. То були чарівні часи щасливого дитинства…

Їхні батьки, небагаті повоєнні емігранти до Америки, працювали важко, і грошей на такі розваги, як всесвітньо відомі циркачі, своїм чадам не видавали. Тому хлопці, ризикуючи бути викритими й заарештованими, пробирались під смугасте шатро зайцями ледь не щодня.

Ігор набрав номер свого й досі найближчого друга:

– Здоров, Мишко. Я оце прочитав у недільній газеті, що прибувають «Брати Бейлі». Пам’ятаєш, останнього разу ми їх бачили, коли нам було по десять років?

– Цирк?.. – задумливо перепитав повільний і завжди врівноважений Мишко. – А знаєш, що мені спало на думку? Може, там є ще слони? Нам би не завадило дістати трохи добрива для садків… А найкраще для цього йде елефантшіт. Розумієш, про що я?

Обидва приятелі захоплювались садівництвом і городництвом, проблема добрива завжди стояла гостро. Для виробництва органічного компосту обидва викопали ями в кінці ділянок, на які треба було постійно викидати відходи з кухні. Ями смерділи і дратували сусідів усе літо. А тут на горизонті з’явилась унікальна можливість роздобути найкращого і найвизнанішого за рецептами усіх садівничих журналів добрива – з-під самого слона. Ігорева думка одразу ж перекинулась від сентиментальних спогадів на буденні проблеми.

Того ж недільного ранку друзі обмірковували стратегію. Домовились своїм дружинам поки що нічого не повідомляти, бо інтуїція підказувала, що жодна особливо не зраділа б вилазці за слонячим лайном. Спогади дитинства про цирк відійшли на дальній план…

Задум не був просто прогулянкою. О четвертій годині ранку на наступний день два самовіддані садівники сонно тупцяли перед чорним входом до циркового лота. І хоч як це дивно, були вони там не самі. З десяток інших садівників різного віку, раси й настрою, озброєні чорними пластиковими мішками, очікували появи довгожданого доглядача слонів. А Ігор з Мишком і не подумали, як везти добриво додому. Чомусь їм здавалось, що такі відходи, як слонячий манур, повинні роздаватись вже запакованими і розфасованими… Вони уявляли, що цінного добрива мало б вистачити на всіх бажаючих – та дійсність вистромила свою огидну пику й неабияк подивувала.

Коли нарешті у дверях брами з’явився червононосий наглядач слонів з одноколісним візком, до нього одразу ж підскочив увесь ранній люд з мішками й лопаточками. Вправніші вміло перевантажували вміст візка у власні торби. Манур розсипався навколо і смердів, але в усезагальному ажіотажі ніхто цього не помічав. Наглядач закурив осторонь, похитав нестриженою головою і з буддистським спокоєм спостерігав за садівниками. Йому було невтямки, чому деякі люди так пристрасно полюють за слонячим мануром, бо ні садки, ні городи наглядача не цікавили.

Найумілішою виявилась молода пара у флісових костюмах. Жваво накидавши два повні мішки добрива, вони самовдоволено тягнули їх до свого новенького пікапа. Решта не дуже зграбних «жайворонків» підбирала залишки розтоптаного добрива навколо візка, відшкрябувала його від асфальту, таїм перепав лише мізер після атаки флісових костюмів. Ігореві з Мишком, які не вирізнялись здатністю швидко орієнтуватись у ситуації і не мали тари, взагалі нічого не дісталось. Вони жадібно спостерігали за процесом полювання на манур і випрацьовували стратегію на майбутнє.

Для успішного проведення операції кожному з друзів варто було б залучитись підтримкою жінок. У чотири руки кожна пара ще на світанку забивши вигідне місце біля заповітного чорного входу до всесвітньовідомого цирку, могла розраховувати на успіх. Залишалась проблема – вмовити свої половини на таку корисну, але малопривабливу справу…

По дорозі додому друзі розробили план. За обідом Ігор дипломатично завів розмову з жінкою здалеку:

– Лідусю, чи хотіла б ти, щоб цього року твої помідори виросли, як гарбузи, і родили ціле літо?

– Хотіла б, – підозріло відказала Лідуся, перемішуючи салат.

– А що для цього потрібно, знаєш? – улесливо вів далі чоловік.

– Це якби земля була інша, а не ця іржава індіанська пустеля, якби чорнозем, як на Подніпров’ї, тоді були б помідори. І персики були б. І цибуля… – відмахнулась Лідуся, згадавши яготинські городи свого дитинства.

– А до міста цирк приїхав…

– Ну?

– А там слони є…

– І що?

– Слони продукують найкраще в світі добриво…

– Ну то поїдь і набери.

– Е-е, це не так просто. Ми вчора вже з Мишком пробували. По-перше, вставати треба дуже рано, бо слоняче стійло чистять з третьої до п’ятої ранку… По-друге, там стоїть черга з мішками і лопаточками… По-третє, треба діяти швидко й злагоджено. Словом, мені потрібна твоя допомога…

– Ти що, схибнувся? За слонячим лайном у чергу? До такого дожитись? А як в Україні хтось із родичів дізнається? Ну, цього вже не діждешся… – вибухнула Лідуся й сердито задзвеніла посудом.

Через три години вмовлянь Ігорева половина поступово почала здавати позиції. Її основна умова полягала в тому, щоб ніхто ніколи й ні за яких обставин не дізнався про цю вилазку, інакше вона гарантувала чоловікові розлучення і фінансовий крах.

Наступного ранку, тільки-но почало сіріти, набурмосена Лідуся сиділа в машині. Біля брами циркового лота вже тупцяли садівники. Мишка ніде видно не було, мабуть, його Оксана не піддалась на вмовляння, остерігаючись втратити свій соціальний статус. Діючи швидко й злагоджено, Ігор і Лідуся таки вихопили з візка до півмішка добрива. У колі знавців це вважалось неабияким успіхом. Хоча добрива виявилось лише кілограмів десять, все ж таки це була перемога.

На третій день Мишко вирушив до цирку сам, бо дружина Оксана його супроводжувати відмовилась навідріз. Приїхавши ще затемно, любитель саду й городу (і особливо городини) зайняв чергу один із перших, що гарантувало йому хоч якусь здобич. Протягом наступних двох годин біля воріт зібравсь чималий гурт з чорними пластиковими мішками.

В кавову темряву ночі молоком влився світанок. Присутні іноді скупо перемовлялись, однак повітря, здавалося, ставало густішим чи то від запаху мануру, чи від їхніх гострих поглядів. Доглядач слонів не з’являвся, гурт тривожно гудів. Мишко грюкнув кілька разів кулаком у ворота, і довгожданий заспаний цирковий робітник нарешті розчинив заповітну браму. Він повільно відхилив хвіртку з виглядом страждальця, що напередодні неабияк перебрав. Тоді хрипкуватим голосом оголосив:

– Ladies and Gentlemen, no more elefant shit today… (Леді й джентльмени, слонячого мануру сьогодні не буде…)

Натовп отетерів. У напруженій гонитві за «високоякісним продуктом» усі забули, що тварина-виробник може мати свої проблеми. Виявилось, що у слона зі шлунком не все гаразд і добриво того ранку не надійшло… Гурт розчарованих людей почвалав до машин, а Мишко від розчарування просто не міг зрушити з місця. Як це так: простирчав тут три години, а слон так і не видав мануру? І що його робити в такій ситуації?

Повертаючись додому, Мишко думав: «Життя вкрай несправедливе – найпростіші, здавалося б, бажання, залишаються невдоволеними. Ну чому не вдалось дістати хоча б пів-мішка такого потрібного мені добрива?» Та найважче Мишкові було через те, що він не любив пасти задніх, а ще менше – відступати. Чоловік вирішив: якщо не вдалось дістати мануру в цирку, то дістане його в зоопарку, навіть якщо доведеться за це заплатити. Тільки так Мишко міг віднайти втрачену душевну рівновагу і не відчуватися лузером.

Наступного дня ні світ ні зоря Мишко вирушив до найближчого зоопарку. Про запас набрав мішків і лопат різного калібру і вже не мав сумніву, що без добрива додому не повернеться. До найближчих слонів їхати довелось не більше не менше як триста миль – до столиці штату.

В обідню пору Мишко прибув. Він трохи походив поміж клітками з тваринами, впевнився, що тут слони є і, здавалося, без проблем із травленням. Саме в цей час наглядачі в зелених халатах чистили слонячі стійла і вивозили манур десь у невідомому напрямку… Один із зеленохалатників зупинився закурити. Мишко також закурив і підійшов. Чорний лискучий негр пробубнів щось нерозбірливе у відповідь на привітання, а в Мишка тим часом визрів у голові план:

– Слухай, я вирощую рідкісні тропічні квіти, з яких виготовляють медикаменти, – безсоромно став він брехати. – Аби довести проект до кінця, мені треба виростити одну дуже вибагливу орхідею. Вона потребує спеціального ґрунту, а для нього найбільше підходить слонячий манур. Я купив би в тебе пару мішків… Хочеш заробити двадцять доларів за десять хвилин?

Негр недовірливо і неприязно сопів, але почувши про гроші, зацікавився.

– Давай двадцятку, мішок і чекай біля входу – за двадцять хвилин матимеш свій манур.

Мишко піднісся духом і пішов до машини, безтурботно насвистуючи. Через півгодини біля запиленого пікапа з’явився вже знайомий негр із чорним мішком за спиною. Він вдавав, що страшенно втомився від такої важкої ноші, але на чай від скупуватого Мишка так і не діждався. Обидва врешті вдарили по руках і розійшлися з виглядом колумбійських наркодилерів.

– Приходь ще, – змовницьки промовив наостанок негр у зеленому халаті й пішов у бар пити пиво.

Совість негра була майже чиста, відсотків на вісімдесят він вірив, що набрав у мішок саме слонячого мануру із загальної купи, хоча лишалася досить велика ймовірність, що манур міг бути з-під носорога… Та він тим не довго переймався, бо, зрештою, байдуже, на якому ґрунті виросте рідкісна орхідея, що може врятувати людство від страшних хвороб?

Мишко тим часом мчав на своєму пікапі й тихо радів. «Високоякісний продукт» поважно похитувався на задньому сидінні – нагорода за Мишкові поневіряння. Везти його в кузові чоловік навіть не ризикнув: щоб не загубити. Десь на півдорозі його почав діймати сморід, але Мишко терпів. Він уже бачив, як завтра цінне добриво лежатиме на городі й робитиме свою благодатну справу. Та й добрива було, мабуть, удвічі більше, ніж роздобув його друзяка. Отже й удвічі більше шансів на велетенські помідори й персики… Головне – це був саме той омріяний манур, про який писали всі фахові журнали, а не просто харчові відходи чи, може, з-під якоїсь іншої тварини. До речі! У нього ж удома навіть є кілька таких журналів з фотографіями різного виду добрив. Можна не тільки впевнитись, а й ще підживити радість перемоги після кількох прикрих спроб…

Діставшись пізно ввечері додому, Мишко на радощах спробував було занести мішок з мануром до хати, але жінка не розділила його ейфорії й стала дибки. Довелось відтарабанити цінну торбу в гараж, хоч йому й було трохи боязко там її залишати: що як хто поцупить вночі?

На ранок, з журналами під пахвою, Мишко побіг до гаража аби остаточно переконатися. Манур смердів, але хіба це могло зіпсувати настрій господареві такого(!) трофею? Він довго прискіпливо порівнював купку майбутнього добрива з фотографіями добрив журналів: перечитував характеристики, перекладав фото з місця на місце, порівнював зображену й наявну фактуру, придивлявся до якості фото самих видань… Марно! Перед ним як вирок лежав результат його наполегливої боротьби – манур носорога. Ще не вірячи своїм засльозеним чи то з досади, чи то через сморід очам, Мишко вкотре читав: «rhinoceros shit is not recommended for fertilizing your tomato and peach plants. It contains…» («манур носорогів не рекомендується для підживи помідорів і персикових дерев. Він містить…») – далі йшло докладне пояснення, чому це добриво не рекомендувалось для задуму, який виношував чоловік…

Як людина практична і звикла до ударів долі, Мишко вирішив приховати свою помилку… Підживлювати город він уже й не думав, тепер його головним завданням було позбутись слідів власного фіаско. Весь багатий улов непотрібного й досить таки смердючого добрива він розпакував у маленькі мішечки, щоб вони менше привертали увагу, й увечері, прогулюючись із собакою, акуратно порозкладав їх біля сміттєвих баків сусідів (назавтра мали забирати сміття). За його планом уже наступного ранку всі докази його невдалої покупки зникнуть у череві сміттєзбирача безслідно.

Уся вулиця того вечора рясніла маленькими акуратними білими мішечками… Вони, як овечки, вишикувались біля сусідських воріт. Літній ранок огорнув невідомий сморід…

Ступивши вранці на ґанок, Мишко не повірив своїм очам: усе сміття вже позабирали, крім десяти смердючих білих мішечків – сміттярі, виявилося, знали таких хитрунів, як Мишко. Мішечки вишикувались, як мовчазні свідки його поразки.