Kitabı oku: «Камінний господар»
Дiячi
Командор дон Гонзаго де Мендоза.
Донна Анна.
Дон Жуан.1
Долорес.
Сганарель — слуга дон Жуана.
Дон Паблоде Альварес — батько
Донна Мерседес — мати донни Анни.
Донна Соль.
Донна Консепсьйон — грандеса.
Марiквiта — покоївка.
Дуенья донни Анни.
Гранди, грандеси, гостi, слуги.
I
Кладовище в Севiльї. Пишнi мавзолеї, бiлi постатi смутку, мармур мiж кипарисами, багато квiтiв тропiчних, яскравих.
Бiльше краси, нiж туги.
Донна Анна i Долорес. Анна ясно вбрана, з квiткою в косах, вся в золотих сiточках та ланцюжках. Долорес в глибокiй жалобi, стоїть на колiнах коло одної могили, убраної свiжими вiнками з живих квiток.
Долорес (устає i втирає хустинкою очi)
Ходiм, Анiто!
Анна (сiдає на скамницю пiд кипарисом)
Нi-бо ще, Долорес,
тут гарно так.
Долорес (сiдає коло Анни)
Невже тобi принадна
могильна ся краса? Тобi, щасливiй!
Анна
Щасливiй?..
Долорес
Ти ж без примусу iдеш
за командора?
Анна
Хто б мене примусив?
Долорес
Ти ж любиш нареченого свого?
Анна
Хiба того не вартий дон Гонзаго?
Долорес
Я не кажу того. Але ти чудно
вiдповiдаєш, Анно, на питання.
Анна
Бо се такi питання незвичайнi.
Долорес
Та що ж тут незвичайного? Ми, Анно,
з тобою подруги щонайвiрнiшi, —
ти можеш все менi казать по правдi.
Анна
Спочатку ти менi подай сей приклад.
Ти маєш таємницi. Я не маю.
Долорес
Я? Таємницi?
Анна (смiючись)
Що? Хiба не маєш?
Нi, не спускай очей! Дай я погляну!
(Заглядає їй в очi i смiється).
Долорес (iз слiзьми в голосi)
Не муч мене, Анiто!
Анна
Навiть сльози?
Ой господи, се пассiя правдива!
Долорес закриває обличчя руками.
Ну, вибач, годi!
(Бере в руки срiбний медальйон, що висить у Долорес на чорнiм шнурочку на грудях).
Що се в тебе тута, в сiм медальйонi? Тут, либонь, портрети
твоїх покiйних батенька й матусi?
(Розкриває медальйона ранiше, нiж Долорес устигла спинити її руку).
Хто вiн такий, сей прехороший лицар?
Долорес
Мiй наречений.
Анна
Я того й не знала,
що ти заручена! Чому ж нiколи
тебе не бачу з ним?
Долорес
I не побачиш.
Анна
Чи вiн умер?
Долорес
Нi, вiн живий.
Анна
Вiн зрадив?
Долорес
Мене не зрадив вiн нiчим.
Анна (нетерпляче)
Доволi тих загадок. Не хочеш — не кажи.
Я лiзти в душу силомiць не звикла.
(Хоче встати, Долорес удержує її за руку).
Долорес
Сядь, Анно, сядь. Чи ти ж того не знаєш,
як тяжко зрушити великий камiнь?
(Кладе руку до серця).
А в мене ж тут лежить такий важкий
i так давно… вiн витiснив iз серця
всi жалi, всi бажання, крiм одного…
Ти думаєш, я плакала по мертвiй
своїй родинi? Нi, моя Анiто,
то камiнь видавив iз серця сльози…
Анна
То ти давно заручена?
Долорес
Ще зроду.
Нас матерi тодi ще заручили,
як я жила у маминiй надiї.
Анна
Ох, як се нерозумно!
Долорес
Нi, Анiто.
Либонь, се воля неба, щоб могла я
його своїм по праву називати,
хоч вiн менi i не належить.
Анна
Хто вiн?
Як чудно се, що я його не знаю.
Долорес
Вiн — дон Жуан.
Анна
Який? Невже отой…
Долорес
Отой! Той самий! А який же другий
iз сотень тисячiв усiх Жуанiв
так може просто зватись "дон Жуан",
без прiзвиська, без iншої прикмети?
Анна
Долорес
Я бачила його остатнiй раз,
як ми були в Кадiксi,
вiн жив тодi, ховаючись в печерах…
жив контрабандою… а часом плавав
з пiратами… Тодi одна циганка
покинула свiй табiр i за море
з ним утекла, та там десь i пропала,
а вiн вернувся i привiз в Кадiкс якусь мориску3,
що струїла брата для дон Жуана…
Потiм та мориска пiшла в черницi.
Анна
Се неначе казка.
Долорес
Однак се щира правда.
Анна
А за вiщо
його банiтувано? Щось я чула,
та невиразно.
Долорес
Вiн, як ще був пажем,
то за iнфанту викликав на герець
одного принца кровi.
Анна
Та iнфанта його любила?
Долорес
Так говорять люди,
а я не вiрю.
Анна
Чому?
Долорес
Якби любила,
вона б для нього кинула Мадрiд
i королiвський двiр.
Анна
Чи се ж так легко?
Долорес
Любовi легкого шляху не треба,
адже толедська рабинiвна — вiри
зреклась для нього.
Анна
Потiм що?
Долорес
Втопилась.
Анна
Ото, який страшний твiй наречений!
Ну, правда, смак у нього не найкращий;
циганка, бусурменка i жидiвка…
Долорес
Ти забуваєш про iнфанту!
Анна
Ну,
з iнфантою все невиразна справа!
Долорес
Вiн, у вигнання їдучи, пiдмовив
щонайсвятiшу абатису, внуку
самого iнквiзитора.
Анна
Невже?
Долорес
Ще потiм абатиса та держала
таверну для контрабандистiв.
Анна (смiється)
Справдi,
вiн не без дотепу, твiй дон Жуан!..
А ти неначе горда з того всього, —
рахуєш тих сперечниць, мов трофеї,
що лицар твiй здобув десь на турнiрi.
Долорес
А заздрю їм, Анiто, тяжко заздрю!
Чому я не циганка, щоб могла з
ректися волi вiльної для нього?
Чому я не жидiвка? — я б стоптала
пiд ноги вiру, щоб йому служити!
Корона — дар малий. Якби я мала
родину, — я б її не ощадила…
Анна
Долорес, бiйся бога!
Долорес
Ох, Анiто, найбiльше заздрю я тiй абатисi!
Вона душi рятунок вiддала,
вона зреклася раю!
(Стискає руки Аннi).
Анно! Анно!
Ти не збагнеш сих заздрощiв нiколи!
Анна
Я б їм не заздрила, тобою бувши,
нещасним тим покидькам. Ах, прости,
забула я, — вiн i тебе ж покинув!
Долорес
Мене не кидав вiн i не покине.
Анна
Знов загадки! Та що се ти, Долорес?
Долорес
Ходила й я до нього в ту печеру,
де вiн ховався…
Анна
(з палкою цiкавiстю)
Ну? i що ж? Кажи!
Долорес
Вiн був порубаний. Жону алькада
вiн викрасти хотiв. Але алькад
її убив, а дон Жуана зранив…
Анна
Та як же ти дiсталася до нього?
Долорес
Тепер я вже й сама того не тямлю…
То щось було, як гарячковий сон…
Глядiла я його, носила воду
опiвночi, i рани обмивала,
i гоїла, i вигоїла.
Анна
Що ж?
Осе i все?
Долорес
Осе i все. Вiн встав,
а я пiшла вiд нього знов додому.
Анна
Такою ж, як була?
Долорес
Такою, Анно,
як чиста гостя. I ти не думай,
що я б йому далася на пiдмову.
Нiколи в свiтi!
Анна
Але ж ти кохаєш
його шалено.
Долорес
Анно, то не шал!
Кохання в мене в серцi, наче кров
у чашi таємнiй святого Граля.
Я наречена, i нiхто не може
мене сплямити, навiть дон Жуан.
I вiн се знає.
Анна
Як?
Долорес
Душею чує.
I вiн до мене має почуття,
але те почуття — то не кохання,
воно не має назви… На прощання
вiн зняв перстеника з руки моєї
i мовив: "Поважана сеньйорито,
як вам хто докорятиме за мене,
скажiть, що я ваш вiрний наречений,
бо з iншою я вже не обмiняюсь
обручками — даю вам слово честi".
Анна
Коли вiн се казав, — чи то ж не значить,
що вiн одну тебе кохає справдi?
Долорес
(сумно хитає головою)
Словами серденька не одурити…
Мене з коханим тiльки мрiя в'яже.
Такими нареченими, як ми,
пригiдно бути в небi райським духам,
а тут — яка пекельна з того мука!
Тобi того не зрозумiти, Анно, —
тобi збуваються всi сни, всi мрiї…
Анна
"Всi сни, всi мрiї" — се вже ти занадто!
Долорес
Чому занадто? Що тобi бракує?
Все маєш: вроду, молодiсть, кохання,
багатство, хутко будеш мати й шану,
належну командоровiй дружинi.
Анна
(засмiявшись, устає)
Не бачу тiльки, де тут сни i мрiї.
Долорес
(з блiдою усмiшкою)
Та їх для тебе мовби вже й не треба.
Обидвi панни походжають мiж пам'ятниками.
Анна
Кому ж таки не треба мрiй, Долорес?
У мене є одна — дитяча — мрiя…
Либонь, вона повстала з тих казок,
що баяла менi, малiй, бабуся, —
я так любила їх…
Долорес
Яка ж то мрiя?
Анна
Ет, так, химери!.. Мариться менi
якась гора стрiмка та неприступна,
на тiй горi мiцний, суворий замок,
немов гнiздо орлине… В тому замку
принцеса молода… нiхто не може
до неї доступитися на кручу…
Вбиваються i лицарi, i конi,
на гору добуваючись, i кров
червоними стрiчками обвиває пiдгiр'я…
Долорес
От яка жорстока мрiя!
Анна
У мрiях все дозволено. А потiм…
Долорес
(переймає)
…Один щасливий лицар злiз на гору
i доступив руки i серця панни.
Що ж, Анно, мрiя ся уже справдилась,
бо та принцеса — то, звичайно, ти,
убитi лицарi — то тi панове,
що сватались до тебе нещасливо,
а той щасливий лицар — дон Гонзаго.
Анна
(смiється)
Нi, командор мiй — то сама гора,
а лицаря щасливого немає
нiде на свiтi.
Долорес
Се, либонь, i краще,
бо що ж ти можеш лицаревi дати
у надгороду?
Анна
Шклянку лимонади
для прохолоди!
(Уриває. Iншим тоном).
Глянь лишень, Долорес, —
як блимає у сiй гробницi свiтло,
мов заслоняє хто i вiдслоняє…
Ну що, як там хто є?
Долорес
То кажани
навкруг лампади в'ються.
Анна
Я загляну…
(Заглядає крiзь гратчастi дверi у гробницю, сiпає Долорес за рукав i показує щось. Пошепки).
Дивись — там злодiй! Я кликну сторожу.
(Кидається бiгти).
В ту хвилину одчиняються дверi.
Долорес скрикує i млiє.
Дон Жуан
(вийшовши з гробницi, до Анни)
Прошу вас, сеньйорито, не втiкайте
i не лякайтесь. Я зовсiм не злодiй.
Анна вертається i нахиляється до Долорес.
Долорес (очутившись, стиснула Аннi руку)
Вiн, Анно, вiн!.. Чи я збожеволiла?
Анна
Ви — дон Жуан?
Дон Жуан (уклоняючись)
До вашої послуги.
Долорес
Як ви могли сюди прибути?
Дон Жуан
Кiнно,
а потiм пiшки.
Долорес
Боже, вiн жартує!
Ви ж головою важите своєю!
Дон Жуан
Я комплiмент оцей уперше чую,
що важу я не серцем, завжди повним,
а головою — в нiй же, сеньйорито,
хоч, правда, є думки, та тiльки легкi.
Анна
А що важкого єсть у вашiм серцi?
Дон Жуан
О сеньйорито, сеє може знати
лиш та, що вiзьме теє серце в ручку.
Анна
То ваше серце важене не раз.
Дон Жуан
Гадаєте?
Долорес
Ховайтесь! Як хто прийде,
то ви пропали!
Дон Жуан
Як уже тепер,
з очей прекрасних погляди прийнявши,
ще не пропав, то де ж моя погибель?
Анна усмiхається, Долорес спускає чорний серпанок
собi на обличчя i одвертається.
Анна (махає на нього рукою)
Iдiть уже назад в свою домiвку!
Дон Жуан
Се тiльки рученька жiноча може
так легко посилати у могилу.
Долорес (знов обертається до дон Жуана)
Невже ви мешкаєте в сьому склепi?
Дон Жуан
Як вам сказати? Я тут мав прожити
сей день i нiч — менi не треба бiльше, —
та в сiм дворi штивнiша етикета,
нiж при дворi кастiльськiм, отже й там я
нездатен був додержать церемонiй,
то де вже тут!
Анна
Куди ж ви подастеся?
Дон Жуан
Я й сам iще не знаю.
Долорес
Дон Жуане, тут є тайник пiд церквою, сховайтесь.
Дон Жуан
Навряд чи веселiше там, нiж тут.
Долорес
Ви дбаєте все про веселiсть!
Дон Жуан
Чом же
про те не дбати?
Анна
Отже якби хто
на маскараду кликав вас — пiшли б ви?
Дон Жуан
З охотою пiшов би.
Анна
То прошу вас.
Сей вечiр в нашiм домi бал масковий,
у мого батька Пабло де Альварес,
остатнiй бал перед моїм весiллям.
Всi будуть замаскованi, крiм старших,
мене i нареченого мого.
Дон Жуан (до Долорес)
Ви будете на балi, сеньйорито?
Долорес
Ви бачите, сеньйоре, — я в жалобi.
(Вiдходить набiк).
Дон Жуан (до Анни)
А я жалоби не ношу нiколи
i з дякою запросини приймаю.
(Вклоняється).
Анна
Який костюм ваш буде?
Дон Жуан
Ще не знаю.
Анна
Се шкода. Я б хотiла вас пiзнати.
Дон Жуан
По голосу пiзнаєте.
Анна
Ви певнi,
що я ваш голос так запам'ятаю?
Дон Жуан
Так от пiзнаєте по сьому перснi.
(Показує персня на своєму мiзинцi).
Анна
Ви завжди носите його?
Дон Жуан
Так, завжди.
Анна
Ви дуже вiрний.
Дон Жуан
Так, я дуже вiрний.
Долорес (виходячи з бiчної стежки)
Я бачу, Анно, дон Гонзаго йде.
Дон Жуан ховається в гробницю.
Анна йде назустрiч командоровi.
Командор (повагом наближається. Вiн не дуже молодий, поважний i здержаний, з великою гiднiстю носить свiй бiлий командорський плащ)
Ви тут самi? А де ж дуеньї вашi?
Анна
Вони зайшли до церкви, бо Долорес
очей не любить зайвих, як буває на гробi рiдних.
Командор (поважно кивнувши головою до Долорес)
Я се розумiю.
(До Анни).
А я прийшов до вашої господи,
хотiв спитати вас, в яке убрання
ви маєте вдягтись для сього балу.
Анна
У бiле. А навiщо вам се знати?
Командор
Дрiбниця. Так, маленьке мiркування.
Анна
Мене пiзнаєте у кожнiй сукнi,
бо маски я не наложу.
Командор
Се добре.
Менi було б неначе не до мислi,
щоб ви надiли маску.
Анна
А чому ж ви
про се не мовили нi слова досi?
Командор
Я волi вашої не хтiв стiсняти.
Долорес
Се чудно слухати, як наречений
боїться положить найменший примус
на ту, що хутко сам же вiн прив'яже
ще не такими путами до себе.
Командор
Не я її зв'яжу, а бог i право.
Не буду я вiльнiший, нiж вона.
Долорес
Чоловiки не часто так говорять,
а хоч говорять — хто з їх слово держить?
Командор
Тепер я не дивую, сеньйорито,
що ви не хтiли досi вийти замiж, —
без певностi не варто брати шлюбу.
Анна
Чи всi ж ту певнiсть мають?
Командор
Донно Анно,
коли б я знав, що ви мене не певнi,
або не певен був себе чи вас,
я б зараз повернув вам ваше слово,
поки не пiзно. Бо як буде дано
велику присягу…
Анна
Ох, се аж страшно!
Командор
То не любов, що присяги боїться.
Вам справдi страшно?
Анна
Нi, се я жартую.
(До Долорес).
Ну, я ж тобi казала — вiн гора!
Командор
Знов жарт якийсь? Веселi ви сьогоднi.
Анна
Чому ж менi веселою не бути,
коли я можу так на вас впевнятись,
як на камiнну гору! Адже правда?
Командор (подає Аннi руку, щоб вести її. Анна приймає)
Так, донно Анно. Я вам докажу,
що ви не помиляєтесь.
Iдуть. Долорес трохи позаду їх.
Анна (несподiвано голосно до Долорес)
А знаєш,
менi вiн здався кращим на портретi,
нiж так.
Долорес, ужахнувшись, мовчки дивиться на неї.
Командор
Хто?
Анна
Наречений Долорiти.
Командор
Хто ж вiн такий?
Анна
Се поки що секрет.
Та вiн сьогоднi буде в нас на балi.
Виходять всi троє.
Сганарель (слуга дон Жуана. Увiходить, оглядаючись, наближається до гробницi)
А вийдiть, пане!
Дон Жуан (виходить)
Як? То ти вже тута?
Сганарель
Привiт вiд донни Соль. Вона не хоче,
щоб ви до неї йшли, —
боїться слави, дуенья в неї зла. Вона волiє,
урвавшися як-небудь на часинку, прийти сюди сама.
Дон Жуан
Уже? Так хутко?
Сганарель
Вам наче недогода?
Дон Жуан (не слухає)
Роздобудь менi який костюм для маскаради,
але порядний.
Сганарель
Звiдки ж ви дiзнались,
що донна Соль на маскарадi буде
у молодої командора? Значить,
ви хочете її зустрiти там i взять сюди?
Дон Жуан (захоплений iншою думкою)
Кого?
Сганарель
Та донну Соль!
Кого ж iще? Хiба ми не для неї пригналися в Севiлью?
Дон Жуан
Я не знаю.
Побачимо.
Сганарель
Ану ж ви розминетесь,
то що я буду тут робити з нею?
Дон Жуан
Нiчого. Ти собi в таверну пiдеш,
вона ж до чоловiка.
Сганарель
Ей, мiй пане!
Я доказав би кращого лицарства,
якби-то я був пан, а ви — слуга.
Виходить. Дон Жуан ховається в мавзолей.
II
Осереднiй дворик (раtiо) в оселi сеньйора Пабло де Альварес, уряджений на маврiтанський лад, засаджений квiтками, кущами i невисокими деревами, оточений будовами з галереєю пiд аркадами, що поширена посерединi виступом рундука i ложею (великою нiшею); покрiвля галереї рiвна, з балюстрадою, як орiєнтальний дах, i поширена в середнiй частинi тим самим способом, що i галерея внизу; в обидва поверхи галереї ведуть з дворика осiбнi сходи: широкi i низькi — надiл, високi й вузенькi — нагору. Дiм i галерея ясно освiтленi. В дворику свiтла нема. На передньому планi дворика — альтанка, обплетена виноградом.
Дон Пабло i донна Мерседес, батько й мати Анни, розмовляють з командором у дворику. Вгорi по галереї походжає скiлька гостей — ще небагато, — з ними донна Анна.
Командор
Дозволите менi сюди просити
прекрасну донну Анну на хвилинку?
Донна Мерседес
Анiто, йди сюди! Тут дон Гонзаго!
Анна (перехиляється через балюстраду i заглядає вниз)
А вам сюди не ласка завiтати?
Ах, правда, не горi нагору йти!
(Збiгає, смiючись, прудко вдiл).
Донна Мерседес
Ти, Анно, надто голосно смiєшся.
Дон Пабло
I жарти сi менi не до сподоби.
Ти мусиш пам'ятати…
Командор
Не сварiте
моєї нареченої за теє,
що близький шлюб її не засмутив.
Я звик до жартiв донни Анни.
Донна Мерседес
Пабло,
нам слiд пiти нагору гостi бавить.
Командор
Прошу лишитись трошки. В нас в Кастiльї
не звичай нареченим бути вдвох.
Та я не забарю вас. Донно Анно,
прошу прийняти сю малу ознаку
великої пошани i любовi.
(Виймає з-пiд плаща коштовний перловий убiр для голови i склоняється перед Анною).
Донна Мерседес
Що за чудовi перли!
Дон Пабло
Командоре,
чи не занадто дорогий дарунок?
Командор
Для донни Анни?!
Анна
От ви задля чого
мене питали вранцi про убрання!
Командор
Боюсь, я, може, не зумiв добрати…
Але я думав, що як бiле вбрання,
то бiлi перли саме…
Анна
Дон Гонзаго,
ви хочете зовсiм не мати вад,
а се вже й не гаразд, — се пригнiтає.
Донна Мерседес (нишком, сiпнувши Анну)
Анiто, схаменись! Ти ж хоч подякуй!
Анна мовчки вклоняється командоровi глибоким церемонiальним поклоном.
Командор (здiймає убiр над її головою)
Дозвольте, щоб я сам поклав сi перли
на гордовиту сю голiвку, вперше
похилену передо мною низько.
Анна (раптом випростується)
Хiба iнакше ви б не досягли?
Командор (наложивши на неї убiр)
Як бачите, досяг.
Дворик сповняється юрбою маскованих i немаскованих, розмаїто убраних гостей, — однi зiйшли з горiшньої галереї, а другi увiйшли з надвiрньої брами. Межи тими, що надiйшли з брами, одна маска в чорному, широкому, дуже фалдистому домiно, обличчя їй щiльно закрите маскою.
Голоси в юрбi гостей (що зiйшли з галереї)
Де наш господар?
Де господинi?
Дон Пабло
Ось ми, любi гостi.
Донна Мерседес (до новоприбулих)
Таке рясне блискуче гроно гостей
красить наш дiм.
Пiдстаркувата гостя (з новоприбулих до другої, давнiшої, нишком)
Либонь, вже зрахувала
i скiльки нас, i скiльки ми коштуєм!..
Гостя друга (так само до попередньої)
О, вже ж, Мерседес на рахунки бистра,
лиш на гостиннiсть повiльнiша трохи…
Гостя-панночка (до Анни, вiтаючись)
Анiто, як же ти препишно вбрана!
(Тихше).
А тiльки в бiлому ти заблiда.
Анна
О, се нiчого, се тепера мода.
(Ще тихше).
Як хочеш, я бiлил тобi позичу,
бо в тебе навiть i чоло червоне.
Панночка
Не треба, дякую.
(Одвертається, вiдступивши, i поправляє маску й волосся, щоб закрити лоба).
Молода панi (нишком до другої, показуючи очима на Анну)
Який убiр!
Друга молода панi (iронiчно)
Та тiльки ж i потiхи! Бiдна Анна!..
Старий гiсть (до дона Пабло)
А що, дон Пабло? вже тепер нарештi
покличе вас король до свого двору, —
такого зятя тесть…
Дон Пабло
Його величнiсть
не по зятях, а по заслузi цiнить.
Старий гiсть
На жаль, оцiнки часом довго ждати.
Дон Пабло
Чи довго, ви сами зазнали лiпше.
(Повертається до iншого).
Ви, графе? Як я радий! Честь яка!
Господар, господинi, командор i гостi йдуть у дiм долiшнiм входом. Маска "Чорне домiно" лишається в дворику, незамiтно вiдступивши в тiнь вiд кущiв. Незабаром Анна з молодшими дамами з'являється на горiшньому рундуцi.
Слуги розносять лимонаду та iншi холодощi.
Дон Жуан (замаскований, у маврiтанському костюмi, з гiтарою, входить з брами на дворик, стає проти рундука i, по короткiй прелюдiї, спiває)
У моїй країнi рiднiй
єсть одна гора з кришталю,
на горi тiй, на шпилечку,
сяє замок з дiамантiв.
Лихо моє, Анно!
I росте посеред замку
квiтка, в пуп'янку закрита,
на пелюсточках у неї
не роса, а твердi перли.
Лихо моє, Анно!
I на гору кришталеву
нi стежок нема, нi сходiв,
в дiамантовому замку
анi брами, анi вiкон.
Лихо моє, Анно!
Та комусь не треба стежки,
анi сходiв, анi брами,
з неба вiн злетить до квiтки,
бо кохання має крила.
Щастя моє, Анно!
Пiд час спiву "Чорне домiно" трохи виступає з кущiв i прислухається, пiд кiнець ховається.
Командор (виходить на горiшнiй рундук пiд кiнець спiву)
Якi се тута спiви, донно Анно?
Анна
Якi? Не знаю, певне, маврiтанськi.
Командор
Я не про те питаю.
Анна
А про що ж?
(Не ждучи вiдповiдi, бере у слуги шклянку лимонади i спускається до дон Жуана).
Анна (до дон Жуана, подаючи лимонаду)
Бажаєте прохолодитись, може?
Дон Жуан
Спасибi, не вживаю холодощiв.
Анна кидає шклянку в кущi.
Командор (надходить слiдом за Анною)
Вам до сподоби пiсня, донно Анно?
Анна
А вам?
Командор
Менi зовсiм не до сподоби.
Дон Жуан
Я вам не догодив, сеньйоре? Шкода.
Я думав, що зарученим то саме
i слiд почути пiсню про кохання.
Командор
В тiй вашiй пiснi приспiв недоречний.
Дон Жуан
На жаль, його не мiг я проминути, —
так вимагає маврiтанський стиль.
Анна
Ви до костюма добирали пiсню?
З брами увiходить гурт молодiжi, паничiв; побачивши Анну, молодiж оточує її.
Голоси з гурту
О донно Анно! донно Анно, просим,
з'явiть нам ласку! Се ж остатнiй вечiр
дiвочої незв'язаної волi!
Анна
Мої панове, в чiм бажання ваше?
Один лицар
Ми просимо, щоб ви сами вказали,
Хто має вам служить в которiм танцi.
Анна
Щоб я сама просила?..
Другий лицар
Не просити,
наказувати маєте! Ми будем
рабами вашими в сей вечiр!
Анна
Добре,
що хоч не довше, бо вже я не знаю,
що б вам на те сказали вашi дами.
Чи, може, вас вiд їх рятують маски?
Третiй лицар (скидаючи маску)
Всi зорi блiднуть перед сонцем!
Анна
Дiйсно,
сей комплiмент не потребує маски,
бо вiн доволi вже поважний вiком.
Лицар знов надiває маску i вiдступає в гурт.
Анна (до молодiжi)
Що ж, станьте в ряд, я буду призначати.
Всi стають в ряд, i дон Жуан мiж ними.
Командор (тихо до Анни)
Чи се такий в Севiльї звичай?
Анна
Так.
Командор
Чи й я повинен стати?
Анна
Нi.
Командор вiдходить.
Панове,
ви вже готовi?
(До дон Жуана).
Як же ви, поклонче
змiнливої планети, стали в ряд?
Хiба вам звичай дозволяє танцi?
Дон Жуан
Для надзвичайної зламаю звичай.
Анна
За се я вам даю танець найперший.
Дон Жуан вклоняється по-схiдному: прикладає правицю до серця, до уст i до чола, потiм закладає руки навхрест на грудях i схиляє голову. При тих рухах поблискує золотий перстень на мiзинцi.
Дон Жуан
Один?
Анна
Один. Вам другого не буде.
(До молодiжi).
Я вас, панове, позначу рукою,
хай всяк свою чергу запам'ятає.
(Швидко вказує рукою на кождого панича по черзi, один панич зостається непозначеним).
Панич
А я ж? А я? Менi ж яка черга?
Один з гурту
Остатня, очевидно.
Смiх. Панич стоїть збентежений.
Анна (до панича)
Мiй сеньйоре,
я мусульманину дала найпершу,
бо вiн остатнiм буде в царствi божiм,
ви ж, я в тiм певна, добрий католик,
i вам не страшно буть остатнiм тута.
Панич
Се в перший раз, що я б хотiв буть мавром!
III
Печера на березi моря в околицi Кадiкса. Дон Жуан сидить на каменi i точить свою шпагу. Сганарель стоїть коло нього.
Сганарель
Навiщо ви все точите ту шпагу?
Дон Жуан
Так, звичка.
Сганарель
Ви ж тепер на поєдинки
вже не виходите.
Дон Жуан
Не маю з ким.
Сганарель
Хiба людей не стало?
Дон Жуан
Всi тi люди
не вартi сеї шпаги.
Сганарель
Може, й шпага
когось не варта?
Дон Жуан (грiзно)
Ти!!
Сганарель
Пробачте, пане,
то жарт безглуздий.
Я вже й сам не тямлю,
де в мене тiї дурощi беруться, —
от наче щось сiпне!
Дон Жуан
Iди! Не застуй!
Сганарель, посмiхнувшись, виходить.
(Дон Жуан далi точить шпагу).
Ет, знову пощербив! Геть, на зламання!
(Кидає шпагу).
Сганарель (вбiгає, швидко i нишком)
Мiй пане, утiкаймо!
Дон Жуан
Ще чого?
Сганарель
Нас викрито. Я бачив: недалечке
чернець якийсь блукає.
Дон Жуан
Ну то що?
Сганарель
Се шпиг вiд iнквiзицiї, напевне,
а може, й кат з отруєним стилетом.
Дон Жуан
Шпигiв я не боюся — звик до них,
а шпага в мене довша вiд стилета.
Веди ченця, коротша буде справа.
Скажи йому, що сповiдi бажає
всесвiтнiй грiшник дон Жуан.
Сганарель
Гаразд.
Ви не дитина, я при вас не нянька.
Виходить i незабаром приводить в печеру ченця, невисокого на зрiст, тонкого, в одежi "невидимок" — в чорнiй вiдлозi (каптурi), що закриває все обличчя, тiльки, для очей у нiй прорiзанi дiрки.
Дон Жуан (встає назустрiч iз шпагою в руках)
Мiй отче, або, може, краще — брате,
чому завдячую такi святiї
одвiдини?
Чернець робить рукою знак, щоб Сганарель вийшов.
Ти вийди, Сганарелю.
(Бачачи, що Сганарель не спiшиться, пошепки до нього).
Поглянь, в ченця рука жiноча.
Сганарель
Щоб їх!
(Махнувши рукою, виходить).
Дон Жуан кладе шпагу на камiнь. З-пiд одкинутої вiдлоги раптом виступає обличчя Долорес.
Дон Жуан
Долорес?! Ви? i знов у сiй печерi…
Долорес
Я знов прийшла порятувати вас.
Дон Жуан
Порятувати? Хто ж се вам сказав,
що нiбито менi рятунку треба?
Долорес
Сама я знала се.
Дон Жуан
Я ж не слабий,
як бачите, — веселий, вiльний, дужий.
Долорес
Ви хочете, щоб вам здавалось так.
Дон Жуан (на мить замислюється, але хутко пiдводить голову рiзким, упертим рухом)
Я бачу, сеньйорито, ваша одiж
настроїла вас на чернечий лад.
Але я вам не буду сповiдатись, —
мої грiхи не для панянських слухiв.
Долорес мовчки виймає два сувої пергаменту i подає їх дон Жуановi.
Нi, вибачте, Долорес! Я не хтiв
зневажить вас, менi було б се прикро.
Що ви менi принесли?
Долорес
Прочитайте.
Дон Жуан (швидко переглядає пергаменти)
Декрет вiд короля… i папська булла…4
Менi прощаються усi злочини
i всi грiхи… Чому? З якої речi?..
I як до вас дiстались сi папери?
Долорес (спустивши очi)
Ви не догадуєтесь?
Дон Жуан
О Долорес!
Я розумiю. Знов ви наложили
на мене довг якийсь. Та вам вiдомо,
що я привик свої довги платити.
Долорес
Я не прийшла сюди з вас плату править.
Дон Жуан
Я вiрю вам. Але я не банкрот.
Колись я вам заставу дав — обручку,
тепер готовий виплатить весь довг.
Уже ж я не банiт, а гранд iспанський,
i вам не сором буде стать до шлюбу
зо мною.
Долорес (iз стогоном)
Боже! Дiво пресвятая!
Я сподiвалася, що сеє буде…
але щоб так мою остатню мрiю
я мусила ховати…
(Голос її перехоплює спазма стриманих слiз).
Дон Жуан
Я вразив вас?
Та чим, Долорес?
Долорес
Ви не зрозумiли?
Гадаєте, що як iспанський гранд
дочцi гiдальга кине шлюбний перстень,
немов гаман з червiнцями лихварцi,
то в нiй повинно серце розцвiсти,
а не облитись крiв'ю?
Дон Жуан
Нi, Долорес,
i ви ж мене повиннi зрозумiти:
нiякiй дiвчинi, нiякiй жiнцi
не був я досi винен зроду!
Долорес
Справдi?
Ви, дон Жуан, нiчим не завинили
проти жiноцтва?
Дон Жуан
Нi. Нiчим, нiколи.
Я кожен раз давав їм теє все,
що лиш вони могли змiстити: мрiю,
коротку хвилю щастя i порив,
а бiльшого з них жадна не змiщала,
та iншiй i того було надмiру.
Долорес
А ви самi могли змiстити бiльше?
(Пауза).
Платити вам не прийдеться сей раз.
Вiзьмiть назад сю золоту "заставу".
(Хоче зняти з своєї правицi обручку).
Дон Жуан (вдержує її руку)
Нi, то належить вам з святого права.
Долорес
Я вже сама до себе не належу.
Вже й се видиме тiло не моє.
Сама душа у сьому тiлi — дим
жертовного кадила, що згорає
за вашу душу перед богом…
Дон Жуан
Що се?
Я ваших слiв не можу зрозумiти.
Ви мов заколота кривава жертва,
такi в вас очi… Сей декрет, ся булла..
Ви як їх здобули? Я вас благаю,
скажiть менi!
Долорес
Навiщо вам те знати?
Дон Жуан
Ще, може, я зречуся тих дарiв.
Долорес
Ви їх зректись не можете, я знаю.
А як вони здобутi — все одно.
Не перший раз за вас загине жiнка,
якби ж то хоч, остатнiй!
Дон Жуан
Нi, скажiть.
Коли не скажете, я можу здумать,
що спосiб добування був ганебний,
бо чесний покриву не потребує.
Долорес
"Ганебний"… "чесний"… як тепер далеко
вiд мене сi слова… Що ж, я скажу:
я за декрет сей тiлом заплатила.
Дон Жуан
Як?..
Долорес
Я не можу довше поясняти.
Ви знаєте всi норови двiрськi, —
там платиться за все коли не злотом, то…
Дон Жуан
Боже! Як же страшно се, Долорес!
Долорес
Вам страшно? Я сього не сподiвалась.
Дон Жуан
А вам?
Долорес
Я вже нiчого не боюся.
Чого менi жахатися про тiло,
коли не побоялась я i душу
вiддати, щоб за буллу заплатити?
Дон Жуан
Та хто ж душею платить?
Долорес
Всi жiнки,
коли вони кохають. Я щаслива,
о я душею викупляю душу,
не кожна жiнка має сеє щастя.
Святий отець вам душу визволяє
вiд кар пекельних через те, що я
взяла на себе каяться довiчно
за вашi всi грiхи. В монастирi
з уставом найсуворiшим я буду
черницею. Обiтницю мовчання,
i посту, й бичування дам я богу.
Зректися маю я всього, Жуане,
i навiть — мрiй i спогадiв про вас!
Лиш пам'ятать про вашу душу буду,
а власну душу занедбаю. Пiде
моя душа за вас на вiчнi муки.
Прощайте.
Дон Жуан стоїть мовчки, приголомшений.
(Долорес рушає, але зараз зупиняється).
Нi, ще раз! Остатнiй раз
я подивлюся ще на сiї очi!
Бо вже ж вони менi свiтить не будуть
в могильнiй тьмi того, що буде зватись
моїм життям… Вiзьмiте ваш портрет.
(Здiймає з себе медальйон i кладе на камiнь).
Я маю пам'ятать про вашу душу,
бiльш нi про що.
Дон Жуан
Але якби я вам
сказав, що мить єдина щастя з вами
тут, на землi, дорожча задля мене,
нiж вiчний рай без вас на небесах?
Долорес (екстатичне, як мучениця на тортурах)
Я не прошу мене не спокушати!
Сей пiвобман… коли б вiн мiг до краю
се серце сторожкеє одурити!
Святая дiво! дай менi принести
за нього й сюю жертву!.. О Жуане,
кажiть менi, кажiть слова кохання!
Не бiйтеся, щоб я їх прийняла.
Ось вам обручка ваша.
(Здiймає i хоче подати дон Жуановi обручку, але рука знесилено падає, обручка котиться додолу).
Дон Жуан (пiдiймає обручку i надiває знову на руку Долорес)
Нi, нiколи
я не вiзьму її. Носiть її
або мадоннi дайте на офiру,
як хочете. На сю обручку можна
дивитися черницi. Ся обручка
не збудить грiшних спогадiв.
Долорес (тихо)
Се правда.
Дон Жуан
А вашої я не вiддам нiкому
довiку.
Долорес
Нащо вам її носити?
Дон Жуан
Душа свої потреби має й звички,
так само, як i тiло. Я хотiв би,
щоб ви без зайвих слiв се зрозумiли.
Долорес
Пора вже йти менi… Я вам прощаю
за все, що ви…
Дон Жуан
Спинiться! Не тьмарiть
ясного спогаду, про сю хвилину!
За що прощати? Я ж тепера бачу,
що я i вам не завинив нiчого.
Адже ви через мене досягли
високого, пречистого верхiв'я!
Невже мене за се прощати треба?
О нi, либонь, ви в словi помилились!
У серцi сторожкiм такеє слово
вродитись не могло. Вам не потрiбнi
такi слова, коли ви стали вище
вiд ганьби й честi. Правда ж так, Долорес?
Долорес
Здається, слiв нiяких бiльш не треба.
(Хоче йти).
Дон Жуан
Стривайте ще, Долорес… Ви в Мадрiдi
одвiдали сеньйору де Мендоза?
Долорес (спиняється)
Ви… ви… мене питаєте про неї?
Дон Жуан
Я бачу, рано вам ще в монастир.
Долорес (перемагає себе)
Я бачила її.
Дон Жуан
Вона щаслива?
Долорес
Здається, я щасливiша вiд неї.
Дон Жуан
Вона про мене не забула?
Долорес
Нi.
Дон Жуан
Почiм ви знаєте?
Долорес
Я серцем чую.
Дон Жуан
Се все, що хтiв я знати.
Долорес
Я вже йду.
Дон Жуан
Ви не питаєте мене, навiщо
менi се треба знати?
Долорес
Не питаю.
Дон Жуан
I вам не тяжко се?
Долорес
Я не шукала
нiколи стежки легкої. Прощайте.
Дон Жуан
Прощайте. Я нiколи вас не зраджу.
Долорес закриває раптом обличчя вiдлогою i виходить з печери не оглядаючись.
Сганарель увiходить i докiрливо дивиться на дон Жуана.
Дон Жуан (скорiш до себе, нiж до слуги)
Яку я гарну вигартував душу!
Сганарель
Чию? Свою?
Дон Жуан
Ущипливе питання,
хоч несвiдоме!
Сганарель
Думаєте, пане?
Дон Жуан
А ти що думаєш?
Сганарель
Що я видав вас ковадлом i клевцем, а ще нiколи
не бачив ковалем.
Дон Жуан
То ще побачиш.
Сганарель
Шкода! пропало вже!
Дон Жуан
Що? де пропало?
Сганарель
Пiшла в черницi ваша доля, пане.
Дон Жуан
То ти пiдслухував?
Сганарель
А ви й не знали?
Хто має слуги, той повинен звикнуть,
що має повсякчас конфесьйонал.
Дон Жуан
Але щоб так нахабно признаватись!..
Сганарель
То треба буть слугою дон Жуана.
Мiй пан вiдомий щирiстю своєю.
Дон Жуан
Ну, не плещи!.. То тiнь моя пiшла,
зовсiм не доля. Доля жде в Мадрiдi.
Сiдлай лиш коней. Ми тепер поїдем
ту долю добувати. Швидше! Миттю!
Сганарель виходить. Дон Жуан бере шпагу до рук i проводить рукою по лезi, пробуючи її гострiсть, при тому всмiхається.
IV
Оселя командорова в Мадрiдi. Опочивальня донни Анни, велика, пишно, але в темних тонах убрана кiмната. Високi, вузькi вiкна з балконами сягають сливе до пiдлоги, жалюзi на них закритi. Донна Анна у сивiй з чорним пiвжалобнiй сукнi сидить при столику, перебирає у скриньцi коштовнi покраси i примiряє їх до себе, дивлячись у свiчадо.
Командор (увiходить)
Чого се ви вбираєтесь?
Анна
На завтра
покраси вибираю. Завтра хочу
пiти на бiй бикiв.
Командор
У пiвжалобi?!
Анна (з досадою вiдсуває покраси)
Ох, тi жалоби! i коли їм край?
Командор (спокiйно)
Ся має вiсiм день iще тривати.
По дядьковi вона не дуже довга.
Анна
Найцiкавiше те, що я i в вiчi
не бачила нiколи того дядька.
Командор
То справи не змiняє. Ви тепер
належите до дому де Мендозiв,
тож вам годиться шанувати пам'ять
всiх своякiв.
Анна
Продовж їм, боже, вiку!
Бо се тепер по дядьковi жалоба,
а то була по тiтцi, перед нею ж —
коли б не помилитись! —
брат у третiх
чи небiж у четвертих нам помер…
Командор
На кого ви розсердились?
Анна
Я тiльки
хотiла пригадати, скiльки днiв
я не була в жалобi з того часу,
як з вами одружилась.
Командор
Цiлий мiсяць.
Анна (iронiчно)
Ах, цiлий мiсяць? Се багато, справдi!
Командор
Не розумiю вашої досади.
Невже-таки для марної розваги
ладнi ви занедбати всi почеснi
звичаї давнi?
Анна (встає)
Що се за слова?
Я не додержую звичаїв чесних?
Коли я що ганебного вчинила?
Командор
Про щось ганебне й мови буть не може,
але для нас i збочення найменше
було б ступнем до прiрви. Не забудьте,
що командорський плащ менi дiстався
не просьбами, не грiшми, не насильством,
але чеснотою. З нас, де Мендозiв,
були здавен всi лицарi без страху,
всi дами без догани. Чи ж подоба,
щоб саме вас юрба могла огудить,
коли ви завтра…
Анна (роздражнено)
Я не йду нiкуди.
Командор
Зовсiм нема потреби замикатись.
Ми завтра маємо пiти до церкви.
Анна
Я не збиралася до церкви завтра.
Командор
А все-таки ми мусимо пiти, —
казати казань має фра Iньїго.
Анна
Се найнуднiший в свiтi проповiдник!
Командор
Я з вами згоджуюсь. Та королева
злюбила тi казання. Отже, ходить
i цiлий двiр на них. Коли не буде
з усiх грандес лиш вас, то се помiтять.
Анна мовчки зiтхає.
(Командор виймає з кишенi молитовнi чiтки з димчастого кришталю).
Я вам купив чiтки до пiвжалоби,
а трохи згодом справлю з аметисту.
Анна (бере чiтки)
Спасибi, тiльки нащо се?
Командор
Вам треба
пишнотою всiх дам переважати.
I ще, будь ласка, як прийдем до церкви,
не попускайте доннi Консепсьйон
край королеви сiсти. Теє мiсце
належить вам. Прошу вас пам'ятати,
що нам належить перше мiсце всюди,
бо ми його займати можем гiдно,
i нас нiхто не може замiнити, —
ручить за те не тiльки честь Мендозiв,
а й ордену мого почесний прапор.
Коли ж не тiльки донна Консепсьйон,
а й королева схоче те забути,
то я не гаючись покину двiр,
за мною рушить все моє лицарство,
i вже тодi нехай його величнiсть
придержує корону хоч руками,
щоб часом не схитнулась. Я зумiю
одважно боронити прав лицарських,
та тiльки треба, щоб вони були
всiм навiч безперечнi, а для того
ми мусим пильнувать не тiльки честi,
але й вимог найменших етикети,
щонайдрiбнiших. Хай вони здаються
для вас нудними, марними, без глузду..
Анна
Терпливосте свята!
Командор
Так, справдi треба
молитись до терпливостi святої,
коли хто хоче встоять на верхiв'ї
тих прав, що вимагають обов'язкiв.
Права без обов'язкiв — то сваволя.
Анна знов зiтхає.
Зiтхаєте? Що ж, вам було вiдомо,
якi вас тут повинностi чекають.
Свiдомо ви обрали вашу долю,
i ваше каяття прийшло запiзно.
Анна (гордо)
I в думцi я не маю каяття.
Я признаю вам рацiю. Забудьте
мої химери — вже вони минули.
Командор
Осе слова справдешньої грандеси!
Тепер я пiзнаю свою дружину.
Простiть, я був на мить не певен вас,
i так менi тодi самотньо стало,
i боротьба здалась менi тяжкою
за той щабель, що має нас поставить
ще вище.
Анна (живо)
За який щабель? Таж вище
є тiльки трон!
Командор
Так, тiльки трон.
(Пауза).
Давно б я
сей план вам розказав, якби я бачив,
що ви тим жити можете, чим я.
Анна
А ви сього не бачили?
Командор
Я каюсь.
Але тепер я кожний крок мiй хочу
робити з вами враз. Найвища скеля
лише тодi вiнець почесний має,
коли зiв'є гнiздо на нiй орлиця.
Анна
Орлиця?
Командор
Так, орлиця тiльки може
на гострому i гладкому шпилi
собi тривку оселю збудувати
i жити в нiй, не боячись безвiддя,
нi сонця стрiл, анi грiзьби перунiв.
За те їй надгорода — високостi…
Анна (переймає)
…у чистому нагiрному повiтрi
без пахощiв облесливих долин.
Чи так?
Командор
Так. Дайте руку.
Анна подає руку, вiн стискає.
I добранiч.
Анна
Ви йдете?
Командор
(Виходить).
Анна сiдає i задумується.
Увiходить покоївка Марiквiта.
Анна
Ти, Марiквiто? Де моя дуенья?
Марiквiта
Їй раптом так чогось недобре стало,
аж мусила лягти. Але як треба,
то я таки її покличу.
Анна
Нi,
нехай спочине. Заплети менi
волосся на нiч та й iди.
Марiквiта (заплiтаючи Аннi коси)
Я маю
сеньйорi щось казати, тiльки ждала,
щоб вийшов з дому наш сеньйор.
Анна
Даремне.
Я вiд сеньйора таємниць не маю.
Марiквiта
О, певна рiч! Адже моя сеньйора
зовсiм свята! Я саме се казала
тому слузi, як брала тi квiтки.
Анна
Який слуга? Що за квiтки?
Марiквiта
Недавно
слуга якийсь принiс квiтки з гранати
вiд когось для сеньйори.
Анна (гнiвно)
Буть не може!
Квiтки з гранати, кажеш? I для мене?
Марiквiта
Не знаю… Вiн казав… Воно-то правда —
зухвало трохи, бо квiтки з гранати —
то знак жаги. Та що я поясняю!
Адже се всiм вiдомо.
Анна
Марiквiто,
я мушу знать, вiд кого ся образа!
Марiквiта
Слуга iмення не сказав, лиш мовив,
квiтки тi даючи: "Се доннi Аннi
вiд мавра вiрного".
Анна уривчасто скрикує.
Сеньйора знає,
вiд кого то?
Анна (збентежена)
Не треба тих квiток…
Марiквiта
Я принесу, хоч покажу.
Анна
Не треба!
Марiквiта, не слухаючи, вибiгає i миттю вертається з китицею червоного гранатового цвiту.
(Одхиляючи квiти рукою та одвертаючись).
Геть викинь їх!
Марiквiта
Я б їх собi взяла,
коли сеньйора їх не хоче. Тут же
квiтки навдивовижу…
Анна
Так… вiзьми…
Марiквiта
От завтра я заквiтчаюсь!
Анна
Iди!
Марiквiта
Чи тут не треба вiдчинити вiкон?
Страх душно!
Анна (в задумi, безуважно)
Вiдчини.
Марiквiта (одчиняючи)
I жалюзi?
Анна
Нi, може, видко з вулицi.
Марiквiта (одчиняючи жалюзi)
Та де ж там!
Тепер на вулицi зовсiм безлюдно.
Тут не Севiлья! Ох, тепер в Севiльї
дзвенять-бринять всi вулицi вiд спiвiв,
повiтря в'ється в прудкiй мадриленьї!
А тут повiтря кам'яне…
Анна (нервово)
Ой, годi!
Марiквiта, говорячи, вихилилась із вiкна i розглядається на всi боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось.
(Завваживши рух).
Та що ти, Марiквiто?!
Марiквiта (невинно)
Що? Нiчого.
Анна
Ти кинула до когось квiтку?
Марiквiта
Де ж там!
Я нетлю проганяла… Чи сеньйора
нiчого бiльш не потребує?
Анна
Нi.
Марiквiта (кланяється, присiдаючи)
Бажаю гарних, гарних снiв!
Анна
Добранiч!
Марiквiта вийшла, а вийшовши, полишила в кiмнатi китицю з гранат. Анна, оглянувшись на дверi, тремтячою рукою бере ту китицю i з тугою дивиться на неї.
(Стиха).
Вiд мавра вiрного…
Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вiкном, кидається на колiна перед Анною i покриває поцiлунками її одежу й руки.
(Впустивши китицю, в нестямi).
Ви?!
Дон Жуан
Я! ваш лицар!
Ваш вiрний мавр!
Анна (опам'ятавшись)
Сеньйоре, хто дозволив?..
Дон Жуан (уставши)
Навiщо сеє лицемiрство, Анно?
Я ж бачив, як ви тiльки що держали
сю китицю.
Анна
Се трапилось випадком.
Дон Жуан
Такi випадки я благословляю!
(Простягає до Анни руки, вона борониться рухом).
Анна
Я вас прошу, iдiть, лишiть мене!
Дон Жуан
Ви боїтесь мене?
Анна
Я не повинна
приймати вас…
Дон Жуан
Якi слова безсилi!
Колись я не такi од вас чував!
Ох, Анно, Анно, де ж тi вашi гордi
колишнi мрiї?
Анна
Тi дiвочi мрiї —
то просто казка.
Дон Жуан
А хiба ж ми з вами
не в казцi живемо? На кладовищi,
мiж смiхом i слiзьми, вродилась казка,
у танцi розцвiла, зросла в розлуцi…
Анна
I час уже скiнчитись їй.
Дон Жуан
Як саме?
Що вiрний лицар визволить принцесу
з камiнної в'язницi, i почнеться
не казка вже, а пiсня щастя й волi?
Анна (хитає головою)
Хiба не може казка тим скiнчитись,
що лицар просто вернеться додому,
бо вже запiзно рятувать принцесу?
Дон Жуан
О нi! такого в казцi не буває!
Таке трапляється хiба в життi,
та й то в нiкчемному!
Анна
Менi нiчого од вас не треба. Я вас не прошу
нi рятувать мене, нi потiшати.
Я вам не скаржусь нi на що.
Дон Жуан
Ох, Анно, хiба я сам не бачу?..
(Нiжно).
Сiї очi,
колись блискучi, гордi, iскрометнi,
тепер оправленi в жалобу темну
i погасили всi свої вогнi.
Сi руки, що були мов нiжнi квiти,
тепера стали мов слонова кiсть,
мов руки мученицi… Сяя постать
була мов буйна хвиля, а тепера
подiбна до тiї карiатиди,
що держить на собi тягар камiнний.
(Бере її за руку).
Кохана, скинь же з себе той тягар!
Розбий камiнну одiж!
Анна (в знесиллi)
Я не можу… той камiнь… вiн не тiльки пригнiтає,
вiн душу кам'янить… се найстрашнiше.
Дон Жуан
Нi, нi! Се тiльки сон, камiнна змора!
Я розбуджу тебе вогнем любовi!
(Вiн пориває Анну в обiйми, вона схиляється йому на плече i проривається риданням).
Ти плачеш? Сiї сльози помсти просять!
Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку,
потiм на сходах чутно важкi, повiльнi кроки командора.
Анна
Се похода Гонзага! Утiкайте!
Дон Жуан
Втiкати? Нi. Тепер я маю змогу
йому не уступитися з дороги.
Командор (увiходить i бачить дон Жуана)
Ви? Тут?
Дон Жуан
Я тут, сеньйоре де Мендоза.
Прийшов подякувать за веледушнiсть,
колись менi показану. Тепер
я рiвня вам. Либонь, се вам вiдомо?
Командор мовчки добуває свою шпагу, дон Жуан свою, i вступають в бiй. Донна Анна скрикує.
Командор (оглядаючись на неї)
Я вам наказую мовчати.
Дон Жуан коле його в шию, вiн падає i вмирає.
Дон Жуан
Край!
(Обтирає шпагу плащем командоровим).
Анна (до дон Жуана)
Що ви зробили!
Дон Жуан
Що? Я подолав
сперечника у чеснiм поєдинку.
Анна
Сього за поєдинок не признають, —
ви будете покаранi за вбивство.
Дон Жуан
Менi се байдуже.
Анна
Але менi
не байдуже, щоб тут мене взивали
подвiйною вдовою
i по коханцю,
i по мужу,
Дон Жуан
Я ж iще не був
коханцем вашим.
Анна
Сеє знаєм ми.
Та хто ж тому повiрить! Я не хочу
з iменням зрадницi, з печаттю ганьби
зостатися у сiм гнiздi осинiм.
Дон Жуан
Втiкаймо вкупi!
Анна
Ви ума збулися?
Се значить взяти камiнь у дорогу!
Iдiть вiд мене, бо iнакше зараз
я крик здiйму й скажу, що ви хотiли
мене збезчестити, зрадецьки вбивши
сеньйора де Мендоза.
Дон Жуан
Донно Анно,
ви можете сказати се?!
Анна (твердо)
Скажу.
Дон Жуан
А що, як я скажу, що ви були
коханкою i спiльницею вбивства?
Анна
Се не по-лицарськи.
Дон Жуан
А ви, сеньйоро, по-якому збираєтесь робити?
Анна
Я тiльки боронюся. I як ви
от зараз пiдете iз сього дому,
я всiм скажу i всi тому повiрять,
що тут були розбiйники, та й годi.
Дон Жуан стоїть в непевностi.
Ну що ж? Либонь, нема про що вам думать?
Тут ужито французької, а не iспанської вимови iмення "Жуан", бо так воно освячене вiковою традицiєю у всесвiтнiй лiтературi. З тої самої причини ужито iтальянської форми слова "донна". (Прим. Лесi Українки).
[Закрыть]
Банiт — вигнанець.
[Закрыть]
Мориски — мавританцi, якi, формально прийнявши християнство, потай сповiдували iслам.
[Закрыть]
Булла — грамота, постанова або розпорядження папи римського, скрiпленi печаткою.
[Закрыть]
Капiтул — зiбрання членiв якогось ордену.
[Закрыть]