Kitabı oku: «Лісова пісня», sayfa 5
М а в к а
Годi!.. ой годi!..
П е р е л е с н и к
В щирiй загодi не зупиняйся, кохана, й на мить!
Щастя – то зрада, будь тому рада, – тим воно й гарне, що вiчно летить!
Танець робиться шаленим.
Звиймося!
Злиймося!
Вихром завиймося!
Жиймо! зажиймо вогнистого раю!
М а в к а
Годi!.. пусти мене… Млiю… вмираю.
(Голова її падає йому на плече, руки опускаються, вiн мчить її в танцi омлiлу).
Раптом з-пiд землi з'являється темне, широке, страшне Марище.
М а р и щ е
Вiддай менi моє. Пусти її.
П е р е л е с н и к
(спиняється i випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)
Хто ти такий?
М а р и щ е
Чи ти мене не знаєш? -
«Той, що в скалi сидить».
Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть i зник у лiсi. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очi i з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.
М а в к а
Нi, я не хочу!
Не хочу я до тебе! Я жива!
«Т о й, щ о в с к а л i с и д и т ь»
Я поведу тебе в далекий край, незнаний край, де тихi, темнi води спокiйно сплять, як мертвi, тьмянi очi, мовчазнi скелi там стоять над ними нiмими свiдками подiй, що вмерли.
Спокiйно там: нi дерево, нi зiлля не шелестить, не навiває мрiй, зрадливих мрiй, що не дають заснути, i не заносить вiтер жадних спiвiв про недосяжну волю; не горить вогонь жерущий; гострi блискавицi ламаються об скелi i не можуть пробитися в твердиню тьми й спокою
Тебе вiзьму я. Ти туди належиш: ти блiднеш вiд огню, вiд руху млiєш, для тебе щастя – тiнь, ти нежива.
М а в к а
(встає)
Нi! я жива! Я буду вiчно жити!
Я в серцi маю те, що не вмирає.
М а р и щ е
Почiм ти знаєш те?
М а в к а
По тiм, що муку свою люблю i їй даю життя.
Коли б могла я тiльки захотiти
її забути, я пiшла б з тобою, але нiяка сила в цiлiм свiтi не дасть менi бажання забуття.
В лiсi чується шелест людської ходи.
Ось той iде, що дав менi ту муку!
Зникай, Маро! Iде моя надiя!
«Той, що в скалi сидить» вiдступається в темнi хащi i там притаюється.
З лiсу виходить Лукаш.
Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя її вiдбиває смертельною блiдiстю проти яскравої одежi, конаюча надiя розширила її великi темнi очi, рухи в неї поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обривається.
Л ук а ш
(побачивши її)
Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?
(Поспiшає до хати, стукає в дверi, мати вiдчиняє, не виходячи, Лукаш до матерi на порозi).
Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, -
Я взавтра засилаюсь до Килини!
(Iде в хату, дверi зачиняються).
«Той, що в скалi сидить» виходить i подається до Мавки.
М а в к а
(зриває з себе багряницю)
Бери мене! Я хочу забуття!»
«Той, що в скалi сидить» торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, вiн закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.
ДIЯ III
Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче i враз обривається. Настає тиша. Починається хворе свiтання пiзньої осенi. Безлистий лiс ледве мрiє проти попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi снується розтрiпаний морок. Лукашева хата починає бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнiє якась постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на грудях красiє маленький калиновий пучечок.
Коли розвидняється, на галявi стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi з вовчого хутра.
Л i с о в и к
(придивляючись до постатi пiд хатою)
Ти, донечко?
М а в к а
(трохи поступає до нього)
Се я.
Л i с о в и к
Невже пустив тебе назад «Той, що в скалi сидить»?
М а в к а
Ти визволив мене своїм злочином.
Л i с о в и к
Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцевi твоєму?
Хiба ж то не по правдi, що дiзнав вiн самотнього несвiтського одчаю, блукаючи в подобi вовчiй лiсом?
Авжеж! Тепер вiн вовкулака дикий!
Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне кровi людської, – не вгасить своєї муки злої!
М а в к а
Не радiй, бо я його порятувала. В серцi знайшла я теє слово чарiвне, що й озвiрiлих в люди повертає.
Л i с о в и к
(тупає зо злостi ногою i ламає з трiском свого цiпка)
Не гiдна ти дочкою лiсу зватись! бо в тебе дух не вiльний лiсовий, а хатнiй рабський!
М а в к а
О, коли б ти знав, коли б ти знав, як страшно то було…
Я спала сном камiнним у печерi глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй, коли спотворений пробився голос крiзь неприступнi скелi, i виття протягле, дике сумно розiслалось по темних, мертвих водах i збудило мiж скелями луну давно померлу…
I я прокинулась. Вогнем пiдземним мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп, i вирвалась я знов на свiт. I слово уста мої нiмiї оживило, i я вчинила диво… Я збагнула, що забуття не суджено менi.
Л i с о в и к
Де ж вiн тепер? Чому вiн не з тобою?
Чи то й його невдячнiсть невмируща так, як твоє кохання?
М а в к а
Ох, дiдусю! якби ти бачив!.. Вiн в подобi людськiй упав менi до нiг, мов ясень втятий…
I з долу вгору вiн до мене звiв такий болючий погляд, повний туги i каяття палкого, без надiї…
Людина тiльки може так дивитись!..
Я ще до мови не прийшла, як вiн схопивсь на рiвнi ноги, i вiд мене тремтячими руками заслонився, i кинувся, не мовлячи нi слова, в байрак терновий, там i зник з очей.
Л i с о в и к
I що ж тепер ти думаєш робити?
М а в к а
Не знаю… Я тепер, як тiнь, блукаю край сеї хати. Я не маю сили покинути її… Я серцем чую – вiн вернеться сюди…
Лiсовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стiни.
Л i с о в и к
Дитино бiдна, чого ти йшла вiд нас у край понурий?
Невже нема спочинку в рiднiм гаю?
Дивись, он жде тебе твоя верба, вона давно вже ложе постелила i журиться, що ти десь забарилась.
Iди спочинь.
М а в к а
(тихо)
Не можу я, дiдусю.
Лiсовик, шумно зiтхнувши, помалу подався в лiс. З лiсу чується навiсний тупiт, наче хтось без ваги женеться конем, потiм спиняється.
К у ц ь
(вискакує з-за хати, потираючи руки, i спиняється, побачивши Мавку)
Ти, Мавко, тут?
М а в к а
А ти чого никаєш?
К у ц ь
Я їм коня притяг за гичку в стайню.
Гаразд мене поповозив востаннє, вже не возитиме нiкого бiльше!
М а в к а
Ненавидний! Ти оганьбив наш лiс!
Се так держиш умову з дядьком Левом?
К у ц ь
Умова наша вмерла вкупi з ним.
М а в к а
Як? Дядько Лев умер?
К у ц ь
Он i могила.
Пiд дубом поховали, а прийшлося коло пенька старому спочивати.
М а в к а
Обоє полягли… Вiн пречував, що вже йому сей рiк не зимувати…
(Надходить до могили).
Ой як же плаче серце по тобi, єдиний друже мiй! Якби я мала живущi сльози, я б зросила землю, барвiнок би зростила невмирущий на сiй могилi. А тепер я вбога, мiй жаль спадає, наче мертвий лист…
К у ц ь
Жаль не пристав менi, а все ж я мушу признатися – таки старого шкода, бо вiн умiв тримати з нами згоду.
Було, i цапа чорного держить при конях, щоб я мав на чому їздить.
Я блискавкою мчу, було, на цапi, а коники стоять собi спокiйно.
От сi баби зовсiм не вмiють жити як слiд iз нами, – цапа продали, зрубали дуба. Зрушили умову.
Ну й я ж вiддячив їм! Найкращi конi на смерть заїздив; куплять – знов заїжджу.
Ще й вiдьму, що в чортицi бабувала, гарненько попросив, щоб їм корови геть-чисто попсувала. Хай же знають!
Ще ж Водяник стiжка їм пiдмочив, а Потерчата збiжжя погноїли,
Пропасниця їх досi б'є за те, що озеро коноплями згидили.
Не буде їм добра тепер у лiсi!
Вже тут навколо хати й Злиднi ходять.
З л и д н i
(малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi, з'являються з-за кутка хатнього)
Ми тут! А хто нас кличе?
М а в к а
(кидається їм навперейми до дверей)
Геть! Щезайте!
Нiхто не кликав вас!
О д и н З л и д е н ь
Злетiло слово – назад не вернеться.
З л и д н i
(обсiдають порiг)
Коли б там швидше нам дверi вiдчинили, – ми голоднi!
М а в к а
Я не пущу туди!
З л и д н i
То дай нам їстиI
М а в к а
(з жахом)
Нiчого я не маю…
З л и д н i
Дай калину оту, що носиш коло серця! Дай!
М а в к а
Се кров моя!
З л и д н i
Дарма! Ми любим кров.
Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, iншi сiпають його, щоб i собi покуштувати, гризуться межи собою i гарчать, як собаки.
К у ц ь
Ей, Злиднi, залишiть – то не людина!
Злиднi спиняються, цокотять зубами i свищуть вiд голоду.
З л и д н i
(до Куця)
Так дай нам їсти, бо й тебе з'їмо!
(Кидаються до Куця, той вiдскакує).
К у ц ь
Ну-ну, помалу!
З л и д н i
Їсти! Ми голоднi!!
К у ц ь
Стривайте, зараз я збуджу бабiв, – вам буде їжа, а менi забава.
(Бере грудку землi, кидає в вiкно i розбиває шибку).
Г о л о с м а т е р i Л у к а ш е в о ї
(в хатi)
Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!
К у ц ь
(до Злиднiв пошепки)
А бачите – прокинулась. Ось хутко покличе вас. Тепер посидьте тихо, а то ще заклене стара вас так, що й в землю ввiйдете, – вона се вмiє.
Злиднi скулюються пiд порогом темною купою. З хати чутно крiзь розбиту шибку рухи вставання матерi, потiм її голос, а згодом Килинин.
Г о л о с м а т е р и н
О, вже й розвиднилось, а та все спить.
Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!
Бодай навiк заснула… Встань! А встань, бодай ти вже не встала!
Г о л о с К и л и н и
(заспано)
Та чого там?
М а т и
(уїдливо)
Пора ж тобi коровицю здоїти, оту молочну, турського заводу, що ти ще за небiжчика придбала.
К и л и н а
(вже прочумавшись)
Я тiї подою, що тут застала, та нацiджу три краплi молока – хунт масла буде…
М а т и
Отже й не змовчить!
Хто ж винен, що набiлу в нас не стало?
З такою господинею… ой горе!
Ну вже й невiсточка! I де взялася на нашу голову?
К и л и н а
А хто ж велiв до мене засилатися? Таж мали отут якусь задрипанку, – було вам прийняти та прибрати хорошенько, от i була б невiсточка до мислi!
М а т и
А що ж – гадаєш, нi? Таки й була б!
Дурний Лукаш, що промiняв на тебе; бо то було таке покiрне, добре, хоч прикладай до рани… Узиваєш її задрипанкою, а сама її зелену сукню перешила та й досi соваєш – немає встиду!
К и л и н а
Та вже ж, у вас находишся в новому!..
Он чоловiка десь повiтря носить, а ти бiдуй з свекрушиськом проклятим, – нi жiнка, нi вдова – якась покидька!
М а т и
Який би чоловiк з тобою всидiв?
Бiдо напрасна! Що було – то з'їла з дiтиськами своїми, – он, сидять! – бодай так вас самих посiли злиднi!
К и л и н а
Нехай того посядуть, хто їх кличе!
На сих словах одчинає дверi з хати. Куць утiкає в болото. Злиднi схоплюються i забiгають у сiни.
Килина з вiдром у руках шпарко пробiгає до лiсового потоку, з гуркотом набирає вiдром воду i вертається назад уже трохи тихшою ходою. Завважає близько дверей Мавку, що стоїть при стiнi знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя.
Килина
(спиняється i становить вiдро долi)
А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п'яна, чи, може, змерзла?
(Термосить Мавку за плече).
М а в к а
(насилу, мов борючися з тяжкою зморою)
Сон мене змагає…
Зимовий сон…
К и л и н а
(вiдслоняє їй обличчя i пiзнає)
Чого сюди прийшла?
Тобi не заплатили за роботу?
М а в к а
(як i перше)
Менi нiхто не може заплатити.
К и л и н а
До кого ти прийшла? Його нема.
Я знаю, ти до нього! Признавайся – вiн твiй коханок?
М а в к а
(так само)
Колись був ранок ясний, веселий, не той, що тепер… вiн уже вмер…
К и л и н а
Ти божевiльна!
М а в к а
(так само)
ВIльна я, вiльна…
Сунеться хмарка по небу повiльна… йде безпричальна, сумна, безпривiтна…
Де ж блискавиця блакитна?
К и л и н а
(сiпає її за руку)
Геть! не мороч мене! Чого стоїш?
М а в к а
(притомнiше, вiдступаючи од дверей)
Стою та дивлюся, якi ви щасливi.
К и л и н а
А щоб ти стояла у чудi та в дивi!
Мавка змiняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гiллям.
К и л и н а
(оговтавшись вiд здумiння, ворожо)
Чи ба! Я в добрий час тобi сказала!
Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..
Х л о п ч и к
(вибiгає з хати. До Килини)
Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем, а баба не дають!
К и л и н а
Ей, одчепися!
(Нишком, нахилившись до нього).
Я там пiд печею пирiг сховала, – як баба вийде до комори, – з'їжте.
Х л о п ч и к
Ви-те суху вербу встромили тута?
Та й нащо то?
К и л и н а
Тобi до всього дiло!
Х л о п ч и к
Я з неї врiжу дудочку!
К и л и н а
Про мене!
Хлопчик вирiзує гiлку з верби i вертається в хату. З лiсу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.
К и л и н а
(скрикує радiсно, вгледiвши його, але зараз же досада тамує їй радiсть)
Таки явився! Де тебе носило так довго?
Л у к а ш
Не питай!
К и л и н а
Ще й не питай!
Тягався, волочився, лихо знає де, по яких свiтах, та й «не питай»!
Ой любчику, не тра менi й питати…
Вже десь ота корчма стоїть на свiтi, що в нiй балює досi свита й шапка.
Л у к а ш
Не був я в корчмi…
К и л и н а
Хто, дурний, повiрить?
(Заводить).
Втопила ж я головоньку навiки за сим п'яницею!
Л у к а ш
Мовчи! Не скигли!!
Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.
Ось я тебе тепера попитаю!
Де дядькiв дуб, що он пеньок стримить?
К и л и н а
(спочатку збилась, але хутко стямилась)
А що ж ми мали тута – голод їсти?
Прийшли купцi, купили, та й уже.
Велике щастя – дуб!
Л у к а ш
Таж дядько Лев заклявся не рубати.
К и л и н а
Дядька Лева нема на свiтi, – що з його закляття?
Хiба ж то ти заклявся або я?
Та я б i цiлий лiс продати рада або протеребити, – був би грунт, як у людей, не ся чортiвська пуща.
Таж тут, як вечiр, – виткнутися страшно!
I що нам з того лiсу за добро?
Стикаємось по нiм, як вовкулаки, ще й справдi вовкулаками завиєм!
Л у к а ш
Цить! цить! не говори! Мовчи!
(В голосi його чутно божевiльний жах).
Ти кажеш продати лiс… зрубати… а тодi вже не буде так… як ти казала?
К и л и н а
Як?
Що вовк…
Л у к а ш
(затуляє їй рота)
Нi, не кажи!
К и л и н а
(визволившись вiд нього)
Та бiйся бога!
Ти впився, чи вдурiв, чи хто наврочив?
Ходи до хати.
Л у к а ш
Зараз… я пiду… от тiльки… тiльки… ще води нап'юся!
(Стає навколiшки i п'є з вiдра. Потiм устає i дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з мiсця).
К и л и н а
Ну? Що ж ти думаєш?
Л у к а ш
Я? Так… не знаю…
(Вагаючись).
Чи тут нiхто не був без мене?
К и л и н а
(шорстко)
Хто ж би тут бути мав?
Л у к а ш
(спустивши очi)
Не знаю…
К и л и н а
(злiсно посмiхнувшись)
Ти не знаєш, то, може, я що знаю.
Л у к а ш
(тривожно)
Ти?
К и л и н а
А що ж!
Я вiдаю, кого ти дожидаєш, та тiльки ба! – шкода твого ждання!
Якщо й було, то вже в стовпець пiшло…
Л у к а ш
Що ти говориш?
К и л и н а
Те, що чуєш.
М а т и
(вибiгає з хати i кидається з обiймами до Лукаша. Вiн холодно приймає те вiтання)
Сину!..
Ой синоньку! Ой що ж я набiдилась з отею вiдьмою!
Л у к а ш
(здригнувшись)
З якою?
М а т и
(показує на Килину)
З тею ж!
Л у к а ш
(зневажливо всмiхаючись)
I та вже вiдьма? Ба, то вже судилось вiдьомською свекрухою вам бути.
Та хто ж вам винен? Ви ж її хотiли.
М а т и
Якби ж я знала, що вона така нехлюя, некукiбниця!..
К и л и н а
(впадає в рiч)
Ой горе!
Хто б говорив! Уже таких вiдьом, таких нехлюй, як ти, свiт не видав!
Ну вже ж i матiнка, Лукашу, в тебе! – залiзо – й те перегризе!
Л у к а ш
А ти, я бачу, десь мiцнiша вiд залiза.
К и л и н а
Вiд тебе дочекаюсь оборони!
Такої матерi такий i син!
Якого ж лиха брав мене? Щоб тута помiтувано мною?
М а т и
(до Лукаша)
Та невже ж ти не скажеш їй стулити губу? Що ж то, чи я їй поштурховисько якесь?
Л у к а ш
Та дайте ви менi годину чисту!
Ви хочете, щоб я не тiльки з хати, а з свiта геть зiйшов? Бiгме, зiйду!
К и л и н а
(до матерi)
А що? дiждалась?
М а т и
Щоб ти так дiждала вiд свого сина!
(Розлючена йде до хати, на порозi стрiчається з Килининим сином, що вибiгає з сопiлкою в руках).
Оступися, злидню!
