Kitabı oku: «Оргія»
Діячі
А н т е й – співець.
Г е р м і о н а – мати його.
Е в ф р о з і н а – сестра його.
Н е р і с а – жінка його.
Х і л о н – ученик його.
Ф е д о н – скульптор.
Меценат – багатий, значний римлянин, нащадок відомого Мецената.
П р е ф е к т.
П р о к у р а т о р.
Г о с т і на оргії, раби, рабині, танцівниці, міми, хор панегіристів.
Діється в Коринфі під римським пануванням.
I
Садок в оселі співця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами, з хвірткою в одній стіні; в глибині садка домок з повіткою на чотирьох стовпах і з двома дверима – одні в андроніт, другі – в гінекей.
Герміона, стара мати Антеєва, сидить на порозі гінекея і пряде вовну. Чутно стук у хвіртку.
Г е р м і о н а (не встаючи).
Хто там?
Г о л о с (за хвірткою). Се я, Хілон Алкмеонід.
Г е р м і о н а (гукає в напрямі других дверей).
Антею, вийди! ученик до тебе!
(Сама лишається сидіти, лише нижче спускає покривало).
А н т е й (молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей і відчиняє Хілонові хвіртку).
Сьогодні ти, Хілоне, запізнився.
Всі учні розійшлися.
Х і л о н (дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою ніяковістю).
Вибачай… але… я, власне, не прийшов учитись…
А н т е й (привітно).
Будь гостем.
(Сідає на ослоні під деревом і показує Хілонові місце коло себе, але той лишається стояти).
Чом не сядеш?
Х і л о н.
Маю справу…
А н т е й.
Аж сісти ніколи, таку нагальну?
Х і л о н.
Воно-то ні… але… пробач… я мушу подякувать сьогодні за науку… Я більше не прийду.
А н т е й.
Чому?
Хілон мовчить.
Та правда, мені про се питать не випадає.
Я, очевидячки, не догодив тобі наукою. Що ж, не соромся, – соромитись приходиться мені.
Х і л о н (щиро).
Ні, ні, учителю! Того не думай!
От свідок Аполлон, що я шаную науку ту, мов святощі містерій!
А н т е й.
Тоді не розумію…
(Перебиває сам себе, вдарившись долонею по чолі).
Догадався!
(Видно, що й йому трохи ніяково).
Хілоне, слухай… Я пождати можу, поки скінчиш усю мою науку… Та я волів би і зовсім не брати від тебе грошей, як тобі то трудно…
Х і л о н.
Учителю, та ти ж не багатир.
А н т е й.
Хілоне, я скажу тобі по правді, хоч ти ще молодий такеє слухать, але інакше трудно довести… Бач, спів, музика й слово – мій зарібок, та хист мій я таки ціную вище, ніж тії гроші, що приходять з нього.
Я талану нікого не навчив і не навчу – се ж тільки Бог здолає, – отож коли я вчу людей звичайних, недіткнутих рукою Аполлона, то я навчаю їх малої втіхи перебирати струни доладненько та вимовляти думку виразніше, вони ж мені дають дещицю грошей, і так ми в обрахунку. Як же Бог мені пошле обранця молодого, щоб я йому служив своїм здобутком, і бачу я, що кожда мертва форма, яку я викладаю перед ним, присвоївшись йому, вмить оживає, і геній молодий в прадавній формі шумує та іскриться самоцвітом, як молоде вино в старім кришталі, – тоді я вже заплачений. Ні, більше, – я наче почуваюсь до вини, що я нездатен так йому служити, як би хотів. Тепер ти розумієш?
Х і л о н.
Учителю…
(Зворушення не дає йому говорити, він низько похиляє голову і прикриває долонею очі).
А н т е й.
Коли тепер твій геній вже переріс ті форми й ту науку, якими я владаю, що ж, мій хлопче, – покинь мене, я сам тобі те раджу.
Та тільки – заклинаю Аполлоном! – не кидай ще науки. Їдь в Афіни, там, певне, знайдеться іще таке, чого ми тут не маємо в Коринфі.
А потім, покінчивши різні школи, учися ще, знаходь собі науку в книжках, і в людях, і по цілім світі, але ніколи не кажи до себе:
«Я вже скінчив науку».
Х і л о н.
Ся порада, учителю, осмілює мене.
Признаюся тобі: я не покину науки, віддалившися від тебе, бо я вступлю до школи…
(Знов мовкне).
А н т е й.
До якої?
Х і л о н.
До тої, що врядив тут Меценат.
А н т е й.
Латинської?!
Х і л о н.
Ну, все ж тепер латинське.
А н т е й.
Як? Я, і ти, і наша рідна мова латинськими вже стали?
Х і л о н.
Розумів я, властиво, римське, та змилив у слові.
А н т е й.
Як ти від мене досі не навчився не помилятись так, то в новій школі ще більше буде помилок таких.
Але не знаю, що ти там придбаєш, крім помилок. В поезії латинській і я ж тобі, здається, показав усе, що тільки варт було пізнати.
Не думаю, щоб ритори в тій школі тобі могли подати щось нового, бо я їх знаю. Думаю, що ти вже міг би їх учити.
Х і л о н.
Сам я певен, що там учителі ні в чім не можуть зрівнятися з тобою. Все ж я мушу до їх піти.
А н т е й.
Що змушує тебе?
Х і л о н.
Учителю, зоставшись при тобі, я став би долею тобі подібний.
А н т е й.
Чому ж та доля так тебе лякає?
Хіба вже я остатній між співцями?
Х і л о н.
Не між співцями, ні…
А н т е й.
Але між людьми?
Х і л о н.
Я не кажу – остатній, але ж правда, що ти в громаді не займаєш місця, належного твоєму талану.
А н т е й.
А ти ж якого маєш запобігти, коли скінчиш ту школу Мецената?
Х і л о н.
Я можу стати ритором в тій школі, а згодом в академії де-небудь.
Або поїду в Рим. Там дуже добре ведеться вихованцям Мецената, бо рід його там досі має силу, як повелось від Августа часів.
Та поки що, то я й тепер, ще учнем, вступити можу в хор панегіристів самого Мецената.
А н т е й (схоплюється обурений).
Ти? Ти вступиш у хор панегіристів? В тую зграю запроданців, злочинців проти хисту?
О, краще б ти навіки занімів, позбувся рук, оглух, ніж так упасти!
І се був мій найкращий ученик!…
Пауза.
Х і л о н.
Учителю, прийми ж мою подяку…
(Подає Антеєві гроші, добувши з калитки).
А н т е й (відштовхує його руку).
Геть! Я тебе нічого не навчив!
Іди з очей!
Хілон, похнюпившись, виходить.
Г е р м і о н а.
Даремне ти, Антею, не взяв від нього грошей. В нього батько сто раз від нас багатший. Сяк чи так, а се ж твоя заслуженина.
А н т е й.
Мамо! нічого я не заслужив, крім ганьби!
Г е р м і о н а.
Немає за що ганити тебе, хіба за те, що ти свій заробіток пускаєш так на вітер. Справді, сину, ми зійдемо на пролетарський хліб.
Чи буде ж добре, як твоя родина просити піде пайки дармової до тих римлян, що ти так ненавидиш?
А н т е й.
Ще маєм хліба власного доволі.
Не прогнівляй богів.
Г е р м і о н а.
На все їх воля…
Запевне, так хотілось Афродіті, щоб я замість багатої невістки дочку рабині-танцівниці мала прийняти в дім…
А н т е й.
Ще не кінець докорам?
Г е р м і о н а.
Се не докори, сину, тільки правда.
Чи ти ж не дав на викуп за Нерісу всю спадщину по батьку й добру пайку свого зарібку?
А н т е й.
Вже ж не Афродіту винуй у тому. Всі боги Еллади мені веліли викупить з неволі малу дитину еллінського роду.
Адже могла б дістатися у рабство твоя дочка, моя сестра…
Г е р м і о н а.
Ох, сину, до того мало що й тепер бракує!
На викуп за Нерісу ми стяглися, але на посаг нашій Евфрозіні навряд чи стягнемось. А чим же доля старої дівки краща, ніж рабині?
А н т е й.
Сестра моя й без посагу цінніша від всіх багацьких дочок.
Г е р м і о н а.
Хто ж те знає?
Вона ж у нас не ходить, як римлянка, по всіх усюдах. Завжди в гінекеї та все в роботі. А хоч би й пішла куди на свято, то в її уборах ніхто і не подивиться на неї.
На дверях від гінекея стає Евфрозіна, але Герміона того не завважає і править далі.
Неріса все причепуриться якось, а Евфрозіні то немає й стрічки.
Е в ф р о з і н а (молода, але вже не юна, убрана по-буденному, видно, тільки що від роботи. Нахиляється і обіймає матір).
Матусенько! Навіщо ті стрічки?
Як є краса, то нащо їй покраси?
А як нема, то стрічка не поможе!
(Сміючись, цілує матір і випростується).
Як, мамочко, заправить голуб’ята?
Я вже зварила їх.
Г е р м і о н а (встає).
Не руш, не руш, я їх сама заправлю – ти не вмієш!
(Поспішно йде в хату.)
Е в ф р о з і н а (підходить до Антея і кладе йому руку на плече).
Чого ти, братику, так засмутився?
Се знов матуся тута воркотіла?
Ти не вважай – то вже стареча звичка.
А н т е й (відповідає не одразу, мов не почув її слів. Слова після паузи прориваються у нього, мов не своєю силою).
Хілон мене одбіг.
Е в ф р о з і н а (здивована).
З якої речі?
А н т е й.
Вступити хоче в хор панегіристів.
Е в ф р о з і н а.
Та що ти кажеш?!
(На хвилину німіє з дива та обурення, потім опановує собою).
Ба, я не дивую.
Він розумом хисткий.
А н т е й.
А таланом всіх переважив, мовби на наругу!
Е в ф р о з і н а.
Мені здається, той Аполлодор, що втік до тебе з школи Мецената, Хілона й таланом переважає, не тільки розумом. Я наслухала, як він проказував із «Антігони» Гемонову промову – далебі, я ледве сльози здержати здолала!
А н т е й (з лагідним усміхом, обіймаючи сестру за плечі).
Бо ти сама у мене Антігона!
Здається, я б Хілонові пробачив, якби він вчинок свій зробив для того, щоб вивести з біди таку сестру.
Е в ф р о з і н а.
Зате вже я сестрі тій не простила б!
А н т е й.
О, ти б не прийняла ні сеї жертви, ні іншої. Але, моя сестричко, якщо я хтів би стати багачем, то тільки задля тебе.
Е в ф р о з і н а.
І даремне, бо я того не хочу.
(Сміється).
Мама зараз мені б за гроші жениха купила, і, певне, то було б лихе придбання.
А н т е й.
Та де вже там багатство! Хоч би міг я тебе від злиднів вибавить…
Е в ф р о з і н а.
Від злиднів? а де ж ти бачиш їх?
А н т е й.
Що я не бачу, то се завдячую тобі самій.
Е в ф р о з і н а.
І мамі ж, і Нерісі.
А н т е й.
Ні, ти знаєш… Матуся відробила вже своє… Що ж до Неріси…
Е в ф р о з і н а.
Їй ще час робити.
Невже твоє життя таке солодке, що і медовий місяць в ньому зайвий?
А н т е й.
Мені мов сором тішитися щастям, як здумаю, що ти за нього платиш тяжкою працею… Ми маєм щастя, а ти що маєш тут у рідній хаті?
Е в ф р о з і н а.
Я маю брата. І нехай довіку я дівуватиму – я не позаздрю ані жінкам, ні матерям щасливим, бо їх любов лиш їх родині служить, моя ж – Елладі всій. В тобі, Антею, уся надія наша.
Коли такі вінці нагробні будуть, так що ж, нехай скоріше прийде смерть!
(Надіває на голову вінець з гордим спокійним усміхом).
Н е р і с а.
Антею, слухай! Я не можу більше сього терпіти. Так затхнутись можна в могильному повітрі сеї хати.
Ти або я повинні вийти в світ.
Я так тебе кохаю, що пристану на те, щоб славою твоєю жити, але зовсім без слави жить не можу – я еллінка!
А н т е й.
І хочеш добувати в римлян ту славу?
Н е р і с а.
У римлян чи в інших – однаково. Мені потрібна слава, як хліб, вода й повітря. Коли ти мені того постачити не можеш, без чого я не проживу, то мушу сама собі здобути, а вмирати не хочу я, бо я ще молода.
А н т е й.
Та чим же ти здобудеш тую славу?
Н е р і с а.
Тим, чим і ти здобув би – власним хистом
А н т е й.
Ти все-таки піти на сцену хочеш?
(Після паузи).
Ну що ж, Нерісо, я скажу по правді, коли тебе не марна примха кличе, а муза Терпсіхора, я не смію з богинею змагатись. Може, справді ти можеш відродити для Коринфа святую таємницю Діоніса.
Н е р і с а.
О ні, не для Коринфа! Ти не думай!
Мене коринфські оплески не ваблять.
Либонь, жива Неріса переважить камінну Терпсіхору в Мецената, як протанцює перед ним сьогодні танець Танагри!
А н т е й.
Ти, либонь, маячиш?
Н е р і с а.
Ні, я ще не в гарячці.
А н т е й.
Ти ж не можеш на оргію піти!
Н е р і с а.
Чому не можу?
Римлянки ходять скрізь – чому ж би й нам не перейняти в їх того звичаю?
Прийду й скажу: «Мій чоловік недужий, але, щоб не зневажить Мецената, прислав мене, свою жону, в гостину…»
А н т е й.
Ні, ти не підеш!
Н е р і с а.
Ти мене замкнеш?
Тоді вже я напевне буду знати, що ти мене перекупив у рабство.
Але й рабині часом утікають. Ти не впевняйся на замки.
А н т е й.
Нерісо!!
Н е р і с а.
Що, пане мій?
(Пауза).
Ну то рішай же зараз: чи ти, чи я.
А н т е й.
Ох, якби мав я силу тебе від серця одірвати геть і кинути, мов гадину отрутну, римлянам тим під ноги!
Н е р і с а (з коротким злісним сміхом).
Ти не можеш?
То мусиш покоритись. Може, згодом ти сам мені подякуєш за се.
Бо я не відступлюсь від свого слова, – коли не ти, то я здобуду слави, і то сьогодні. Я доволі ждала.
А н т е й (після важкого мовчання).
Так, я піду. Мені миліше буде з римлянами, аніж отут з тобою.
Н е р і с а.
Іди. Та оббери ж оте галуззя з своєї голови – невже ж так підеш?
Антей сягає за голову, здіймає лаври, з проймаючим жалем дивиться на їх і мовчки кладе там, де стояла Евфрозіна, кола квітчала його.
Г о л о с Е в ф р о з і н и (озивається з глибини дому).
Нерісо! клич Антея! Йдіть обідать!
Уже готова оргія препишна!
Антей миттю кидається до хвіртки.
Н е р і с а (доганяючи його).
Куди ж ти? Треба ж переодягтися!
А н т е й.
Пусти мене! Бо прийде Евфрозіна, а я не смію глянуть їй у вічі.
(Вибігає за хвіртку).
Е в ф р о з і н а (виходить з дверей).
А де ж Антей?
Н е р і с а.
На оргію пішов.
Його запрошено до Мецената.
Е в ф р о з і н а.
Якийсь дивний твій жарт.
Н е р і с а.
Я не жартую.
Он там лежать зів’ялі хатні лаври, – сьогодні він нам свіжі принесе, здобувши з рук знавців.
(Гордо підвівши голову, йде в хату).
Евфрозіна (хапаючись за голову).
Невже се правда?!
II
В господі Мецената, нащадка того славутнього Мецената, що жив за Августа. Велика, пишна, прибрана як для оргії світлиця, аркою переділена на дві нерівні частини: у першій, меншій (на передньому плані), поставлено триклініум для господаря Мецената і двох найпочесніших гостей – прокуратора і префекта – і вряджено невисокий примост, засланий килимами, для виступів співців, мімів та інших артистів; у другій, більшій (на задньому плані), багато столів, то з ліжками навколо – на грецький лад, то з стільцями – на римський, там сидять і лежать гості різного стану і віку, греки і римляни. Бенкет ще ледве почався і йде якось мляво, видко, що гості мало знайомі межи собою і почуваються ніяково під увагою почесного триклівія чільної частини світлиці. На примості х о р панегіристів – між ними Х і л о н – кінчає спів.
Х о р панегіристів (співає).
Світло від світла родиться вічно, так і пресвітлий рід Мецената з променя в промінь переливає сяйво своє!
Коли хор скінчив співати, М е ц е н а т злегка кивнув головою корифеєві і зробив рукою рух, не то наказуючий, не то запрошуючий, щоб хористи зайняли місця на бенкеті в задній частині світлиці. Хор розміщається поза найдальшими столами в самій глибині. Раби розносять напитки й наїдки, рабині роздають квіти.
М е ц е н а т (рухом пальця закликає раба-домоправителя).
Нехай тим часом тут поскачуть міми, а потім ті єгиптянки безкості, що то показують з мечами штуки, але щоб те тривало все недовго; хвилину-дві щоб кожне зоставалось і щоб ніхто не смів виходить двічі.
(До прокуратора і префекта).
Бо уявіть собі, що й тії мавпи до слави не байдужі: раз плесніть, то потім і прогнати з кону трудно.
Тим часом домоправитель, уклонившись, вийшов, і на кону стали з’являтися міми, представляючи коротенькі мімічні фарси без слів, акробатки-єгиптянки з мечами, жонглери і жонглерки з барвистими опуками і т. ін. Гості поплескують їм, часом кидають їм квіти й ласощі. Мало звертаючи на те все уваги, Меценат і двоє його почесних гостей розмовляють межи собою. Меценат трохи зниженим голосом, префект рівно, однотонно і трохи недбало, прокуратор голосно і непримушено.
М е ц е н а т.
Ся оргія моя, признатись мушу, нагадує щось трошки царство тінів перед Плутоновим тріумвіратом.
Ви не повірите, як я працюю, щоб якось подолати свою дикість і недовірливість, щоб сполучити в одну родину дві частини люду коринфського – римлян і греків.
П р е ф е к т.
Друже, ти й так уже великого досяг; взірцевий маєш хор панегіристів, такий і в Римі не щодня почуєш.
М е ц е н а т (махнувши рукою).
Ет, що той хор!.. По щирості сказавши, такій поезії на кухні місце, бо їй недоїдки – миліша плата, ніж лаври… Я прошу в вас вибачення, що вас частую отаким злиденством – (ще тихше) бо се, властиве, тільки для юрби – та я надолужити сподіваюсь на іншому. Я тут назнав співця справдешнього. Не дуже він славутній, та се вже грекам сором, не співцеві.
Я покажу Коринфові, що треба римлянина для цінування хисту, інакше хист лишиться неужитком.
П р о к у р а т о р.
Співець той хутко прийде?
М е ц е н а т.
Я не знаю.
Я запросив його, але відповідь була від нього невиразна.
П р о к у р а т о р.
От ще!
Просити їх… ти просто б наказав!
М е ц е н а т.
Наказувати тут не випадає, Антей не раб, а вільний громадянин.
П р е ф е к т.
Він римський громадянин?
М е ц е н а т.
Се то ні, а все ж він роду чесного. В Коринфі його родину здавна поважають, колись якісь герої з неї вийшли.
П р о к у р а т о р.
У гречуків отих усі герої!
Хто кине в зваді миску через стіл і в лоб сусіду влучить – вже й уславивсь discobolos!..
(Сміється).
Такі ж і їх поети: на грецький лад Горація спартачить, і вже вінець на чолі – лавреат!
В атенській академії купити двох лавреатів можна за обол – один поет, другий філософ буде!
Обачніше – не витрачать обола.
М е ц е н а т.
Не забувай, мій друже, що боги невдячності не люблять. Пам’ятай же, що Рим ходив у Грецію до школи.
П р е ф е к т.
Відомо, що поганий той школяр, який учителя не переважить.
М е ц е н а т.
Се так, а все ж він мусить мати вдячність.
П р е ф е к т.
Рим щойно заплатив за ту науку: він Греції дав спокій і закон, чого вона не мала споконвіку.
П р о к у р а т о р (впадає в річ).
А Греція в своїй преславній школі навчила Рим лиш бабських теревенів, що тільки нам релігію зганьбили, та ще привчила розумом крутити без жадної мети, як пес хвостом.
Оце і вся наука. Більш нічого не знали тії греки й не створили.
В їх навіть мови не було ніколи!
М е ц е н а т.
Ну отакої! Як то не було?
Ти, друже, щось нечуване говориш.
П р о к у р а т о р.
Авжеж, був іонійський діалект, аттічний, ще не знаю там який, – що не письменник, то й балачка інша, але гартованої міцно мови, єдиної, всесвітньої, як наша, не мали греки зроду.
М е ц е н а т.
Се то так.
П р е ф е к т.
Та й їх поезія, скажу по правді, таки супроти нашої не встоїть.
Добірності такої, як Горацій, грек не досяг ніколи й не досягне.
М е ц е н а т.
А все ж і рідну мову шанувати навчив нас грек. Поезію латинську почав нам еллін-бранець, не римлянин.
П р о к у р а т о р.
Бо мусив мову пана перейняти, а пан мав, певне, поважніші справи, ніж рідну мову сікти на трохеї.
П р е ф е к т (до Мецената).
Мій друже, ти ж не будеш запевняти, що тії вірші не були партацькі, а тая мова не була потворна?
М е ц е н а т.
Хто знає, друже, чим була та іскра, з якої на землі вогонь з’явився?
То, може, був нікчемний перегар, а все ж нам шанувать її годиться і поважати батька Прометея, хоч, може, він і був звичайний злодій.
П р о к у р а т о р (до префекта, киваючи на Мецената).
Оце ж і плід від грецької науки!
П р е ф е к т.
Наш Меценат відомий філеллен, – коли б іще не відділив од Риму Коринфської республіки!
(Сміється).
П р о к у р а т о р.
Жарт жартом, а Римові з такого філелленства все ж може вийти шкода.
М е ц е н а т.
Не турбуйся, стара учителька те добре тямить, що їй при старощах підпорки треба.
Якби так Рим на Грецію розсердивсь і відштовхнув, то закричала б «гину!».
П р е ф е к т.
Все ж друг наш має рацію: є шкода.
Замилування наше до чужинців до того довело, що ми сами на варварів якихсь перевернулись, навчившись «африканської латині» від чорновидих «римських громадян».
М е ц е н а т.
Ба, що ж, без варварів не обійтися, бо ми вже мусим обновляти кров, знесилену від праці та розкошів.
Чи ти б хотів, щоб наші всі народи по-варварськи довіку говорили?
Навряд чи з того буде слава Риму.
П р о к у р а т о р.
Нехай мовчать, поки як слід навчаться поправної латині!