Kitabı oku: «Моральні листи до Луцилія. Том II», sayfa 2

Лист LXXXVI

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я пишу тобі з садиби Сціпіона Африканського, де вшанував його мани і вівтар, який, здається мені, і є могилою великого чоловіка. Я переконую себе, що душа його повернулась в небо, звідки зійшла, – і не за те, що він командував чисельним військом (війська були і в шаленого Камбіза, для якого обернулося щастям саме шаленство), а за його надзвичайну скромність і вірність обов’язку, які, я вважаю, більше заслуговували захоплення в дні, коли він покинув батьківщину, ніж коли захищав її. Або Сціпіон, або свобода повинні були піти з Риму.

(2) І він сказав: «Я нічого не хочу змінювати ні в законах, ні в постановах; нехай всі громадяни будуть рівноправними. Користуйся моїми благими діяннями без мене, вітчизно! Завдяки мені стала ти вільною, завдяки мені всі побачать, що ти вільна! Якщо я став більшим, ніж тобі в користь, – я йду!»

(3) Як мені не захоплюватись цією величчю душі, з якою він вирушив в добровільне вигнання, позбавивши вітчизну тягаря? Бо справа дійшла до того, що або Сціпіон обмежив би свободу, або свобода – волю Сціпіона. І те, і інше було б безчестям – і він поступився місцем законам, а сам усамітнився в Літерні, – так само вигнавши себе на користь державі, як Ганнібал.

(4) Я побачив садибу, складену з прямокутних брил, стіну, яка оточує ліс, башти, зведені з обох сторін садиби як захисні укріплення, водосховище, викопане під усіма будівлями і посадками, так що запасу вистачило б хоч на ціле військо; бачив і лазню, тісну і темну, за звичаєм давніх: бо нашим предкам здавалось, що немає тепла без темряви. Великим задоволенням було для мене споглядати звичаї Сціпіона і наші звичаї.

(5) В цій тісняві гроза Карфагену, вождь, якому Рим зобов’язаний тим, що його було захоплено лиш один раз, омивав тіло, втомлене в сільських трудах, – бо він загартовував себе роботою і сам (таким був звичай в давнину), обробляв землю. Під цією убогою покрівлею він стояв, на цю дешеву підлогу ступав.

(6) Хто б нині витерпів таке життя? Будь-хто вважатиме себе убогим бідняком, якщо стіни навколо не блищать великими дорогоцінними колами, якщо олександрійський мармур не відтіняє нумідійські набірні плити, якщо їх не покриває всуціль старанно покладений і різнобарвний, як розпис, віск, якщо покрівля не зі скла, якщо фасійський камінь, раніше – рідкісна прикраса в якому-небудь храмі, не обрамляє басейни, в які ми занурюємо похуділе від рясного поту тіло, якщо вода ллється не зі срібних кранів.

(7) Та досі я говорив про труби для плебеїв, – а що коли я візьму лазні вільновідпущеників? Скільки там скульптур, скільки колон, які нічого не підтримують і поставлені для прикраси, щоб дорожчою була вартість! Скільки сходин, по яких з шумом збігає вода! Ми до того дійшли в марнотратстві, що не бажаємо ступати інакше як по коштовному камінню.

(8) В тутешній Сціпіоновій лазні крихітні, висічені в камені швидше щілини, ніж віконця, – зроблені для того, щоб пропускати світло не заважаючи неприступності стін. А тепер називають дірою для прусаків ту лазню, яка влаштована не так, щоб сонце цілий день світило в широчезні вікна, не так, щоб в ній можна було митися і засмагати відразу, щоб з ванної відкривався вид на поля і море. І ось ті лазні, на посвяту яких збігався захоплений натовп, переходять в число застарілих, тільки лиш розкіш, бажаючи сама себе переплюнути, придумає що-небудь нове.

(9) А раніше лазень було мало, і нічим їх не прикрашали: та й навіщо було прикрашати грошовий заклад, придуманий для користі, а не для задоволення? В них не підливали увесь час воду, не бігли свіжі струмені, наче з гарячого джерела; і не так було важливо, чи прозора вода, в якій змивали бруд.

(10) Але, праві боги, як приємно увійти в ці темні лазні, під простим дахом, знаючи, що там наводив власноручно порядок будучи еділом Катон, чи Фабій Максім чи один з Корнеліїв! Тому що навіть найблагородніші мужі за обов’язком еділів заходили в місця, куди допускався народ, і вимагали охайності і корисної для здоров’я теплоти – не тієї, що придумали тепер, наче як на пожежі, так що впору живцем мити там викритого в злочині раба. Тепер я не бачу різниці, топиться лазня чи горить.

(11) А дехто нині назвав би Сціпіона селюком за те, що його парильня не підсвічувалась сонцем крізь дзеркальні вікна, що він не пікся на яскравому світлі і не чекав, поки звариться в лазні. От нещасний чоловік! Та він жити не вміє! Миється не процідженою водою, частіше всього каламутною і, в сильні дощі, ледь не болотяною! І було для нього зовсім не важливо, чим митися: бо він приходив змити піт, а не притирання.

(12) Що, по-твоєму, сказали б нині? – «Я не заздрю Сціпіонові: він і справді жив у засланні, якщо так мився». – А коли б ти знав, що він і мився не кожного дня! Бо ті, хто зберіг перекази про стародавні звичаї Міста, говорять, що руки й ноги, які забруднюються в роботі, мили щоденно, а все тіло – раз на вісім днів. – Тут хто-небудь скаже: «Ясне діло, якими вони були брудними! Чим від них пахло, по-твоєму?» – Солдатською службою, працею, мужем! Коли придумали чисті лазні, люди стали бруднішими.

(13) Коли Горацій Флакк має намір описати людину мерзенну і всім відому своєю зніженістю, що він говорить?

 
Пахтить духами Букілл…
 

А покажи Букілла тепер: та він здасться смердючим, як козел, і стане на місце того Горгонія, якого Горацій протиставляє Букіллу! Тепер мало душитися – треба робити це по два-три рази на день, щоб аромат не розвіявся. Чи не дивно, що такі люди похваляються ним, наче своїм власним запахом?

(14) Якщо все це здається тобі занадто сумним, звинувачуй садибу, в якій дізнався я від Егіала, працелюбного батька родини (він тепер володіє тутешньою землею), що пересаджувати можна і старі дерева. Це необхідно знати нам, старим, бо ми, коли саджаємо оливи, то напевне що для інших. А я бачив, як він восени пересадив цілий сад три- і чотирирічних дерев, незадоволений його плодами.

(15) Вона і тебе осінить, бо

 
Повільний ріст її, тінь вона дає далеким нащадкам,
 

як говорить наш Вергілій, який старання прикладав не для того, щоб сказати правдивіше, а для того, щоб красивіше, і хотів не навчати землеробів, а давати задоволення читачам.

(16) Не кажучи про друге, перепишу тобі те, в чому мені якраз сьогодні довелось його викрити:

 
Боби висівають весною, і тебе, мідійко, тоді ж
Пухкі борозни чекають. Що не рік, і про просо турботи…
 

(17) Чи одночасно їх садять і чи весною сіють і те і інше, можеш судити ось по чому. Я пишу тобі сьогоднішнього листа у червні, скоро наступить липень; і в один і той же день я бачив збирачів бобів і сіячів проса.

Та повертаюсь до пересадки олив. Я бачив два способи. Стовбури великих дерев, підрізавши гілки і залишивши їх не більше ніж на фут, він переносив разом з кореневищем, причому корені знімав, не чіпаючи лиш той вузол, з якого вони звисають. Умочивши його в гній, дерево опускають в яму, а потім не просто засипають її землею, а й прибивають її і утоптують.

(18) За його словами, немає нічого кориснішого, ніж це утоптування: воно стає на шляху холоду й вітру, а окрім того, стовбур менше розхитується, так що корені, які з нього проростають, можуть витягнутися і закріпитися в ґрунті, бо інакше їх обриває навіть легке розхитування, поки вони м’які, як віск, і тримаються не міцно. Перш ніж закопати дерево, він з нього знімає трохи кори: бо звідусіль, де оголена деревина, йдуть, за його словами, нові корені. Із землі стовбур не повинен стирчати більше ніж на три-чотири фути: тоді він одягнеться гілками з самого низу, і більша частина його не буде, як у старих олив, сухою і заскорузлою.

(19) А ось другий спосіб посадки: сильні пагони з м’якою корою, які бувають зазвичай на молодих деревах, він висаджував таким же чином. Ці ростуть повільніше, проте не бувають ні зморщеними, ні кволими, тому що мають походження від саджанців.

(20) Я бачив ще, як він пересаджував до другого дерева багаторічну лозу: у неї, якщо можливо, треба підібрати навіть найтонші корінці, а потім розіслати її, не жаліючи довжини, щоб вона і з стеблини пустила корені. Я бачив лози, пересаджені не тільки в лютому, але й в кінці березня, вони вже обхоплюють нові в’язи і видираються вгору.

(21) Але всім цим, так би мовити, деревам з товстим стовбуром, треба, за його словами, допомагати водою з підземного сховища; якщо вона допоможе, значить, дощ нам підвладний.

Більше нічому я тебе навчати не збираюсь, щоб не зробити з тебе суперника собі самому, як наш Егіал зробив з мене свого суперника.

Бувай здоровий.

Лист LXXXVII

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я зазнав невдачі ще до того, як встиг зійти на корабель. Як все сталося, я не пишу, щоб ти не здумав і це додати до стоїчних парадоксів, – втім, я доведу тобі, якщо захочеш (і навіть якщо не захочеш), що жоден з них не винен і не такий дивний, як здається на перший погляд. Ця поїздка мені показала, як багато у нас зайвого і як легко було б на свій розсуд позбутися речей, відсутність яких ми і не відчуємо, коли їх забирає необхідність.

(2) У супроводі небагатьох рабів, які вмістилися в одному візку, без усіляких речей, окрім тих, що на нас, ми з Максімом вже два дні живемо блаженним життям. Матрац лежить на землі, я – на матраці. Один дорожній плащ замінює простирадло, другий – ковдру.

(3) Сніданок наш такий, що від нього нічого забрати, він готується п’ять хвилин і не обходиться без сухих смокв, як без вощених табличок. Якщо є хліб – вони мені замість закуски, якщо немає, – замість хліба. З ними у мене кожного дня новий рік, а щасливим і благополучним я роблю його сам, благими помислами і незмінною високістю духу, який тоді буває вищим над усе, коли, відкинувши чуже, отримує спокій через відсутність страху, отримує багатство через відсутність бажань.

(4) Візок, в якому я їду, дуже грубий. Мули бредуть і тільки тим і доводять, що живі; погонич босий, і не через спеку. Ледве примушую я себе погодитись, щоб люди вважали цей візок моїм: ще вперта в мені збочена звичка соромитись того, що правильне. Варто нам зустріти мандрівника із супроводом, я мимоволі червонію, якщо він має вигляд чистіший. Ось і доказ того, що те, що я схвалюю ще не закріпилося в мені непохитно. Хто соромиться убогого візка, той буде хизуватися розкішшю.

(5) Поки що успіхи мої невеликі: я не насмілююсь на очах у всіх задовольнятися малим, і досі мене турбують думки проїжджих. А треба підняти голос проти думок всього роду людського: «Ви безумні, ви помиляєтесь! Ви захоплюєтесь зайвим і нікого не цінуєте за його справжні надбання! Зайде справа про майно тих, кому ви збираєтесь дати в борг чи надати послугу (бо ви і послуги записуєте в боргову книгу), – тут ви, старанні рахівники, берете на облік кожну статтю».

(6) «Володіння у нього обширні, та багато боргів; дім у нього прекрасний, та обставлений за чужий рахунок; ніхто так швидко не виведе напоказ челядь пишнішу, але позик він не повертає, а якщо розрахується з кредиторами, у самого не залишиться».

(7) Ти вважаєш його багатієм, тому що і в дорозі у нього з собою золотий посуд, тому що він оре у всіх провінціях, тому що книга з термінами позик у нього товста, а землі під самим містом так багато, що, якби мав він стільки навіть у пустельній Апулії, йому б всеодно заздрили. Ти все назвав, – а він бідний. – «Чому?» – Тому що має борги… – «Багато?» – Все. По-твоєму, є різниця, отримав він у борг від людини чи від фортуни?

(8) Чи важливо, що мули у нього вгодовані і всі однієї масті? Що візок увесь в різьбленні? Що «крилоногі скакуни

 
В пістрявих всі чепраках і в пурпурних попонах візерункових;
Дзвінко бринять у коней золоті підвіски під грудьми,
В золоті збруя у всіх і в зубах вудила золоті?»
 

Від цього не стане кращим ні господар, ні мул.

(9) Марк Катон Цензор (його життя значило для держави не менше, аніж життя Сціпіона: один вів війну з нашими ворогами, другий – з нашими звичаями) їздив на мерині, та ще в’ючив його навхрест мішками, щоб возити з собою пожитки. Як би я хотів, щоб він зустрів по дорозі кого-небудь з наших красунчиків, що женуть перед собою скороходів, нумідійців і стовп пилюки! Без сумніву, він видається витонченішим Катона, і супроводу у нього більше; та серед всієї цієї розкоші наш пестун не може вирішити, чи взятися йому до меча чи до рогатини.

(10) Яким же славним був час, коли полководець-тріумфатор, колишній цензор, більше того – Катон задовольнявся однією конячиною, та й ту ділив з в’юками, що звисали по обидва боки. – І хіба ти б не віддав перевагу перед усіма вгодованими рисаками і скакунами одній тій конячці, якій стер спину сам Катон?»

(11) Та я бачу, предмет цей безкінечний, якщо тільки я сам не покладу йому край. Припиняю говорити про все те, що він, без сумніву, вгадував у майбутньому і бачив таким, яким воно й стало тепер, і що називав «клопотом». А тепер я хочу навести тобі декілька – зовсім небагато! – умовиводів, які стосуються доброчинності; з їхньою допомогою наші відстоюють думку, що її однієї досить для блаженного життя.

(12) «Усіляке благо і саме добре, і робить нас гарними; так те гарне, що є в музичному мистецтві, робить людину музикантом. Випадкове не робить нас гарними, а значить, і саме воно не благо». – Перипатетики на це відповідають, що наше перше положення неправильне. «Від того, що саме по собі гарне, не стають неодмінно гарними. В музиці бувають гарні і флейта, і струна, і усіляке знаряддя, пристосування, щоб на ньому грати; та жодне з них не робить людину музикантом».

(13) На це ми відповімо: ви не розумієте нашого посилання: «те гарне, що є в музиці». Ми маємо на увазі не те, що оснащує музиканта, а те, що його створює, ти ж береш начиння, необхідне для мистецтва, а не саме мистецтво. Якщо в самому музичному мистецтві є щось гарне, воно неодмінно зробить людину музикантом.

(14) Я розтлумачу це ще ясніше. Про гарне в музичному мистецтві можна говорити двояко, маючи на увазі і те, що допомагає роботі музиканта, і те, що допомагає самому мистецтву. Для роботи потрібні знаряддя і флейти, і органи, і струнні, які не стосуються самого мистецтва. Бо можна бути музикантом і без них, хоч, мабуть, і не можна застосувати своє мистецтво. Та для людини цієї подвійності немає: одне й те ж є благо і для неї самої, і для життя.

(15) «Що може дістатися на долю людині мерзенній і безсоромній, не є благом; багатства дістаються і звідникові, і ланісті, значить, багатство не є благом». – «Ваше положення не вірне, – скажуть нам, – бо і в граматиці, і в мистецтві лікаря, і в ремеслі керманича гарне дістається інколи, як ми бачимо, людям досить непримітним».

(16) Але ці мистецтва нікому не обіцяють велич духу, вони не прагнуть у вись, не гребують випадковим. А доброчинність піднімає людину над усім, що дороге смертним, і ні так званих благ, ні так званих бід вона не прагне і не боїться. Хелідон, один з улюбленців Клеопатри, володів величезними багатствами. Нещодавно Натал, людина з язиком таким же брехливим, як і нечистим (жінки очищувалися прямо йому в рот), сам був спадкоємцем багатьох і залишив багатьом спадок. Що ж, гроші зробили його нечистим, чи він осквернив гроші, які потрапляють деяким людям, наче золото у вигрібну яму?

(17) Доброчинність стоїть вище цього; її цінують не за позичене надбання, і сама вона не вважає благом те, що дістається всякому. А ось мистецтво лікування чи керування кораблями захоплюватися такими речами не забороняє. Можна не бути людиною добра – і бути лікарем, бути керманичем, бути граматиком і, певно що, не гірше, ніж кухарем. Кому дісталося мати що-небудь одне, того ти не назвеш ким завгодно. Хто чим володіє, такий і він сам.

(18) Грошовий ящик коштує стільки, скільки в ньому лежить, а сам іде тільки на додачу до того, що в ньому лежить. Хто цінить повний капшук вище того, чого варті заховані в ньому гроші? Те ж саме – і власники великих багатств: вони йдуть тільки на додачу і як прибавка до цих багатств. Чим повен великий мудрець? Величчю духу. Значить, це сказано вірно: «що дістається і людині мерзенній, те не благо».

(19) Я ніколи не погоджусь, що не знати болю – благо: болю не відає цикада, не відає блоха. Не визнаю я благом спокій і відсутність турбот: хто такий же ледар, як черв’як?

Ти запитаєш, що робить людину мудрою? Те ж, що бога – богом. Дай їй щось божественне, небесне, величне. Благо дістається не кожному, і не кожного власника стерпить. (20) Поглянь,

 
Що тут земля принесе і в чому землеробу відмовить:
Тут щасливіший хліб, а тут виноград уродиться.
Тут плодам добре, а там зеленіє, не сіяний,
Луг. Чи не знаєш сам, що
Тмол аромати шафрану
Шле, а Індія – кості,
Сабен же зніжений – ладан,
Голий халіб – залізо…
 

(21) Все це поділено між різними краями, щоб необхідним був обмін між смертними, щоб вони хотіли щось одне в одного отримати. І вище благо має своє місце; воно народжується не там, де слонова кістка, не там, де залізо. Ти запитаєш, де житло вищого блага? В душі! Та й вона, якщо не буде чистою і незаплямованою, не прийме в себе бога!

(22) «Благо не народжується зі зла; а багатство народжуються від скупості; значить, багатство – не благо». – Нам говорять, що неправильно, ніби добро не виникає із зла: бо святотатством і крадіжкою добуваються гроші. І святотатство, і крадіжка – зло, звичайно, та лиш настільки, наскільки з них виходить більше зла, ніж блага; вони приносять прибуток, але з ним страх, тривогу, душевні і тілесні муки.

(23) Хто так говорить, той нехай неодмінно визнає, що святотатство – і зло, оскільки приносить багато зла, і благо, хоч би частково, тому що приносить і дещо хороше. Чи може бути щось жахливіше? Втім, ми ж переконались, що і святотатство, і крадіжка, і перелюбство тепер вважаються благом. Скільки людей не червоніє, вчинивши крадіжку, скільки хвалиться перелюбством? За дрібні святотатства карають, за великі нагороджують тріумфом.

(24) Подумай ще і про те, що святотатство, якщо воно благо хоч би частково, доведеться визнати чесним і назвати правильним: бо у нас це справа звична, хоч ніхто зі смертних і думки такої не допускає. Отже, благо не може народитися від зла. А якщо святотатство, як ви говорите, є зло тільки тому, що тягне за собою багато зла, то відмініть покарання, пообіцяйте безпеку – і воно стане благом сповна. Між тим покарання за великі злодіяння в них самих.

(25) Повторюю, ти помиляєшся, відкладаючи кару до в’язниці, до ката: вона починається, тільки злодіяння вчинене, навіть поки вчиняється. Благо також не народиться від зла, як смоква – від оливи. Яке насіння, такі і плоди: хороші виродитись не можуть. Як із сороміцького не народитися чесному, так і благу із зла: бо чесне і благе – одне й те ж.

(26) Один з наших відповідав так: «Припустимо, що гроші – благо, звідки б вони не взялися; тоді гроші, нехай навіть здобуті святотатством, непричетні до святотатства. Розумій це так: в одній посудині знаходяться і золото, і гадюка; ти дістанеш золото з посудини, тому що в ньому гадюка, але посудина не тому дає золото, що в ньому гадюка, а незважаючи на те, що в ньому гадюка. Так само і святотатство приносить прибуток не тому, що святотатство це ганебно і злочинно, а тому, що в ньому є і прибуток. Як в названій посудині зло – це гадюка, а не золото, так і в святотатстві зло – це злочин, а не прибуток».

(27) Та я не згоден: бо тут і там справа виглядає по-різному. Там я можу дістати золото без гадюки, а тут мені не отримати прибуток без святотатства. Прибуток тут не поруч із злочином, а вперемішку з ним.

(28) «Якщо в гонитві за чим-небудь ми час від часу потрапляємо в біду, то предмет наших бажань не благо; а в гонитві за багатством ми час від часу потрапляємо в біду – отже, багатство не є благом». – Нам говорять: «Ваше положення стверджує дві речі. Перша – що в гонитві за багатствами ми час від часу потрапляємо в біду. Але час від часу потрапляємо ми в біду і в гонитві за доброчинністю. Людина мандрує морем заради освіти – і корабель тоне або ж людина потрапляє в полон».

(29) Друге твердження таке: «Те, через що ми потрапляємо в біду, не є благом». Та з нього зовсім не випливає, що ми потрапляємо в біду лише через багатство чи насолоду. Якщо ж саме через багатство ми час від часу потрапляємо в біду, воно не тільки не благо, а й зло, ви ж про нього говорите тільки, що воно не є благо. Окрім того, ви навіть визнаєте, що багатство не зовсім безкорисне, зараховуєте його до зручностей, тоді як за вашими міркуваннями виходить, що воно і зручністю не буде – стільки у нас через нього неприємностей».

(30) На це дана була така відповідь: «Ви помиляєтесь, відносячи неприємності на рахунок багатства. Воно нікому не вчиняє зла: кожному шкодить або власна дурість, або чужа підлість. Так сам меч нікого не убиває, але служить знаряддям убивці. Якщо через багатство тобі нашкодили, це не значить, що нашкодило тобі багатства».

(31) Посідоній (по-моєму, він!) говорить краще: «Багатство причина бід не тому, що саме воно що-небудь вчиняє, а тому, що підбурює вчинити». Є істотна причина, яка не може не шкодити сама по собі, і є причина попередня; ось попередня причина і закладена в багатствах. Вони роблять душу зарозумілою, народжують пиху, накликають заздрість, до того роблять несамовитим розум, що чутки про наші гроші, хоч і небезпечні, приємні нам.

(32) А благу личить бути вільним від усілякої вини; воно не розбещує душу, не збурює, а якщо піднімає і робить ширшою, то без зарозумілості. Що благо, те дає впевненість, а багатство – лише зухвалість; що благо, те дає велич духу, а багатства – лише нахабство. Бо нахабство не що інше, як оманлива ознака величі.

(33)«Так виходить, що багатство не тільки не благо, а й зло». – Воно було б злом, якби шкодило саме по собі, тобто, як я сказав, було б діючою причиною; в ньому ж закладена лише попередня причина, і не тільки та, що збурює душі, але і така, що приманює. Бо багатство є деяким образом блага, таким правдоподібним, що більшість людей йому вірять.

(34) В доброчинності теж закладена попередня причина, яка викликає заздрість, – бо багатьом заздрять через їхню мудрість, багатьом – через їхню справедливість; але причина ця не закладена в доброчинності як такій, в ній немає правдоподібності. Проте набагато більше правдоподібний той образ, що доброчинність посилає в душі людей, збуджуючи їх любити її і шанувати.

(35) Посідоній говорить, що умовивід має бути таким: «Те, що не дає душі ні величі, ні упевненості, ні безтурботності, не є благом; а багатство, міцне здоров’я та інші подібні речі нічого такого не дають і, значить, не можуть бути благами». Той же умовивід Посідоній викладає ще різкіше: «Те, що не дає душі ні величі, ні упевненості, ні безтурботності, а, напроти, робить її нахабною, пихатою і зарозумілою, є зло; випадкове ж штовхає душу до цих вад; отже, випадкове не може бути благом».

(36) «Але якщо так міркувати, то воно не буде і зручністю». Одна справа зручність, інша – благо. Зручність є те, в чому більше користі, ніж обтяжливості; благо має бути непідробним і зовсім нешкідливим. Благо – не те, що в більшій мірі корисне, а те, що тільки корисно.

(37) Зручності, окрім того, можуть діставатися і тваринам, і людям недосконалим і нерозумним. З ними можуть бути змішані й неприємності, проте вони називаються зручностями і оцінюються по тому, чого в них більше. Благо дістається на долю одному мудрецеві і має бути без ґанджу.

(38) Тепер наберись мужності! Тобі залишився один вузол – але вузол Геркулесів. «Із зла не виникає благо; але з багатьох бідностей виникає багатство; отже, багатство не є благом». – Цього умовиводу наші не визнають; він придуманий перипатетиками, і вони ж його дозволяють. За словами Посідонія, Антіпатр так спростовував цей софізм, заяложений по усіх школах діалектиків:

(39) «Кажучи “бідність”, мають на увазі не наявність, а відсутність, або, як говорили в давнину, не бутність (греки теж говорять κατα στερησιν), – не те, що є, а те, чого немає. З багатьох пустих глеків нічого не наповниш. Багатства складаються з багатьох речей, а не з багатьох нестач. Ти розумієш бідність не так, як треба. Бути бідним не значить мати мало, а значить багато чого не мати. І зобов’язана людина цим іменем не тому, що у неї є, а тому, чого їй не вистачає».

(40) Мені було б легше висловити те, що я хочу, якби було латинське слово, яке позначає ανυπαρξια. Його якраз Антіпатр і прикладає до бідності. – А на мій погляд, бідність – не що інше, як убогість надбання. – В чому суть бідності і багатства, ми розберемося, коли у нас буде багато зайвого часу; але і тоді ми подивимось, чи не краще було б зробити бідність не такою гіркою, а багатство – не таким зарозумілим, ніж вести тяжбу про слова, наче про предмети вже виказаного судження.

(41) Уявімо собі, що нас покликали на народне зібрання. Внесено закон про скасування багатств. Невже ми будемо переконувати або умовляти натовп такими умовиводами? Невже з їхньою допомогою доб’ємося ми того, що римляни знову потягнуться до бідності і вихвалятимуть її, опору і базову силу своєї держави? Що вони устрашаться своїх багатств, згадають, що знайшли їх у переможених, звідки й проникли в незаплямоване, славне стриманістю місто підкупи, і роздачі, і заколоти? Що з надмірною пристрастю до розкошів почали вони виставляти напоказ добуте у багатьох племен? Що відібране одним народом у всіх ще легше може бути відібране всіма у одного? Краще переконати в цьому і проганяти пристрасті, ніж визначати їх. Якщо нам це під силу, будемо говорити хоробро, якщо ні, то хоч відверто.

Бувай здоровий.