Kitabı oku: «Будинок Мрії Енн», sayfa 3

VII. Наречена шкільного вчителя

– Хто була перша наречена в цьому домі, Капітане Джим? – спитала Енн, коли вони сиділи довкола каміна після вечері.

– Вона частина історії, пов’язаної з цим будинком, про яку я чув? – спитав Гілберт. – Хтось мені казав, ви можете її розповісти, Капітане Джим.

– Так-так, я її знаю. Я, напевно, єдина людина в Чотирьох Вітрах, яка пам’ятає наречену шкільного вчителя такою, якою вона прибула на острів. Вона мертва вже тридцять років, але вона одна з тих жінок, яких неможливо забути.

– Розкажіть нам цю історію, – попросила Енн. – Хочу все дізнатися про жінок, які тут жили до мене.

– Ну, їх було всього три – Елізабет Рассел, пані Нед Рассел і наречена вчителя. Елізабет Рассел була милим, розумним створінням, пані Нед теж була гарна жінка. Але їм не зрівнятися з нареченою вчителя. Вчителя звали Джон Селвін. Він приїхав зі Старого Світу вчити в школі в Глені, коли я був шістнадцятирічним хлопцем. Він не був схожий на інших ізгоїв, які приїжджали працювати в школі на Острові Принца Едварда. Більшість з них були хитромудрими пияками, які вчили дітей читати, писати й рахувати, коли були тверезі, і давали їм прочуханки, коли не були. Але Джон Селвін був хорошим, вродливим парубком. Він винаймав кімнату в мого батька, і ми з ним заприятелювали, хоч він і був на десять років старшим. Ми разом читали, гуляли, говорили. Він знав про всю поезію, яка коли-небудь була написана, і цитував мені її вечорами на березі. Тато вважав це страшною тратою часу, але мирився, сподіваючись, що це відіб’є мені охоту йти в море. Ну, але ЦЬОГО ніщо не могло зробити – у моєї мами в роду всі ходили в море, так що це було в мене в крові. Але я любив слухати, як Джон читає й декламує. Пройшло вже майже шістдесят років, але я все ще можу повторити кожен вірш, який від нього почув. Майже шістдесят років!

Капітан Джим на мить замовк, дивлячись у вогнище в пошуку минулих днів. Тоді зітхнув і повернувся до розповіді.

– Пам’ятаю, одного вечора я зустрів його на дюнах. Він мав гарний настрій – точнісінько, як ви, докторе Блайт, коли привезли сьогодні пані Блайт. Як тільки я вас побачив, зразу про нього згадав. І він мені розповів, що вдома в нього кохана, і що вона до нього приїде. Мене, малого егоїста, це мало тішило; я боявся, тепер ми вже не будемо такими приятелями. Але мені вистачило гідності йому цього не показати. Він мені все про неї розповів. Її звали Персіс Лі, і вона мала приїхати ще раніше, разом з ним, але на заваді став її старий дядько. Він хворів, а він її ростив, коли померли її батьки, тому вона не могла його залишити. А тепер він помер і вона їхала вийти заміж за Джона Селвіна. У ті дні то була нелегка подорож для жінки. Поромів було не так багато. «Коли вона має бути тут», – спитав я. «Вона відпливає на “Королівському Вільямі” 20 червня», – сказав він, «і має тут бути в середині липня. Треба зустрітися з теслею Джонсоном, щоб він збудував для неї дім. Сьогодні я отримав її листа. Ще до того, як я його відкрив, знав, що в ньому добрі новини. Я її бачив кілька ночей тому». Я його не зрозумів, і тоді він мені пояснив – хоч я і далі не дуже розумів. Він сказав, що має дар – чи то пак прокляття. Він сам сказав, пані Блайт, – дар чи прокляття. Він не знав, як це назвати. Сказав, що його прапрабаба мала такий самий, і її за це спалили за відьомство. Він сказав, що в нього бувають моменти – транси, так він це назвав – які на нього часом находять. Є таке, лікарю?

– Є люди, які точно схильні до трансів, – відповів Гілберт. – Це більше фізичне питання, ніж медичне. А які в цього Джона Селвіна були транси?

– Як сни, – скептично відповів старий лікар.

– Він сказав, що в снах бачив різні речі, – повільно проказав Капітан Джим. – Майте на увазі, я вам розказую тільки те, що він сам мені сказав – що відбувалося – що МАЛО відбутися. Він казав, часом вони його втішали, а часом лякали. Чотири ночі перед тим він впав у транс – просто коли сидів і дивився на вогонь. Він побачив стару кімнату, яку бачив в Англії, а в ній – Персіс Лі, яка простягала до нього руки й мала щасливий вигляд. Тож він знав, що отримує добру звістку від неї.

– Сон – просто сон, – посміявся старий лікар.

– Напевно – напевно, – погодився Капітан Джим. – Те саме і я йому тоді сказав. Думати так було простіше. Мені не подобалася думка, що він має видіння – це було неприродно. «Ні», – сказав він, – «мені це не приснилося. Але більше ми про це не говоритимемо. Ти перестанеш бути моїм другом, якщо забагато про це думатимеш». Я сказав йому, що ніщо не зіпсує нашої дружби. Але він тільки захитав головою й сказав: «Друже, я знаю. Я й раніше втрачав друзів через це. І я їх не виню. Буває, мені й до себе важко ставитися приязно через це. Така сила має в собі щось божественне – добре це божество чи лихе, не знаю. Але ми, смертні, лякаємося надто близького контакту як з Богом, так і з дияволом». Такі були його слова. Я їх пам’ятаю, ніби вчора почув, хоч і не знаю, що саме він мав на увазі. Що, лікарю, думаєте, він хотів сказати?

– Сумніваюся, що він і сам знав, що має на увазі, – роздратовано сказав доктор Дейв.

– Думаю, я розумію, – прошепотіла Енн. Вона слухала у своїй звичній манері, зі стиснутими вустами та блиском в очах. Капітан Джим насолодився вдячною усмішкою, перш ніж продовжити розповідь.

– Ну, невдовзі весь Глен і Чотири Вітри знали, що до вчителя приїжджає наречена, і всі раділи, бо дуже його поважали. І всі зацікавилися його домом – ЦИМ домом. Він обрав для нього це місце, бо звідси видно гавань і чути море. Він облаштував сад для своєї нареченої, але осокори посадив не він. Їх посадив пан Нед Расел. Але в саду є подвійний ряд троянд, які учениці школи висадили для нареченої вчителя. Він казав, рожеві символізують її щоки, білі – брови, а червоні – вуста. Він так багато цитував поезію, що, гадаю, почав і сам говорити віршами. Майже кожен прислав йому якийсь маленький подарунок, щоб допомогти обставляти будинок. Коли сюди поселилися Рассели – а вони були досить забезпечені – то вони гарно його обставили, як бачите; але перші меблі тут були дуже прості. Цей будиночок, однак, був багатий на любов. Жінки присилали ковдри, скатертини й таке інше. Навіть сліпа стара тітка Марґарет Бойд сплела кошик для неї з ароматної лози. Дружина вчителя роками використовувала її для хустинок. Ну, нарешті все було готове – навіть дрова в каміні були готові, щоб їх запалили. Це був не той самий камін, але на тому самому місці. Пані Елізабет поставила тут це камін років п’ятнадцять тому. То був великий, старомодний камін, в якому можна було смажити бика. Не раз я сидів тут і розказував байки, як сьогодні.

Знову запанувала тиша, поки Капітан Джим мав зустріч з відвідувачами, яких Енн з Гілбертом не бачили – людьми, який сиділи довкола цього ж каміну в роки, які вже проминули, з радістю в блискучих очах, перші ніж ті закрилися назавжди під землею в церковному дворі чи на морському дні. Колись тут вже бігали й сміялися діти. Тут зимовими вечорами збиралися друзі. Були танці, музика й жарти. Мріяли юнаки й дівчата. Для Капітана Джима цей дім заселяли тіні багатьох мешканців.

– Будинок закінчили першого липня. Тоді вчитель почав рахувати дні. Його часто бачили на березі, і ми тоді казали «Скоро вона буде з ним». Її чекали в середині липня, але вона не приїхала. Ніхто не тривожився. Судна часто затримувалися на дні, а то й тижні. «Королівський Вільям» запізнювався на тиждень – тоді на два – а тоді на три. І от ми почали боятися, і ставало все гірше й гірше. Зрештою, я просто не міг дивитися Джону Селвіну в очі. Знаєте, пані Блайт, – Капітан Джим стишив голос, – я почав думати, що вони, мабуть, виглядали як очі його прапрабаби, коли пекли її до смерті. Він нічого не казав, але проводив уроки, як уві сні, а тоді біг на берег. Не одну ніч він ходив там він заходу до світанку. Люди казали, що він збожеволів. Всі вже втратили надію – Королівський Вільям запізнювався на вісім місяців. Була середина вересня, а нареченої вчителя так і не було – і вже не буде, так ми думали. Три дні бушував великий шторм, і ввечері після нього я пішов на берег. Там я застав вчителя, який обіперся руками на великий камінь і вдивлявся в море. Я заговорив до нього, але він не відповів. Його очі, здавалося, дивилися на щось невидиме. Обличчя його було нерухоме, як в трупа. Я його покликав: «Джоне! Джоне!», – як налякане дитя, – «прокинься!». Той жахливий вираз, здається, вивітрився з його погляду. Він повернув до мене голову. Ніколи не забуду його обличчя. «Все добре, друже», – сказав він. – «Я бачив, як Королівський Вільям відпливає з Іст-Поінту. Вона буде тут до світанку. Завтра ввечері я сидітиму біля каміна зі своєю нареченою». Думаєте, він це дійсно тоді побачив?» – раптово спитав Капітан Джим.

– Господь його знає, – м’яко відповів Гілберт. – Велика любов і великий біль можуть творити хтозна-які дива.

– Я впевнена, що він це побачив, – серйозно сказала Енн.

– Ні-се-ніт-ни-ці, – сказав доктор Дейв, проте тепер менш упевнено.

– Бо, знаєте, – поважно сказав Капітан Джим, – «Королівський Вільям» прибув у Чотири Вітри наступного ранку. Всі в Глені й вздовж узбережжя вийшли на старий причал її зустрічати. Вчитель виглядав її там усю ніч. Як ми кричали, коли корабель з’явився на горизонті.

Очі Капітана Джима світилися. Вони дивилися на гавань Чотирьох Вітрів шістдесят років тому, зі старим кораблем, як з’явився в променях сходу сонця.

– І Персіс Лі була на борту? – спитала Енн.

– Так – вона і дружина капітана. У них була страшна дорога – від одного шторму до іншого – і провізія закінчилася. Але ось вони нарешті припливли. Коли Персіс Лі ступила на старий причал, Джон Селвін схопив її у свої обійми – і люди перестали кричати й почали плакати. Я й сам заплакав, хоч і роками в цьому не признавався. Хіба не смішно, як хлопці соромляться сліз?

– Персіс Лі була гарна? – спитала Енн.

– Що ж, не знаю, чи назвали б ви її гарною – не знаю, – повільно проказав капітан. – Чомусь з нею ніколи про це не задумувався. Це просто було неважливо. У ній було щось таке миле й привабливе, що її не можна було не любити, от і все. Але на неї приємно було дивитися – великі, ясні карі очі й гора блискучого каштанового волосся, англійська шкіра. Вони з Джоном побралися в нашому домі того вечора; всі зблизька й здалека були там, а потім ми привезли їх сюди. Пані Селвін розпалила вогонь, і ми їх тут залишили, як Джон і бачив у своєму видінні. Дивна річ – дивна річ! Але я свого часу багато дивного надивився.

Капітан Джим глибокодумно захитав головою.

– Гарна історія, – сказала Енн, яка нарешті отримала достатню порцію романтики. – Скільки вони тут прожили?

– П’ятнадцять років. Невдовзі після їхнього весілля я вийшов в море, ще зовсім зелений. Але кожного разу, коли я повертався з плавання, то йшов сюди, навіть ще до того, як піти додому, і розповідав усе пані Селвін. П’ятнадцять щасливих років! Вони мали талант бути щасливими, ці двоє. Є такі люди, якщо ви колись звертали увагу. Вони НЕ МОГЛИ бути нещасними довго, що б не сталося. Раз чи два вони сварилися, бо обоє були запальні. Але одного разу пані Селвін сміється цим своїм миленьким сміхом і каже: «Я жахливо почувалася, коли ми з Джоном сварилися, але глибоко в душі я була щасливою, що маю такого доброго чоловіка, з яким можна отак сваритися, а потім миритися». Потім вони переїхали в Шарлоттаун, і Нед Рассел купив цей будинок і привів сюди свою наречену. Вони були веселою молодою парою, я їх пам’ятаю. Пані Елізабет Рассел була Алековою сестрою. Вона перебралася до них десь за рік, і вона теж була життєрадісним створінням. Стіни цього будинку просочилися сміхом. Ви вже третя наречена, яку я тут бачу, пані Блайт – і найвродливіша.

Капітан Джим зумів надати своєму грубуватому компліменту делікатність фіалки, яку Енн прийняла з гордість. Того вечора вона була гарна, як ніколи, з рум’янцем нареченої на щоках і світлом любові в очах; навіть суворий доктор Дейв схвально на неї подивився й сказав своїй дружині, коли вони разом їхали додому, що рудоволоса дружина хлопця була наче справжня красуня.

– Пора мені повертатися на маяк, – оголосив Капітан Джим. – Я прекрасно провів вечір.

– Приходьте до нас якомога частіше, – сказала Енн.

– Цікаво, чи запросили б ви мене, якби знали, як радо я прийму це запрошення, – сказав Капітан Джим.

– Тобто, ви хочете спитати, чи моє запрошення щире, – всміхнулася Енн. – Що ж, щире. Чесно-пречесно, як казали ми в школі.

– Тоді я приходитиму. Найімовірніше, я вам докучатиму в будь-який час. І для мене буде честь, якщо ви теж до мене часом навідуватиметеся. Мені зазвичай нема з ким поговорити, крім Першого Помічника, благослови Господь його товариську душу. Він вміє слухати, але говорити він не мастак. Ви молода, я старий, але наші душі одного віку. Ми обоє належимо до того типу людей, які знають Йосифа, як сказала б Корнелія Браянт.

– Знали Йосифа? – спантеличено перепитала Енн.

– Так. Корнелія ділить людей на два типи – тих, хто знає Йосифа, і тих, хто не знає. Якщо людина сходиться з тобою в поглядах, і має подібні смаки й почуття гумору – значить, ви належите до тих, хто знає Йосифа.

– О, я зрозуміла, – сказала Енн, на яку раптом пролилося світло. – Я це називала – і все ще називаю «споріднені душі» в лапках.

– Точно, так, – погодився Капітан Джим. – Оце ми і є, що б ЦЕ не було. Коли ви сьогодні зайшли, пані Блайт, я сказав собі: «Так, вона знає Йосифа». І добре, що так, бо інакше ми не могли б насолоджуватися товариством одне одного. Як на мене, то люди, які знають Йосифа – сіль землі.

Місяць щойно піднявся, коли Енн з Гілбертом пішли провести своїх гостей до дверей. Чотири Вітри починали ставати мрією, чарівною гаванню, в якій ніколи не може лютувати буря. Верхівки осокорів вздовж під’їзної алеї, високих і темних, ніби вбраних в сутани, бралися сріблом.

– Завжди любив осокори, – сказав Капітан Джим, махаючи на них довгою рукою. – Дерева принцес. Тепер вони вийшли з моди. Люди скаржаться, що в них сохнуть верхівки й вони втрачають вигляд. Може й так – якщо тільки кожного року не ризикувати власною шиєю та лазити кожної весни по драбині, щоб їх обстригти. Я завжди їх обстригав для пані Елізабет, тому її осокори мали охайний вигляд. Вона їх особливо любила. Їй подобалося, які вони горді й показні. ВОНИ не братаються з кожним Томом, Діком і Гаррі. Клени – то просто компанія, пані Блайт, а осокори – високе товариство.

– Яка гарна ніч, – сказала пані докторова, сідаючи в бричку.

– Ночі переважно гарні, – сказав Капітан Джим. – Але я от дивлюся на місячне сяйво над Чотирма Вітрами й гадаю, що ж залишається для неба. Місяць мій великий друг, пані Блайт. Я його люблю, скільки себе пам’ятаю. Коли я мав вісім років, то заснув у саду одної ночі, і ніхто не зауважив. Я прокинувся серед ночі й перелякався до смерті. Які тіні, які дивні звуки! Не смів і ворухнутися. Тільки припав до землі й пищав, як мишка. Здавалося, що на світі крім мене одного більше нікого нема. А тоді раптом я побачив місяць, який заглядав на мене крізь гілки яблуньки, просто як старий друг. І мені зразу стало спокійніше. Встав і пішов у дім, відважний, як лев, дивлячись на місяць. Не одну ніч я спостерігав за ним з палуби свого корабля, у далеких морях. Чому ви ж мені не кажете нарешті закрити рота на замок і йти додому?

Сміх і побажання доброї ночі затихли. Енн з Гілбертом обійшли сад, тримаючись за руки. Струмок, який біг через куток, вкривався брижами в тіні беріз. Мак вздовж його берега скидався на чаші місячно світла. Квіти, посаджені руками нареченої вчителя, наповнювали повітря своїми ароматами, як благословення минулих днів. Енн зупинилася, щоб надихатися.

– Люблю нюхати квіти в темряві, – сказала вона. – Тоді можна відчути їхню душу. Ох, Гілберте, цей будиночок – все, про що я мріяла. І я така рада, що я тут не перша наречена!

VIII. Пані Корнелія Браянт робить візит

Вересень того року був місяцем золотих туманів і пурпурової імли в Гавані Чотирьох Вітрів – місяць осяяних сонцем днів і ночей, які купалися в місячному світлі чи пульсували зорями. Жоден шторм його не затьмарив, не здіймався сильний вітер. Енн з Гілбертом приводили до ладу своє гніздечко, гуляли пляжем, плавали в гавані, їздили в Чотири Вітри та в Глен, чи порослими папороттю, віддаленими лісовими дорогами; словом, мали такий медовий місяць, якому могли б позаздрити будь-які закохані.

– Якби життя мало взяти й зупинитися, все одно варто було народитися заради останніх чотирьох тижнів, правда? – сказала Енн. – Не думаю, що нам ще колись випаде таких чотири ідеальні тижні – але вони в нас були. Все – вітер, погода, люди, Будинок Мрії – змовилися, щоб зробити наш медовий місяць чудесним. Не було навіть жодного дощового дня, відколи ми приїхали.

– І ми жодного разу не сварилися, – дражнився Гілберт.

– Ну, «це така насолода, яку краще відкласти», – процитувала Енн. – Я така рада, що ми вирішили провести медовий місяць тут. Наші спогади про нього завжди будуть пов’язані з цим місцем, будинком наших мрій, замість того, щоб бути розкиданими по чужих місцях.

В атмосфері їхнього нового дому відчувався дух романтики та пригод, якого бракувало Енн в Ейвонлі. Хоч там вона теж жила недалеко від моря, воно не було частиною її життя. У Чотирьох Вітрах воно її оточувало й постійно кликало до себе. Вона його бачила з кожного вікна нового дому. Воно завжди шуміло в неї у вухах. Судна щодня припливали на причал в Глені чи відпливали на заході сонця, у порти за півсвіту звідти. Рибальські човни під білими крилами випливали вранці, а на вечір поверталися навантажені. Моряки й рибалки їздили звивистими червоними дорогами гавані, безтурботні й задоволені. Завжди було відчуття духу пригод і далеких мандрів. У Чотирьох Вітрах життя було не таке врівноважене й усталене, як в Ейвонлі; на них дув вітер змін; море гукало мешканців узбережжя, і навіть ті, хто не міг відповісти на його поклик, відчували його збудження, хвилювання, таємниці й можливості.

– Тепер я розумію, чому деякі люди мусять виходити в море, – сказала Енн. – Це бажання, яка напливає на нас постійно – попливти за горизонт, де заходить сонце – має бути дуже сильне, якщо з ним народитися. Не дивуюся, що Капітан Джим через нього втік. Не буває такого, щоб я побачила корабель, який випливає з каналу, чи чайку, яка кружляє над дюнами, і не захотіла й собі опинитися на борту чи мати крила, не як голуб, «полетів би й відпочив би», а як чайка, кинутися в саме серце шторму.

– Ти залишишся тут зі мною, Енн, дівчинко, – ліниво проказав Гілберт. – І нікуди ти від мене не полетиш ні в який шторм.

Вони сиділи на своєму порозі з червоного піщаника, наближався вечір. Довкола них панував спокій – на землі, в морі й на небі. Над ними кружляли сріблясті чайки. Горизонт був облямований рядами ніжно-рожевих хмар. Тишу в повітрі порушувала тільки пісня вітру та хвиль. Бліді айстри колихалися в сухих, імлистих лугах між ними та гаванню.

– Лікарі, які всю ніч доглядають хворих, думаю, мають не вельми пригодницький настрій, – поблажливо сказала Енн. – Якби ти виспався минулої ночі, то так само готовий би був зараз до польоту фантазії.

– Я добре попрацював минулої ночі, Енн, – тихо сказав Гілберт. – Дякуючи Богу, я врятував життя. Це вперше я таке можу сказати. Всі інші рази я хіба допоміг; але, Енн, якби я всю ніч не сидів в Елонбі й не боровся зі смертю, та жінка померла б до ранку. Я спробував експеримент, який в Чотирьох Вітрах ще не випробовували. Не думаю, що хтось таке взагалі десь раніше робив за межами лікарні. Минулої зими в Кінгспорті його вперше провели. Я б теж не посмів, якби не було очевидним, що жодного іншого виходу немає. Я ризикнув – і все вдалося. У результаті врятовано добру жінку й матір на довгі, щасливі роки життя. Коли я сьогодні вранці їхав додому, і над гаванню підіймалося сонце, я подякував Богу за обрану мною професію. Я взяв участь в нелегкому бою й переміг – подумай тільки. Енн, ПЕРЕМІГ в бою проти Великого Руйнівника. Ось чим я мріяв займатися, коли ми розмовляли з тобою про те, що хочемо робити в житті. Та моя мрія здійснилася сьогодні вранці.

– Це єдина твоя мрія, яка здійснилася? – спитала Енн, яка добре знала, якою буде відповідь, але все одно хотіла її почути.

– ТИ знаєш, Енн, дівчинко, – сказав Гілберт, всміхаючись їй у вічі. У цей момент на порозі маленького білого будинку на узбережжі Гавані Чотирьох Вітрів сиділо двоє абсолютно щасливих людей.

Тепер Гілберт змінив інтонацію й сказав:

– Я мав чекати на корабель на нашій під’їзній алеї?

Енн глянула й скочила на ноги.

– Це або пані Корнелія Браянт, або пані Мур з візитом, – сказала вона.

– Я піду в кабінет, і якщо це пані Корнелія – попереджаю, я підслуховуватиму, – сказав Гілберт. – З того, що я чув про пані Корнелію, можу зробити висновок, що розмова з нею, м’яко кажучи, не буде нудною.

– Це може бути пані Мур.

– Не думаю, що постать схожа на неї. Я бачив її, як вона працювала в саду на днях, і хоч бачив її здалеку, вона здалася стрункішою. Схоже, вона не дуже товариська, якщо, бувши твоєю найближчою сусідкою, ще сюди не навідалася.

– Значить, вона все ж не схожа на пані Лінд, інакше б цікавість привела її сюди, – сказала Енн. – Думаю, це пані Корнелія.

І справді, це була пані Корнелія; ба більше, пані Корнелія приїхала не з модним коротким візитом привітати молодят. Вона мала зі собою своє рукоділля під пазухою, а коли Енн запросила її зайти, та відразу зняла об’ємний крислатий капелюх від сонця, який тримався в неї на голові, незважаючи на вересневий бриз, який нікого не жалів, за допомогою ґумки під вузликом світлого волосся. Ніяких шпильок для пані Корнелії. Її мама обходилася ґумками, і вона обійдеться! У неї було свіже, кругле, рожево-біле обличчя та веселі карі очі. Вона геть не була схожа на звичну стару діву, і щось в її вигляді миттю завоювало прихильність Енн. Зі старою інстинктивною здатністю розпізнавати споріднені душі вона миттю зрозуміла, що їй сподобається пані Корнелія, не зважаючи на деякі дивацтва в її вбранні.

Хіба пані Корнелія могла прийти в гості, вбрана в смугастий біло-блакитний фартух і в шалі шоколадного кольору, всипаної велетенськими рожевими трояндами. І ніхто, крім пані Корнелії не міг би в такому вбранні мати такий гідний вигляд. Навіть якби пані Корнелія з’явилася так у палац привітати принцесу, вона б мала не менш гідний вигляд. За нею так само б тягнувся шлейф з трояндами по мармуровій підлозі, якби вона прямувала до принцеси, щоб сказати їй, що наявність чоловіка, чи то принца, чи простолюдина, не було чимсь, чим можна хвалитися.

– Я принесла зі собою роботу, пані Блайт, дорогенька, – зауважила вона, розгортаючи якусь делікатну тканину. – Треба чимскоріше закінчити, часу вже нема.

Енн дещо здивовано подивилася на білу одежину, розстелену на пишних колінах пані Корнелії. Це явно була дитяча сорочка, і вона була прекрасно виконана, з маленькими рюшами та складками. Пані Корнелія поправила окуляри й взялася вишивати витонченими швами.

– Це для пані Фред Проктор з Глену, – доповіла вона. – Вона з дня на день має народити восьму дитину, і ще нічого не готово. Інші семеро доношували одяг, який вона підготувала для свого першого, а шити ще щось вона не мала ні часу, ні сили, ні бажання. Ця жінка – мучениця, пані Блайт, тут вже мені повірте. Коли вона вийшла за Фреда Проктора, я то знала, що з цього буде. Він був одним з тих привабливих у своїх аморальності чоловіків. Після весілля вся привабливість вивітрилася, і залишилися тільки аморальність. Він п’є й нехтує сім’єю. Схоже на чоловіка, еге? Навіть не знаю, як пані Проктор могла б пристойно вдягати своїх дітей, якби сусіди їй не допомагали.

Як Енн пізніше дізналася, пані Корнелія була єдиною сусідкою, яка завдавала собі клопоту дбати про пристойність молодих Прокторів.

– Коли я почула про восьму дитину, то вирішила щось для неї пошити, – продовжила пані Корнелія. – Це вже остання одежина, і я хочу закінчити її сьогодні.

– Дуже гарно, – сказала Енн. – Я принесу своє шиття, за компанію. Ви прекрасна швачка, пані Браянт.

– Так, я найкраща швачка в цих краях, – сказала пані Корнелія, ніби констатувала факт. – Мушу бути! Боже, я нашила більше, ніж якби мала сотню власних дітей, тут вже мені повірте! Я, мабуть, божевільна, що вишиваю сорочку для восьмої дитини. Але, Боже, пані Блайт, дорогенька, вона ж не винна, що восьма, і я дуже хочу, щоб в неї було хоч щось гарне, так, ніби вона БАЖАНА. Ніхто не хоче бідолашного малятка – тому я так заметушилася, щоб хоч якось це компенсувати.

– Будь-яка дитина могла б пишатися такою сорочкою, – сказала Енн, тепер зі ще сильнішим відчуттям, що пані Корнелія їй сподобається.

– Ви, напевно, думали, що я до вас вже й не зайду, – припустила пані Корнелія. – Але це місяць жнив, знаєте, і я була зайнята – і навколо багато робочих рук, які більше їдять, ніж працюють, як і всі чоловіки. Я б прийшла вчора, але ходила на похорон пані Родерік Макалістер. Спочатку я думала, що в мене так сильно болить голова, що мені там буде геть невесело. Але їй було сто років, і я завжди обіцяла собі, що піду до неї на похорон.

– І як все пройшло? – спитала Енн, яка зауважила, що двері кабінету були прочинені.

– Що пройшло? А, похорон був розкішний. Вона мала багато рідні. У процесії було понад сто двадцять екіпажів. Сталося також дещо смішне. Я думала, що помру, коли почула, як старий Джо Бредшо, невіруючий – в церкві його не побачиш – завзято виспівує «У захисті Ісусових обіймів». Він пишається своїм співом – тому похоронів ніколи не пропускає. Бідна пані Бредшо була не в настрої до співу – геть спрацьована. Старий Джо вряди-годи купує їй якийсь подарунок і приносить новий інструмент до городу. Типовий чоловік. Але чого чекати від чоловіка, який ніколи не ходить до церкви, навіть до методистів? Я була дуже рада, коли побачила вас з молодим доктором в пресвітеріанській церкві вашої першої тут неділі. Для мене лікар не лікар, якщо він не пресвітеріанин.

– Ввечері минулої неділі ми були в методистській церкві, – хитро додала Енн.

– О, доктору Блайту, напевно, треба час від часу з’являтися і в методистів, там теж є його пацієнти.

– Мені дуже сподобалася проповідь, – прямо заявила Енн. – І, як на мене, молитва їхнього священника була гарніша зі всіх, що я колись чула.

– О, я не сумніваюся, що він вміє молитися. Ніхто не молився так гарно, як старий Саймон Бентлі, який був вічно п’яний, і чим більше він пив, тим гарніше молився.

– Методистський священник дуже добре виглядає, – сказала Енн заради відчинених дверей кабінету.

– Так, справжній красень, – погодилася пані Корнелія. – І ДУЖЕ жіночний. І думає, що кожна дівчина, яка на нього подивиться, в нього закохується – ніби методист це якийсь подарунок долі! Якщо ви з доктором послухаєтеся МОЄЇ поради, то не будете зв’язуватися з методистами. Мій девіз – якщо ти пресвітеріанин – будь пресвітеріанином!

– Ви не думаєте, що методисти так само йдуть на небо, як і пресвітеріани? – стримуючи усмішку, спитала Енн.

– Це вирішувати не нам. Це в руках вищих за наші, – серйозно сказала пані Корнелія. – Але на землі я з ним зв’язуватися не збираюся, що б там не чекало нас на небесах. ЦЕЙ священник методистів неодружений. Попередній був жонатий, і його жінка була найдурнішим, найфривольнішим створінням, яке я коли-небудь бачила. Якось я сказала її чоловіку, що йому слід було зачекати, поки вона виросте, перші ніж з нею одружуватися. Він сказав, що хотів сам її виховати. Типовий чоловік.

– Важко визначити, чи людина вже виросла, – засміялася Енн.

– Що правда, то правда, дорогенька. Дехто вже народжується дорослим, а інші й до вісімдесяти лишаються дітьми, тут вже мені повірте. Та сама пані Родерік, про яку я тобі говорила, так і не виросла. Розуму в неї що в десять років, що в сто була дрібка.

– Може, тому вона так довго й прожила, – припустила Енн.

– Може. Але я б краще прожила п’ятдесят розважливих років, ніж сто дурних.

– Але тільки уявіть, яким нудним був би світ, якби всі були розсудливі, – відказала Енн.

Пані Корнелія не брала участі в безглуздих суперечках.

– Пані Родерік була Мілґрейв, а Мілґрейви ніколи не відзначалися великим розумом. Її племінник, Ебенезер Мілґрейв, був несповна розуму. Він думав, що помер, і сварився зі своєю жінкою, що вона його не ховає. Я б на її місці так і зробила.

Пані Корнелія мала такий рішучий вигляд, що Енн так і бачила лопату в неї в руці.

– А ви не знали ЖОДНОГО доброго чоловіка, пані Браянт?

– О, так, повно – он там, – сказала пані Корнелія, махаючи рукою на відчинене вікно в напрямку церковного цвинтаря.

– А живих? – не здавалася Енн.

– О, та є декілька, тільки щоб довести, що в Бога немає нічого неможливого, – неохоче визнала пані Корнелія. – Не заперечую, що якщо спіймати декотрого чоловіка молодим і його правильно виховати, і якщо його матір добре його до того лупцювала, то може вийти щось пристойне. ВАШ чоловік не такий вже й поганий, як на чоловіка, з того, що я чула. Припускаю, – пані Корнелія гостро глянула на Енн поверх окулярів, – ви думаєте, він такий єдиний і неповторний на світі.

– Так і є, – миттю відповіла Енн.

– Ох, добре, я вже таке чула від іншої нареченої, – зітхнула пані Корнелія. – Джені Дін, коли виходила заміж, теж думала, що її чоловік такий єдиний і неповторний. І була права. І слава Богу, тут вже мені повірте. Він вів страшне життя – і залицявся до своєї другої жінки, коли Джені була на смертному одрі. Типовий чоловік. Тим не менше, ваша впевненість, сподіваюся, буде виправдана, дорогенька. Молодий лікар добре справляється. Я спочатку мала деякі побоювання, бо люди тут завжди думали, що старий доктор Дейв – єдиний лікар на світі. Доктор Дейв був не дуже тактовний – завжди говорив про мотузки в будинку, в якому хтось повісився. Але люди забували про свої зранені почуття, коли починав боліти живіт. Якби він священником, а не лікарем, йому б ніколи не простили. Душевний біль і наполовину не так сильно хвилює людей, як біль в животі. Й оскільки вже ми обоє пресвітеріанки, і навколо немає жодного методиста не скажете, що думаєте про нашого священника?

– Ну… справді… я… що ж, – зніяковіла Енн.

Пані Корнелія кивнула.

– Отож-бо. Повністю з вами згідна, дорогенька. Ми зробили помилки, коли запросили сюди ЙОГО. Його обличчя скидається на довгий надгробок, еге? У нього на лобі треба написати «вічна пам’ять». Ніколи не забуду його першу проповідь тут. Там було щось про те, що кожен має займатися тим, що найкраще вміє – хороша тема, звісно; але які він використовував приклади! «Якби ви мали корову і яблуньку, і якби прив’язали яблуньку в стайні, а корову посадили в саду, вверх ногами, скільки молока ви б отримали з яблуньки, і скільки яблук з корови?». Чи ви коли-небудь таке чули, дорогенька? Добре, що того дня там не було методистів – ото б вже вони мали про що поговорити. Але що мені в ньому найбільше не подобається, так це його звичка зі всіма погоджуватися, що б йому не говорили. Якби йому сказали: «Ви негідник», він би тільки відповів з посмішкою: «Так і є». Священник має мати хребет. Словом, такий собі преподобний осел. Але це, звісно, між нами. Коли десь поряд є методисти, я його возвеличую до небес. Дехто каже, його жінка надто яскраво вдягається, на що я кажу, якщо вже маєш кожен день дивитися на це обличчя, то треба якось підіймати собі настрій. Від мене ніколи не почуєш, щоб я засуджувала вбрання жінки. Добре, що її чоловік не надто скупий і дозволяє їй так вдягатися. Не те щоб я сама багато уваги приділяла гардеробу. Жінки вдягаються на догоду чоловікам, а до такого я принижуватися не буду. Моє життя було досить приємним та комфортним, і все завдяки тому, що я ніколи не переймалася тим, що думають чоловіки.