Kitabı oku: «Енн із Зелених Дахів», sayfa 5

IX. Обурення пані Рейчел Лінд

Минуло два тижні від появи Енн у Зелених Дахах, а пані Лінд ще не спромоглася як слід її роздивитися. Втім, слід зазначити, була вона в тому не винна. Важкий не по сезону грип змусив цю гідну жінку залишатися вдома з часу її останнього візиту в Зелені Дахи. Пані Рейчел хворіла нечасто й не надто співчувала людям зі слабким здоров’ям. Проте грип, на її переконання, не був звичайною хворобою, тож слід було вбачати в ньому певного роду кару Божу. Втім, щойно лікар дозволив їй виходити з дому, вона невідкладно рушила до Зелених Дахів, щоб з’ясувати, чи правду люди кажуть про сирітку, яка тут оселилася.

У минулі два тижні Енн не витрачала даремно й хвилини: вона вже знала кожне дерево й кожен кущик біля будинку. Також виявила, що за яблуневим садом починається стежка до лісу й пройшлася нею до самого кінця. А дорогою було на що подивитися. Спочатку шлях лежав уздовж чарівних вигинів струмка, потім через місток, відтак починалися зарості ялиці, а дикі вишні стояли обабіч і утворювали склепіння, посплітавшись між собою гілками. Ще згодом стежка петляла кутками, густо порослими папоротями, й губилася під кронами кленів і горобин, які погойдувалися на вітрі.

Енн подружилася також із джерельцем в долині – напрочуд глибоким, чистим і незвичайно холодним. Воно було обкладене гладкими плитами червоного пісковику, а навколо росли папороті, схожі на долоні велетів. За ними був дерев’яний місток, який повів легкі ніжки Енн до порослого лісом пагорба, де під високими густими ялинами та смереками панували вічні сутінки.

Тут росли міріади ніжних конвалій, цих скромних і чарівних лісових квітів, та де-не-де траплялися бліді, легкі переліски, немов душі торішніх первоцвітів. Тонкі павутинки виблискували між деревами, ніби нитки срібла, а шишки ялин, здавалося, дружньо шепотілися між собою.

Усі ці чудові подорожі тривали в ті години, коли їй дозволялося погратися. Після повернення Енн засипала Метью та Мерил розповідями про свої «відкриття». Метью, зрозуміло, не скаржився, він слухав все з мовчазною й задоволеною усмішкою. Мерил спочатку дозволяла всю цю «балаканину», а потім зі здивуванням зрозуміла, що слухає не з меншим захопленням, ніж Метью. Тоді вона зазвичай поспішно змушувала Енн «притримати язика».

Коли пані Лінд нарешті добралася до Зелених Дахів, Енн блукала садом, роздивляючись буйно порослі трави, яким додало кольорів червонувате вечірнє сонце. Тож у поважної жінки було вдосталь часу для всебічного звіту про свою хворобу, включно з деталізацією кожного больового відчуття та кількості ударів серця при цьому. Мерил навіть подумала, що грип може залишити незабутні спомини. Коли всі подробиці були оприлюднені, пані Рейчел перейшла до обговорення не менш цікавої для неї теми, якій, власне, і присвятила свій візит:

– Я чула дивні речі про вас із Метью.

– Гадаю, ти здивована не більше, ніж я сама, – підтакнула Мерил. – Тільки зараз починаю приходити до тями.

– Жахливо, що сталася така помилка, – сказала пані Рейчел співчутливо. – А ви не могли відправити її назад?

– Мабуть, могли, але вирішили не робити цього. Метью вона сподобалася. Та й мені самій вона подобається, хоч, визнаю, недоліків також не бракує. Наш будинок немов ожив. Вона і справді миле створіння.

Мерил чомусь сказала більше, ніж збиралася, й одразу прочитала несхвалення на обличчі пані Рейчел.

– Ви взяли на себе величезну відповідальність, – сказала вона похмуро, – особливо тому, що ніколи не мали справи з дітьми. Я вважаю, ви мало знаєте про цю дівчинку та її характер, та й не можна заздалегідь вгадати, якою виявиться ця дитина. Але я, звичайно, не хочу налякати вас, Мерил.

– Це й неможливо, – сухо відрізала та. – Якщо вже я на щось наважуюся, то не відступаю. Тобі, напевно, хочеться поглянути на Енн? Я покличу її.

Енн вбігла до кімнати з наміром розповісти про нове «відкриття», проте, побачивши незнайому особу, розгублено зупинилася в дверях. Вона справді виглядала дещо дивно в короткій затісній сукні з цупкої тканини, пошитій у сиротинці. Ноги, що стирчали з-під неї, здавалися незграбно довгими. Веснянки, пригріті сонечком, стали немов помітнішими та ряснішими, ніж зазвичай, а непокрите, розшарпане вітром волосся здавалося ще рудішим.

– Гм, вибрали тебе не за красу, це точно, – таким виразним був коментар пані Рейчел Лінд, яка завжди пишалася тим, що висловлювала свою думку без звичних для інших еківоків. – Яка вона худезна й негарна, Мерил! Іди сюди, дитинко, дай мені краще тебе роздивитися. Господи помилуй, та чи бачив хто стільки ластовиння? А волосся яке червоне – морквина морквиною! Підходь ближче, дитинко, чуєш?

Енн «підійшла», але зовсім не так, як очікувала ця поважна добродійка. Відстань від порогу до пані Рейчел вона подолала, здавалося, одним величезним стрибком. А коли зупинилася, то та аж відсахнулася від неї: обличчя дівчинки почервоніло від гніву, губи кривилися, а тендітна постать тремтіла з голови до ніг.

– Я вас ненавиджу! – закричала вона, задихаючись і тупаючи ногою. – Я вас ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу… – Вона тупала дедалі сильніше з кожним черговим потвердженням ненависті. – Як ви смієте називати мене худезною й непривабливою? Як ви смієте говорити, що в мене веснянки та руде волосся? Ви груба, невихована, бездушна жінка!

– Енн! – вигукнула Мерил з жахом.

Але дівча безстрашно дивилося в обличчя пані Рейчел, виблискуючи очима й стиснувши кулачки. Лютим роздратуванням віяло від усієї її фігурки.

– Як ви смієте говорити таке про мене? – повторювала вона несамовито. – Чи хотіли б ви почути таке про себе? Коли б вам сказали, що ви товста й незграбна й у вас, ймовірно, немає й іскри уяви! Мене не хвилює, що я ранитиму ваші почуття, коли це кажу! Я навіть хочу їх ранити. Ви поранили мої почуття сильніше, ніж будь-коли їх ранив п’яний чоловік пані Томас. І я ніколи не пробачу вам цього, ніколи, ніколи!

І вона тупнула ніжкою ще. А потів ще і ще.

– Так чи хто бачив щось подібне! – вигукнула приголомшена пані Рейчел.

– Енн, іди до своєї кімнати й залишайся там, поки я не прийду, – сказала Мерил, коли нарешті прийшла до мови.

Енн, вибухнувши сльозами, кинулася до дверей й зачиняючи гупнула ними так, що аж стіни задрижали. Вихором промчавши передпокоєм і сходами, вона увірвалася до кімнатки в мезоніні, сповіщаючи про це черговим гуркотом ні в чому не винних дверей.

– Ну, не заздрю тобі, Мерил, що ти будеш це виховувати, – урочисто сказала пані Рейчел.

Мерил вже відкрила рота, щоб вимовити якісь примирливі слова, але чомусь сказала зовсім не те, що думала:

– Тобі не слід було насміхатися над її зовнішністю, Рейчел.

– Мерил, чи не хочеш ти сказати, що виправдовуєш цей кошмарний спалах люті? – запитала пані Рейчел роздратовано.

– Ні, – повільно проказала Мерил. – Я не виправдовую її. Вона повелася жахливо, й мені доведеться поговорити з нею про це. Але ми повинні брати до уваги деякі обставини. Її ніколи не вчили, що правильно, а що – ні. А ти справді була дуже жорстокою до неї, Рейчел.

Мерил не змогла втримати в собі останнє речення, хоч знову здивувалася, що сказала його. Пані Рейчел підвелася з виглядом ображеної гідності.

– Бачу, Мерил, мені доведеться бути дуже обережною у висловлюваннях після цього, бо делікатні почуття сиріт, привезених невідомо звідки, в цій хаті віднедавна на першому місці. О ні, я не серджуся, не хвилюйся. Мені дуже шкода вас, тож про роздратування не йдеться. Вам доведеться нелегко з цією дитиною. Коли б ти зважила на мою пораду – чого ти, я вважаю, не зробиш, хоч я виховала десятеро дітей і поховала двох, – то «поговорила» б з нею гарною березовою різкою. Гадаю, це була б найефективніша мова у спілкуванні з такою дитиною. Здогадуюся, що характер у неї такий само полум’яний, як ії волосся. Ну, до побачення, Мерил. Сподіваюся, ти час від часу заходитимеш до мене, як зазвичай це робила. Проте на мене тут не чекай.

І пані Рейчел з гідністю виплила з кімнати – якщо тільки можна сказати так про гладку жінку, яка завжди ходить перевальцем. Своєю чергою Мерил, навіть не сказавши гості прощальних слів, з похмурим виразом обличчя попрямувала в мезонін.

Підіймаючись сходами, вона невпинно роздумувала над тим, як же слід вчинити. Безумовно, нещодавно розіграна сцена була жахливою. До неї додавалося й те, що Енн виявила таку запальність саме перед пані Рейчел Лінд! Мерил раптом зупинилася, бо з докором визнала, що саме участь сусідки тривожить її більше, аніж поведінка Енн. Як же покарати її? Дружня порада про березову різку, чудодійну властивість якої, очевидно, відчули на собі всі діти пані Рейчел, не знайшла відгуку в серці Мерил. Вона навіть уявити не могла, що зможе бити дитину. Ні, потрібно знайти інший спосіб покарання, щоб змусити Енн усвідомити всю тяжкість її проступку.

Так нічого й не придумавши, Мерил прочинила двері в кімнату. Дівчинка лежала на ліжку в брудних черевиках, зануривши обличчя в подушку й буквально заходилася плачем.

– Енн, – сказала Мерил несподівано примирливо.

Відповіді не було.

– Енн, – вже суворіше повторила вона, – зараз же встань з ліжка й послухай, що я тобі скажу.

Дівчинка сповзла з ліжка й сіла на стілець, що стояв поруч. Її обличчя розпухло й було мокрим від сліз. Вона вперто не підіймала очей.

– Добре ж ти поводишся, Енн! Тобі не соромно?

– Ця жінка не мала жодного права називати мене некрасивою й рудою, – схлипуючи проказала Енн.

– Ти теж не мала жодного права так гніватися й ображати її. Мені було соромно, дуже соромно за тебе. Я хотіла, щоб ти була мила та ввічлива з пані Лінд, а ти зганьбила мене. А ще геть чисто не розумію, чому тебе так зачепило про руду й негарну. Ти сама це не раз говорила.

– Але ж це велика різниця, коли ви говорите щось про себе й коли чуєте це від інших, – зі сльозами проказала Енн. – Ви можете знати, як насправді виглядаєте, але ж сподіваєтесь, що інші думають інакше. Ви, напевно, думаєте, що в мене жахливий характер, але я нічого не могла з собою вдіяти! Коли вона все це сказала, щось у мені піднялося й стало душити. Я просто повинна була накинутися на неї.

– Ну й показала ти себе, Енн, повинна я сказати. З найкращого боку! Відтепер пані Лінд розповідатиме про тебе всюди – можеш, не сумніватися. Це жахлива історія, Енн.

– Ви просто уявіть, що відчували б, якби хтось обізвав вас худезною й негарною, – не стримуючи сліз, виправдовувалася Енн.

Давній спогад несподівано ожив у пам’яті Мерил. Вона була ще зовсім маленькою, коли почула, як одна з Її тіток сказала, звертаючись до іншої родички: «Шкода, що воно таке непоказне, негарне створіння». Тільки в п’ятдесят Мерил, нарешті, змогла забути ці слова, що так вжалили її тоді, а потім усе життя не давали спокою. Тому вона повела далі вже значно м’якше:

– Я не стверджую, що пані Лінд вчинила правильно, кидаючи тобі в обличчя ті слова. – Рейчел завжди занадто прямолінійна. Але це зовсім не вибачає твоєї поведінки. Вона незнайома жінка, набагато старша за тебе і до того ж моя гостя – ось три вагомі підстави, щоб поставитися до неї з усією повагою. Однак ти повелася грубо й зухвало, тому… – тут в голову Мерил нарешті прийшла рятівна ідея покарання – тобі доведеться піти до неї додому й попросити вибачення.

– Я ніколи не зможу цього зробити, – сказала Енн з рішучою похмурістю. – Ви можете покарати мене найжорстокіше, Мерил. Наприклад, замкнути в темному, вологому підвалі, де живуть змії й жаби, й тримати там на хлібі та воді. Я не скаржитимуся. Але я не зможу попросити вибачення в пані Лінд.

– У нас немає звичаю замикати людей в темних, вологих підвалах, – сказала Мерил холодно. – До того ж їх і немає в Ейвонлі. Але перепросити в пані Лінд тобі доведеться, інакше залишатимешся у своїй кімнаті доти, поки не наважишся це зробити.

– Значить, мені доведеться залишитися тут назавжди, – скорботно сказала Енн. – Я не можу сказати пані Лінд, ніби шкодую про те, що їй сказала. Бо я не шкодую! Мене непокоїть, що я засмутила вас, а те, що сказала цій жінці сприймаю з величезним полегшенням. Я навіть не можу уявити, що шкодую про це.

– Може, твоя уява запрацює краще завтра вранці, – сказала Мерил, встаючи, щоб піти. – У тебе є ніч, щоб проаналізувати свою поведінку та змінити свою думку. Ти говорила, що постараєшся бути дуже хорошою дівчинкою, якщо ми залишимо тебе в Зелених Дахах, але мушу визнати: в це важко повірити сьогодні.

Залишивши цю парфянську стрілу терзати бурхливу душу Енн, Мерил спустилася на кухню, охоплена болісним неспокоєм і роздратуванням. Вона сердилася на себе, так само як і на Енн, бо, раз у раз згадуючи приголомшене обличчя пані Рейчел, губи її мимоволі розтягувалися в усмішці і виникало нестримне бажання розреготатися.

X. Вибачення Енн

Того вечора Мерил нічого не сказала Метью про те, що трапилося, але коли наступного ранку Енн не поступилася, довелося пояснити її відсутність за сніданком. Мерил не втаїла від Метью жодної подробиці, доклавши водночас чимало зусиль, щоб віддати належне жахливій поведінці Енн.

– Непогано, що Рейчел Лінд так поставили на місце. Вона просто стара пліткарка, яка всім остогидла, – такою була «підтримка» Метью.

– Метью, ти мене дивуєш! Адже знаєш: поведінка Енн не витримує жодної критики та все одно стаєш на її бік! Може, скажеш, що вона зовсім не заслуговує покарання?

– Ну… ні… не зовсім, – зніяковіло промимрив Метью. – Так, визнаю: її треба трошки покарати. Але не будь з нею занадто суворою, Мерил. Згадай, в неї нікого не було, щоб навчати доброго поводженню. Ти… ти ж даси їй поїсти?

– Хіба ти коли чув, щоб я голодом примушувала людей до доброї поведінки? – запитала Мерил обурено. – Вона їстиме у своїй кімнаті. Проте залишатиметься там доти, поки не зважиться на вчинок. Це остаточне рішення, Метью.

На обіді й вечері Енн, як і раніше, не було за столом. Щораз Мерил відносила в мезонін повну тацю страв і пізніше приносила їх на кухню майже неторканими. Увечері Метью не витримав і уважно з занепокоєнням придивився до вщерть заповненої таці. Невже Енн цілий день нічого не їла?

Метью саме тинявся без діла біля комор, коли Мерил рушила на дальнє пасовище за коровами. Власне, він дожидався саме цього моменту, щоб прослизнути в будинок і з виглядом злодія піднятися в мезонін. Зазвичай Метью обертався між кухнею і своєю маленькою спальнею біля передпокою, часом наважуючись відвідати хіба що вітальню або їдальню, коли до чаю запрошували священника. Але на другому поверсі свого будинку він був востаннє чотири роки тому, коли допомагав Мерил клеїти шпалери в гостьовій кімнаті.

Він тихенько пройшов через маленьку вітальню мезоніну, відтак якусь мить постояв перед дверима кімнатки Енн, перш ніж наважився постукати у двері, а потім відчинити їх.

Енн сиділа на жовтому стільці біля вікна, сумно дивлячись у сад. Вона здавалася такою маленькою й нещасною, що в Метью здригнулося серце. Він безшумно зачинив за собою двері й навшпиньки підійшов до неї.

– Енн, – прошепотів він, немов боячись, що їх підслуховують. – Як ти тут, Енн?

Дівчинка важко усміхнулася:

– Непогано. Я багато уявляю, й саме це допомагає приємніше коротати час. Звичайно, мені досить самотньо, проте сподіваюся незабаром звикнути.

Енн знову усміхнулася, хоробро дивлячись вперед – на довгі роки майбутнього одиничного ув’язнення.

Метью згадав, що він повинен сказати те, що збирався, не втрачаючи часу, бо Мерил могла повернутися раніше, ніж зазвичай.

– Послухай, Енн, подумай… краще це зробити й покінчити з цим, – прошепотів він. – Доведеться це зробити рано чи пізно, знаєш, адже Мерил – жахливо непохитна жінка… жахливо непохитна, Енн. Зроби це зараз. послухай. і все буде позаду.

– Ви маєте на увазі попросити вибачення в пані Лінд?

– Так… попросити вибачення… саме так, – сказав Метью гаряче. – Загладити це, так би мовити. Ось до цього я й веду.

– Мабуть, я можу це зробити заради вас, – сказала Енн задумливо. – І це буде правдою, коли я скажу, що мені шкода за свою поведінку, бо й справді шкодую. Хоч учора ввечері я цього не відчувала і вночі теж, бо страшенно злилася. Прокидалася тричі і не тямила себе від люті. Але сьогодні вранці все пройшло. Залишилася тільки якась неприємна знемога. І мені стало так соромно. Але я навіть думки не допускала, щоб піти й сказати про це пані Лінд. Це так принизливо. Тож вирішила, що краще залишуся тут під замком на все життя. Але тепер… для вас я зробила б що завгодно… і якщо ви справді хочете, щоб я…

– Ну, звичайно, хочу. Там внизу жахливо самотньо без тебе. Сходи й загладь це все… будь хорошою дівчинкою.

– Добре, – сказала Енн покірно. – Я скажу Мерил, щойно вона повернеться, що розкаялася.

– Правильно… правильно, Енн. Але не кажи Мерил, що я з тобою про це говорив. Вона подумає, що я втручаюся в її справу, а я обіцяв цього не робити.

– Навіть дикі коні не вирвуть у мене цю таємницю, – урочисто пообіцяла Енн. – Тільки незрозуміло, як дикі коні можуть вирвати у кого-небудь таємницю…

Але Метью вже пішов, переляканий власним успіхом. Він квапливо попрямував до найвіддаленішого кінського пасовища, щоб відвести від себе будь-яку підозру. Тим часом Мерил, яка, зрозуміло, ні про що не здогадувалася, після повернення в будинок була приємно здивована, почувши жалібний голосок, що доносився згори біля поручнів сходів:

– Мерил!

– Ну, що таке? – запитала вона, заходячи до вітальні мезоніну.

– Мені шкода, що я втратила самовладання й наговорила грубощів… я згодна піти й сказати це пані Лінд.

– Дуже добре, – відповідала Мерил рішучим голосом, нічим не видавши полегшення, яке відчула при цій звістці. Перед цим вона вже занепокоєно розмірковувала над тим, що робитиме, якщо Енн не захоче поступитися. – Я зайду за тобою після доїння.

Вони йшли, тримаючись за руки, одна – з піднятою головою й виглядом переможниці, друга – згорбившись і виглядаючи вельми пригнічено. Але з пів дороги пригніченість Енн десь поділася, немов за помахом чарівної палички. Дівчинка підняла голову й легко закрокувала попереду, раз у раз повертаючи голову у бік західсонця. Ба більше: від неї повіяло ледь стримуваним пожвавленням. Мерил несхвально дивилася на цю зміну – це вочевидь не нагадувало смиренне каяття, з яким слід було постати перед ображеною пані Лінд.

– Про що ти думаєш, Енн? – запитала вона різко.

– Про те, що маю сказати пані Лінд, – мрійливо відповідала дівчинка.

Здавалося б, усе гаразд… або майже… Проте Мерил не могла позбутися враження, що її план покарання зазнає краху. Енн не мала права виглядати такою радісною. Втім, саме такою вона була доти, поки не постала перед пані Лінд, яка, зрозуміло, сиділа з плетивом біля вікна своєї кухні. Тоді світ померк в очах дівчинки, а всі її риси набули сумного каяття. Перш ніж будь-хто встиг сказати хоч слово, Енн несподівано впала на коліна перед здивованою пані Рейчел і з благанням простягнула до неї руки.

– О, пані Лінд, я так глибоко шкодую, – сказала вона з тремтінням у голосі. – Я ніколи не зможу висловити все, що мене засмутило… ні, ніколи, навіть, якщо скористаюся усіма словами словника. Ви повинні просто це уявити. Я поводилася жахливо щодо вас… і накликала ганьбу на моїх любих друзів,

Метью та Мерил, які дозволили мені залишитися в Зелених Дахах, хоч я й не хлопчик. Визнаю, я страшенно погана й невдячна дівчинка й заслуговую на найстрашніше покарання й вигнання з товариства шанованих людей.

Це було дуже нерозумно з мого боку – піддатися гніву через те, що ви сказали правду. А кожне ваше слово було правдивим. У мене руде волосся, я веснянкувата, худезна, негарна. Те, що я сказала вам, теж було правдою, але мені не слід було цього говорити. О, пані Лінд, прошу вас, будь ласка, вибачте! У разі вашої відмови, це стане трагедією всього мого життя. Адже ви не хочете бути причиною трагедії всього життя бідної маленької сироти, нехай навіть у неї й жахливий характер? О, я впевнена, – ви не хочете. Прошу вас, скажіть, що ви прощаєте мене, пані Лінд.

Чекаючи на вирок, Енн склала руки та схилила голову.

Не могло бути ніяких сумнівів в її щирості – вона чулася в кожному звуці її голосу. Жінки відчували це. Проте Мерил із жахом зрозуміла, що насправді Енн насолоджувалася юдоллю приниження й упивалася повнотою свого смирення. А де ж цілюще покарання, яке вона, Мерил, винайшла і яким так хизувалася? Енн перетворила його на свого роду задоволення.

Щоправда, добра пані Лінд, не обтяжена зайвою проникливістю, все сприйняла за чисту монету. Вона зрозуміла тільки, що Енн перепросила за всіма правилами, й почуття образи назавжди зникло з її' люблячого серця, хай у ньому і відводилося багато місця для чужих справ.

– Ну, ну, дитинко, встань, – сказала вона сердечно. – Звичайно, я тебе прощаю. Напевно, я теж сказала тоді трохи зайвого. Однак вже така я відверта, все прямо кажу. Ти не бери це так близько до серця, ось що. Ніде правди діти, волосся в тебе справді жахливо руде. Але я ходила до школи з такою самою рудоволосою дівчинкою, але коли вона виросла, волосся в неї потемнішало і стало красивого каштанового кольору. Тож я зовсім не здивуюся, якщо і твоє потемніє… зовсім не здивуюся.

– О, пані Лінд! – Енн глибоко зітхнула, підіймаючись з колін. – Ви даруєте мені надію. Я вічно вважатиму вас своєю благодійницею. О, я можу винести все, якщо тільки нагадуватиму собі, що моє волосся, коли виросту, стане красивого каштанового кольору. Набагато легше бути хорошою, якщо мати гарне каштанове волосся, як гадаєте? Можна мені тепер піти у ваш сад і посидіти на лавці під яблунею, поки ви з Мерил розмовлятимете? Там набагато більше простору для уяви.

– Так, Боже мій, звичайно біжи, дитинко. І можеш, якщо хочеш, нарвати собі букет квітів, вони ростуть там у куточку, біля лави.

Коли двері за Енн зачинилися, пані Лінд швидко піднялася, щоб запалити лампу.

– Вона й справді дивна дівчинка. Сідай на цей стілець, Мерил, він зручніший. Той я тримаю для наймита… Так, вона дивна дитина, але щось у ній є таки привабливе. Тож не дивуюся тепер, що ви з Метью взяли її… і не боюся за вас… Вона, може, виявиться зовсім непоганою. Звичайно, в неї дивна манера висловлюватися… трішки занадто… ну, дуже сильні вирази, ти розумієш. Але це, напевно, пройде, коли вона поживе з цивілізованими людьми. І характер у неї занадто нестриманий, я відчуваю. Але в цьому є свої плюси, коли дитина спалахне й одразу охолоне, вона не здатна на хитрощі й обман. Збережи Боже цю безхитрісну дитину! А загалом, Мерил, вона, схоже, мені подобається.

Коли Мерил вийшла з будинку, Енн вибігла їй назустріч із запашних сутінків саду з оберемком білих нарцисів у руках.

– Я добре перепросила, правда? – запитала вона з гордістю, коли вони рушили до Зелених Дахів. – Направду довелося не одну хвилину думати. Тож вирішила, раз цього не уникнути, то потрібно все зробити як слід.

– Ти справді постаралася, – визнала Мерил. І знову з жахом відчула, що, згадуючи сцену вибачення, їй хочеться сміятися. Тож вона притлумила своє сумління тим, що сказала суворо:

– Сподіваюся, ти навчишся опановувати себе, щоб надалі не потрапляти в схожі ситуації.

– Якби люди не потішалися над моєю зовнішністю, про таке не йшлося б, – сказала Енн, зітхнувши. – Я не серджуся ні через що інше, але так втомилася від подібних глузувань, що одразу скипаю. Гадаєте, моє волосся й справді стане красивого каштанового кольору, коли виросту?

– Ти не повинна так багато думати про свою зовнішність, Енн. Не хочу тебе засмучувати, але на позір ти занадто пихата дівчинка.

– Як я можу бути пихатою й одночасно негарною? – заперечила Енн. – Так, я люблю все красиве, але мені терпець уривається дивитися в дзеркало й постійно бачити там щось зовсім негарне. Мені так сумно від цього… так само мені ведеться, коли бачу будь-яку потворну річ. Я її жалію, бо вона негарна.

– Гарний той, хто чинить добро, – процитувала Мерил.

– Мені про це вже говорили, але я в цьому чомусь сумніваюся, – скептично завважила Енн, нюхаючи нарциси. – О, які ці квіти запашні! Як це мило, що пані Лінд мені їх подарувала. У мене тепер зовсім немає до неї ворожого почуття. Навпаки, так добре стає на душі, коли вибачишся й отримаєш прощення, правда?.. Які зірки сьогодні яскраві! Якби ви могли жити на зірці, то яку вибрали? Я – он ту, велику та яскраву, над тим темним пагорбом.

– Енн, помовч, – сказала Мерил, відчуваючи, що цілковито виснажена спробами встежити за польотом думок дівчинки.

Енн більше не промовила й слова, поки вони не ступили на стежку, що вела до їхнього будинку від великої дороги. Легкий пустотливий вітерець, весь просочений пряним ароматом молодих, окроплених росою папоротей, подув їм назустріч. Вдалині поміж тіней дерев виднілося привітне світло, що лилося з вікна кухні Зелених Дахів. Енн несподівано притулилася до Мерил і засунула свою ручку в її загрубілу долоню.

– Як це чудово – повертатися додому, знаючи, що це твій справжній дім, – сказала вона. – Я вже люблю Зелені Дахи, хоч ніколи раніше не любила жодного місця. Жодне не здавалося мені моїм домом. О, Мерил, яка я щаслива! Я могла б молитися прямо зараз, і це зовсім не здалося б мені важким.

Якесь незвідане тепле відчуття наповнило серце Мерил, коли маленька худенька ручка лягла в її долоню. Можливо, це було відчуття материнства, якого вона була позбавлена. Сама його незвичність і солодкість стурбували її. Вона поспішила привести свої почуття до звичайного стан, перейшовши до навіювання моралі.

– Якщо ти будеш хорошою дівчинкою, Енн, ти завжди будеш щасливою. І ти не повинна думати, ніби це важко – читати молитву.

– Читати молитву – це не зовсім те саме, що й молитися, – сказала Енн задумливо. – Хочу уявити себе вітром, який гуляє там, у вершинах дерев. А коли втомлюся від дерев, то уявлю, що легко пурхаю внизу, серед папоротей… а потім полечу в сад пані Лінд і змушу всі квіти танцювати… а потім одним поривом пронесуся над лугом конюшини… а потім дмухатиму на Озеро Блискучих Вод і вкрию його маленькими блискучими хвилями. О, вітер дає так багато простору для уяви! Я більше нічого не скажу, Мерил, правда.

– Слава Тобі, Господи, – видихнула жінка зі щирим полегшенням.