Kitabı oku: «Енн з Інглсайду», sayfa 3
VI
– З якого це дива будинок так світиться? – вигукнула Енн, коли вони з Гілбертом завернули за ворота о дев’ятій. – Певне, прийшли гості.
Але коли Енн поспішила до будинку, не побачила жодного гостя. Нікого не було видно. Світло горіло на кухні… у вітальні… у бібліотеці… у їдальні… у кімнаті Сьюзан та коридорі нагорі… але нікого й не видко.
– Як ти думаєш, – почала було Енн, але її перебив дзвінок телефона.
Гілберт взяв слухавку… на мить завмер… а тоді з жахом скрикнув… і вибіг, навіть не поглянувши на Енн. Було очевидно, сталося щось жахливе, часу на пояснення не було.
Енн уже звикла… як дружина чоловіка, який має справу з життям і смертю. По-філософськи стенувши плечима, вона взяла свій капелюшок та пальто. Енн трішки сердилася на Сьюзан, не варто їй було йти, залишати світло в усіх кімнатах і відкриті навстіж двері.
– Пані… лікарко… люба, – озвався голос, який наче й не міг належати Сьюзан… але то таки був він.
Енн витріщилася на Сьюзан. Ця Сьюзан… без капелюшка… у її сивому волоссі заплуталося сіно… її ситцеве рожеве плаття поблякло й вкрилося плямами. А обличчя!
– Сьюзан! Що сталося? Сьюзан!
– Маленький Джем зник!
– Зник! – Енн витріщилася, наче ведмідь на зорі. – Тобто? Він не міг зникнути!
– Але зник, – видихнула Сьюзан, заламуючи руки. – Він сидів на сходах, коли я пішла в Глен. Я повернулася засвітло… а його вже не було. Спочатку я не злякалася… але ніде не могла його знайти. Я обшукала кожну кімнату в будинку… він сказав, що хоче втекти з дому.
– Нісенітниці! Він би такого не зробив, Сьюзан. Ти надаремне переживаєш. Він має бути десь тут… він, певне, заснув… він точно десь тут.
– Я дивилася всюди… всюди. Я обнишпорила весь сад, шукала в сараї. Ви тільки погляньте на моє плаття… Я пам’ятаю, він колись казав, що, певне, це дуже весело – спати на сіновалі. І тому я пішла туди… і провалилася в діру в кутку просто на ясла конюшні… а там ще й гніздо з яйцями було. Мені просто пощастило, що я не зламала ногу… якщо ще може щастити, коли маленький Джем загубився.
Енн ніяк не могла змусити себе хвилюватися.
– Думаєте, він таки пішов з хлопцями в Гарбоу, Сьюзан? Раніше він ніколи не виявляв такого непослуху, але…
– Ні, ніколи, пані лікарко, люба… це благословенне ягнятко завжди було слухняним. Коли перевернула все догори дриґом, а його ніде не було, я побігла до будинку Дрюс, Берті Шекспір саме повернувся додому. Він сказав, що Джем з ними не пішов. У мене земля пішла з-під ніг. Ви мені його довірили й… Я зателефонувала Пакстонам, вони сказали, що ви були в них і пішли, а вони не знають куди.
– Ми поїхали до Лоубрідж, щоб зателефонувати Паркерсам…
– Я дзвонила, куди тільки могла, думаючи, що ви там. А тоді повернулася в село… чоловіки уже почали пошуки…
– Ох, Сьюзан, це необхідно?
– Пані лікарко, люба, та я ж усюди шукала… усюди, де тільки могло заникатися те дитя. Ох, що я пережила цієї ночі! Він сказав, що хоче стрибати в став…
Як Енн цього не хотіла, по її тілу пробіг холодок. Звичайно, Джем не міг стрибнути в став… то явно нісенітниці… Але там був старий рибацький човен, на якому Картер Флегг плив ловити форель, і Джем на хвилі бунтарства в той вечір міг спробувати переплисти на цьому човні ставок… колись він часто хотів це зробити… він же міг впасти в став, намагаючись відв’язати човна. Усі її страхи раптом набрали страшних форм.
«І я поняття не маю, куди ж пішов Гілберт» – з острахом подумала вона.
– Що за шум ви тут підняли? – вимогливо спитала тітка Мері Марія, що раптом з’явилася на сходах з ореолом бігуді на волоссі й у халаті з вишитим драконом. – У цьому домі хтось може хоч раз не шуміти по ночах?
– Малий Джем зник, – знову промовила Сьюзан, надто налякана, аби обурюватися таким тоном пані Блайт. – Його мама довірила мені…
Енн пішла самотужки шукати хлопця в будинку. Джем має бути тут! У власній кімнаті й сліду не було… до ліжка ніхто не торкався. Не було його й у кімнаті двійнят, у її спальні. Ніде… ніде в будинку його не було. Пройшовшись від горища до підвалу, Енн повернулася до вітальні в стані, загрозливо близькому до паніки.
– Я звичайно не хочу, щоб ти хвилювалася, Енн, – мовила тітка Мері Марія, похмуро стишуючи голос, – але ти дивилася в бочці для дощової води? Маленький Джек МакГрегор потонув у такій бочці минулого року.
– Я… я там дивилася, – відповіла Сьюзан, знову заламуючи руки. – Я взяла палицю й тикала нею…
Серце Енн, що завмерло після питання тітки Мері Марії, знову забилося. Сьюзан зібралася й перестала заламувати руки. Вона надто пізно згадала, що любій пані лікарці не можна хвилюватися.
– Давайте заспокоїмося й зосередимося, – сказала вона тремтячим голосом. – Як ви й казали, пані лікарко, люба, він має бути десь тут. Він же не міг просто розчинитися в повітрі.
– А ви дивилися в кошику з вугіллям? А в годиннику? – спитала тітка Мері Марія.
Сьюзан таки дивилася в кошик з вугіллям, але про годинник навіть не подумала. То був доволі великий годинник, де маленький хлопчик спокійнісінько міг сховатися. Енн, навіть не подумавши, якою абсурдною є здогадка про те, що Джем скоцюрбиться й просидить чотири години в годиннику, побігла туди. Але й там Джема не було.
– А я відчувала, щось має статися, коли ввечері лягала спати, – промовила тітка Мері Марія, стискаючи обома руками скроні. – Коли я, як завше, читала одну з частин Біблії, слова «Не хвалися завтрашнім днем, бо не знаєш, що день може вродити4» одразу впали мені в око. То був знак. Енн, тобі краще готуватися до найгіршого. Він міг піти гуляти до болота. Шкода, що в нас немає хоча б кількох натренованих собак.
З титанічними зусиллями Енн вдалося засміятися.
– Боюся, боліт у нас немає, тітонько. От би в нас був старий сеттер5 Рекс, але його отруїли… А він би Джема швидко знайшов. Я певна, ми всі просто себе накручуємо.
– Томмі Спенсер у Кармоді таємниче зник сорок років тому. Його так ніколи й не знайшли… або знайшли? Ну, у будь-якому разі, від нього тільки й скелет лишився. Нема з чого сміятися, Енні. Не розумію, як ти можеш залишатися такою спокійною.
Задзвонив телефон. Енн і Сьюзан переглянулися між собою.
– Я не можу… Не можу взяти трубки, Сьюзан, – прошепотіла Енн.
– І я не можу, – категорично відмовилася Сьюзан.
Усі ці дні вона проклинала себе за виявлену слабину перед Мері Марією Блайт, але нічого не могла вдіяти. Після двох годин напружених пошуків і марних сподівань Сьюзан була ладна крізь землю провалитися.
Тітка Мері Марія покрокувала до телефону й взяла слухавку. Силует її бігуді на стіні нагадував роги, і Сьюзан, незважаючи на всі пережиті муки, здалося, що то сам диявол.
– Картер Флегг каже, що вони обшукали все, але жодних слідів хлопця так і не знайшли, – холодно відрапортувала тітка Мері Марія. – Він каже, що рибальський човен знайшли посередині ставу, але в ньому, як вони запевнили, нікого не було. Вони збираються обшукати став.
Сьюзан підхопила Енн саме вчасно.
– Ні… ні… Я не втрачу свідомість, Сьюзан, – прошепотіла Енн блідими вустами. – Допоможи мені… до стільця… дякую. Ми мусимо знайти Гілберта…
– Якщо Джеймс таки потонув, Енні, ти маєш собі нагадувати, що так він уникнув багатьох проблем цього нещасного світу, – мовила тітка Мері Марія втішливим тоном.
– Я візьму ліхтар і пошукаю його в садку ще раз, – заявила Енн, щойно змогла встати. – Так, я знаю, Сьюзан, ти там вже шукала… але дозволь мені… дозволь. Я не можу сидіти, склавши руки, і чекати.
– Тоді Вам треба одягнути светра, пані лікарко, люба. На дворі багато роси, а повітря – вологе. Я витягну Вам червоний светр… він висить на стільці в кімнаті хлопців. Почекайте, я зараз принесу.
Сьюзан поспішила нагору. Через кілька хвилин на весь Інглсайд луною покотилося щось схоже на вигук. Енн та тітка Мері Марія кинулися наверх і побачили, як у коридорі, ледь не істерично (і чи не вперше, а, можливо, й востаннє у своєму житті) сміється й плаче Сьюзан.
– Пані лікарко, люба… він тут! Маленький Джем тут… заснув на підвіконні біля дверей. А я ж туди не дивилася… двері прикрили це підвіконня… і він не був у ліжку…
Енн, знесилена від полегшення й радості, завалилася в кімнату й впала на коліна біля підвіконня. Ще трішки й вони зі Сьюзан будуть реготати з власної дурості, а поки з їхніх щік котилися сльози вдячності. Неушкоджений маленький Джем солодко спав на підвіконні, міцно пригорнувши маленькими загорілими на сонці рученятами свого пошарпаного м’якого ведмедика Тедді, а Креветка, що встигла пробачити всі образи, вляглася коло його ніг. Руденькі кучерики вклалися на подушці. Схоже, він бачив якийсь солодкий сон, тож Енн навіть не хотіла його будити. Раптом він розплющив зоряні оченята й поглянув на неї.
– Джем, любий, чому ти не в ліжечку? Ти нас… нас трохи налякав… ми не могли тебе знайти… навіть не думали, що ти тут…
– Я хотів тут лягти, щоб бачити, коли ви з татком приїдете до воріт і будете вдома. Мені було надто самотньо йти до ліжка.
Мама стиснула його в обіймах… і понесла до ліжечка. Так добре, коли тебе цілують… відчувати, як вона легким порухом розправляє навколо нього простирадло – усе це давало йому можливість відчути, що тут його люблять. Яка, зрештою, різниця – побачив би він, як набивають ту стару змію чи ні? Мама така чудова… найкраща мама з усіх. У Глені маму Берті Шекспіра називають «Пані Друга Скнара», така уже вона жаднюга, а він знав… бачив… що вона давала Берті ляпаса за будь-яку дрібницю.
– Мамусю, – сонно промовив він, – я обов’язково принесу тобі квіти наступної весни… і кожної весни приноситиму. Можеш мені вірити.
– Звичайно можу, любий, – відповіла мама.
– Що ж, якщо вся ця метушня нарешті закінчилася, думаю, ми нарешті можемо видихнути й повернутися до своїх спалень, – сказала тітка Мері Марія.
Але в її тоні можна було вловити нотки сварливого полегшення.
– Яку дурницю я втнула! Забути про підвіконня! – мовила Енн. – Оце доля над нами посміялася. Лікар цього точно нам не забуде, будьте певні. Сьюзан, зателефонуйте, будь ласка, пану Флеггу, скажіть, що ми знайшли Джема.
– А як же він з мене сміятиметься, – щасливо відповіла Сьюзан. – Не те щоб я переживала… може сміятися, скільки заманеться, головне, що маленький Джем – у безпеці.
– Не завадило б горнятко чаю випити, – жалібно зітхнула тітка Мері Марія, поправляючи вишитих драконів на своїй худорлявій фігурі.
– За хвилинку все буде! – швиденько відповіла Сьюзан. – Ми ще довго сьогодні не зможемо стулити очей. Пані лікарко, люба, як тільки Картер Флегг зачув, що маленький Джем у безпеці, він сказав «Дякувати Богу». Я більше ніколи й слова поганого про того чоловіка не скажу, не важливо, які ціни він поставить. Пані лікарко, люба, як думаєте, може, нам завтра пообідати курчам? З нагоди невеличкого святкування, так би мовити. А на сніданок маленький Джем поласує своїми улюбленими мафінами.
А тоді пролунав ще один телефонний дзвінок… цього разу від Гілберта, який сказав, що з Гарбоу до міської лікарні привезли немовля з серйозними опіками, і щоб на нього до ранку не чекали.
Енн виглянула у вікно й кинула вдячний погляд на світ, перш ніж піти спати. З моря дув холодний вітер. Під освітленими місячним сяйвом деревами Впадини котилася нічна радість. Енн уже навіть могла сміятися… за тим сміхом крився трепет… від паніки, яка нахлинула на них годину тому, абсурдних пропозицій тітки Мері Марії й жахливих спогадів. Її дитятко – в безпеці, а Гілберт зараз веде боротьбу за ще одне дитяче життя… Любий Боже, допоможи йому… і тій матері… і усім мамам, де б вони не були. Нам так потрібна допомога, чуйні й люблячі серця, розум, який вестиме нас, любов і розуміння.
Доброзичлива ніч огорнула у своїх володіннях Інглсайд й усіх навколо, навіть Сьюзан… яка відчувала, що хотіла б зараз залізти в якийсь гарний і тихий сховок й ніколи звідти не вилазити, засинала під дахівкою, що стала її прихистком.
VII
– У нього буде велика компанія…він сам не залишиться… нас четверо… і ще приїдуть мої племінниця і племінник з Монреаля. Хтось говорить, а хтось робить.
Огрядна й весела пані лікарка Паркер широко посміхнулася до Волтера… який невпевнено усміхнувся у відповідь. Він ще не міг визначити, незважаючи на ці усмішки й доброзичливість, подобається йому пані Паркер чи ні. Якось її було забагато. А от лікаря Паркера він любив. А щодо «нас чотирьох», племінницю та племінника з Монреаля – він їх ніколи не бачив. Лоубрідж, місце, де жили Паркери, розташувалося за шість миль від Глену, Волтер там ніколи не був, а пан лікар та пані лікарка Паркери та пан лікар та пані Блайт частенько навідувалися одне до одного. Тато з лікарем Паркером були чудовими друзями, хоча у Волтера, як і колись, складалося враження, що мама добре справлялася й без пані Паркер. Навіть у шість років Волтер, як усвідомила Енн, помічав те, що іншим дітям було зовсім невидиме.
Волтер також не був певен, чи справді хоче поїхати в Лоубрідж. Деякі візити були неймовірні! Подорож в Ейвонлі… ох, як то було весело! А ніч з Кеннет Фордом у старому Будинку Мрії була ще веселішою! Хоча навряд чи ту подорож можна було назвати візитом… Будинок Мрії завжди здавався другим домом для маленького дитинчати з Інглсайду. Але поїхати в Лоубрідж на цілих два тижні серед незнайомців – це зовсім інша справа. Однак, схоже усе уже вирішено. Волтер чомусь так відчував, але не міг пояснити, а таткові й мамі така домовленість дуже навіть сподобалася. Волтер з сумом і тривогою дивувався, чи справді вони хочуть позбутися всіх своїх дітей? Джема два дні тому забрали в Ейвонлі, а перед тим він чув, як Сьюзан тихцем говорила щось про те, щоб «послати двійнят до пані Маршал Елліотт, коли настане час». Який час? Тітка Мері Марія на щось дулася й казала, що вона «чекає, коли усе закінчиться». На що вона чекає? Волтер поняття не мав. Але у повітрі Інглсайду витав аромат таємниць.
– Я заберу його завтра, – сказав Гілберт.
– Наші молодшенькі будуть тільки раді, – мовила пані Паркер.
– Дуже люб’язно з вашого боку, направду, – відповіла Енн.
– То все на краще, безсумнівно, – таємничо сказала Сьюзан Креветці на кухні.
– Дуже мило з боку пані Паркер забрати Волтера з наших плечей, Енні, – мовила тітка Мері Марія, коли Паркери пішли. – Вона сказала мені, що дуже до нього прив’язалася. У людей такі дивні прихильності, хіба ні? Ну, можливо тепер я зможу хоча б два тижні ходити до ванни без ризику наступити на дохлу рибину.
– Дохла рибина, тітонько! Ви маєте на увазі, що…
– Саме це я і маю на увазі, Енн. І так завжди. Дохла рибина! Ти колись ставала босою ногою на дохлу рибу?
– Ні… але як…
– Волтер зловив форель вчора ввечері й поклав її у ванну, щоб вона ще пожила, пані лікарко, люба, – безтурботно пояснила Сьюзан. – Якби вона там лишилася, все було б добре, але її хтось витягнув, і вночі вона здохла. Звичайно, якщо всякі тут ходять босими ногами…
– Я встановлю за правило ніколи ні з ким не сваритися, – мовила тітка Мері Марія, а тоді встала й вийшла з кімнати.
– Вона мене не зачепить, я певна, люба пані лікарко, – сказала Сьюзан.
– Ох, Сьюзан, вона вже трохи грає на моїх нервах… але я не реагуватиму, доки все не закінчиться… Яка то гидота – стати на мертву рибу…
– А хіба дохла риба не краща за живу, мамусь? Дохла риба не крутитиметься, як вуж на сковорідці, – мовила Ді.
Оскільки правда таки виплила назовні, пані та служниця Інглсайду залилися сміхом.
Так і сталося. Проте Енн тієї ночі таки поділилася з Гілбертом своїми переживаннями, чи буде Волтер щасливий у Лоубріджі.
– Він дуже чутливий, а ще в нього добре розвинена уява, – сумно зауважила вона.
– Аж надто, – відповів Гілберт, який від втоми просто валився з ніг і, за словами Сьюзан, приймав пологи в трьох породіль. – Розумієш, Енн, я вірю, що ця дитина боїться піднятися наверх у темряві. Кілька днів проживання з малими Паркерами підуть йому тільки на користь. Він повернеться додому зовсім іншою дитиною.
Енн нічого не відповіла. Без сумніву, Гілберт мав рацію. Волтеру без Джема було самотньо. Як і в той час, коли народився Ширлі, добре було б залишити Сьюзан якомога менше обов’язків, як от доглядати за домом і терпіти тітку Мері Марію… чиї два тижні плавно перетворилися в чотири.
Волтер у ліжку не стулив очей, намагаючись позбутися надокучливих думок про те, що завтра йому доведеться поїхати й проміняти життя без дисципліни через якісь примхи. У Волтера була дуже багата уява. Уява стала для нього великим білим скакуном, як на картинці, що висить на стіні, на якому він міг мандрувати вперед чи назад у часі та просторі. Наближалася Ніч… Ніч, наче високий темний ангел з кажанячими крильми, який жив у лісах пана Ендрю Тейлора на півдні схилу. Іноді Волтер запрошував її на гостину… іноді уявляв так чітко, що починав боятися її. Волтер драматизував і персоніфікував усе у своєму маленькому світі… Вітер, що шепотів йому історії вночі… Мороз, що схопив квітки в саду… Роса, срібна й тиха… Місяць, який він, здавалося, міг би зловити, якби тільки видерся на вершечок того далекого пурпурового пагорба… Туман, що виходив з моря… і величне Море, яке завжди змінювалося й водночас залишалося незмінним… темні таємничі морські припливи та відпливи. Усе для Волтера було реальним. В Інглсайді, Впадині, кленовому ліску, Болоті й узбережжі було повно ельфів, водяників, лісових мавок, русалок і гоблінів. Чорний алебастровий кіт на каміні в бібліотеці насправді був чарівником. Він прокидався вночі й бродив домом, виростаючи до неймовірних розмірів. Волтер занурився з головою в постіль і затремтів. Він завжди лякався власних вигадок.
Можливо, тітка Мері Марія мала рацію, коли казала, що він «надто нервова дитина», хоча Сьюзан ніколи не пробачить їй цих слів. Можливо, тітка Кітті МакГрегор з Верхнього Глена, яка, як то кажуть, «має дар до провидінь» мала рацію, коли якось подивилася в сірі туманні Волтерові очі з довгими віями й сказала: «у нього стара душа в молодому тілі». Буває, що стара душа знає більше, ніж юний розум може усвідомити.
Волтеру вранці повідомили, що після обіду тато відвезе його до Лоубріджа. Він нічого не сказав, але під час обіду на нього нахлинуло відчуття задухи, він швиденько опустив очі, аби приховати раптовий приплив сліз. Однак було запізно.
– Ти ж не збираєшся тут плакати, Волтере? – тітка Мері Марія промовила це таким тоном, наче репутація шестирічної дитини буде заплямована такими слізьми. – От що я не люблю, так це зарюмсаних дітей. І ти не доїв м’яса.
– Це сало… сало, – Волтер хоробро закліпав, та все ще не наважувався підняти погляд. – Я не люблю сала.
– Коли я була дитиною, – сказала тітка Мері Марія, – мені не дозволяли казати, що я люблю, а що ні. Що ж, можливо, пані лікарка Паркер вилікує ці твої хворобливі ідеї. Вона була з сім’ї Вінтерів, мені здається… чи Кларк? …ох ні, вона певне Кемпбелл. Але що Вінтери, що Кемпбелли одним миром мазані, вони нісенітниць не потерплять.
– Ох, будь ласка, тітко Мері Марія, не лякайте Волтера переїздом до Лоубріджа, – мовила Енн, і в глибині її очей засвітився маленький вогник.
– Вибач, Енні, – напрочуд покірно відповіла тітка Мері Марія. – Звичайно, я не повинна забувати, що не маю жодного права намагатися хоч чомусь навчати твоїх дітей.
– Пішла б вона! – промимрила Сьюзан, виходячи з кімнати за десертом… улюбленим королівським пудингом Волтера.
Енн відчувала провину. Гілберт кинув на неї швидкий докірливий погляд, натякаючи, аби вона була терплячою до бідолашної самотньої старшої пані.
Гілбертові також було кепсько. Усі знали, він цього літа страшенно перепрацювався, і, можливо, мусив визнати, що тітка Мері Марія була ще тою занозою.
Енн вирішила, що осінню, якщо все буде добре, вона хоч-не-хоч відправить його на місяць полювати на бекасів у Нову Шотландію6.
– Як Вам смакує чай? – з нотками каяття поцікавилася вона в тітки Мері Марії.
Тітка Мері Марія стиснула губи.
– Надто слабкий. Та це не має значення. Кому яке діло, подобається бідолашній старій жінці чай чи ні? Хоча деякі люди вважають, що я хороша співрозмовниця.
Яким би не був зв’язок між цими двома реченнями, що їх озвучила тітка Мері Марія, Енн відчула, що не має сил розбиратися в цьому. Вона раптом дуже зблідла.
– Думаю, мені треба піднятися нагору й прилягти, – сказала вона й встала з-за столу. Голова їй трішки закрутилася. – І я думаю, Гілберте… тобі краще не залишатися надовго в Лоубріджі… і варто зателефонувати панні Карсон.
Вона поцілувала Волтера на прощання, як зазвичай і поспіхом… так, наче й зовсім про нього не думала. Волтер не плакатиме. Тітка Мері Марія поцілувала його в чоло… Волтер найбільше ненавидів, коли його цілували в чоло… і сказала:
– Добре поводься за столом у Лоубріджі, Волтере. Не будь жадібним. Інакше до таких неслухняних дітей приходить Великий Чорний Чоловік з великою чорною торбою й запихає їх туди.
Здається, тоді Гілберт вийшов запрягати Сірого Тома й цього не почув. Вони з Енн твердо стояли на тому, що власних дітей такими оповідками лякати не будуть, та й іншим не дозволять. Сьюзан це почула, оскільки прибирала зі столу, а тітка Мері Марія так і не дізналася, яким дивом вона врятувалася від соусниці та її вмісту, які могли полетіти в її голову.
