Корабель вирушає в плавання.
Третя книга про Енн Ширлі побачила світ 1915 року, коли вже лютувала Перша світова війна. Нині, майже 100 років потому, знову неспокійно. Історія ж, розказана письменницею, уже вкотре стає одним із промінчиків, здатних осяяти наші душі й розсіяти темряву навколо й усередині нас. Як Енн осяяла душу Марілли, котра по-справжньому почала жити лиш тоді, коли тендітне рудоволосе дівчатко стало на порозі її оселі. Та діти виростають, і це завжди трохи сумно. Ще не жінка, але вже й не дівчинка, вісімнадцятирічна Енн Ширлі, вихованка ферми Зелені Дахи та колишня вчителька сільської школи в Ейвонлі, від’їжджає до Редмондського коледжу – здобувати ступінь бакалавра з англійської мови й літератури. Низка щасливих збігів і, звичайно, сумлінна праця допомагають їй досягти бажаного, не змарнувавши подарованого долею шансу на розширення горизонтів. Власне, про ці чотири роки навчання, сповнені радісних турбот, прикрих прозрінь та несподіваних відкриттів, що їх для себе робить Енн, і розповідає третя книга окталогії. Стається крах ілюзій, трапляються напади паніки (мешканці глибинки, прибувши до великого міста, часто почуваються немодно вбраними незграбами, яких раптом змусили продефілювати перед бомондом), проте людина влаштована так, що досить швидко призвичаюється до обставин, сама того не помічаючи. За деякий час дрижаки минули.
У центрі уваги авторки – внутрішній світ головної героїні та її взаємини з близькими й далекими. Навіть чудовий Редмонд, який відчиняє перед Енн та її друзями свої двері та розкриває для них нові перспективи й можливості (не лише для майбутнього працевлаштування, а й для глибшого самопізнання та саморефлексії), залишається для читача не більше, ніж прекрасним маревом, розмитою картинкою – на кшталт будівлі, зображеної художником обкладинки українського видання книги. Для нас, що існують по цей бік роману, власне студентський аспект життя героїв описано немовби побіжно, окремими штрихами, вкрапленнями, клаптиками. Ейвонлі ж, навпаки, постійно незримо присутнє в тексті: між ним та Енн існує особливий, сказати б, «пуповинний», зв’язок, попри те, що народилася вона далеко звідти. Home, sweet home… Це маленьке селище залишається центром її власного всесвіту, адже так важливо знати, що, де б ти не була, в одному з незліченних куточків Землі є місце, куди завжди можеш повернутися. Де турбуються про те, щоб ти «тепло одягалася» та «не мордувала себе уроками». Проте вперше Енн відчуває, що, крім Зелених Дахів, сумує ще за одним місцем – затишним будиночком під вивіскою «Дім Патті», який вони з подругами винаймають у Кінґспорті (місті, де розташований Редмонд).
Важко уявити когось іще безпосереднішого за головну героїню, але й такі непересічні екземпляри, як виявилося, не рідкість: відвертість, що балансує на межі з нетактовністю і шокує в перший же день знайомства, безтурботність, що дивовижно поєднана із неабиякою спостережливістю та чудовими розумовими здібностями, багатство і непідробна щирість, – все це Філіппа Гордон (вона ж – Філ), нова приятелька Енн. Вічна дитина, що не вміє берегти таємниць, постійно вагається при здійсненні вибору, не заздрить красі інших дівчат, не шкодує людям компліментів і керується принципом: «Якщо не можете сяяти, як зірка, – сяйте, як свічка». А ще в неї «розуму тьма». :) Не найгірше з усіх можливих знайомств, що й казати! Щоправда, на відміну від Філ – талановитої, але легковажної доньки заможних батьків, – Енн має додатковий стимул до особливої старанності, бо змушена самотужки заробляти, щоб не витрачати родинних заощаджень. Перебування в Кінґспорті – той необхідний етап, коли герої, поїхавши далеко від домівок, не лише «гризуть граніт науки», а й вчаться самостійно планувати та будувати своє життя – вести господарство й складати кошторис витрат, узгоджувати дебет із кредитом, організувати свій день, встановлювати правила співжиття й досягати компромісів і загалом «себе показувати й на інших дивитися». Одним словом, «виїжджають у світ». Новоспечені студентки – Енн, Філіппа, Прісцилла та Стелла – утворюють щось на кшталт дівочої республіки (якщо не брати до уваги тітоньки Джеймсіни та котів Джозефа й Смалька).
«Як раділи дівчата, облаштовуючи своє гніздечко! За словами Філ, це було майже так само цікаво, як вийти заміж. Можна було тішитися, обживаючи власний дім, та ще й без такого клопоту як чоловік».
Спершу хотілося назвати це маленьким князівством, та оскільки мешканки були зрівняні у своїх правах перед домашнім статутом, то про монархію тут, звичайно, йтися не може. Хіба що згадувана вже тітонька виконувала роль дорадчого й контрольного органу в одній особі.
… Якщо я вже обмовилася про котів, то, мабуть, скажу, що єдиний момент в цій історії, який різонув по серцю, пов’язаний саме із ними. Запропонований Філіппою спосіб присипляння котів (щоб позбутися миршавого Смалька, який просився на всиновлення) подано так жахливо просто, як рецепт приготування салату: взяти по стількись таких і таких інгредієнтів, нарізати, змішати, посолити і – вуаля! – все готове… Гидко й гірко було читати. Попри те, що цей метод здавна відомий у практиці ветеринарної медицини й ним протягом тривалого часу послуговувалися, перш ніж були розроблені поширені нині препарати. Не знаю, чи приносить тваринам полегшення така «лагідна смерть», але сумління людини довіку лишається нечистим. Навіть якщо підстави були найправедніші, а наміри – найдобріші. На щастя, безпритульний кіт таки отримав дах над головою, регулярний харч та порцію душевного тепла від господині Енн.
І забути би про прикрощі, але лихо під кодовою назвою «Memento mori» чатує мало не за кожним рогом (у третій частині, до слова, викосило з добрий десяток другорядних персонажів). Проводжаючи небіжчика, щоразу зазнаєш шоку від споглядання раптового перетворення живої матерії, в якій струмувала й пульсувала енергія, на бездушну оболонку – бліду копію живої колись людини, – котра стане прахом, тліном, органічним добривом… Рубі Джиліс, шкільна подруга Енн, «прекрасний метелик», повільно помирає від сухот. Квітка, що не встигла розквітнути, в’яне дочасно, згасає в розпал буяння природи, проходячи всі етапи сприйняття неминучого – заперечення, боротьбу, примирення. Рубі відчайдушно хапається за земний світ і майже до останнього свого дня вдає, ніби не помічає невиліковного недуга. Навіть смерть Метью Катберта, як мені здалося, не вразила Енн аж настільки, щоб почати ламати голову над питанням сенсу життя. Метью став для неї першим справжнім другом і першою великою втратою, проте він був уже в літах, а відхід старших людей виглядає як дещо закономірне. Тоді юність завадила Енн не лише вповні осягнути драматизм ситуації, а й спроектувати на себе її далекосяжні наслідки. Тепер же вона постановила, що не бажає собі смерті Рубі, а точніше – того жаху, що їй передував, а тому укорінення в реальності (з усіма її дрібними й великими турботами – «марнотою марнот») має супроводжуватися гартуванням духу, щоб одного дня не виявити, що все, за чим жалкуватимеш при відході з цієї планети, – це задоволення первинних потреб і безглузді розваги, котрі геть нічого не додають «ні розуму, ні серцю». [Скидається на те, що пані Монтгомері таки відшукала для себе те, чого прагнула Енн, – засіб не лише для полегшення відходу в інший світ, а й безсмертного уславлення. І засобом цим були, без сумніву, написані нею книги. Гадаю, Люсі-Мод Монтгомері, за прикладом Ґюстава Флобера, теж могла би сказати про свою героїню: «Енн Ширлі – це я!»]
У всіх порядних романах, як і в житті, ніяк не обійтися без щонайменше двох наскрізних тем – смерті та любові. Отже, надходить пора для кохання і Енн виявляє, що у двадцять років усе найцікавіше щойно розпочинається. Панна Ширлі вступає у той вік, коли до неї прикуті пильні погляди потенційних залицяльників, а дехто з них навіть «ощасливлює» її своїми незграбними й недоречними освідченнями, завдаючи психологічної травми – з огляду на разючий контраст між очікуваннями та дійсністю. Тоді заміжжя все ще вважалося легшою, перспективнішою і, безумовно, схвальнішою справою для жінки, ніж здобуття освіти й пошук робочого місця. Згадати хоча б Джейн Остін (щоправда, вона жила на ціле століття раніше від Люсі-Мод Монтгомері): було нечуваним, що жінка вирішила зайнятися «не властивим» для її статі «псуванням паперу», та ще й наважитися оприлюднити результати такої писанини (в цьому місці численні панянки раніше мали звичай елеґантно непритомніти). Власне, на етапі становлення нової норми інакше й бути не може: усе, що випереджує свій час, сприймається переважно з недовірою та підозрою, а то й відверто вороже. Не варто також забувати, що всиновлена родиною Катбертів Енн Ширлі оселилася в сільській місцевості, а останній (незалежно від країни й регіону) завжди бути притаманні консервативніші, патріархальні погляди, зокрема й на роль жінки. Вдале заміжжя й економічно ефективне ведення приватного господарства вважалися тут чи не найбільшими чеснотами добропорядної, традиційно «нормальної» дружини й матері. Ще один суттєвий момент: Ейвонлі – фермерська громада, а отже, фізична праця тут цінується вище, ніж всі ті «теоретичні викрутаси», на які молодь, на думку старшого покоління, «марнувала» свої найкращі роки. Вибір пари при укладенні шлюбу теж не завжди залежав від наявності палкої прихильності між майбутніми молодятами: непитущий працьовитий чоловік автоматично набував статусу «бажаного холостяка» (і, як видно з тексту роману, й сам себе здебільшого так розглядав), неледача, моторна й покірна дівчина, яка слова поперек не скаже, – зразкової нареченої. «Учені витребеньки» вважалися завеликою розкішшю, гаянням репродуктивного віку й утратою фізичної сили, яка потенційно могла бути використана на примноження добробуту родини (це, очевидно, логічне продовження протестантського культу щоденної аскези, смиренності та самообмеження). Проте внаслідок технічного прогресу та культурно-ментальних зрушень відбувається вивільнення часу для дозвілля, яке можна спрямувати на що завгодно. Отже, зростання рівня матеріального добробуту уможливлює зростання кількості осіб, котрі присвячують себе науковим студіям, інтелектуальній праці.
Серія книг про Енн Ширлі писалася в першій третині ХХ століття, коли жінки отримували виборче право й розширювали межі своєї присутності в усіх сферах суспільного життя. Енн – вже не з гурту перших ластівок-провісниць нового тренду, способу життя, образу самостійної жінки (про яку чи то осудливо, чи то заздрісно говорять, що вона краще знається на аналітичній філософії та вищій математиці, ніж на кулінарії та вихованні дітей), майже self-made woman, яка не бажає бути утриманкою (байдуже – коханкою чи дружиною) чоловіка (заможного чи не дуже), аби зайняти свою нішу в суспільстві. Її мета – не шурхотіння пишними сукнями на світських раутах та пускання бісиків навсібіч, а освіта й самоосвіта, самовдосконалення, досягнення фінансової незалежності. Той факт, що один із редмондських викладачів обурювався присутністю жінок серед студентства та сумовито зітхав за «старими добрими часами», вказує на те, що на момент вступу Енн до коледжу утвердження нової норми вже набрало обертів. Можливо, навіть не так із гуманістичних міркувань (мовляв, «жінка – теж людина»), а просто з огляду на нестачу освітян.
А тепер перейдемо від історичного тла до конкретних доль. З вашого дозволу – case study. Енн зазнає болісного прощання з дитячими ілюзіями і настання віку ранньої зрілості. Така перебудова, переосмисленн поглядів і переоцінка цінностей завжди супроводжуються певним психологічним дискомфортом, сильними емоційними переживаннями та розчаруваннями.
« – Я знаю, чого хочу, – заперечила Енн. – Біда в тім, що мої бажання змінюються, і я мушу осягати їх заново».
Серйозні зміни почалися з непорозумінь, коли Гліберт, на думку Енн, «зіпсував» їхню дружбу своїм коханням.
«… ти взяла й відмовила Гілбертові Блайту. Енн Ширлі, ти ідіотка!»,
думала я в унісон з Філ. Однак заради справедливості мушу визнати, що не так багато на шляху Енн досі зустрічалося підхожих чоловіків, аби вона спроможна була скласти сяке-таке уявлення про набір рис, яким має володіти потенційний претендент на її руку і серце. Визначитися із суттєвим і другорядним. Відповісти собі на питання про те, з якими недоліками коханого чоловіка можна змиритися, сприймаючи їх як плями на сонці – як щось неминуче й неусувне, але без огиди. І Енн мало не втрапляє до пастки, бо ж легко сплутати кохання із захопленням, якщо таке з тобою стається вперше, та ще й зустрічаєш рідкісний екземпляр вимріяного ідеалу, позиченого з романів, того самого меланхолійного байронічного героя – витонченого аристократа з вишуканими манерами, вмілого оратора й поета, розважливого, галантного, презентабельного, заможного. Проте оскільки всього мати не можна, то від природи й Бога йому не перепало почуття гумору. У панни Ширлі натреноване око, яке, наче лазером, «сканує» кожного, і дивно, що Роя Гарднера вона «розкусила» не одразу, а лише по двох роках побачень, починаючи вагатися й цілком слушно підозрювати, що із чоловіком, котрий щоразу потребуватиме окремих тривалих розтлумачувань до жартів, каші не звариш і справді міцної родини не створиш. А укладення шлюбу – це крок, що змусить її кохати свого чоловіка таким, яким він є, доки смерть не розлучить їх. Погодьтеся, надто сумна для Енн перспектива – хтозна скільки скніти із серйозним виразом обличчя і вдавати з себе поважну, статечну й помірковану матрону, марніючи серед чотирьох стін і не маючи можливості застосувати свій гострий розум і літературні здібності. Із усіх сил пнутися, аби відповідати високому чоловіковому статусу, забезпеченому фінансами, впливом і зв’язками, намагаючись позбутися звання непроханої чужинки без роду й племені, котра не спитавши потурбувала серйозних людей. З огляду на вищезазначене, досить красномовним видається наступний епізод: Роєві мати й сестри вирішують відвідати Енн, котра от-от має заручитися з їхнім найближчим родичем, однак роблять це не в суботу, як було домовлено, а у п’ятницю, коли на них ніхто не чекав, а тому в дівочій республіці панував творчий безлад і мешканки не були готові до прийому гостей. Кричущий моветон! У першу чергу – для осіб шляхетного походження, які змалку навчаються правил етикету, постійної стриманості й самодисципліни. Імовірно, пані Гарднер вирішила влаштувати Енн оглядини, заскочивши її зненацька – у звичному для дівчини середовищі. Цілком очевидно, що сироту Гарднери не розглядали як рівню. А у спілкуванні з людьми «нижчого ґатунку» можна дозволити собі слабкість не морочитися через пристойність.
До Енн поступово приходить «осяяння»: її любов – вигадана, самонавіяна, міраж для спраглого в пустелі. Ну, не склав Рой тесту на спорідненість душ. Я постійно порівнювала його із Дорою Кіт – вихованкою Енн та Марілли: чемний, правильний, але абсолютно «безбарвний». До речі, образ цього бойфренда-невдахи такий само клаптиковий, як і опис студентського життя в Редмонді: силует його нечіткий, невиразний. Тішить лиш те, що Рой Гарднер збагатив Енн новим корисним досвідом, мимоволі допомігши їй віддати перевагу тому, хто дійсно на це заслуговував. Страшно уявити, що було б, якби Енн таки зважилася на шлюб із Роєм. Страждало б щонайменше троє осіб. Але все повернулося на круги своя. Щастя чекало на Енн не за сімома морями, а зовсім поруч. Хоч їй і видавалося надто приземленим, неромантичним і прозаїчним те, що хлопець, віддано й віддавна в неї закоханий і, безсумнівно, гідний взаємності, насправді є не загадковим незнайомцем-аристократом, а тим самим Гілбертом, який смикав її за коси в школі. Якщо вдавася до аналогій із ботанікою, то Енн – мов та «яблуня між буків та сосон», на яку вони із Гілбертом випадково натрапили в лісі. Гілберт же сам немов ті конвалії, що їх він надіслав Енн до випуску: простий, скромний, але із проникливим розумом і глибокими щирими почуттями. Рой, у свою чергу, – як престижні, показні орхідеї, однак так само прісний, як і ці його квіти, що не мають запаху. Як яскрава ширма, за якою – смертельна нудьга.
«Мені потрібен чоловік, якого я зможу легко прийняти у своє життя. Рой не такий. Спершу мене підкорила його врода й уміння робити гарні компліменти, а потім я вирішила, що мушу бути закохана в нього, бо він мій темноокий ідеал».
Ключове слово тут – «легко», що означає «довірливо й беззастережно, сприймаючи його як самого себе». Людина, яку неохоче впускаєш у своє серце і своє життя, ніколи не стане по-справжньому близькою. Як на мене, Гілберт Блайт дуже гармонійно врівноважує ідилічну мрійливість Енн своєю тверезою раціональністю, розсудливістю. Гілберт, між іншим, виявився чудовим актором: два роки йому вдавалося дурити Енн, вдаючи цілковите збайдужіння до неї. І вона вірила, маючи загалом непогану інтуїцію та досвід поєднання сердець. Воістину, чоботар без чобіт, а сваха – без пари! [При хаосі в особистому житті панна Ширлі охоче допомагала іншим, і, маючи цілком добропорядну мету – звести докупи закоханих, які ось уже 20 років ніяк не стануть подружжям, – мало не провалила «операцію». Хоча у кількох інших випадках на нашу героїню чекав успіх, а це означає, що раз на раз не припадає.]
От за що мені подобаються романи Л.-М.Монтгомері, то це за те, що моралізаторськими (у найгіршому значенні цього слова) їх не охрестиш, однак мораль у вигляді життєвої мудрості там присутня. Узяти хоча б love story Філіппи Гордон: вітрогонка й красуня, яка перебирала женихами, як принцеса з казки про короля Дроздоборода (мовляв, цей – напомаджена істота, а той – достеменно тобі волоокий красень) і бачила своїм майбутнім законним чоловіком лише денді-багатія, врешті-решт зупинила вибір на звичайному пасторові, якого і Аполлоном, і Рокфелером назвати вкрай важко. Та й хіба це має хоч якесь значення, якщо він – утілена доброта. Коротше кажучи, «дивовижна душа» та «сильний характер» вкупі із «божественним голосом» переважили.
Історія Енн зачаровує своєю позірною простотою: у ній не зустріти ані вселенських трагедій, ані цілковитого щастя, безберегого, немов океан. Вона, сказати б, збалансована й загалом погідна. До того ж, в Енн такий характер, що втіху вона здатна віднайти в речах і явищах, які більшості людей видаються цілком звичайними й нічим не видатними, – прогулянці до здичавілого саду й спогляданні надвечір’їв, у мерехтінні зірок на небосхилі та невимушеній дружній розмові. Сподіваюся, ви неодмінно полюбите Енн усім серцем – за її веселий і незлостивий норов. Бо не любити її – неможливо.
Книга щедро присмачена добірним гумором: гризоти шкільних учителів, «мовні перли» «малого грішника» Деві та муки творчості Енн (бо де ж іще прилаштувати бурхливу уяву, як не в красному письменстві?) точно не залишать вас байдужими. Крім цього, натрапите на безліч розумних цитат з інших джерел. Авторка з ними не перебирає, однак в тексті їх удосталь, аби відзначити її блискучу літературну ерудицію. Тому читати варто неквапно, спокійно, вдумливо.
Традиційно потішила палітурка, виконана в ніжних пастельних відтінках – бузковому та абрикосовому. Той, хто читав попередні частини серії, мають знати, що Енн вважала ніс окрасою свого обличчя. Так от: я певна, що українську обкладинку вона неодмінно вподобала б, адже ніс їй намалювали й справді витончений.
Як завжди, окрема подяка Анні Вовченко – за чудовий, живий і атмосферний переклад.
Що іще сказати? Добра книга про шляхетні почуття і вчинки. І попереду в її героїв, здається, ще стільки часу для любові та радості.
«Енн засміялася й зітхнула. Вона почувалася старою, зрілою й мудрою, що свідчило тільки про те, яка юна вона ще була».
Сніжана Мазуренко.
Джерело: http://litakcent.com/2014/05/05/korabel-vyrushaje-v-plavannja/
«Энни с острова принца Эдуарда» kitabının incelemeleri, sayfa 3