Kitabı oku: «Чари країни Оз», sayfa 2

Глава 4. Замовники

Кікі Ару небагато знав як про Оз, так і про звірів, що жили там, але задум старого нома видався йому цілком розумним.

Він трошечки здогадувався, що Коструббо хоче якось обдурити його, тому вирішив не спускати з ока свого товариша. Поки він не розкриватиме чарівного слова, Коструббо не наважиться шкодити йому, а собі Кікі дав слово, що, як тільки вони завоюють Оз, він оберне старого нома на мармурову статую й триматиме його в такій подобі довіку.

Коструббо, зі свого боку, вирішив, що він, уважно стежачи й підслуховуючи, зможе вивідати юнакову таємницю, а коли навчиться чарівного слова, оберне Кікі Ару на в’язку хмизу й спалить, та й спекається його назовсім.

Отак завжди буває в лихих людей. Вони не можуть довіряти навіть один одному. Коструббо вважав, що дурить Кікі, а Кікі вважав, що дурить Коструббо, й обидва були задоволені.

– Шлях через пустелю далекий, – сказав юнак, – а піски розпечені, й над ними здіймаються отруйні випари. Зачекаймо до вечора й полетімо вночі, коли буде холодніше.

Колишній Король номів погодився, й обидва вони решту дня обговорювали свої плани. Коли настав вечір, вони розплатилися з господарем заїзду й пішли у гайок неподалік.

– Зачекайте тут кілька хвилин, я скоро вернуся, – сказав Кікі й швидко відійшов, зоставивши нома самого в гайку. Ко-струббо було цікаво, куди ж він пішов, але ном стояв спокійно на місці доти, доки обернувсь на величезного птаха. Він пронизливо крикнув із подиву й ляку й залопотів крильми. На його орлиний крик зразу озвався такий самий звідкись із-за гайка, іще один орел, навіть більший і могутніший, ніж обернений Коструббо, підлетів поміж деревами й сів поруч нього.

– Тепер можна й вирушати, – голосом Кікі сказав другий орел.

Коструббо зрозумів, що цього разу його перехитровано.

Він думав, що Кікі вимовить чарівне слово при ньому і він його підслухає, але юнак був хитріший.

Коли два орли злетіли в повітря й почали політ через Мертву Пустелю, що відокремлює країну Оз від решти світу, ном сказав:

– Коли я був Королем номів, я теж знав чарівний спосіб обертати одне на друге і гадав, що то чудовий спосіб. Але з твоїм таємним словом його й рівняти не можна. У мене були деякі талісмани, я робив певні рухи й вимовляв цілу низку заклинань, щоб когось на щось перетворити.

– А де ж поділись ваші чарівні талісмани? – спитав Кікі.

– Оте кодло з Озу забрало їх у мене – оте гидке дівчисько Дороті й ота жахлива чаклунка Озма, Правителька Озу, – тоді, коли відняли в мене моє Підземне Королівство й випхали мене нагору в оцей холодний суворий світ.

– А як же ви дозволили їм це зробити? – спитав юнак.

– Мусив, – відповів Коструббо. – Вони ж котили на мене яйця – яйця! Оті жахливі яйця! А коли яйце тільки торкнеться нома, він пропав навіки.

– І що, для номів небезпечні будь-які яйця?

– Будь-які й усякі. Яйце… – єдина в світі річ, якої я боюся.

Глава 5. Щасливий куточок Оз

Нема у світі іншої країни, такої прекрасної, як країна Оз. І нема іншого народу, такого щасливого, задоволеного й забезпеченого, як народ Озу. Там люди мають усе, чого бажають, вони люблять і просто обожнюють свою прекрасну юну Правительку Озму з Озу, і так уміло чергують працю з розвагами, що і те, й те дає тільки радість та задоволення й ніхто не має підстав нарікати. Час від часу в Озі трапляється щось таке, що ненадовго порушує щасливе життя людей; бо така багата й принадна країна Чарів напевне викликає заздрість у небагатьох чистолюбних і зажерливих виродків. Тому деякі лиходії підступно змовлялися завоювати країну Оз, щоб уярмити її народ і знищити юну Правительку, а багатства Озу загарбати собі. Але до того часу, коли жорстокий і хитрий ном Коструб-бо змовився з верхотуром Кікі Ару, всі такі спроби зазнавали невдачі. Народ Озу й не здогадувався про небезпеку. Життя у найпринаднішій у світі країні Чарів було частиною радісних щасливих днів.

Посеред Смарагдового міста, столиці володінь Озми, є величезний розкішний парк, оточений муром, що виблискує смарагдами, а посередині того саду стоїть королівський палац Озми, найрозкішніша з усіх будівель, які були і є в світі. На сотні веж та башт майорять знамена Озу, країни, де живуть озмії, жвакуни, лісняки, моргуни й стовбуни. Знамено жва-кунів синє, знамено моргунів – жовте; у лісняків воно лілове, а у стовбунів – червоне.

Колір Смарагдового міста, звичайно, зелений. На Озминому особистому прапорі – зелена серединка, а поле поділене начетверо. Ті синя, жовта, лілова і червона четвертинки засвідчують, що вона править усіма краями країни Оз.

Але ця країна Чарів така велика, що не вся відома юній Правительці, і кажуть, ніби в деяких її віддалених частинах, у лісах і непрохідних горах, у невідомих долинах і густих джунглях живуть люди й звірі, що знають про Озму не більше, ніж вона про них. Проте ці невідомі мешканці країни Оз не такі численні, як відомі, що живуть у краях навколо Смарагдового міста. І взагалі я певен, що невдовзі всі частини країни Оз будуть досліджені, а їхні мешканці дізнаються про свою Правительку, бо в Озми є кілька її друзів, таких допитливих, що вони раз у раз відкривають нові незвичайні місця та їхніх мешканців.

Чи не найчастіше відкриває такі таємні місця в країні Оз дівчинка з Канзасу на ім’я Дороті, найближча Озмина подружка, що живе в розкішних покоях у королівському палаці. Дороті має й титул – вона Принцеса Озминська, – але не любить, щоб її величали Принцесою, вона проста й ласкава і не корчить із себе чогось більшого за звичайну дівчинку, то всі називають її просто Дороті, і вона після Озми найбільша улюблениця всього населення країни Оз.

Якось уранці Дороті, пройшовши через вестибюль палацу, постукала у двері до іншої дівчини, також Озминої гості й подружки, яку звали Тротта. Почувши «Ввійдіть!», Дороті побачила, що у Тротти є гість – старий одноногий моряк, друга нога була дерев’яна. Моряк сидів біля відчиненого вікна й пахкав люлькою, зробленою з кукурудзяного качана. Моряка звали Капітан Біл, він прибув до країни Оз разом із Троттою і був її найдавнішим та найвірнішим супутником і другом. Дороті теж любила Капітана Біла, і, привітавшись з ним, вона сказала Тротті:

– Ти знаєш, через місяць у Озми день народження, і я все думаю, який би подарунок їй приготувати. Вона така ласкава до нас, що ми конче повинні вшанувати її в цей день.

– Правду кажеш, – погодилась Тротта. – Я й сама вже задумувалася, що б подарувати Озмі. Але надумати нелегко, бо вона вже має все, чого їй треба, а що вона чарівниця й добре знається на чарах, то може задовольнити будь-яке своє бажання.

– Я знаю, – відказала Дороті, – та не в цьому річ. Я не кажу, що Озмі чогось треба, просто їй буде приємно знати, що ми пам’ятаємо про її день народження. Але що ж їй подарувати?

Тротта безнадійно похитала головою:

– Я вже думала, думала й нічого не придумала.

– Отак і я, – сказала Дороті.

– А я знаю одну річ, що потішила б її, – озвався Капітан Біл, повернувши до дівчат своє кругле, облямоване бурцями обличчя й утупивши в них свої великі, широко розплющені ясно-голубі очі.

– І що ж це, Капітане?

– Це Зачарована Квітка, – сказав він. – Напрочуд гарна рослинка, що росте в золотому горщику й цвіте всілякими квітками по черзі. То на ній трояндові пуп’янки й квітки, а за хвилину вже тюльпани, а потім хриз… хриз…

– Хризантеми, – підказала Дороті.

– Атож. А потім жоржини, а потім нарциси, і так по черзі всі квітки, які лишень є. Тільки-но одна зів’яне, розцвітає інша, вже не така, а пахнуть так, що чхати хочеться, а цвітуть день і ніч, день і ніч – цілий рік.

– Так це ж чудо! – вигукнула Дороті. – Гадаю, що Озмі сподобається.

– Але ж де та Зачарована Квітка і як нам її добути? – спитала Тротта.

– Чого не знаю, того не знаю, – повільно відповів Капітан Біл. – Мені про неї тільки вчора розповів Скляний Кіт і сказав, що вона в якомусь відлюдному місці десь на північний схід звідси. Адже Скляний Кіт мандрує по всій країні й бачить такі речі, яких не бачить більше ніхто.

– Це правда, – задумливо мовила Дороті. – Коли на північний схід, то це десь у краю Жвакунів, і то, певне, далеченько. Може, попросімо Скляного Кота, хай скаже, як добути Зачаровану Квітку.

Й обидві дівчинки вийшли у парк, а за ними пошкутильгав на своїй дерев’янці Капітан Біл. Незабаром вони знайшли Скляного Кота, що, скрутившись калачиком, міцно спав на сонці біля якогось куща.

Скляний Кіт – одне з найдивовижніших створінь в усьому Озі. Його зробив славнозвісний чаклун доктор Пінт іще до того, як Озма заборонила своїм підданцям чаклувати.

Доктор Пінт зробив Скляного Кота, щоб той ловив мишей, але Кіт ловити мишей відмовився і набув слави істоти не стільки корисної, скільки курйозної.

Цей дивовижнй, зроблений зі скла Кіт був такий прозорий, що крізь нього було видно все, наче крізь вікно. Але в голові, під тім’ям, він мав жменьку невеличких рожевих кульок, що скидались на самоцвіти, одначе правили йому за мозок. Мав він і серце, зроблене з криваво-червоного рубіна. Та крім цих двох кольорових частин весь він був із прозорого скла, а хвіст – дуже гарний – зі скляного волокна.

– Ану прокидайся! – гукнув Капітан Біл. – Нам треба поговорити з тобою.

– Як ви смієте турбувати мене? – невдоволено спитав Кіт. – Посоромтеся!

– Та не сердься, – сказав Капітан Біл. – Ти пам’ятаєш, що розповідав мені вчора про Зачаровану Квітку в золотому горщику?

– То я, по-твоєму, дурень? Глянь на мій мозок – і побачиш, що він працює. Звичайно, пам’ятаю! – відповів Кіт.

– Ну, то як нам знайти її?

– Ви не знайдете. І це не ваша справа. Ідіть геть, не заважайте спати, – пробурчав Кіт.

– Та ти послухай, – звернулась до нього Дороті. – Нам потрібна Зачарована Квітка, щоб подарувати Озмі на день народження. Ти ж радий будеш потішити Озму, правда?

– Я не певен, – відказав Кіт. – З якого це дива я маю когось тішити?

– Таж ти маєш серце, я бачу його у тебе всередині, – втрутилась Тротта.

– Так, є, і гарне серце, я люблю його, – запевнив Кіт, вигнувшись, щоб оглянути себе всього. – Але воно зроблене з рубіна, а рубін твердіший за кремінь.

– Чи годишся ти хоч на щось? – спитала Тротта.

– Аякже! На мене приємно дивитися – чого не можна сказати про тебе, – відповів Кіт.

Тротта засміялась, а Дороті, що бачила Скляного Кота наскрізь не тільки очима, примирливо сказала:

– Ти справді дуже гарний, і якщо ти зможеш розповісти Капітанові Білові, де знайти Зачаровану Квітку, всі люди в Озі славитимуть тебе за розум. Квітка належатиме Озмі, але всі знатимуть, що дістав її Скляний Кіт.

Отаку мову кришталеве створіння любило.

Рожеві кульки в голові заворушились, і Кіт сказав:

– Я знайшов Зачаровану Квітку на півночі краю Жвакунів, де майже не живуть і не бувають люди. Там є річка, що протікає через ліс, а посеред тієї річки є невеличкий острівець, і на ньому стоїть золотий горщик, а в горщику росте Зачарована Квітка.

– А як же ти потрапив на той острівець? – спитала Дороті. —Адже Скляні Коти не можуть плавати.

– Так, але я не боюся води, – відповів Кіт. – Я просто пройшов по дну.

– Під водою? – вигукнула Тротта.

Кіт глянув на неї зневажливо.

– Як же я міг би пройти над водою по дну річки? Якби ти була прозора, всі б побачили, що мозок у тебе не працює. Але я певен, що ви самі ніколи не знайдете того місця. Воно завжди було сховане від озминського люду.

– Але ж ти зі своїм гарним рожевим мозком, мабуть, зможеш його відшукати? – зауважила Дороті.

– Зможу, і коли ви хочете тієї Зачарованої Квітки для Озми, я піду з вами й покажу дорогу.

– От молодець! – вигукнула Дороті. – Тротта й Капітан Біл підуть із тобою, бо це буде їхній подарунок Озмі на день народження. А поки ви мандруватимете, я придумаю ще якийсь подарунок від себе.

– Гаразд. То ходімо, Капітане, – сказав Скляний Кіт і вже рушив у путь.

– Постривай хвилинку, – попросила Тротта. – Довго ми йтимемо?

– Та з тиждень.

– Ну, то я вкину дещо в кошик, щоб узяти з собою, – сказала дівчинка й побігла до палацу збиратись у дорогу.

Глава 6. Подарунки Озмі на день народження

Коли Капітан Біл, Тротта й Скляний Кіт рушили до таємного острівця на далекій річці по Зачаровану Квітку, Дороті знову задумалася: що ж подарувати Озмі? Зустрівши Клаптикову Дівчину, вона спитала:

– Що ти подаруєш Озмі на день народження?

– Я склала для неї пісеньку, – відповіла Клаптикова Дівчина, яку прозивали Вишкребкою і яка, хоча була напхана ватою, мала в голові якийсь мозок-вінегрет. – Пісенька чудова, а приспів у ній такий:

 
Я дурненька,
Ви гарненька,
Озмо-цвіт;
Я нахабна,
Ви привабна,
Озмо-цвіт;
Я латкаста й блискітлива,
Ви прекрасна, ви вродлива,
Будьте ж ви всі дні щаслива,
Озмо-цвіт!
 

– Як тобі подобається, Дороті? – спитала Клаптикова Дівчина.

– Чи це справжня поезія, Вишкребко? – з сумнівом відказала Дороті.

– Не гірша за будь-яку ходячу пісеньку, – запевнила Клаптикова Дівчина. – Я й назву їй дала шикарну: «Нині в Озми славне свято, Нумо ж весело співати, Бо вона в цей день родилась, хоч-не-хоч».

– Якась надто довга назва, Вишкребко, – сказала Дороті.

– Зате ж стильно, – зауважила Клаптикова Дівчина, підстрибнула, зробила сальто й приземлилась на одну набиту ватою ногу. – Нині назви часом бувають довші за самі пісні.

Дороті пішла далі, повільно простуючи до палацу, де зустріла Залізного Лісоруба, що саме піднімався сходами до парадних дверей.

– Що ти збираєшся подарувати Озмі на день народження? – спитала вона.

– Це таємниця, але тобі я скажу, – відповів Залізний Лісоруб, що був тепер Імператором Моргунів. Я замовив своїм підданцям зробити для Озми гарний пояс, прикрашений чудовими бляшаними кнопками. Кожна кнопка буде обрамлена кільцем із смарагдів, а пряжка буде з чистої бляхи! Правда, гарно?

– Я певна, що їй сподобається, – сказала Дороті. – А ти не підкажеш, що могла б подарувати я?

– Уявлення не маю. Я сам три місяці думав, поки надумався.

Дівчина замислено обійшла палац і на задвір’ї наткнулась на знаменитого Опудала Озминського, якому двоє палацових слуг напихали ноги свіжою соломою.

– Що ти збираєшся подарувати Озмі на день народження? – спитала вона.

– Це буде сюрприз, – відповів Опудало.

– Я нікому не скажу, – пообіцяла Дороті.

– Ну, я замовив для неї солом’яні капці – з чистої натуральної соломи, завваж! Ще й з високохудожнім гаптуванням. Озма завжди захоплювалась моєю солом’яною начинкою, тому я певен, що такі гарні солом’яні капці потішать її.

– Озму потішить усе, що з любов’ю піднесуть їй друзі, – сказала дівчинка. – Чим клопочуся я, Опудало, так це тим, що подарувати б їй таке, чого вона ще не має.

– Оце ж і мене турбувало, поки я не придумав капців, – відказав Опудало. – Доведеться тобі подумати, Дороті; це єдиний спосіб натрапити на гарну думку. Якби я не мав такого чудесного мозку, то ніколи не додумався б до такої солом’яної прикраси на ноги.

Дороті вернулась до своєї кімнати, сіла й заходилася напружено думати. На підвіконні лежало, скрутившись калачиком, Рожеве Кошеня, і Дороті спитала його:

– Що можна подарувати Озмі на день народження?

– Дай їй молочка, – порадило Рожеве Кошеня. – Нічого кращого в світі я не знаю.

Кудлатий чорний песик Тото сів біля Доротиних ніг і звів на неї розумні очі.

– Тото, скажи мені, – попросила дівчина, – який подарунок на день народження сподобався б Озмі найдужче.

Чорний песик помахав хвостиком.

– Свою любов. Озмі найбільше в світі треба, щоб її любили.

– Так я вже люблю її, Тото!

– Тоді скажи їй, що ти її любиш удвічі більше, ніж досі.

– Але ж це буде неправда, – заперечила Дороті, – бо я завжди любила її так, що дужче вже не можна. Крім того, я хочу піднести Озмі якийсь подарунок, бо всі інші будуть підносити подарунки.

– Що ж, подумаймо, – сказав Тото. – А що, коли віддати їй оте ні на що не потрібне Рожеве Кошеня?

– Ні, Тото, це не годиться.

– Тоді шість поцілунків.

– Ні, це не подарунок.

– Ну, тоді доведеться тобі придумувати самій, Доро-ті, – зітхнув песик. – Як на мене, то ти вибагливіша за саму Озму.

Дороті вирішила: як хто й може їй допомогти, то це Ґлінда Добра, чудесна Чарівниця країни Оз, вірна Озмина підданка й подруга. Але Ґліндин замок був у краю Стовбунів, таки далеченько від Смарагдового міста.

Дівчинка пішла до Озми й попросила в неї дозволу скористатись Дерев’яною Кобилицею та королівським Червоним Повозом, щоб поїхати в гості до Ґлінди. Юна Правителька поцілувала Принцесу Дороті й радо дала дозвіл.

Дерев’яна Кобилиця була одним із найдивовижніших створінь у країні Оз. За тулуб їй правила невелика колода, а за ноги – цурпалки, забиті в тулуб. Очима їй були сучки, рот був пропилений в одному кінці колоди, а замість вух вона мала дві скіпки. Замість хвоста на задньому кінці колоди зоставили невелику гілочку.

Оживила Дерев’яну Кобилицю, на якій розпилювали дрова, сама Озма під час однієї зі своїх перших пригод і так дуже полюбила цю химерну тварину, що звеліла підкувати її золотими підковами, щоб вони не стиралися. Кобилиця бігала швидко й залюбки возила людей, хоч вона уміла й говорити, коли треба, але рідко озивалась сама – хіба тоді, коли до неї зверталися. Коли Кобилицю запрягали у Червоний Повіз, віжки, щоб правувати нею, були непотрібні – їй досить було сказати, куди їхати.

Тепер Дороті сказала їй їхати до замку Ґлінди, і Кобилиця повезла її туди з казковою швидкістю.

– Ґліндо, – сказала Дороті, привітавшись з Чарівницею, високою і ставною жінкою із вродливим, сповненим гідності обличчям, убраною в розкішну й гарно пошиту сукню, – що ти збираєшся подарувати Озмі на день народження?

Чарівниця всміхнулась і відповіла:

– Заходь до дворика, покажу.

Вони ввійшли у дворик, з усіх боків оточений крилами замку, а зверху нічим не покритий; там було повно квіток, водограїв, статуй тонкої роботи й багато лав та стільців із мармуру чи золотої філіграні. Там зібралося п’ятдесят молоденьких дівчат, Ґліндиних служниць, зібраних з усіх частин країни Оз за їхній розум, красу й лагідну вдачу.

Стати Ґліндиною служницею – то була велика честь.

Коли Дороті пройшла за Чарівницею в цей чудовий дворик, усі п’ятдесят дівчат старанно ткали щось, а їхні човники були наповнені блискучою скляною пряжею – такої Дороті ще ніколи не бачила.

– Що це, Ґліндо? – спитала вона.

– Одне з моїх недавніх відкриттів, – пояснила Чарівниця. – Я знайшла спосіб, як робити пряжу зі смарагдів, розм’якшуючи ці камені, а потім випрядаючи з них довгі шовковисті волокна. Із цієї смарагдової пряжі ми тчемо тканину, щоб пошити Озмі розкішну парадну сукню до дня народження. Ти, певне, бачиш, що пряжа зберегла чудовий блиск смарагдів, із яких її зроблено, тому сукня в Озми буде така пишна, як іще світ не бачив, і саме пасуватиме нашій милій Правительці чарівної країни Оз.

Дороті аж очі засліпило блиском смарагдової тканини, частину якої дівчата вже виткали.

– Я ще зроду не бачила нічого подібного! – зітхнула вона. – Але підкажи мені, Ґліндо, що я могла б подарувати в день народження нашій любій Озмі.

Добра Чарівниця довго думала, перш ніж відповісти. Нарешті сказала:

– Звичайно, на Озмин день народження в королівському палаці буде велике свято і прийдуть усі наші друзі.

То чи не спекти тобі гарний великий торт для Озми й обставити його свічками?

– Просто торт, та й усе? – розчаровано вигукнула Дороті.

– До дня народження нічого кращого не придумаєш, – відказала Чарівниця.

– А скільки свічок має бути на торті? – спитала дівчина.

– Просто рядочок, – відповіла Ґлінда, – бо ніхто не знає, скільки Озмі років, хоч вона здається нам ще зовсім дівчинкою – такою свіжою та юною, ніби прожила зовсім небагато.

– Торт не дуже схожий на подарунок, – не здавалась До-роті.

– А ти зроби торт-сюрприз, – підказала Чарівниця. – Пам’ятаєш дитячу пісеньку про двадцятьох чотирьох дроздів, запечених у пиріг? Звісно, не конче тобі запікати туди живих дроздів, але можна придумати якийсь інший сюрприз.

– А який же? – жадібно спитала Дороті.

– Коли я тобі скажу, це вже буде не твій подарунок Озмі, а мій, – усміхнувшись, відказала Ґлінда. – Подумай гаразд, люба моя, і ти, я певна, придумаєш такий сюрприз, що дуже звеселить усіх Озминих гостей за бенкетним столом.

Дороті подякувала приятельці, сіла в Червоний Повіз і сказала Кобилиці відвезти її додому, до палацу в Смарагдовому місті.

Дорогою вона дуже серйозно обміркувала той сюрпризний торт до дня народження Озми й нарешті придумала, що робити.

Тільки-но вернувшись додому, вона пішла до Озминського Чарівника, що займав опоряджену для нього кімнату в одній з високих веж палацу, де він вивчав мистецтво чаклування, щоб бути готовим учинити такі чари, як звелить йому Озма для добра її підданих.

Чарівник і Дороті були давні друзі й зазнали разом багато дивних пригод. Це був низенький лисий чоловічок з гострими очима на круглому веселому обличччі, а що за ним не водилося ні бундючності, ні пихи, то його дуже любив увесь народ Озу.

– Чарівнику, – сказала Дороті, – я хочу, щоб ви допомогли мені зробити подарунок Озмі до дня її народження.

– Для тебе й для Озми я радий зробити що завгодно, – відповів він. – Що в тебе на думці, Дороті?

– Я збираюся спекти величезний торт – із глазур’ю, свічками і з усім іншим – самі знаєте.

– Дуже добре, – похвалив Чарівник.

– А середину того торта я лишу порожнисту і перекрию його ніби дахом із глазурі, – провадила дівчина.

– Дуже добре, – знову похвалив Чарівник, киваючи лисою головою.

– А в тій порожнині, – сказала Дороті, – я хочу сховати багато малесеньких мавпочок, у три дюйми заввишки, і коли торт поставлять на бенкетний стіл, я хочу, щоб мавпочки проламали глазур і почали танцювати на скатерці. А потім – щоб кожна мавпочка відрізала скибку торта й піднесла комусь із гостей.

– Ой лишенько! – вигукнув маленький Чарівник, аж трусячись зі сміху. – Це все, чого ти хочеш, Дороті?

– Майже все, – відповіла вона. – А ви, Чарівнику, не придумаєте ще чогось такого, що могли б робити мавпочки?

– Не зразу, – відказав Чарівник. – Але де ти візьмеш таких малесеньких мавпочок?

– Оце ж ви й маєте допомогти мені, – сказала Дороті. – В отих диких лісах краю Лісняків повно мавп.

– Великих, – зауважив Чарівник.

– Ну, то ми з вами поїдемо туди й наловимо великих мавп, а ви своїми чарами зробите їх маленькими – тридюймовими, і ми посадимо всіх мавпочок у кошик і привеземо додому.

Потім ви навчите їх танцювати – отут нагорі, у вашій кімнаті, де ніхто не побачить їх. А на Озмин день народження ми посадимо їх у торт, і тоді вони вже знатимуть, що їм робити.

Чарівник подивився на Дороті захоплено й знову засміявся.

– Розумно придумано, люба моя, – сказав він, – і я не бачу причини, чом не зробити так, як ти кажеш, якщо тільки дикі мавпи погодяться на це.

– Ви гадаєте, що вони можуть відмовитися? – спитала дівчинка.

– Так, але, може, ми якось умовимо їх. Та хай там як, а спробувати варто, і я допоможу тобі, якщо ти згодна, щоб цей сюрпризний торт був твоїм і моїм подарунком Озмі. Бо я й сам уже задумувався, що я їй подарую, а оскільки це я маю навчати мавпочок і робити їх маленькими, то, гадаю, ти могла б узяти мене в компанію.

– Атож, – погодилась Дороті. – З великою радістю.

– Ну, тоді домовилися, – сказав Чарівник. – Але по мавпочок треба вирушати негайно, бо мені потрібен буде час на те, щоб навчити їх, та й до Лісняцьких лісів, де вони живуть, неблизько.

– Та я будь-коли готова, – погодилась Дороті. – Попросимо в Озми Кобилицю?

Чарівник відповів не одразу. Спочатку обміркував її слова.

– Ні, – відповів він нарешті, – Червоний Повіз не проїде крізь густий ліс, а крім того, йти в дику глушину шукати мавп – справа досить небезпечна. Тому давай візьмемо з собою Лякливого Лева й Голодного Тигра. Ми можемо їхати верхи на них не гірше, ніж у Червоному Повозі, і коли з’явиться якась загроза від звірів, ці двоє силачів і героїв захистять нас.

– Чудова думка! – вигукнула Дороті. – Ходімо ж і спитаймо Голодного Тигра й Лякливого Лева, чи допоможуть вони нам. А Озми треба спитатися, чи можна нам вирушати.

– По-моєму, не треба, – відповів Чарівник, беручи свій капелюх і чорний саквояж з чарівним знаряддям. – Це ж має бути сюрприз до дня народження, тому їй не слід знати, куди ми їдемо. Ми просто лишимо записку – на випадок, якщо Озма про нас питатиме, – що повернемось за кілька днів.