Kitabı oku: «Загублена Принцеса Країни Оз. Історії маленького Чарівника Країни Оз», sayfa 2

Серед моргунів

Жовта країна, як відомо, населена милими й лагідними моргунами. Ними править добрий імператор Залізний Лісоруб. На сході країни Моргунів, ближче до Смарагдового міста, прокладено широкі дороги, побудовані затишні будинки. Живуть тут моргуни, які вирощують жовту кукурудзу й золотисту пшеницю, але чимдалі на захід, тим безлюдніють території, а за східним рукавом річки Моргунки є такі нетрі, в яких ще ніхто не бував. Подейкують, що там живуть дивні істоти, нікому не відомі.

Проте, здолавши ці місця й переправившись через західний рукав Моргунки, знову потрапляєш в обжиту частина краю, яка тягнеться на захід до самого кордону Країни Оз. За ним – згубна пустеля, яка оточує цю чарівну країну з усіх боків і відокремлює її від решти світу.

Захід країни славиться покладами заліза. Тутешні жителі майструють з нього різні речі, які, як відомо, дуже цінуються в Країні Оз – адже вони так яскраво блищать! На жаль, залізо тут зустрічається набагато рідше, ніж срібло та золото. Звичайно, не всі жителі на заході зайняті видобутком заліза. Є тут і ферми, оточені полями пшениці та кукурудзи, є і пасовища, якими бродять численні стада корів. На одну з таких ферм і натрапили пан Жаба з Кейкою, спустившись з гори.

– Диви! – вигукнула господиня ферми, побачивши дивну парочку, яка наближалася до її дому. – Такого я ще не зустрічала, хоч і бачила чимало! Щоб жаба одягалася як чоловік і ходила на задніх лапах! Гей, Війоне, – покликала вона чоловіка, що снідав на кухні, – йди-но сюди й глянь на цю потвору!

Літній фермер так і застиг у дверному отворі, відкривши рота від подиву.

– Скажи мені, господарю, – зарозуміло квакнув пан Жаба, наблизившись до нього, – чи не бачив ти золотого таза, прикрашеного діамантами?

– Діамантового таза не бачив, а от жабу у фраку – бачу, – грубо відповів господар. Зарозумілий тон жахливої істоти роздратував його.

Пан Жаба навіть похлинувся від такої зухвалості фермера, а Кулінарка поспішила заступитися за свого супутника:

– Ввічливіше, будь ласка! Це ж великий пан Жаба, наймудріший з мудрих!

– З чого ти взяла? – здивувався господар.

– Він сам сказав! – простодушно відповідала Кейка, а пан Жаба поважно надув щоки на підтвердження її слів.

– Може, ти скажеш, що і Опудало вважає цю жабу-переростка наймудрішим з мудрих?

– А хто такий Опудало? – настала черга здивуватися й Кулінарці.

– Опудало – городнє страшило, набите соломою. Зате мізки йому дав сам Чарівник Смарагдового міста.

– А мої мізки самі виросли в голові, – гордо заявив пан Жаба, – вони краще якихось там штучних! Я такий розумний, що в мене іноді болить голова! Я так багато знаю, що змушений дещо забувати, бо жодна істота у світі не вмістить стільки знань, скільки вміщую я!

– На щастя, я не страждаю від надлишку знань, і голова в мене ніколи не болить, – завважив Війон, змірявши пана Жабу презирливим поглядом.

– Але, сподіваюся, ви знаєте, де мій золотий таз? – з надією запитала Кейка.

– І цього не знаю, – відповів Війон. – Мені вистачає турбот з власним посудом, до чужого мені байдуже.

Бачачи таке невігластво, пан Жаба вирішив прямувати далі в надії, що в іншому місці зустріне більше поваги.

– Зустріти б Чарівника, – міркувала вголос Кейка, йдучи стежкою слідом за своїм супутником. – Якщо він городньому страшилу дав мізки, то мій таз він і поготів знайде!

– Тьху! – пан Жаба з серцем сплюнув під ноги. – Я розумніший всякого чарівника! Покладись на мене! Я знайду твій таз, де б він не був!

– Якщо ми не знайдемо його, серце моє розірветься від горя! – схлипнула Кейка.

– А навіщо тобі саме цей таз? – поцікавився пан Жаба. – Хіба будь-який інший не годиться?

– Цей таз, – пояснила Кулінарка, – дістався мені від матері, а матері – від її матері. Це найдавніший таз на всьому плоскогір’ї! А тепер мій дорогоцінний, мій чарівний таз вкрали!

– Чарівний? – здивувався пан Жаба.

– Так, чарівний! Я завжди мила в ньому посуд і жодна страва в ньому не пригорала! Все, що готувала, виходило дуже смачним! Того ранку, коли він пропав, я саме пекла печиво. Воно згоріло дотла! А друга порція вийшла просто неїстівною, тож довелося її викинути! Тільки з третього разу я спекла щось схоже на печиво й узяла його в дорогу. Погодьтеся, таке спече будь-яка жінка! Якщо чарівний таз не знайдеться, я ніколи, ніколи не зможу готувати так смачно, як раніше!

– У такому разі, – зітхнув пан Жаба, – ми просто зобов’язані знайти твій дорогоцінний таз!

Друзі Озми розгублені

– Невже Озма пішла й узяла із собою Чарівну картину? – губилася в здогадах Дороті.

Подружки гуляли в саду, а непосида Латочка, як завжди, скакала навколо них так, що її руде волосся розвівалося на вітрі.

– А може, Озму вкрали? – раптом випалила картата лялька. – І Чарівну картину теж, щоб ніхто не знайшов принцесу!

– Не вигадуй! – обірвала її Дороті. – Озму всі люблять! Хто посміє її образити?

– Хіба ти знаєш усіх? – засумнівалася Латочка. – У Країні Оз є такі куточки, про які навіть Озма нічого не знає!

– Що за дурниці ти верзеш! – гримнула на неї Бетсі.

– Стривай, – перервала подружку Дороті, – раптом вона має рацію? А якщо десь збереглися ще злі чарівники та відьми? Щоправда, відомостей про це немає.

Саме в цю хвилину до саду заїхав Чарівник верхи на Дерев’яній кобилиці.

– Ну що, знайшлася Озма? – насамперед запитав він.

– Ще ні.

– А що в Глінди?

– У Глінди пропала Велика книга подій! Викрадено всі чарівні інструменти!

– Нечувано! – жахнулася Дороті. – Хто це міг зробити?

– Гадки не маю, – відповідав Чарівник. – Я приїхав за власними інструментами, відвезу їх Глінді, з ними вона швидше виявить злочинця.

– Швидше ж, Чарівнику, не можна втрачати ні хвилини! – квапили його дівчатка.

Чарівник кинувся до своєї кімнати й одразу вискочив, як ошпарений:

– Він зник! Випарувався!

– Хто? – сполошилися подружки.

– Не хто, а що! Моя чорна валізка з чарівними інструментами! Її вкрали!

Друзі злякано перезирнулися. Справа набувала дедалі більшої зловісності.

– Це переходить всі межі! – вигукнув Чарівник. – Викрадено все чарівництво Країни Оз!

– Може, це Озма влаштувала? – припустила Бетсі.

– Виключено! – оголосив Чарівник. – Радше якийсь лиходій викрав Озму, а заодно й усі чарівні інструменти, щоб ми не змогли відшукати й покарати його.

– Бідолаха Озма! – вигукнули дівчатка одночасно. – Як же нам тепер бути, Чарівнику?

– Спершу спитаю поради в Глінди, заодно повідомлю їй, що й мої інструменти пропали. Може, вона щось придумає.

З цими словами Чарівник знову скочив на Дерев’яну кобилицю й щодуху помчав на захід. Дівчата не знаходили собі місця від горя. Навіть Латочка притихла. Нічого подібного в країні ще не траплялося. Злодій викрав добру фею Озму! Вони й уявити собі не могли такого нещастя. Але як інакше пояснити зникнення Принцеси?

– Не могла ж Озма зникнути, ні слова не сказавши? – міркувала Дороті. – І навіщо їй Книга подій? Або інструменти Чарівника? Адже вона могла просто попросити. Ні Чарівник, ні Глінда їй ні в чому не відмовляли. Отже, її справді викрав лиходій!

– Невже цей лиходій живе в Країні Оз? – запитала дівчинка Трот.

– А де ж іще? Адже через згубну пустелю пройти неможливо! І хто, крім мешканця Оз, міг знати про Книгу подій та Чарівну картину?

Аж ось до саду забігли хлопчики – Оджо й Ґудзик-розумник. Якщо ви не знаєте, хто це, я розповім вам про них. Оджо раніше жив у країні Жвакунів. Він і досі одягався, як було заведено на його батьківщині – блакитна курточка, блакитні штани до колін, блакитні черевички, блакитний капелюх зі срібними дзвіночками, які весело калатали при кожному його русі.

Щоб врятувати свого дядька, Оджо Щасливому довелося здійснити небезпечну подорож до Смарагдового міста. Тут він і залишився. Разом з ним прийшла Латочка.

Інший хлопчик, Ґудзик-розумник, раніше жив у американській Філадельфії. Одного разу він пішов погуляти й заблукав. Його знайшли Трот і капітан Білл. Разом з ними він і потрапив до чарівної країни.

– Привіт, Дороті! – першим привітався Ґудзик. – Кажуть, Озма пропала?

– Хто каже? – здивувалися подружки.

– Усе місто!

– Звідки вони знають?

– Желея Джемм всім розповіла, – втрутився Оджо. – Вона ходить і всіх підряд запитує, чи не бачив хто Озму.

– Навіщо даремно засмучувати людей! – насупилася Дороті. – Може, Озма ще знайдеться!

– Подумаєш, загубилася, – почав втішати дівчаток Ґудзик, – я сто разів губився, й нічого!

– Це точно, – підтвердила Трот. Вже кому-кому, а їй була відома його звичка губитися, особливо в невідповідний момент. – Але ти не Принцеса, до того ж Озма не загубилася – її викрали!

– Викрали? – здивувався Оджо. – Але ж викрасти Озму міг тільки злодій, а хіба в Країні Оз є лиходії? Що ти мовчиш, Дороті?

– Не знаю, – відповідала дівчинка.

– А я знаю! Я знаю! – радісно застрибала на одній ніжці Латочка. – Озму викрали? Викрали. Викрадач живе в Країні Оз? У Країні Оз! Викрадають тільки лиходії, значить, у Країні Оз є лиходії!

Важко було заперечити проти клаптикової логіки, але Ґудзик не розгубився:

– Я так скажу: якщо Озму викрали, треба знайти й покарати злодія!

– Але хто цим займеться? – зітхнула Трот. – Адже в нас немає ні армії, ні поліції.

– Армія є, – заперечила Дороті, – щоправда, в ній всього лише один солдат й одночасно – головнокомандувач. Пам’ятаєте – з такою зеленою бородою й вусами. І рушниця в нього є. Тільки ніхто його не боїться – адже він мухи не скривдить.

– Солдат завжди солдат, – розсудила Бетсі. – Може, мухи він і не скривдить, а от злодія зуміє затримати! Покличмо його!

– Так він же місяць тому відправився на риболовлю й досі не повернувся! – повідомив Ґудзик. Він завжди все про всіх знав.

– А може, Озма сама знайдеться? – зітхнула Трот. – Адже вона все-таки фея.

Діти весь день говорили на цю тему, та так і не вирішили, хто міг викрасти Озму й навіщо. Надвечір повернувся Чарівник, і по тому, як він, понуро схиливши голову, заїхав у двір, всі відразу здогадалися, що втішних новин немає. Потім на повітряній колісниці, запряженій дюжиною сніжно-білих лелек, прилетіла стривожена й заклопотана Глінда. Майже всі друзі Озми зібралися цього вечора в палаці, щоб обговорити свої подальші дії.

– Треба зараз же вирушити на пошуки, – запропонувала Дороті. – Правителька країни перебуває в полоні, а ми що? – гратимемося й веселитимемося?!

– Я готова, – погодилася Глінда. – Треба якомога швидше знайти Озму! Я б і сама пішла шукати, але хто виготовить нові чарівні інструменти? Можливо, вони знадобляться, щоб знайти Принцесу.

– Підемо завтра на світанку, – вирішила Дороті. – Бетсі, Трот і я.

– Самі ви не впораєтеся, – завважив Чарівник, – я теж піду. Повинен же хтось вас захищати!

– А що з нами трапиться? – здивувалася Трот. – Адже ми в чарівній країні!

– А що сталося з Озмою? – нагадав Чарівник. – Адже знайшовся лиходій, який посмів викрасти все чарівництво Країни Оз! Хтозна, які небезпеки чекають на вас у дорозі? Озма – фея, і Глінда теж, з ними нічого не трапиться, але ж ви – звичайні дівчатка, вам слід бути особливо обережними, і нам з Ґудзиком теж.

– Зате мені небезпека не загрожує! – похвалився Оджо. – Адже я народився в Країні Оз!

– Пропоную розділитися на кілька загонів, – сказала Глінда, – тоді вдасться обшукати всю країну. Оджо нехай відправляється до жвакунів, він там кожну стежину знає. Опудало й Залізного Лісоруба, знаючи їх безстрашність, відправимо до країни Південців. Косматий чоловічок, Тік-Ток і Джек-Гарбузова голова нехай йдуть до Фіолетової країни, а Дороті з Чарівником – до країни Моргунів. Пам’ятайте: ваше завдання знайти Озму. Обшукайте кожен куточок.

План Глінди був прийнятий одноголосно, і друзі стали готуватися до походу.

Пошукові заходи

На світанку наступного дня Глінда вирушила до свого палацу, а дорогою залетіла до Залізного Лісоруба. У того саме гостювало Опудало. Дізнавшись про зникнення Озми, друзі одразу відправилися до країни Південців. Одночасно з Гліндою Смарагдове місто покинув і Косматий чоловічок. Разом з Джеком-Гарбузовою головою й механічною людиною Тік-Током він поспішив на північ, до Фіолетової країни Лісовиків.

Тим часом Оджо зі своїм дядьком Нанкі вже крокував дорогою з жовтої цегли на схід, до країни Жвакунів. Дороті та Чарівник попрощалися з друзями й теж зазбиралися в дорогу. Чарівник запряг Дерев’яну кобилицю в Червону карету, де зручно розмістилися дівчатка й ще було місце для Латочки, але та ніяк не погоджувалася. Вона вирішила їхати верхи на Вузі.

Як, ви не знаєте, хто такий Вузі? Це найдивніша тварина на світі: голова, тіло, ноги та навіть хвіст у нього прямокутної форми, а шкура така щільна, що її й цвяхом пробити. Він незграбний і кумедний, але бігає на диво швидко.

Незабаром на подвір’ї з’явився ще один звір і попросив взяти його з собою. Ви здогадалися – хто? Звичайно ж, це Лякливий Лев, найзнаменитіший звір у всій Країні Оз.

– Я так хвилююся за нашу дорогу Озму, – прогарчав Лев, – просто не можу всидіти в палаці. Невідомість лякає мене. Краще я піду з вами, але благаю: оберігайте себе від небезпек, ви ж знаєте – я жахливо, жахливо боягузливий.

Побачивши, що з ними йдуть Лев і Вузі, Бетсі теж відмовилася їхати в Кареті, притягла сідло, упряж і запрягла свого улюбленця, ослика Хенка. Тепер проблема транспорту розв’язалася сама собою – в Кареті залишилися Дороті, Ґудзик, Трот і сам Чарівник.

Та ось у двір нагодився старий моряк і досвідчений мандрівник капітан Білл. Він порадив друзям прихопити із собою теплий одяг і побільше їжі – адже невідомо, скільки вони пробудуть у дорозі. Сам капітан залишався в Смарагдовому місті – з дерев’яною ногою далеко не помандруєш, та й за палацом хтось повинен приглянути, поки всі шукають Озму.

Поклавши в Карету необхідні припаси, друзі рушили в дорогу. До воріт міста їх проводжали натовпи стривожених містян. Попереду йшов Лякливий Лев, за ним – Латочка верхи на Вузі, потім Бетсі на своєму ослику, а за ними, запряжена Дерев’яною кобилицею, котилася Червона карета, в якій сиділи Чарівник, Дороті, Ґудзик і Трот. Дерев’яною кобилицею не потрібно було правити – достатньо просто сказати, куди їхати та з якою швидкістю, а про решту вона дбала сама.

А в цей час у кімнаті Дороті прокинувся маленький кудлатий песик і з подивом виявив, що господині немає на місці. У палаці було незвично тихо, хоч дівчатка зазвичай зчиняли такий гамір! Песика, як ви вже, напевно, здогадалися, звали Тото, і він дуже любив свою маленьку господиню.

Як і всі тварини в Країні Оз, Тото, звичайно ж, умів розмовляти, але рідко користувався своїм умінням і взагалі рідко цікавився людськими справами. Він і не підозрював про зникнення Озми, не знав, що всі вирушили шукати Принцесу. Залишатися одному в кімнаті йому не хотілося, тож жвавий песик вискочив у коридор. Не знайшовши нікого й там, песик скотився мармуровими сходами у двір, де й натрапив на Желею Джемм.

– А де Дороті?

– Поїхала до країни Моргунів.

– Коли?

– Щойно.

Тото кулею промчав через сад і вискочив на вулицю. За поворотом майнула Червона карета. Однак розумний песик вирішив до пори до часу не показуватися на очі господині, а то вона, чого доброго, прожене його додому. Тож він сторожко біг позаду колони, не випускаючи Карету з поля зору. Друзі тим часом наблизилися до воріт, і Страж міських воріт відчинив перед ними ковані золоті портали.

– Чи не проходив хто через ворота позаминулої ночі? – про всяк випадок запитала вартового Дороті.

– Ні, принцесо, ніхто не входив і не виходив, – відповів Страж.

– Я й не сумнівався, – завважив Чарівник. – Навряд чи стіни зупинять лиходія, який вкрав всі чари Країни Оз. Вважаю, він пересувався повітрям, інакше ніяк не встигнути за одну ніч побувати і в Смарагдовому місті, і в палаці Глінди. Швидше за все, злодій літає за допомогою невідомого нам чарівництва.

Подорожні пройшли, ворота зачинилися – Тото ледве встиг прошмигнути між стулками. Карета легко котила бруківкою серед зелених полів і ферм. За деякий час зелені поля закінчилися, потягнулися жовті плантації кукурудзи й соняшнику, ферми стали зустрічатися дедалі рідше – мандрівники в’їхали до країни Моргунів.

Опівдні друзі переправилися через річку Моргунку, ближче до вечора проїхали повз порожню вежу Опудала (її господар, як ми знаємо, теж вирушив на пошуки Озми). У сутінках вони минули останні ферми й ступили на землю безкрайніх Ходячих прерій, де теж жили люди. Помітивши самотню хатину пастуха, мандрівники попросилися на нічліг. І дуже вчасно, бо бідний Тото вже вибився із сил, женучись за ними. Побачивши, що друзі зупинилися, він з полегшенням перевів подих і тихо підкрався до хатини.

Пастух зрадів мандрівникам. Хатину він віддав у розпорядження дівчаток, а сам разом із Чарівником і Ґудзиком розташувався просто неба. Лякливий Лев, ослик Хенк і Вузі влаштувалися трохи далі, а Латочка та Дерев’яна кобилиця взагалі не спали. Ніколи. Вони вирішили прогулятися при місячному світлі.

Вночі Лев відчув, як хтось ворушиться в нього під боком.

– Тото, звідки ти взявся? – пробурчав він крізь сон.

– Зі Смарагдового міста, – відповідав песик. – Як гадаєш, Дороті не прожене мене додому?

– Звідки я знаю? Запитай у Дороті, – Лев позіхнув, перевернувся на другий бік і знову заснув. Слідом за ним заснув і Тото, вирішивши, що немає сенсу заздалегідь засмучуватися.

Вранці, коли Чарівник розпалив багаття, песик підійшов до вогню погрітися. Тут його й побачила господиня.

– Тото! Звідки ти взявся?

– Ти вже не пам’ятаєш, де мене кинула! – ображено гавкнув песик.

– Ой, вибач, я зовсім забула про тебе, в мене стільки клопоту! – вибачилася Дороті. – Але якщо вже ти тут, дозволяю залишитися. Тільки дивись, будь обережний! Адже ми поїхали в небезпечну подорож!

– Спасибі! – завиляв хвостом песик. – Може, тепер ти мене погодуєш?

– Ось приготуємо сніданок – отримаєш свою частку! – строго завважила дівчинка. В глибині душі вона раділа, що песик знову з нею, але треба було пам’ятати про дисципліну – адже вони шукають лиходія.

За сніданком пастух попередив мандрівників:

– Далі на вашому шляху лежать Карусельні гори, ці місця дуже небезпечні, раджу обійти їх.

– Так, так, треба звернути! – захвилювався Лякливий Лев. – Мені не хочеться зустрічатися з небезпеками!

– Ще нікому не вдавалося пройти через Карусельні гори, – вів далі пастух. – Кажуть, за ними, в Ходячих преріях, ростуть одні колючки, і живуть там якісь герки, дуже дивні істоти.

– А як вони виглядають? – зацікавилася Дороті.

– Ніхто не знає, адже ніхто там не бував, – відповів пастух, – але я чув, що вони поїдають колючки та роз’їжджають на колісницях, запряжених драконами. Герки такі сильні, що підкорили велетнів, і тепер велетні прислужують їм.

– Від кого ж ви це чули? – наполягала Бетсі.

– Усі так кажуть, – усміхнувся пастух, – запитайте будь-кого в наших краях.

– Але звідки вони знають, якщо там ніхто не бував? – не вгамовувалася Бетсі.

– Може, їм розповіли птахи? – припустила Дороті.

– А за Ходячими преріями лежать місця незвідані, – знову заговорив пастух, – там живуть чаклуни й лиходії.

– А якщо ніяких лиходіїв там немає? – засумнівався Чарівник. – Звідки ви знаєте?

– Поміркуйте самі, – заперечив пастух, – хіба добрі, веселі люди можуть жити в глушині, далеко від людей? Вони б давно вже подружилися з нами і визнали владу доброї Принцеси Озми, як це зробили всі інші жителі Країни Оз.

– У такому разі ми просто зобов’язані досліджувати ці дикі місця, якими б небезпечними вони не були! – вигукнув Чарівник. – Адже Озму викрав злодій, і шукати її серед добрих людей в густонаселеному краї безглуздо. Можливо, за Карусельними горами Озми й немає, але ми повинні в цьому переконатися!

Друзі погодилися з Чарівником, завантажили речі в Карету, попрощалися з гостинним пастухом і рушили в дорогу.

Гори-каруселі

Повільно просувалися друзі Ходячими преріями, раз у раз підіймаючись на пагорби та знову спускаючись униз. Але за всю дорогу так і не зустріли жодної живої душі. Чим далі вони йшли, тим похмурішим ставало довкілля. Після полудня на горизонті показалися невисокі гори. Гори як гори, нічого особливого й страшного. Широкі біля основи й загострені догори, вони, власне, й на гори-то не були схожі – так, пагорби. Але, підійшовши ближче, друзі зрозуміли, що саме про них попереджав їх пастух.

Першою це помітила Дороті:

– Дивіться, дивіться, вони кружляють, як карусель!

– Тому їх і прозвали Карусельними! – завважив Чарівник.

– От би покататися! Правда, вигляд у них не дуже приємний! – вигукнула Латочка.

Справді, зблизька гори виглядали страхітливо. Вони зі скреготом оберталися, одні за годинниковою стрілкою, інші – проти, і куди не кинь погляд, за однією гострою вершиною височіла інша, і так до самого горизонту. Підійшовши до обриву, що відділяв гори від степу, друзі зазирнули вниз, у бездонну прірву. Там, у чорній глибині, рипіли кам’яні колони. До вершини кожної кріпилося по горі, а основа губилася день в непроглядній темряві.

– Цю канаву так просто не перескочиш! – присвиснув Ґудзик.

– Лев перестрибне! – заперечила Дороті.

– Що? Стрибати через цю жахливу прірву? Ніколи! – з огидою пирхнув Лев.

– Пропоную повернутися, – втрутилася Дерев’яна кобилиця.

– Повністю підтримую, – кивнув Вузі.

– Даремно ми не послухалися пастуха, – підтакнув ослик Хенк.

Але інші не поспішали здаватися.

– Тільки б перебратися! На тому боці буде набагато простіше, – сказав Ґудзик.

– Треба щось придумати, – підтримала його Дороті, – шкода, що ніхто з нас не вміє літати.

– Ех, були б тут мої чарівні інструменти! – зітхнув Чарівник. – Дороті, а що це за пояс на тобі?

– Це? Чарівний пояс Короля номів. Але як він діє, я поняття не маю. Знаю тільки, що поки він на мені, зі мною нічого не трапиться. Треба було запитати в Озми, вона вміє з ним поводитися, але хто міг подумати, що Озма раптом зникне!

– Накажи Поясу перенести тебе через гори, раптом спрацює, – запропонував Чарівник.

– А що з того? Всіх він все одно не перенесе, а одна я не впораюся з велетнями й драконами.

– Що правда, то правда, – похнюпив голову Чарівник, але одразу підняв її, щось помітивши. – А що це в тебе на пальці, Троте?

– Каблучка. Подарунок русалок. Якщо я впаду в воду, вони мене врятують. Але на суші від неї жодної користі.

Поки Чарівник роздумував, друзі сховалися в тіні високого розлогого дерева, яке росло біля самого краю прірви. Бетсі задумливо глянула вгору:

– Прив’язати б сюди довгу мотузку та перекинути через прірву…

– А що, непогана ідея! – перебила її Латочка. – Я знаю, де взяти мотузку! Можна розпрягти Кобилицю!

– Як ми відразу не здогадалися! – вигукнув Чарівник. – Молодець, Латочко! Хоч у тебе в голові вата, а міркуєш ти краще за нас!

Він почав розпрягати Кобилицю, а Дороті та Ґудзик взялися прив’язувати ремінці один до одного. У них вийшла довга шкіряна мотузка, міцніша за будь-яку іншу.

– Прив’язати до дерева її ще можна, але до гори? Адже вона крутиться! – скептично завважив Лев.

Але Латочка не вшанувала його відповіддю, натомість мовчки подала мотузку Ґудзику. Той спритно видерся на дерево й прив’язав її до гілки, яка нависла над прірвою. Латочка вхопилася за вільний кінець, розбіглася, відштовхнулася й полетіла прямо через прірву, як камінь, пущений з пращі. Навіть не приземлившись, вона відпустила ремінь, впала на гору, перекинулася, а потім, не зменшуючи швидкості, перескочила на наступну гору, потім далі й далі, поки не зникла з очей.

– Назад їй уже не повернутися, – похитав головою Вузі.

– А як її кидало з гори на гору! Б-р-р! – зіщулився Лякливий Лев.

– А все тому, що гори дуже швидко обертаються, – пояснив Чарівник. – Боюся, ми більше не побачимо бідолаху Латочку!

– Як не побачимо? – схаменувся Вузі. – Не побачимо мою подружку? Як хочете, а я за нею!

І, схопивши зубами мотузку, він кинувся до прірви й незабаром теж зник з поля зору.

– Тепер моя черга! – підхопив ремінь Ґудзик.

– Стривай! – зупинив його Чарівник. – Ми ще не вирішили, хто залишиться тут!

– А це небезпечно, стрибати з гори на гору? – засумнівалася Трот.

– Не хвилюйся, – втішила її Дороті, – з Латочкою і з Вузі нічого не трапиться, та й зі мною теж, адже на мені Чарівний пояс.

– На мені немає поясу, але я теж хочу спробувати! – не відступався Ґудзик. – Адже я чоловік!

– Я страшно боюсь стрибати, – зізнався Лякливий Лев, – але не можу ж я кинути Дороті!

– Тоді нехай залишаться Бетсі, Хенк і Трот, – вирішив Чарівник. – Мені теж доведеться стрибнути, без мене вам не впоратися. А ви, дівчатка, доберетеся самі до Смарагдового міста?

– Я зовсім не боюся стрибати! – оголосила Трот. – Я з вами!

– Тільки не Хенк… – почала Бетсі, але ослик перервав її:

– Думаєш, якщо осел, так вже й боягуз? Я ні краплі не боюсь! Я сміливий, як Лев!

– Так, ти сміливіший за мене! – підтримав його Лякливий Лев. – Я боягуз, а ти – ні. Ось Кобилиця…

– А чого мені боятися? – образилася Кобилиця. – Я ж дерев’яна, ось Карета…

– Карету доведеться залишити, – сказав Чарівник, – разом з провізією і ковдрами. Нічого не поробиш, треба пожертвувати зручностями, якщо хочемо перебратися через гори.

– Що на нас там чекає? Чи ступимо ми ще на тверду землю? – заскиглив Лякливий Лев. Здавалося, він ось-ось розплачеться.

– Годі нити! – осадив його ослик. – Хочеш знати, що на тебе чекає, – йди вперед. Хто перший?

– Я! – випалила Дороті.

– Ні, я! – крикнув Ґудзик. – Я чоловік!

І, схопившись за кінець мотузки, він розбігся й стрибнув. Не встигли друзі отямитися, як хлопчик уже перескочив з найближчої гори на наступну, потім далі й далі, поки не зник з очей. Чарівник напружено прислухався, чи не закричить Ґудзик від болю, вдарившись об тверду поверхню гори. Але до них долинув його обнадійливий вигук:

– Гей, за мною!

Це додало сміливості Дороті, й, притиснувши до себе однією рукою Тото, дівчинка теж стрибнула. Перша карусельна гора, на якій вона опинилася, несподівано виявилася м’якою, як гума. Не встигла Дороті отямитися, як її жбурнуло далі, на іншу гору, звідти ще далі, ще й ще, поки вона не впала нарешті на зелену галявину.

Ледве Ґудзик і Латочка встигли її підняти, як на галявину сіла перелякана Трот, а за нею посипалися Бетсі, Лев, Хенк і Дерев’яна кобилиця. А Чарівник все не з’являвся. Дороті вже стала турбуватися, як раптом від найближчої гори відокремився Чарівник і, зробивши сальто, впав на траву. Відразу стало зрозуміло, в чому причина затримки: Чарівник так боявся забитися, що весь обмотався ковдрами.