Kitabı oku: «Аргідава», sayfa 2

Саме Мірчина фраза про «довести собі» заспокоїла Марусю. Вона витерла сльози і шмарклі, вона подумки заприсяглася «до-вес-ти». Також довести собі. Що? Як «що»? Те ж саме, що й Мірочка. Та щось іще, що сформулювати тоді для себе не змогла. Таємниця підземного ходу була надзвичайно принадною. Маруся мала передчуття, що це підземелля ще відіграє в її житті важливу роль. Яку – вона тоді не знала, проте інтуїція, її відданий напарник і друг, ніколи не підводила, не розчаровувала й не обманювала.

Ох, є таке загадкове слово «серендипіті». І той, хто розуміє, що це таке – вміння бачити і читати знаки, передбачати події, – живе значно цікавіше, ніж ті, хто просто пливе за течією, байдуже озираючи зелені або скелясті береги.

Готувалася «доводити собі» Маруся дуже довго. Багато років. І ображалася тоді довго. Тим паче що дала слово мовчати і не виказувати свою поінформованість. Тож їй доводилося бути привітною з усіма своїми колишніми вірними друзями з двору, кликати їх на дні народження і на «прикрашати ялинку», виносити бадмінтонні ракетки і татів розкішний баскетбольний м’яч, давати покататися свій велик і навіть свої дволезові ковзани, на які став і поїхав, не треба навіть тримати рівновагу, вони самі тримають.

Терпіння Марусі не бракувало. Нарешті, манівцями, вона з’ясувала, що організував усе саме Вовця Марущак, найстарший із їхньої компанії, що саме в нього виявилися великі іржаві ключі від входу до підземелля. І знову ж таки, доклавши максимум дипломатичних здібностей, а також із допомогою підкупу (баскетбольний м’яч, шоколадка «Оленка», спортивна скакалка) Маруся дізналася, що підземний хід починається під архівом. Тобто практично поряд із домом. Знову-таки, збагнула Маруся, вхід був десь іззовні, інакше до нього не змогли би пройти так багато її друзів (колишніх друзів, «мене, Марусю, не взяли!»).

Згодом інші подружки, включно з Мірчиною сестрою Раюнею, робили спроби розповісти Марусі про випробування підземеллям, але вона щоразу зупиняла ці намагання. По-перше, щоб ці дурепи не порушували обітницю. По-друге, щоб це якось не вплинуло на її власну обіцянку про музичний слух та подарунки від усіх-усіх, особливо якщо цуценя, а по-третє, їй уже було цікаво розслідувати все самій і відшукати люк.

І вона знайшла його.

Через два роки, закреслюючи у своєму таємному списку підозрюваних місць уже перевірені та обстежені, навчаючись дедуктивного методу за Конан-Дойлем, вона знайшла вхід до підземелля: квадратний люк, пласка накривка, оббита бляхою, нібито вхід до підвалу, міцно замкнений на два великих амбарних замки, а насправді – вхід до таємниці. І все склалося: Вовця Марущак був сином директора міського архіву і ключі просто міг поцупити, а відтак покласти на місце. Адже в директора обов’язково мають бути ключі від підземелля, що розташоване під його архівом. І не було такого дня, щоби, минаючи архів (а вона тепер щодня навмисно проходила повз архів до школи чи до вчителя музики), вона не думала: «Мене не взяли! Ну нехай. А я доведу!»

З нотатника

Якось я тяжко захворіла на грип, та ще й якийсь нетутешній і такий небезпечний, що всіх домашніх відселили від мене якнайдалі і що три години «швидка» возила до мене лікаря та медбрата, вбраних ледь не в скафандри з усіма пересторогами, як у кіно про пандемії. Лікар приїздив, фальшиво-радісним, глухим через маску голосом переконував, що температура за сорок – це значить, що організм у мене молодець, що він бореться, а те, що вона не падає, температура, так то ж правильно. Та позаяк я тоді не знала, що реанімація переповнена хворими на цей самий грип і деякі вже й не видряпались, а перебралися з лікарняної палати на зелені луги іншого світу, позаяк я не знала, що неможливо від нього врятуватися, позаяк я цього не знала, я жила в ті дні якось окремо від мого грипуючого тіла, я просто інстинктивно скеровувала ту гарячку в потрібний напрямок, і якось уночі вона наснилася мені, Аргідава. Вона прийшла до мене сама і розкрила обійми.

Пожаліла.

Я йшла донизу по викладених з великих пласких каменів сходинках, спускалася до річки з великим важким глеком на плечі, притримуючи його однією рукою, а другою підсмикнула спідницю – довгу, з домотканого полотна, з жорстким і шорстким лляним фартухом, щоб не наступити на поділ і не спіткнутись. Я йшла, старанно дивлячись собі під ноги, а попереду мене з таким самим глеком крокувала дівчина – тоненька, гнучка, з вузькою міцною спиною, довгим, злегка хвилястим волоссям, що вибивалося з-під тісної шкіряної стрічки навколо чола, в грубій коричневій сукні. Вона ступала легко, боса, майже бігла, пританцьовуючи і наспівуючи щось, постукуючи ритмічно по глеку, неначе це бубон. Я застерегти її хотіла, що там далі, за рогом, крутий спуск, що треба бути пильною, я хотіла гукнути її, але з горла, як буває уві сні, не вирвалося жодного звуку, я не могла вимовити ані слова, лише беззвучно хрипіла й задихалася. Я відпустила поділ спідниці, простягла руку вперед, щоб торкнутися плеча дівчини, але не змогла дотягтися, бо вона бігла дедалі швидше й стрімко віддалялася від мене, і я вже не встигала й захлиналася від бігу. Ось-ось вона мала спіткнутися об криво покладений камінь на розі. І тоді я щосили кинула об землю свій глек. Він розбився з глухим стукотом. Дівчина перелякано озирнулася, переводячи здивований погляд з мене на черепки розбитого глека. Ця дівчина, ця дівчинка… Родима плямка – маленька, кругла, на правій руці, на тильному боці долоні. Бліде личко. І червона пляма на переніссі. Вона зніяковіло посміхнулася, схиливши голову до плеча, мовляв, з ким не буває, і сказала:

– Дівчинка чекатиме на Турецькому мосту.

«Яка дівчинка?..» – подумала я уві сні.

– Донька коваля, – була відповідь. – Гобнета.

Прокинулась я з криком і вся спітніла, на вологих простирадлах, і виявилося, що температура в мене нарешті впала, дихати стало легше, лікарі мої святкували перемогу і хвалили мене. Довго я приходила до тями після цього важкого грипу, температура більше не мучила мене, снів я більше не бачила, та коли за кілька днів, похитуючись від слабкості, нарешті дісталася до ванної і поглянула на себе в дзеркало, виявилося, що на переніссі та на крилі носа у мене з’явилася червона пляма. Вона є і тепер. Вона то червоніє, то стає майже непомітною, але позбутись її неможливо, а лікарі розводять руками.

Мені здається, саме тоді у стосунках із Аргідавою щось відбулося і зрушилося. Я раптом отримала від неї моторошний і приголомшливий дар: відтоді, як на моєму переніссі з’явився шрам, час від часу, коли змінювалася погода, коли я нервувала, коли хворіла, коли хвилювалась або засмучувалась, я починала бачити картини минулого чи майбутнього, пов’язані з Аргідавою. Чи то були дрімотні сни, чи справжні видіння, але вони були яскравими та чіткими, немовби на екрані. Сповнені голосів, шумів, запахів, життя.

Цей дар я не хотіла передавати Марусі, але з важким серцем враз виявила, що з моєю героїнею трапляється те ж саме – причому з нею, як з’ясувалося, нехай неявно і нечітко, але таке траплялося ще раніше – мало не з самого дитинства.

Розділ четвертий
Гнат

Минув час. Сусіди Марущаки переїхали. Маруся вступила на історичний факультет університету і не без задоволення навчалася там уже кілька років. Склала сесію. І саме вирішувала, що робити їй на канікулах – нестися кудись із компанією за свіжим вітром, новими враженнями та знайомствами чи побути вдома з Оленкою та Олежиком – мамою і татом, добрими друзяками. Якось вранці у двері постукали. І, як на лихо, Маруся тепер не пробачить собі ніколи, вона була кудлатою, роздратованою, з пилотягом, у старих шортах і – жах! – з ненафарбованими віями. Вона подумала, що це Олежик повернувся, як завжди, щось забув, прочинила двері, насуплена, мовляв, я тут уся в трудах, а деякі… А біля входу стояв юнак! І який юнак! Стояв, притулившись боком до стіни, руки в кишенях джинсів, схилена до плеча голова, чудової бездоганної форми голова, розумні веселі очі та пречудова радісна посмішка. Просто здивування суцільне, а не хлопець чомусь завітав до їхнього дому. Чи то дверима помилився? Що йому треба?

– Ну? – привіталася Маруся.

– Емм… Ви… – знітився юнак.

Тієї ж миті до передпокою вибігла Марусина багатолапа, багатолика, завжди радісна подруженція Луша, красуня-хаскі, срібляста бешкетниця з блакитними очима в чорній оправі. Вилетіла і гайда витанцьовувати навколо Марусі свій звичний танець із миготінням потужних лап, пухнастих хвостів, розкритої в посмішці пащі, ох, дзиґа, любов загальна Луша. Заходилася тупцювати і підвивати, мовляв, випусти мене, пропусти, я хочу туди, на волю, подивитися, налякати когось, поганяти котів, придушити парочку курчат і присунути додому втомленою, сповненою вражень. О, а це хто такий тут стоїть, пахне літом, сонцем, вулицею, ще… ще… хорошим пахне, друг, друг, це друг!

– Зайди, – звеліла Маруся парубкові, – а то собака вибіжить і втече. Ми вже виплачували сусідам за якихось рідкісних курей, котрих вона придушила.

– На смерть?

– Практично! Вона ж мисливець. Придушила і виклала тушки рівненько рядочком біля порога. А потім всілася хвалькувато поряд, щоб її похвалили. Ледь не прибили дурепу таку. Бігла додому з підібганим хвостом.

– Он як? Га, собако? Було таке? Що тут про тебе говорять? Хіба це про тебе, собако? – Хлопець заусміхався, нахилившись до Луші.

Луна Квін Амор, у просторіччі Луша, сіла, вирячилася ясними, майже білими на тлі чорної облямівки очима на хлопця, поводила вухами, покрутила довбешкою з боку в бік і видала свій цирковий номер, тобто цілком по-людськи вимовила:

– Айлав’юмаааха.

– Що? – здивувався юнак. – Що він сказав?

– Це вона. Дівчинка. Луша. Тато подарував її мені і навчив говорити: «I love you, Masha».

– Ааа, клас! Дякую, Лушо, тепер я знаю, як звуть твою господиню! – Юнак знову широко посміхнувся і став іще чарівнішим.

Почувши своє ім’я, Лушка ввічливо і трохи навіть знічено, сором’язливо відвернувши морду, подала велетенську потужну лапу. От же ж собака! Вміє справити враження. Хлопець не стушувався, взяв лапу, потис, куртуазно вклонившись:

– А я – Гнат.

– Айлав’ю, – коротко відповіла Луша.

Хлопець на ім’я Гнат присів і обійняв Лушку за шию. А та яскравим своїм язиком лизнула гостя в щоку і поклала йому голову на плече.

– Ти взагалі до кого прийшов? – підібгала губи Маруся.

Ці двоє вже тепло обіймалися, куйовдили одне одному загривки, воркотіли біля Марусиних ніг на підлозі і, здається, про все забули.

– А, так. Ми тут… Ми ваші нові сусіди, – юнак головою кивнув кудись за вікно і поглянув за Лушиною гривою на годинник. – Ходімо до нас, Маха, га?

– Чого б це? – Маруся якось зовсім розгубилася від такого його простого домашнього доброзичливого тону, немовби вони знайомі сто років.

– Та ти розумієш, ми сюди переїхали. А у мене вдома сестричка Ася, сидить сама на канікулах, сумує за своїми подружками дурненькими. Реве, що тут у неї нікого немає, що вона тепер самотня назавжди.

– Маленька, чи що? Ти мене в няньки кличеш?

– Ну, як маленька, п’ятнадцять років буде. Саме час ревти і сумувати. А, так. Я Гнат, – ще раз уточнив Гнат, чомусь дивлячись Луші в обличчя. Та, зрадниця, вклонилася, витягнувши передні лапи.

– Я тебе не в няньки кличу.

– А навіщо?

– Ну як… Дружити… Га?

– Гаразд. Я – Марія, – взуваючи сандалі, набундючившись від зніяковіння, відповіла Маруся.

– Я знаю. Мені Луша сказала.

Луша знову вигнулася в поклоні, вляглася і затулила лапами очі, мовляв, засоромилась я.

– Ходімо вже. Чекай, Лушо, підлиза така! Я скоро. Охороняй!

Луша знову розтулила свою немаленьку вовчу пащу, промовила «няу!» і з важким зітханням вляглася, згорнувши лапи під грудьми, немов бабуся на лавочці. Ще один Лушин цирковий номер.

– Якось дивно вона лежить. Якось не по-собачому… – озираючись, вже у дверях, зауважив Гнат.

– Лушка, бачиш, переконана, що вона кіт. Її, маленьку, наша стара кішка виховувала, Брюль її звали. Хороша вона була людина. Вилизувала Лушку всю. Вночі приходила до цуценяти спати, щоб та не скавуліла від самотності. Бачив би ти картину, коли Луша виросла. Брюль щоранку підходила, ну просто як людина, дивилася приречено на це гігантське поле діяльності і починала вилизувати. І така сувора матуся була, могла і по морді лапою врізати, якщо Лушка митися не хотіла. І ніколи перша не їла. Чекала, коли Луша поїсть зі своєї миски, кусне з її, хоч ми і не дозволяли, і вже потім, коли дитина сита, бралася до їжі. От собака й поводиться, ніби не дуже добре вихований, випещений, викоханий, перерослий котик. Ти ще не все бачив. Вона ж фиркає, ображається, краде потрошку, скидає з поверхонь усілякі дрібниці, ганяє їх лапою по підлозі, у вікно дивиться годинами, на коліна лізе, така корова, клубком згортається, вилизує себе і тих, хто їй подобається…

– Ну, я зауважив. Мені лестить, – Гнат саме витирав носовичком свою скроню та щоку, котрі Луша щедро обцілувала на прощання. – А вона багато слів говорить?

– Ну, англійською лише про любов.

– А іншими мовами?

– Іншими мовами нявкає. І коли хоче їсти або гуляти, каже «Маааха». Тобто я.

– Ох! Чудеса виявилися поряд! – вигукнув радісно Гнат. – Ходімо швидше, Маха. Ти – просто скарб. Аська зрадіє, а то мені до універу треба їхати. У мене лекція.

– Лекція? Ти вчишся? Ні? – Маруся зупинилась. – Я не бачила тебе… вас в університеті. Викладаєш…те?

– Ага. Викладаєште, – Гнат засміявся. – Та кілька годин у мене. Аспірант… ми. Звичайно, ти не бачила. Ганяєш, задерши носа, з почтом залицяльників і друзів, де тобі мене побачити. А ось я тебе бачив. І не раз. Ходімо швидше.

Гнат пхикнув, не приховуючи задоволення, що Маруся зайшлася від сміху, задираючи коліна, ніби конячка в галопі.

– Ось тут, – показала Маруся будинок, – жила моя найкраща подруга Мірочка. Вона зараз в Ізраїлі вчиться. І збирається йти до армії служити. Дуже цим пишається. А це старе дерево, слива-угорка – наш із Мірочкою штаб.

– Ааа, штабик! Хлопчики в дитинстві так називали секретні свої місця.

– Велике діло, штабик. Та ми з Міркою державні, ні, всепланетні проблеми вирішували он там, на тій гілці. Сиділи… Як два горобці…

Дорогою вони обдерли нічийну, а отже, спільну черешню.

– А що ти викладаєш? – спльовувала Маруся кісточки в кулак і з задоволенням зауважила, що Гнат також не плюється на всі боки, а збирає кісточки в долоню.

– Історію стародавнього світу і археологію.

– Та невже?! Овва! Правда? Чесно-чесно? А сюди чого переїхав?

– Та якось… Батькові клімат не підходив у місті. Він астматик. А тут у вас, в сільській місцевості… точніше, тепер уже в нас, добре. Тато в архіві працює. Вже тиждень. Директором.

– В архіві? – Маруся зупинилася, практично на одній нозі завмерла, тримаючи перед собою кулак із черешневими кісточками. – Ні, правда, в архіві?!

– Ну правда, звичайно. Навіщо ж мені вигадувати. А що в цьому такого? Ти чого зупинилась у позі журавля? Ходімо. Слууухай, а що це в тебе з обличчям?

– А що? – йой! – Маруся згадала, що вийшла кудлата, вії… та немає, як їй здається, у неї жодних вій, так, сама назва, щітка облізла. Після прибирання навіть не вмилася, так і вибігла, як дурепа якась, в чому була, на перший поклик першого ж незнайомця, забувши, чого навчали батьки та школа. Мама її, Оленка, якось привезла з Голландії олівець. З тих, що в школі роздають дітям. На олівці було написано: «Say no to stranger» (Не розмовляй із незнайомцем), але хто ж маму слухає в дев’ятнадцять років?

– У мене на обличчі? Де? – Маруся тильним боком долоні заходилася витирати щоку.

– Ні, на носі в тебе, тут, – Гнат тицьнув вказівним пальцем собі в ніс. – На переніссі. Що це? В клубі побилася? По деревах лазила? Котопес Луша дряпнула?

– Ну, ти й скажеш таке! – Вона знову полегшено зайшлася сміхом, Гнат із задоволенням загиготів і собі. – Книга впала. З полиці. Уявляєш? Просто на перенісся. Ребром. Важка. Альбом із репродукціями. Малі голландці.

– О! Добре, що малі, а не великі.

Обидвоє знову з готовністю зареготали.

– Боже мій, як я люблю сміятися. Від цього в мене частенько неприємності. Якщо раптом смішно стає на парі або, як тато часто застерігає: «Не смій сміятися в ута… уста… установах» (ох!), – витираючи сльози, зізналася Маруся.

– І я теж такий смішливий! – у відповідь зізнався Гнат і заразливо посміхнувся.

Гнат іржав безпардонно, радісно й оглушливо, закинувши голову до неба, на очах у всієї маленької вулички, дуже симпатичний, щиро кажучи, навіть вродливий. Маруся зі здивуванням – адже лише щойно познайомилися – реготала у відповідь. Обидвоє були страшенно задоволені одне одним. На них радісно озиралися поодинокі перехожі.

– Та годі тобі! А хочеш правду? Це було ще взимку. Я хворіла на грип, такі сни були страшні, боялася спати, ну… хотіла одну книгу з шафи дістати, але слабка була і не втримала. Такий гуркіт був. Ніс синій взагалі. Соромилася потім з дому вийти.

Відсміялися після репліки про «великих голландців», Маруся, чомусь одразу зметикувавши, що Гнат у курсі, що за голландці, що за альбом, оцінила, що він також не переймається розтлумаченням, певний, що Маруся зрозуміє його жарт.

– То ви, матінко, може, і книги читаєте? – з підвиванням, театрально заламавши руки, басом проказав Гнат.

– Читаю-читаю, батечку, аякжеж! – кисленько пропищала Маруся гидким голоском і присіла в кніксені.

– А вірші? – серйозно зазирнув він у вічі. – Любиш?

– Любиш, – згодилася Маруся. І зніяковіла чомусь. Й опустила очі. І заходилася себе подумки картати. Коза така. Зашарілася. От же ж дурна. І кудлата, в старих шортах, вії не нафарбувала. Коза, достеменно коза.

Так, захоплено перебираючи назви книжок і дивуючись збігам, дізнаючись, що обоє полюбляють каву з пінкою, що не люблять зрізаних квітів, що дрібний дощ, коли ти безтурботний турист або гість у чужому місті чи у чужій країні, – це прекрасно і дуже важливо для душі, – вони, ще мить тому зовсім не знайомі люди, а зараз, здається, вже друзі, широко крокуючи, забігаючи одне перед одним, високо і недбало розмахуючи руками, прийшли до нових сусідів Добровольських на подвір’я. Гнатова сестра Ася вийшла на поріг, смішна, також дуже вродлива, смаглява, тонка, гнучка, ніжна дівчинка в завеликій, як на неї, чи то Гнатовій, чи то батьковій картатій сорочці, що дуже доладно й навіть елегантно на ній сиділа, посміхнулась, як і брат, відкрито, на весь рот, і коли Маруся привіталася й сказала: «Я – Марія», знову пригадавши, що вбралась, як опудало (коза, достеменно коза), вона, замість того, щоб манірно простягти й потиснути руку, вчинила цілком правильно, спонтанно, щиро та смішно. Вона нахилилася до Марусиного плеча, потерлась об нього, немов кошеня, і сказала:

– Няу.

Всі троє, і гостя, й Ася, і її симпатичний брат Гнат, ну достоту симпатичний і милий братчик-Гнатчик, ох-ох! – весело засміялися, просто день сміху якийсь.

* * *

Контакт із Асею було встановлено миттєво. По-перше, вона була схожою на Гната, одне обличчя, лишень дівчинка. І їй це обличчя личило ще більше.

Маруся тоді ось що зауважила і досі це бачить: що Гнат і Ася, безумовно щирі, чесні та відкриті люди, ніколи не робили й не роблять двозначних лицемірних вчинків, не говорять зайвих дурних слів і терпіти не можуть загальних дурнуватих ритуалів. Одне слово, вони виявилися цілковито Марусиними людьми.

– Яка ж ти Марія? Ти не Марія зовсім. Ти… – Ася високо-високо звела й без того високі брови та негайно отримала від брата: «Не морщ лоба!» – Ти – Маруся, типова Маруся. Зараз-зараз. Зараз зрозумієш. Ходімо.

– Мені також батьки нагадують: «Не морщ лоба!» – А як його не морщити?

– І я кажу. Звідкіля мені знати, морщу я лоба чи ні…

– «Коли побачите перші зморшки у двадцять п’ять років, тоді зрозумієте», – так каже моя мама.

Ася, безтурботно чалапаючи босими ніжками, побігла в дім.

Маруся з Гнатом пішли слідом. Увійшли до прохолодного, духмяного, з добротним запахом дерева та свіжого ремонту будинку. На дверях Асиної кімнати висіла табличка: «Бейкер-стрит, 221В».

– До Аськи не заходь! – попередив Гнат. – У неї завжди свинарник.

– Оце сказав! – звідкись із глибини своєї кімнати глухо пробуркотіла Ася. – У мене творчий безлад! Перформанс.

– Ну, – знизав плечима Гнат. – Я бачу свинарник, ти бачиш перформанс.

– Так. Я художник. Я так бачу! – Ася надулася на брата Гната. – Цікаво, а що побачить Маруся? Заходь, – дівчинка, прочинивши двері, широко повела рукою, запрошуючи Марусю до своєї кімнати.

Як на Марусине недосвідчене око, п’ятнадцятирічна Ася виявилася непоганим художником. Стіни було оздоблено її малюнками, начерками, акварелями. Щоправда, висіло це все без рамок, неоформлене, прикноплене, пришпилене, приліплене скотчем абияк, налізало одне на одне. Але в цьому всьому була якась дивовижна краса, чарівність, іронія. Якийсь безладний лад, з котрим легко було погодитися та примиритися. Так само, як із Асиною гігантською картатою смішною сорочкою. Поміж малюнків на стінах було чимало портретів: і олівцеві начерки із зображенням брата, кумедні шаржі, й один дивовижний начерк, де Гнат витріщився з картини просто на глядача, здивований, радісний і водночас знічений, немов дитина. Ніби як: ой, ти хто, дівчинко, га?

Марусі здалося, що вона дуже довго стояла, як віслюк, ні, як баран, непристойно розглядаючи цей портрет, і ледве змусила себе відвести погляд.

– А як ти знаходиш тут те, що тобі потрібно? – запитала вона обережно, поглядаючи на купу речей, з явним поспіхом звалених на диван, на стіл та в куток, скоріш за все, ще не розкладених після переїзду. Запитала, щоб не мовчати. І щоб знову не витріщатися на Гнатів портрет.

– А дуже просто. Я вмикаю в собі Шерлока Холмса. – Ася з ногами залізла в крісло і вже черкала щось у блокноті. Вправно шаруділа олівцем, по-пташиному крутила головою, дрібно поглядаючи. Маруся, як перед фотографуванням, пригладила волосся і знову пошкодувала: «От дурна! Ну хто заважав затриматися, вмитися і вії підфарбувати!»

– А Шерлок Холмс думає, кх-кх! – провадила Ася. – If I were Asya Dobrovolsky, where I could put the thing I was looking for? А ось якби я був Асею Добровольською, куди б я міг покласти ту річ, що її я шукаю? І відразу знаходить. Тобто я знаходжу. – Ася рвучко видерла аркуш з блокнота, звідкілясь виловила кольорову яскраву кнопку, застрибнула на стілець і помістила Марусин портрет на стіну поряд із отим портретом Гната.

Ох, Маруся навіть заплющила очі від зніяковіння, засоромилася, знітилася, розгубилася, і що там іще кажуть у таких випадках. А Гнат раптом кашлянув, суворо зиркнув на Асю, одразу ж заходився збиратися, швидко попрощався і пішов. Ні, ну нормально? Марусі навіть здалося, що аж надто він запоспішав і попрощався сухо. Щойно ґиґотіли, немов ситі гуси під чиїмсь плотом, а зараз випростав спину, такий поважний, – викладач, аспірант, можна сказати, просто аспірантисько.

«Ну ось… – подумала вона тоді і скисла. – Ще цього мені бракувало!» А чого саме, вона собі боялася зізнатися. Але неначе всю накопичену за ці півгодини, чи скільки там, зігріту сонцем короткої прогулянки радість зі смаком краденої черешні, усі збіги та влучності, усе це ніби забрали в Гнатовому дурнуватому портфельчику, немовби її, цієї радості, й не було, а все їй просто здалося, вигадалося. «Ну і зрештою, чого я хочу?» – думала вона. Кудлата, ненафарбована, в старих шортах, якась одна з тисячі студенток університету.

І хоча Маруся серйозно засмутилася, не зізнавалася собі в цьому, намагаючись не показувати цей смуток кумедній і чарівній Гнатовій сестричці, того ж дня вона познайомила Асю зі своїми друзями, із сусідами, а заочно – з Мірочкою та її сестрою Раюнею, майбутніми лікарями, котрі виїхали разом із батьками до Ізраїлю. Показала квартиру, де вони жили, стіл під виноградом, де всі разом сиділи – грали, читали, їли. Познайомила і зі своєю сливою-угоркою. Вони з Асею навіть залізли туди і трохи посиділи серед гілок. Втім, розмовляти Марусі хотілося тільки про те, про що нікому говорити було не можна. А сестрі Асі й поготів.

«Втелющилась я, одне слово. Міцненько втелющилась, – констатувала подумки Маруся. – Невже закохалася? Коза».

Видіння

…а закінчилося його велике і страшне життя за мить до сходу сонця.

На світанні, коли жінки вирушали по воду до джерела, Равке зайшла до покоїв, побачила його, нерухомого, закривавленого, і зрозуміла одразу, що він не дихає. А вірила ж раніше, що безсмертний, всемогутній, безстрашний, повновладний повелитель світу. Збагнула одразу, що пізно його повернути, воскресити: ні живою водою, ні кров’ю людською, ні соком гірким полиновим, ні словами втішними та лагідними, ні замовляннями, ні бурмотінням чаклунським не підняти. Ніщо вже не допоможе. Вона, годувальниця його престаріла, що мала славу відьми степів та пустель, немов ковила, моталася світом за божеством своїм, безпритульна, брудна, у дранті з пір’ям і в лахмітті зі смердючих шкур – непристойно вбрана, – що їла вона, що пила, ніхто не знає, чим животіла, коротаючи ночі біля порога його, годувальниця його Равке. Вона хрипко заревла, заверещала, застогнала, видираючи сплутані сиві коси, що ніколи не бачили гребеня, сто років тому дрібно й туго заплетені, звиті, скручені, немов змії, по всій худій маленькій голові, почала завивати, дряпаючи зморшкувате, немовби глиною вкрите обличчя, закинувши голову, розхитуючись, мукаючи, переступаючи з ноги на ногу, витанцьовуючи безглуздий, страшний, дикий божевільний танець, приказуючи:

– Аииииии! Аииии! Змовкни все! Цаааря-ааа убито! Вбито! Дитяааа! Божество наше! Життя моє! Помер! Що ж ти накоїв, мій хлопчику?!

З лютим галасом, б’ючи в паніці крилами, злетіли сотні круків, каркаючи гортанно, оглушливо. Равке раптом застигла, дивлячись перед собою, не витираючи мокрого від сліз обличчя і не бачачи нічого скляними очима, випростала вперед повільно руку, обвішану моторошними гримучими браслетами зі шкіри зміїної, з чиїхось кісток та зубів, скерувала свій кігтявий палець на молоду дружину вождя Ют, кілька разів тицьнула ним в обличчя дівчини, котра смиренно сиділа біля ложа чоловіка, сяяла в тьмяній імлі ясним білим лицем і сріблястим, з місячним відливом, волоссям, сиділа, покірно обійнявши коліна, і чекала вирішення своєї долі. Охорона миттєво, за німим повелінням, підхопила і повела Ют до жіночого шатра, сліпо підкорившись відьмі Равке, не розбираючись, повела на розправу до інших дружин царя. Жерці, що супроводжували Ют, перейшли в це поселення разом зі своєю панею з-за тихої чистої молодої річки Борейон, котра народилася і побігла з веселим блиском, рукавом від Істра, жерці, незворушні добрі мудрі люди, що носили на плечах білі нетутешні м’які шкури, жерці, що виростили дівчинку і виховали справжню принцесу германську, навчили її як жіночих, так і чоловічих мов багатьох племен та народів, жерці віддані, перевірені неодноразово, авгури, які вміли передбачати майбутнє, спостерігаючи за польотами та поведінкою птахів, звіздарі, здатні за світилами читати прийдешнє, знахарі, готові зцілювати недужих, хто б вони не були, – вони, жерці, не зуміли і не встигли врятувати свою господиню, позаяк, єдине, чого не вміли, – битися і вбивати. На знак скорботи за своєю принцесою Ют жерці порізали собі обличчя. Чоловіки – щоки. Жінки – перенісся. Над поселенням, немов чорні низькі грозові хмари, нависли зойки, ридання і густе тваринне нелюдське виття. Ніхто не очікував, що щасливої своєї шлюбної пори з безцінною жаданою юною дружиною він загине раптово. Миттєво.

Немає царя, отже, і царства не стало. Він був – царство. Царство – був він. Загинув вождь, розпалась імперія. Як і чим було жити тепер його народові? Цар завжди вирішував за них. Він думав за них. Він годував їх. Він давав їм війну, щоб у народів його було золото, вдосталь їжі, жінки та коні. Він навчав їх ненавидіти і бути щасливими від своєї ненависті. Вони не вміли більше нічого, вони не озиралися навколо, дивилися лише вперед. Попереду завжди був він, вождь, цар. І ось його не стало. Ніхто не розповідав їм, як горювати і жаліти. Від цього сила несподіваної скорботи була такою великою, важкою, незнаною раніше, що люди, вражені звісткою про загибель вождя, падали замертво.

Ті з охорони, хто за наказом радників царя, ске-ровані вказівним кігтем відьми Равке, вранці прийшли за юною покірною мовчазною дружиною його Ют, аби віддати її на поталу в жіноче шатро, ті, що вели її, знітившись, тримаючи її білі небачені шовкові руки та плечі, були згодом убиті. І слідом за замордованою Ют було вбито всіх дружин вождя. Вбили і тих, хто вбивав катів його юної дружини. Всіх, хто готував із сердечною тугою в грудях поховання вождя, також було вбито. Всіх, хто побачив вождя в ранок його смерті, вбитого так непристойно, на ложі подружньому, а не в бою чи поєдинку зі звіром, убили. Тих двох хлопчиків-рабів із германського племені, котрі розчісували, заплітали гриву і чистили норовливого царського коня, що плакав людськими сльозами, і підвели його до господаря, полеглого в останній битві з вічністю, також було зарізано. І жеребця його, тонконогого дивовижного молодого жвавого красеня, котрий так само сильно відрізнявся від бойових приземкуватих коней, як колишня принцеса, рабиня Ют, від інших втомлених, спрацьованих, змучених смаглявих чорнокосих рабинь, – коня його також закололи. Всі, хто бачив кри-ваве поховання вождя, були вбиті. Їхні передсмертні сльози, їхня невинна кров залишилася на золоті, на коштовностях, на мечі легендарному, на луках, стрілах та буденних речах, необхідних у посмертній подорожі душі царя та життя в іншому світі.

Равке перепорпала все, оглянула кожну річ, що її поклали вождеві із собою в далеку путь, нишпорила, принюхуючись, шумно і часто втягуючи носом, крутячи головою, як щур, обмацувала чутливими своїми пальцями складки одягу. Що вона шукала? Знаходила непотрібне, струшувала з рук куди прийдеться. Що розшукувала? Нікому не було відомо. Голосила страшно, захлиналася, та пошуків не припиняла. Рухалася дедалі повільніше і важче, а згодом, відчувши щось нездоланне, фатальне, схопилася з її єдиною дорогоцінною любов’ю, з дитятком її, з Молодшим, потяглася другою рукою до нього зі смердючого крикливого натовпу, не дотягнувшись, пройшла на негнучких невірних ногах, закричала: «Каміііінь, Хлопчик! Зник камінь, Хлопчик!», раптом легко зітхнула, тихо та ніжно засміялася своїм дивовижно ніжним дитячим сміхом, який ніби нікому не належав і був занесений випадково південним вітром, промовила здивовано й смиренно: «Як же не знайшла? Як же не встигла?», та й упала замертво, одразу ж почорнівши на обличчі ще більше, втупившись порожніми очима в байдужі до неї, незнайомі з нею, здивовані старі небеса.

Епоха лютого божевільного вождя скінчилася. За його злочини розплатився його народ. Своїм життям розплатився, проклятий світом, господарем якого він хотів себе вважати, народ, що довірливо йшов за своїм царем до пекла, народ по суті своїй невинний, проте дикий та неосвічений, народ, котрий не вмів нічого, крім як сліпо вірити вождеві, йти за ним, грабувати, вбивати і гинути.

Тих, хто вцілів, охопив спершу відчай, страх, а потім апатія та заціпеніння. І втратили силу колишні воїни божевільного лютого царя. І невдовзі вони зникли, ніби їх і не було. Одні підпалили поселення і випили отруту. Інші, боягузливі, ті, що не прийшли на похорон, забрали своїх дітей та худобу, втекли разом, бігли затятою галасливою зграєю, втрачаючи дорогою майно, людей, але потім заспокоїлися і розповзлися різними землями, розповсюджуючи легенду про меч бога Ареса. Про меч всевладдя, здатний захистити господаря від кого завгодно, від чого завгодно, крім хіба що підступності коханої жінки. Легенду про меч, що його – за їхніми розповідями – якраз і шукала всюди напівмертва відьма Равке, що явно втратила, разом із загибеллю Молодшого, свої сили. І мало хто почув та розібрав, що саме кричала Равке, прощаючись із вождем в останні свої хвилини. І мало хто знав, що зовсім не меч шукала древня степова шептунка. І мало хто знав про камінь, а хто знав, намагався забути, цю таємницю запечатавши в собі на віки вічні. Мало хто. Залишилося неподалік від пожежі і таємного глибокого захоронення лише декілька вцілілих у сум’ятті жерців нещасної принцеси Ют, котрі заприсяглися берегти у віках і передавати з покоління в покоління таємницю походження та причину шрамів на їхніх обличчях. Через багато років на місці згорілого поселення було збудовано нове, відтак, ще через кілька десятків років, нащадки жерців вигнали найманців і почали самі вчитися воювати й звели навколо поселення дерев’яну фортецю. Коли правнуки жерців Ют утомилися відновлювати дерев’яні укріплення через часті набіги та пожежі, вирішено було будувати кам’яну фортецю. За якоюсь негласною згодою назву поселення та фортеці не змінювали. Навіть на перших картах, що збереглися в музеях та архівах, її було означено як Аргідаву.