Kitabı oku: «Дракон з Перкалабу», sayfa 2

І співрозмовники не могли не погодитися. Авжеж, Владці все було красиво.

– Завідують йіроди, – тільки й мовив небагатослівний суворий Владчин батько, лагідно погладив дочку по стриженій потилиці, та строго наказав: – Але коси рость назад! А то як після тифу все одно…

* * *

Слухай, Владко Павлінська. Зараз, коли я пишу про тебе і так часто повторюю твоє ім’я, я гостро розумію, як же мені тебе не вистачає. Як не вистачає. Ти пам’ятаєш бублики? Коли старшокласників запросили в Палац піонерів на молодіжний весняний бал, усі вони взялися вигадувати й планувати: як вбиратися? Ще б пак – весь квіт міста, від шістнадцяти до двадцяти двох: студенти-медики, студенти-фізики, ровесників дівчатка й до уваги не брали. І ти, Владко, прийшла на цей вечір у запаморочливих сережках. Це були світлі величезні кільця з якимось єгипетським орнаментом. Дівчата – у своєму вбранні з посилок і від спекулянток, або однакових сукнях, «викинутих» в універмазі, названому на честь міста-побратима «Рязань». У сукнях, відвойованих у шалених чергах люблячими батьками. Так от, усі дівчата в ту ж мить просто скисли – у всіх зіпсувався настрій, така ти була чарівлива і дивовижна в цих сережках і туніці з квадратним єгипетським візерунком. Запізнилася, як Попелюшка, і пішла раніше. І всі хлопці, які були на вечорі, тоскно зітхнули вслід і заходились про тебе мріяти. Ми взагалі називали це синдромом Попелюшки – з’явитися, справити враження, прослизнути, дихаючи маминими парфумами і туманами річки Прут, поблизу якої стояв будинок Павлінських, і втекти. Зникнути себто. І всі-всі: хто? Звідки? Куди пішла? Де шукати?

А вже дівчата, обговорюючи ці її величезні сережки, чого тільки не домислювали. І кожна таємно мріяла про такі. І я – що гріха таїти – мріяла до нестями. Хоча й було мені тоді років дванадцять і ставилася ти тоді до мене, як до маленької. І нерідко – ти гарно товаришувала з моєю мамою, своєю вчителькою, – ти залишалася зі мною посидіти ввечері, коли мої батьки збігали в кіно. Я теж мріяла про такі фантастичні прикраси. Просто бачила, як я виходжу у двір грати в бадмінтон або біжу в музичну школу на хор, заходжу в зал, а на вухах у мене теліпаються ті самі великі круглі сережки з єгипетським орнаментом.

Я мріяла тихо і тобі навіть словом про це не обмовилася.

Потім, коли я звалилася з грипом, ти, Владко, мені принесла такі ж, але з іншим малюнком, іще кращим, – якісь дрібні сині та рожеві польові квіти вінком по колу… А я засмутилася і шкодувала, мовляв, навіщо мені – адже у мене немає дірочок у вухах. А ти сказала, нічого, так поносиш. З’ясувалося, що ти всього-на-всього філігранно розмалювала звичайні чайні бублики. І підвісила їх собі на вушка на тонкі петельки з прозорої ліски… А крізь досить відросле волосся, яке вже трішки прикривало вуха, якраз ліски не було видно. Уже потім, коли все відкрилося, коли ще хтось роздивився, що це за сережки, ніхто й не подумав сміятися. У місті були скуплені всі чайні бублики. Але так красиво тонко розмалювати їх і оформити ні в кого не виходило. Велика вигадниця і витівниця була ти, Владко Павлінська.

У неї був винятковий вроджений талант – вона подобалася. Усім. Владка притягувала погляди, на неї спеціально ходили дивитися, з нею хотіли розмовляти і дружити. І любити. Так.

Наприклад, грізний голова облвиконкому, якому вона, коли вже працювала викладачем художньої школи, якось оформляла вітальну адресу, чоловік насуплений, суворий, крикливий, прискіпливий і, як водиться, не дуже розумний, людина-знегода, яку боялися геть усі навколо, а його підлеглі без валідолу на роботу не ходили, так от він при зустрічі з Владкою вмить червонів і бентежився. Він ховав очі у складки щік, не знав, куди подіти руки, і нервово тупотів короткою повною ніжкою. Та хіба він один? Де б вона не була і з ким би не говорила, поглядом, усмішкою, жестом, словом вона блискавично ламала стіни, заслони, вирівнювала площини, згладжувала кути. І їй починали поклонятися.

Та що там можновладці – на неї миттєво звертали увагу достоту всі, не буду повторюватися. Якось ми з нею вийшли з магазину, а було це перед днем народження її чоловіка, і Павлінська несла просто в руках пляшку дорогої горілки і пластикову коробку з сьомгою, прегарно викладеною напівпрозорими скибочками. Зауважу, сумки у нас на той момент з собою не було, а упаковок чи либонь пакетів тоді в магазинах ще не давали. Виходимо з крамниці, щоб одразу заскочити в машину, яка на нас чекала, Владка така гарна, шикарна просто – на підборах, у довгому пальті, в зграбній хутряній шапочці-боярочці. І якийсь сидів на сходах магазину пияк, котрий вмить остовпів від побаченого, протираючи очі, скочив на ноги і захоплено заволав: «Бо-ги-ня! Глядіть усі! Сама красуня, а ще й в руках у їй горілка! Ой, все! Женюся!..»

Вона обживалась чудесно, елегантно і затишно в будь-якому місці – в кімнаті гуртожитку художнього училища, в готельному номері, в крихітному кабінетику художньої школи, та де завгодно – і так швидко, що зараз-таки викликала заздрість оточуючих, і всім кортіло саме на це, на її місце. Як у дитинстві, коли всі хотіли погратись з її білим пароплавом або покататися на її сніговому катамарані. Вона втинала собі сукню з клаптиків і виглядала краще, ніж заможні однокласниці, яких одягали з регулярних, омріяних ними посилок з-за кордону. Вона завжди повторювала: головне у дівчині – постава і хода. І щоб у вбранні було зручно. А все інше – дурість.

Ох, Владко! Ти створювала навколо себе чудовий новий світ, в якому радісно жили симпатичні тобі люди. Ти говорила, писала, малювала, ліпила або вишивала, куховарила або забавлялася з дітьми так захоплено, так щиро, так чесно, що життя навколо справді ставало багатобарвним і радісним.

Ти несамовито прикрашала це життя, начебто передчуваючи свою тимчасову, таку коротку в ньому присутність.

Взагалі, те, що з нею відбувалося, було якесь зовсім не її життя і не її остання кирпа. І якщо своє життя вона все ж якось повертала і провертала у потрібному їй напрямку, то мандра вже від неї не залежала. Я їй ще тоді казала: слухай, але ж ти обіцяла! Ти ж сказала, що три роки! Що є в нас час. Ну що ти наробила! Ну ти ж обіцяла! А ми ж усі звикли, що коли Владка давала слово – то все! Загине, а виконає. А тут взяла і померла. І не виконала. Я їй кричала: Павлінська, ти ж казала, вчися, доки я жива! Але я ж іще не навчилася! – так кричала я їй. Ну, а що тепер… Владка покинула нас. Несподівано навіть для себе, для всіх, хто її любив, пішла на злеті, така талановита, такий вірний друг і такої незрівнянної осяйної краси жінка. Ось так взяла і пішла, навіть не озирнувшись. Тихо і мужньо. І ще тоді, вранці 19 грудня 1996-го, коли ми всі прощалися з нею, з Владою, і раптом пішов перший тієї зими юний, невагомий, боязкий сніжок, який уже не танув на її обличчі, коли ми з її сестрами і чоловіком трохи надломлювали стебла квітів, коли несила було плакати від здивування, від несправедливості, від підступності долі, я ще тоді все придумала. Я пояснила сама собі, що це якийсь збій програми або якась там, у світобудові, помилка чи що – вже якщо і йти, вона повинна була піти не так, зовсім по-іншому. І ніяк не маючи сил змиритися, я і вигадала їй іншу останню мандру. Гідну мандру. Ту, яку вона, напевно, вибрала б сама.

Я виміркувала це. Вплела в ту ж таки веретку Владчиного життя вчинки і характери різних, симпатичних їй людей, різнокольорові барви Карпат, пронизливі дисонансні мотиви часу, невидимі простому оку природні сили, нечутні людському вуху кроки непізнаного, смак і пахощі гірких трав, жар гуцульської ватри, холод карпатських річок і свою любов, повагу і пам’ять. Вигадала. Написала. І сильно-пресильно у це повірила.

Розділ третій. Погорда

Екстрасенси, ясновидці… Я так розумію, багато людей оголошують себе екстрасенсами, щоб не нудно було жити. Щоб відчувати себе значним і заповнити в собі якісь потаємні западини, не обтяжені освітою, вихованням, інтересами і захопленнями, ну і що там іще – любов’ю, пристрастю, серйозною роботою. Щоб звернути на себе увагу інших людей. А вже потім вони не чують під собою землі і цією справою починають заробляти.

З чого це починається? Як правило, їх лупить блискавкою. Ба-бах! І вмить одкриваються всі три ока, починають бачити минуле і майбутнє, а також здогадуватися, хто чим вранці снідав. І дарма, що, скажімо, в той знаменний день, коли його, значить, по тім’ячку торохнуло, не було на території проживання новонаверненого екстрасенса ні дощу, ні грози. І от іще який феномен: чомусь це зазвичай трапляється з тими, хто ледве-ледве закінчив школу або технікум, зрідка – інститут, заочне відділення. З тими, хто ніяк не може відзначитися на роботі і в кого в особистому житті криза. І в струнких лавах новоствореної профспілки екстрасенсів-престидижитаторів немає чомусь ні видатних хірургів або, приміром, талановитих педагогів, ні вчених-практиків, ні фермерів. Ось! Чому серед них немає фермерів, наприклад?! Жодного! Людей, які вирощують хліб, або тваринників серед них немає, питаю я вас, чому?

Якось у пологовому будинку я познайомилася з однією унікальною жінкою на ім’я Федя. Ну Федя і Федя – так звали її. Напрочуд дивоглядна була жінка! Вражаюче дрімуча. І палко в усьому впевнена. В одній мирній бесіді під час годування наших дітей, коли ми перекидалися нісенітними сонними фразами, вона раптом багатозначно промовила:

– Охо-хоо… Ось як розповзуться китайці по всьому світі, і будуть усюди самі лише негри.

Я подумала, що недочула, і перепитала. І дівчина ця, Федя, у своїй незборній переконаності, як нетямущому дурню, по-материнськи лагідно дивлячись мені просто в очі, щоб засвоїла я і запам’ятала назавжди, пояснила:

– Таж, дитинко, в Китаї ж одні ж негри ж і живуть!

Дух перехопило – двадцяте століття вже йшло з двору, а небеса піднесли мені такий приголомшливий подарунок у вигляді цієї сусідки моєї по палаті. Ніяково мені було питати її, як вона уявляє собі планету, по якій розповзуться її афро-китайці, може, вона передбачала, що і Земля наша пласка і стоїть вона на трьох китах. Шкодувала я про те, що не порозпитувала Федю про що-небудь іще, виписали її швидко, а то б дізналася від неї багато нового і корисного. Але у знайомства цього було продовження.

Працювала дівчина Федя на той час на торговельній базі, закінчивши торговельний же технікум, сиділа на продуктових дефіцитах. А потім, зловивши носом, куди вітер дме, швидко перекваліфікувалася, молодець. Я її портрет у газеті побачила і подивувалась, відтепер вона – «матінка Федосія». Під портретом було рекламне оголошення та години прийому. «Матінка Федосія» ворожила на Персті вказівному, знімала пристріт та навроки, ретельно чистила карму і відновлювала чакри. Мила-мила-мила. Мене навіть послали інтерв’ю у неї взяти одного разу, але вона мене впізнала і до себе не допустила, – надто зайнятою була. І людей, які до неї на прийом прийшли, називала не пацієнтами, як прийнято в таких випадках, а клієнтами. Що в її уявленні про життя – абсолютно логічно і беззаперечно.

У нас з Владкою була знайома нотаріус Ліля. Ось вона як занудьгувала одного разу – жах. Діти в таких випадках ідуть записуватися в який-небудь гурток, як-от м’якої іграшки, плетіння, танців, боксу чи легкої атлетики. А Ліля – куди їй, навіть курси крою та шиття – непідйомна була для неї справа. Або ось вранці побігати, або що-небудь освоїти нове – розпис по склу, хрестиком вишивати, наприклад, або іще щось. О, ні. А вона що? Вона стала біля дзеркала і кілька ложок приліпила одного разу до погруддя за чиїмось прикладом зі статті в газеті «Труд» і раптом зрозуміла, що авжеж вони тримаються і не падають і що вона теж таке може, й одразу підбадьорилася і призначила себе екстрасенсом. І не простим, а екстрасенсом-цілителем. Навіщо сім років у медінституті вчитися – ночі не спати і зубрити, потім іще якісь практики-інтернатури проходити, роботи писати, коли можна виступати в жанрі альтернативної медицини? Руками розмахувати, очі під лоба закочувати, дзвіночками якими-небудь бринькати і тягати за собою для залякування череп, нібито як пращура свого. Вона, ця Ліля, заповзялася всім про ложки розповідати і цей цирк демонструвати бажаючим, і ще сон переказувати про високу жінку в блакитному, мовляв, прийшла, поклала Лілі руку на лоба і сказала: ну, Лілю, ти тепер будеш екстрасенс. Так і сказала.

Ну, екстрасенс, і що? Їх же зараз – армія, легіон. А Ліля, як з’ясувалося, дуже бажала, буквально жадала популярності і визнання. Навіть до церкви ходила – туди якраз привезли ікону, що мироточила, прекрасну. І хто що просив – хто близьким здоров’я, хто дитинку, хто заміж мріяв вийти, хто про батьків нітився… А Ліля, як дізналася про ікону, помчала теж квилити, гепнулася на коліна і ридма, від усієї душі:

– Матінко, – проскиглила, – заступнице, дай мені… популярності.

Ну, Матінка, напевно, плечима подумки знизала, головою похитала – мовляв, от же біднятко, дивне яке у неї бажання. Але Ліля того ж таки дня переглянула оголошення і записалася на річні курси розширення свідомості. І позаяк Ліля внесла всю суму оплати за рік, то була там кращою ученицею. І просто з першого дня всім почала ставити діагнози. Переважно остеохондроз і емоційне вигоряння. І люди вірили. Ну, хто не повірить, що у нього остеохондроз і хронічна душевна втома. І що це не банальне ледарство або небажання працювати, а офіційний діагноз складного захворювання.

А тут якраз ми з Владкою познайомилися з нею, з Лілією. Владка Павлінська взагалі несамовито любила нових людей. Для неї знайомитися з новою людиною – наче нову планету відкривати. Вона запропонувала, підемо, каже, познайомимось. За двісті рублів. І ми пішли. І, звичайно, Ліля спочатку показала, як ложки тримає на собі, потім стала нас лапками м’якенькими, в подушечках і ямочках обмацувати, знайшла у гнучкої, в’юнкої Владки остеохондроз, якого в неї зроду-звіку не було, а мені – в той час мене з відомих причин постійно нудило і я була зеленуватого кольору – мені Ліля ніжно-інтимно прошепотіла:

– Е-е-е-е, матінко, так у тебе невеликий гастритик…

Через п’ять місяців, коли цей «гастритик» народився і Владка стала її, нашого «гастритика», хрещеною, Ліля вже була на піку популярності – пожадливий до одкровення народ вторував до її оселі широченну стежину. І Ліля, котра все ніяк не могла повірити в таку дурість всенародну і у свою вдачу, вже на широку ногу і від усієї душі ставила всім діагнози. Мені шкода, що Владка не бачила, як Ліля брала участь у новітньому телевізійному шоу «Битва екстрасенсів». Ну чиста Солоха. Дебела, з декольте, довгими мерехтливими нігтями, волохатими накладними віями, нахабна, самовпевнена. І пустолоба. Її прогнали просто з першої ж програми, бо вона торочила таке, що ні пришити, ні прилатати. І взагалі, із самого початку нікому не дала й рота розкрити, всіх повчала і верховодила в прямому ефірі, без угаву перебивала і шпетила учасників, дістала всіх так, що ведучий, відомий актор, забився кудись у темний закапелок студії і висунув умову, що не вийде, що або він, або вона. Її випхали, але вона страшенно сварилася просто в камеру, заїдалася зі всіма там дівчатами – помічниками й асистентами, псячилась з іншими такими ж неврівноваженими фахівцями з приклеювання столового приладдя на живіт, а там були дядьки і міцніші, свердла «Бош» та шурупокрути «Макіта» собі на груди ліпили. Так Ліля погрожувала всім і обіцяла повернутися. Наче Карлсон.

Що ж, і такі екстрасенси бувають.

А бувають – зовсім навпаки.

Ось, дивіться – у нас в Карпатах є особливі старі люди – їх називають мольфари – вони хмари вміють розганяти, худобу на ноги підіймати, людей лікувати… Це не ті, так звані медіуми та знатниці, яскраво нафарбовані, виряджені, насуплені всілякі Лілі в чорних летючих довгих шифонових строях на огрядних формах, або величні хвалькуваті красномовні дядьки з висіченими ніби сокирою фізіями і маленькими шахраюватими оченятами, авантюристи, чиї фотографії ми часто бачимо в рекламних розділах газет і журналів та в численних телешоу. Фокусники і престидижитатори, як та давня моя знайома Федя, чи то пак «матінка Федосія», просторікують, у кришталеві кулі вдивляються і майбутнє пророкують, скидаючи все і вся докупи – карму і чакри, поля й хвилі, зілля і змови – артисти! – часто й не розуміючи, чого торкаються, з якими небезпечними силами змагаються, завдаючи шкоди й собі, і людям…

Ні. Мольфари якраз навпаки – пустельники. Їх дуже мало і з кожним роком залишається все менше. Справжні мольфари – ґречні, неговіркі, самотні. А з вигляду – звичайні люди похилого віку. Дідусі. Старці. Рідше – бабці. Без жодних зовнішніх атрибутів. Хіба тільки одяг носять свій, традиційний, без показної яскравої сучасної стилізації – вони і не відають про таке. Носять нехитре вбрання з домотканого рядна, кептарі або овечі кожухи взимку, капелюхи старі в інші пори року. Люльку курять. Немудру їжу споживають. Трави, коріння збирають. Є у них мольфи – предмети, які тільки їм належать, звичайній людині незрозумілі, особливі речі, намолені, заговорені, що лишень до їхніх рук звикли. І з їхньою допомогою провадять мольфари служіння своє. Позаяк, окрім усього іншого, вони – хранителі. Вони – мольфари – чутливі до фаз місяця і зміни напрямку вітру, до звуків лісу та тремтливого мерехтіння води, до терпкого віку лікарського зела, до підземного гулу і до кроків небажаних гостей, до різних ароматів пір року і запахів диму, – усі вони охороняють одну велику таємницю. І ці люди – мовчазні слухачі, все бачать, усе відають, не люблять гоноритися, тобто хвалитися або пишатися, але є у них те, що гуцули називають «погорда» – відчуття внутрішньої гідності, своєї обраності і своєї місії, хоча, як зізнавався один, дідо Іва Алайба, ноша ця тяжка і, хоч ти лусни, її не скинеш. Хочеш-не-хочеш, тягни.

Кебету свою, дар свій, вони передають лише раз, одній людині. Самі обирають – зазвичай єдинокровного родича або родичку, зрідка – чужинця, навчають тихо, потай, і так, що наступник і сам до пори не розуміє, що вже приймає особливу науку. Навчають довго, але коли відчувають свій близький останній перехід – вчать жорстко, виснажливо й наполегливо і, прямуючи в інший світ, наостанок подають руку. Ось воно – так передається головне. І учень, в страху і сумнівах або твердо і впевнено простягає вмираючому мольфару руку, хоче чи не хоче, зобов’язаний тепер зректися свого минулого, облишити всю суєту і стрімкість новітнього життя і благати-випрошувати завчасно щодня прощі у всього живого, позаяк піде колись так само, як і вчитель, – без відспівування, помани і посмертного доброго слова. Та що там руку, досить усього лише торкнутися мізинця вмираючого мольфара, навмисно або, як думають, випадково, ненароком, помилково навіть, а насправді доля його поруч стоїть, просто в плече або в лікоть підштовхує легенько, так – мізинця достатньо – і в перший же повний місяць припаде неофітові виходити на ґрунь, кланятися і просити засвідчити його, нового мольфара, знання його прийняти і вміння на службу потаємну. І молить гори допомогти підпорядкувати йому стихії, відкрити проходи, звести знайомство з такими ж, як він, – відлюдними душами, звірами лісовими і свійськими, птахами і сутностями, звичайними і непосвяченими людьми, які в долині живуть, з з невідомими. І допомогти, якщо до того закликає час, подія або благає душа особливої і гідної людини.

Іноді, дуже рідко, такі виняткові люди народжуються у звичайних сім’ях. Але коли їм належить народитися, світ завмирає – припиняють свій довічний біг зірки, вщухають на землі стихії, і всі живі, не усвідомлюючи цього, раптом, як крізь важку густу воду, спочатку рухаються, опустивши очі, у когось серце раптом зайвий раз вдарить, у когось, навпаки, удар пропустить, хтось здригнеться, хтось раптово прокинеться, а хтось і останній раз зітхне. Птахи замовкають, звірі забираються в лігва. І багатьом тоді здається, що день трапився аж надто довгий. І ось саме в такі, майже непомітні у звичайному суєтному житті миті і народжуються оті, з призначенням. А може бути й навпаки – коли вони народжуються, час на мить застигає і світ затамовує подих. Але тиша настає на світі така дзвінка для того, щоби старі мольфари почули крик новонародженого і знали, з якого боку закликати потім до себе в служіння свого послідовника. Іноді й неприступна для зору довга війна точиться за таких – новообраних, молодих, витривалих, повних довершених сил і могутньої творчої енергії. За тих, кого належатиме навчати, кому мольфа дістанеться і кому руку подавати в лиху свою годину.

Зовсім недавно в Карпатах убили старого мольфара. Він, восьмидесятидвохлітній Міхай, умів багато чого, люди до нього з усієї Європи їхали лікуватися, поради питати, долю виправити. Він усім допомагав, але про нього самого майже ніхто нічого не знав – звідки з’явився, де раніше жив, хто його родина, якщо була, куди поділася. Знехотя говорив він про свою долю. Чим він щедро ділився, так це грою на дримбі. Міхай і сам грав, та й інших вчив, казав, що дримба – інструмент магічний, що він багато чим допомогти може, коли в умілих і добрих руках. Що поле навколо людини дримба чистить, налаштовуючись на вібрації людини, що звук дримби крізь час ходить, центру світу торкається, і чутно його тим, за ким сумуємо ми і журимося. Що викликає дримба духів-помічників, що змінює свідомість мольфара, аби побачив той невидиме й усвідомив туманне та незрозуміле. Що ущільнює вона на кілька миттєвостей хисткі тіні з минулого, щоб осягнути розумом загадки і заспокоїти роз’ятрених. Вбили Міхая, сонячного ведуна і знахаря, вбили жорстоко, встромили ножа в шию старцеві у найтемнішу пору, перед світанком, у його ж хаті. І спадкоємця-послідовника собі він так і не залишив. І місцеві, хто жив по сусідству, кажуть, що вбив його чорний мольфар з лютої помсти і заздрощів і що, вірогідно, це жінка була, відьма. Що увійшла вона легко, нечутно ступаючи, ніж ввіткнула безжально і не вагаючись.

Вони, ці чорні мольфарки, безстрашні, рішучі, вже якщо чого хочуть – зовсім глузд втрачають, жити не можуть, доки справу свою темну не вчинять. Сталося це в повний місяць, а значить, сила білого мольфара перейшла на інший, темний бік, до чорної чаклунки. Місцеві, кажуть, може, й бачили її, жінку цю, та мовчать – бояться її, всесильну, хитру і підступну. Та й на вищі сили розраховують – там розберуться, там усе буде по справедливості, якщо тільки зможе стара сконати. А то он у Дзвончі чаклунка місцева Гутря разів сім піднімалася. Вже зовсім не дихала, а раптом знову звивалася і ревіла, як звір, і волала нетутешньою мовою, наче каміння в роті перекочувала, та начебто в горлі водоспад гримів і стугонів, так благала, руки простягала, щоб хоч хтось допоміг, аби звільнив її, а ніхто-ніхто підійти не наважився. Розбіглися всі, хто навколо був та мешкав неподалік, навіть удома в ту кляту годину не жили, по родичах розійшлися та роз’їхалися, щоб подалі бути, приходили маржину погодувати та обережно дізнавалися раз у раз: померла чи ще мучиться-бідує. І тільки мати тієї ворожки Гутрі стара, а може, то взагалі була її бабця, або тета – себто сестра бабчина, така вже давня та горбата, напівсліпа й глуха зовсім, не боялася, бо старша була в роду, нічого їй не зашкодило б, пантрувала хвору скорботно, простирадлами до ліжниці бідолашну припинала, щоб не скидалася, та травами її гіркими сонними обпоювала.

І була у тої мольфарки Гутрі донька, капосниця Авлентина – її так дивно звали – втекла підлітком у п’ятнадцять ще років у місто, – то посудомийкою працювала в кнайпі для далекобійників на трасі, то на вокзалі прибирала. Як кажуть старі мудрі – людина вона була без жереба й планети, тобто людина без долі, небажана в цьому світі, випадково народилася і нікому не знадобилася. Жила, засмикана, ображена на гіркий талан свій, на роду проклятому написаний, несамовито злоблива на всіх чоловіків і на жінок щасливих та радісних, гарних і розумних, ворогів нажила, як водиться, і повернулася якраз, коли треба було… Брела стежкою до будинку, шалено зголодніла, прикурювала сигарету від сигарети, спльовувала і злостилась оскаженіло зараннє на матір і на майбутнє своє безпросвітне життя, де змушуватимуть працювати з ранку до вечірньої зорі, а вечорами й поготів хоч від нудьги голоси та вішайся. Талапала вона, перекидаючи з плеча на плече сумку з нехитрими своїми пожитками. Увійшла до хати, в каламутному старому дзеркалі злостивим своїм, незвично розфарбованим обличчям та яскравим, як пташине пір’я, нездоровим, неживим клоччастим волоссям ледь відбилася. Грюкнула сердито дряхлими дверима. Увійшла в кімнату, не скинувши старих, сто разів клеєних-латаних кросівок. Зупинилася розгнівана, мовляв, чого кликали, – не те щоб хотіла цього, може, навіть, і не розуміла зовсім, не розуміла, що відбувається, але в останній свій подих дотягнулася-таки мати, звиваючись, прив’язана, дотяглася до руки блудної своєї доньки Авлентини, схопила міцно і притягнула з велетенською силою до себе, пригорнула всю до грудей і так, що Авлентина, не втримавшись, усім тілом звалилася на ліжницю до матері. І осьде Гутря захрипіла, зітхнула – і втихомирилась.

Ну, а потім Авлентина і сама в гарячці билася багато днів – у безпам’ятстві лежала. Але нічого – мамчина тета її відпоїла. І на ноги вже піднялася інша, зовсім інша Авлентина. Рот підібганий, постаріла, але сильна, сувора і начебто мету в житті усвідомила. Головне – що з її поверненням лиха в горах додалося. І самотність її, яка раніше їй не заважала і давала їй свободу, тепер перетворилась на тягар.

Кажуть, поставила вона собі за мету – знайти скарби опришків. І не тільки знайти саме ту печеру Довбуша, куди опришки золото й каміння заховали. Знайти – тільки початок її справи. А знайшовши, і закляття зняти, щоб увійти в схованку і золото привласнити. Опришки ці були гуцульськими повстанцями, дехто говорив, що звичайні грабіжники, які не хотіли на панів працювати, а хто розповідав, що Довбуш і його загони по всіх горах Карпатських від Буковини до Закарпаття були покровителями і заступниками бідних, тому що загарбане у польських панів враз нужденним гуцулам і роздавали. Але, видко, і себе не кривдили, тому схованки свої зробили в печерах. А радник їхній, старий єврейський знахар і чаклун Бен Алізер, що жив на Сокільському хребті, благий ребе, як усі його звали, закляття на таємні печери Довбуша і наклав. Ну, так кажуть люди, а там, хто його зна – є вони, ці печери, чи нема.

Але ось Авлентина, Гутрина донька, бувало, на тиждень-два йшла в гори, шукала щось невідступно, вночі – люди бачили – танці голяка танцювала, курища розводила в різних кутах плаского і великого, як футбольне поле, каменю, навіть на Сокільський хребет сама піднімалася і на Мертве озеро не збоялася – ради питати опівночі. Як баби говорили – у господаря свого. Жага спопеляла її могуча й незборима – хотіла золота, хотіла знати, де є потаємні ті печери та як закляття з них зняти.

Ну то добре. Про неї, про цю доньку Гутрі-босорки, тобто відьми, про цю, як у нас називають, босорниню – пізніше. Навіщо зараз? Поки не треба. Тільки от на вигляд вона – ця босорниня – ну нічого загадкового, звичайна жінка, яких багато. Звичайна така жінка. Тільки погляд вже дуже важкий – душу з тебе виймає і гнітючу тугу наганяє.

* * *

Карпатські мольфари. І білі, і чорні.

Усі вони – дощенту справжні: ті та інші. І спільне в них те, що без цього свого ремесла вони жити не можуть. Як без повітря. І, зрештою, у кожного з них своя місія, яку неухильно слід виконати.

* * *

Якось ми з Владкою відпочивали у друзів у горах і познайомилися з однією ворожкою на ім’я Параска. Владка взагалі любила всяких таких бабусь, ворожіння аби на чому – на картах, на кавовій гущі, на квасолі. Ми з нею потеліпалися в Чорногузи – це село таке під Вижницею – до тієї самої Параски. Вона така була кумедна бабця, моторна, гостроока, буфетницею в колибі працювала, сновигала туди-сюди, все встигала, здавалося, радісна енергія через край бризкає. Так ця Параска поцупила у своєї дочки нареченого і сама за нього заміж вийшла. І тепер донька Параски, слухняна Марічка, повільна, неповоротка, покірна дебела дівиця, цілковита протилежність своєї спритної маленької мамці, називає за вимогою суворої своєї матері колишнього власного судженого, всього на чотири роки за неї старшого, «тато» і на «ви».

– Тату, йдіть вечеряти, – і варенички повагом перед ним ставить, мало не вклоняється.

Та й «тато» відповідає ласкаво, перш ніж під суворим поглядом своєї дружини перехрестити рота перед їжею:

– Дякую тобі, доню.

Ох і балакуча була ця Параска. Глянула на Владку, каже:

– Жійєш як доцентова донька.

– Та ну, – заперечила Владка, і відразу ми перестали їй вірити, бо Параска купилася на Владчину зовнішність і на те, як вона була вбрана. А насправді зовнішністю її обдарувала природа, а костюм, в якому Владка до Параски прийшла, вона насправді сама пошила зі старого маминого плаща. Але поговорили ми тоді чудово – знатна пліткарка була Параска. Ну і знала, звичайно, дещо, недарма ж усе життя в горах прожила.

Ось Владка, скажімо, її запитала, ну добре, ну от є білі, є відьми, а як же розпізнати.

І Параска лукаво подивилася:

– А фостик? Фіст? Га?

Ми з Владкою перезирнулися, й обидві, не змовляючись, уявили собі тітку, у якої з-під довгої строкатої спідниці волочиться лисячий хвіст.

– Та нєєєє, дівчата, малееенький фостик. У відьми хребет трошки довший.

І ще затим сказала, знизивши голос до зловісного шепоту, що відьми, вони – ох і сильні. Вони і в храм можуть увійти, нічого з ними не зробиться. А збираються вони у визначені ночі на Мертвому озері. І можуть людину зранити навіть думкою про неї. От подивилася, нічого не сказала, тільки вцільно йому думку чорну прислала – Все! Людина смутніє, слабшає, крутить її, починає хворіти. А то ж – відьма.

Ми з Владкою, звичайно, не сприймали це серйозно. До якогось часу. А одного разу зустріли Лесю, справжню, з діда-прадіда спадкоємну, вроджену мольфарку.

* * *

У Лесиному житті були постійні неприємності й біди, вона з цим нічого вдіяти не могла, змінити щось була не в силі, терпіла і боролася. Ось вона, наприклад, не лікувала, не ворожила. А могла і вміла. Іноді, бувало, карти кидала. Але Владці м’яко відрадила. Хоча вони товаришували довго, поки Владка у Вижниці навчалася. А одного разу Леся раптом кудись зникла. Доки Владка не пішла від нас, я довго не розуміла, чому жінка, якій на роду мольфарів родинних написано, чомусь не знахарює, не допомагає людям у домашніх справах – урожай врятувати, негоду вгамувати, від страху дитину звільнити, – яку ж роль у цьому тихому і потаємному, важкому, болісному навіть служінні, визначеному ще пра-прабабусею її, яку роль у цьому відіграє мольфарка юна, мужня Леся, яка тільки бідує з того спадку і терпить, нібито чекає.