Kitabı oku: «Персеїди. Нічна повість», sayfa 2

– Клаво, ану бистро накидай мині усюда ув торбочку всю усельодовку, шо в тебе осталася. Давай хутенько!

Ось така в нас сусідка. Відтоді ми називаємо оселедець «усельодовкою».

Оксана скаржиться, мовляв, баба Надя пхається щоранку до їхньої з Женіком кімнати без стуку і все товче: ось коли помру – тоді й будете хазяйнувати. Коли помру, тоді будете садити квіти, де вам хочеться… Або переробляти кімнати. «Ось коли – тоді, коли… тоді…»

– І я не витримала! – сплюнула Оксана. – І запитала…

– Що? – скинулась я.

– Я спитала: «Коли?»

Я визираю Персеїд і в бінокль бачу, як баба Надя тягає по подвір’ю щось, складає на купку. І бачу, що цупить якесь важезне залізяччя просто, з кутка в куток. Туди потягне, погримить, звідти тягне знов, кладе залізяку на попереднє місце. Просто щоб знали, хто тут головний. От же ж невгамовна!..

* * *

Як іноді випадкова начебто річ може змінити настрій, поведінку і навіть стиль життя людини! Сусіди неподалік, на розі нашого кварталу, оселилися нещодавно, але якісь дивні. Дуже непривітні. Їм скажеш «доброго ранку», а вони анітелень. А на обличчі: «Ти хто ващє? З якого района?!»

А нас із Кузьмичем батьки добре виховали, вчили: вітайтеся, місцем поступайтеся старшим у транспорті або в черзі, користуйтеся носовичком, тримайте в чистоті одяг, свої думки і наміри. Тож ми продовжуємо жваво вітатися, чим викликаємо ще більше роздратування наших нових сусідів.

Загалом – ми люди провінційні й не метушливі. Живемо у своєму часовому вимірі. І як же важко мені, коли я потрапляю до Москви! Більшої протилежності моєму спокійному кварталу Сосновому Гаю годі вигадати.

Приміром, дома я виїжджаю на якусь зустріч за п’ятнадцять хвилин і ніколи не спізнююсь. У Москві мене попереджають: якщо зустріч об одинадцятій, – машина заїде за мною о дев’ятій. І нема гарантії, що ми не спізнимося. Зазвичай я буваю в Москві або пізно восени, або взимку. Напевно, через це вона мені здається втомленою, передчасно постарілою, як ото дама, в старому, пропахлому вихлопними газами важкому вологому пальті, – сувора, нерадісна, занепокоєна чимось незрозумілим, – може, нічними погонями, тупотінням, хрипким відчайдушним криком і пострілами.

Я чесно намагалася полюбити Москву: знайомилася з милими, тепер уже дорогими моєму серцю москвичами, ходила до маленьких сімейних ресторанчиків і там теревенила з офіціантами про те-се, тинялася вулицями старого кварталу і якось, потрапивши під сильний дощ, опинилася в натовпі. Тобто мені довелося продиратися крізь потік людей, котрі поспішали з виходу метро. Вибратися звідти не було жодної змоги, бо я ще була й із парасолькою. Як скласти її? Вона ж оберігала мою зачіску, зроблену для зустрічі з читачами! Як мене лише не називали і куди тільки не посилали. А я продовжувала чинити так, як звикла, – перепрошувати.

– Пробачте, – відповідала я на злу репліку.

– Прошу вибачення…

Раптом хтось торкнувся мого плеча:

– Ви це спеціально? – запитав якийсь хлопчина – студент абощо.

– Себто?

– Крутитесь тут у натовпі і просите вибачення. Он вам уже парасольку зламали, за комір вода ллється, а ви все перепрошуєте. Серйозно? Чи це флеш-моб? Ага, прихована камера, так? Ха-ха-ха! Як це я раніше не здогадався, тут десь прихована камера! А для якого каналу знімаєте?

– Та ніі! – у відчаї заволала я. – Мені в метро треба, але я не можу вибратися звідси!

Хлопчина, все ще недовірливо, потягнув мене за руку. У товкотнечі з мого пальта посипалися ґудзики, зачіску було зіпсовано, зате я потрапила досередини.

– Ось так і моя мама, – сказав хлопчик прощаючись, – як приїде, то з усіма готова заговорити. Чомусь вона вважає, що всі будуть такі ж привітні, як вона, і захочуть зупинитись і тут же побалакати, приміром, як садити кущі аґрусу, щоб ягода була велика і прозора…

Отож – про наших сусідів.

Не знаю, звідки вони до нас приїхали, може, з отих місць, де всі кудись поспішають і біжать. Але вони ніколи не садять у себе на подвір’ї квітів, все у них заросло бур’янами. У них немає собаки, а бродячих котів вони шпиняють так, що ті обходять їхній дім десятою дорогою. Його звати Сірожа. А її імені ніхто не знає. Ми всі міркуємо: а як же її звуть? У Сірожі запитуємо: а як звати вашу дружину? А він буркне щось:

– Т-та! Мать її…

Малого запитуємо їхнього, шестирічного:

– Як тата звати?

– Ни наю…

– А маму?

А він:

– Мама…

– А бабусю?

Хлопчик розпливається беззубо:

– Таїсія… Данилівна. А дідуся – Іван Прокопович.

Він, до речі, у бабусі й дідуся живе, трохи далі, на паралельній до нашої вулиці. Хороші в нього бабуся і дідусь. Вони – батьки отого Сірожі. І дуже потерпають, що у них такий синок і така невістка. Хлопчик – їхній промінчик надії.

Прокидаються ці двоє – Сірожа та його половина – десь о п’ятій ранку. А позаяк уся наша невелика вулиця Сосновий Гай стоїть над водою, то звуки чути добре, надто з відчинених вікон. Ми вже всі навчені не галасувати, знаємо, де в кого діти сплять. А наші сусіди не церемоняться.

– Бубубу… – це його хрипкий голос.

– Вявявяяааа! – її істеричний.

– Бубубубу… мать… бубубу, – знову він досить благодушно.

– Вявявявяаааа!!! – злостиво вона.

Раптом дзенькіт скла, гуркіт, крики, стукіт якихось предметів… Тиша.

– О! – його голос. – Догавкалась?

І спершу тихий, а потім дедалі гучніший сміх з усіх відчинених вікон нашої невеликої вулиці Сосновий Гай. До слова, тут немає жодної сосни. Слід би посадити.

Хлопчику їхньому ми нещодавно подарували бумеранг. Оте мисливське знаряддя аборигенів маорі навіщось надіслали моїм дітям із Австралії – гарний, яскравий, розмальований фігурками людей, тварин, птахів. Справжній і, як належить, вигнутий бумеранг. Але нам він навіщо? – ми проти полювання. Віддали хлопчику. Причому цей бумеранг справжній, не сувенірний. А Сірожа – пияк і нероба – відібрав його у сина. Погратися. А що іще чоловікові робити – часу вільного досхочу. Випив уранці і, як каже Жванецький, весь день вільний. А тут хоч якесь заняття – бумеранг жбурляти.

Два тижні Сірожа упевнювався в тому, що бумеранг, як заведений, – справді повертається і при цьому гамселить його щосили куди трапиться. Повертається і повертається, куди не кинь, як не кинь: і по низу кидав, і по верху кидав. І ви подумайте: навіть утікав від отого бумеранга (ну чисто тобі спецназ у джунглях!), однаково той наздоганяв і поціляв точно в тім’я! Сірожа вже і петляв, і за дерева ховався, але щойно висовувався глянути, а бумеранг його наче підстерігав – ось і я! – і методично вставляв у табло.

– Оце штукенція! – нахваляється на вулиці весь у синцях і саднах Сірожа. Навіть пити припинив, продовжує тренуватись. Дружки заходять: що воно таке? Вельми азартна гра. Ми з вікна часом бачимо, як вони граються – Сірожа та бумеранг: важке сипле дихання, стрімке тупотіння, легкий свист, м’який удар і досадливе:

– О-йоооо!!!

Ми, щиро кажучи, вболіваємо за бумеранг…

А ге-е-ен там, трохи далі – світяться вогники заводу. Дуже активно працює завод, адже попит великий. Бо завод лікеро-горілчаний. І будиночок поблизу стоїть непримітний – Михайла Мухи.

Коли Михайло Муха мав відлетіти літаком у якесь прекрасне далеке, він виставив на продаж свій будинок. Ну така непоказна хатка – подвір’я нема, садочка нема, лавиці і тієї нема. А ціна – ого!

– Мухо, ти здурів? Отака ціна за цей сарай? – питає хтось.

– То не купуй… – ліниво огризався Муха.

– Так я й не купую, – ображався котрийсь і йшов геть.

А якось Бардіяш, сусіда, прийшов. Гадав: я хитрий та пронирливий.

Михайло Муха йому й каже:

– Чого мнешся, Бардіяше, не пошкодуєш. Буду відлітати, – пошепки додав Муха, – щось покажу. Ти купи-купи, Бардіяше, не будь дурнем!

І Бардіяш купив не думаючи. Бо таки був дурнем.

Ну я ж отого Бардіяша знаю. Він був моїм однокласником. І, оцінюючи навіть не його знання, а його дивні витівки, наш математик Володимир Іванович казав:

– Між тобою, Бардіяше Василю, і здоровим глуздом – сто тисяч кілометрів шляху по бездоріжжю. Ви ніколи не зустрінетесь.

А тут саме мати Бардіяша, яка подалася на заробітки в Італію, хотіла вкласти зароблене у нерухомість. Але обов’язково порадитися з нею. Само собою, Бардіяш і порадився. З Михайлом Мухою.

І останнього дня, коли таксі вже очікувало Михайла, той повів Бардіяша… до свого підвалу.

У темному сирому підземеллі зі стіни стирчала якась тоненька трубочка. А під трубочкою на старій табуретці – трилітрова скляна банка. У банку пові-і-і-ільно так капало.

– Три краплі… – таємниче прошепотів Муха. – Три краплі за хвилину. Боронь Боже, і не більше! Чуєш, Бардіяше? А то буде непереливки! Ти бачиш – трубочка заклеєна, тут малесенька дірочка. Натікає трилітрова банка за день. Цього тобі – досить. Якщо починає крапати більше… – Муха навіть злякано заплющив очі і притис долоні до щік. – Отож заклей трубочку і рахуй. Тільки три! За хвилину!

Бардіяш понюхав. Із банки виразно пахло чимось спокусливо-знайомим. Спиртом.

– То ти втямив, Бардіяше, – втовкмачував Михайло Муха, – подивись! Ти втямив? Глянь сюди!

Бардіяш подивився, та очі його вже десь мрійливо гуляли.

– Питання є? – наостанок кинув Муха. – Тебе цікавить – звідки?

Бардіяш заперечно похитав головою.

Ех, Бардіяше, Бардіяше! Де був твій здоровий глузд?.. Мав-таки рацію Володимир Іванович, ох мав!..

– Заклинаю, а то буде погано! – голосно з вікна таксі пригрозив Михайло Муха. – Заклина-а-а-а-а-а-аю-ю-ю-ю-ю-ю… Тільки три-и-и-и-и-и!.. – Машина заревла і понесла його в прекрасне далеке…

А Бардіяш прожогом кинувся додому, зібрав весь порожній посуд: банки, каструлі, навіть вази з серванту. Відніс усе до підвалу, дістав складаного ножа і… продлубав у трубочці більшу дірку. Звідти щедро полилося.

Десь за добу майстер цеху лікеро-горілчаного заводу «Буковинське свято» ошелешено виявив чималий витік спирту. Дирекція викликала міліцію. Слідча група запросила двох робітників, вони виколупали кілька плиток у цеху, і слідчі побачили непомітну на перший погляд «ліву» тонку трубку, вона й привела їх до сусіднього, непоказного будиночка за хирлявим плотом. А далі вже – справа техніки. У підвалі будинку було виявлено п’янющого Бардіяша, і доки він проспався, отямився і протверезів, Муха, що його напоумив, уже відлетів. А бідолашний захланний Бардіяш тепер сплачує чималий штраф…

* * *

Знаєте, який прекрасний хлопчина мешкає в сусідньому будинку? Він-бо напевне спить уже. Вродливий, розумний, вихований, спокійний Сашко.

Отой Саша днями освідчився Даші.

Даша відмовила, пояснила, що ще не готова.

Хлопчина дуже страждав. Три дні нікуди не виходив, сидів удома, шепотів:

– Ох… Ця Даша… Ніколи й нікого не полюблю більше!

Даша, звісно, також переживала, навіть сльозу пустила, бо відмовляти такому хлопцеві – тяжко… А Саша – дуже хороший.

Щоби втішити невдатливу наречену, Сашині батьки подарували Даші до її колекції Барбі нового покоління. А Дашині батьки подарували Саші книжку. Вони-бо знали, що хлопчина у свої п’ять років дуже любить читати…

Розділ третій
Поштові історії

Час – категорія відносна. Особливо коли сидиш сама, а навколо тебе хлюпочеться ніч. Хто знає нічні почування – зрозуміє. Хоч вчора, чи сто років тому – однаково. Охайно складаєш пам’ять, як газети 1914 року з портретами вродливих сестер-жалібниць та шляхетних офіцерів царської армії зі старої скрині з округлою кришкою та металевими кутами. Як вирізки з журналу «Огоньок» часів перебудови з публікаціями ще вчора опального, але улюбленого Довлатова.

Дев’яності. Непевні часи. Шахраї, авантюристи, усілякі доморощені цілителі та екстрасенси. Часи віялових відключень світла і нічних жахів, несподіваних і шокуючих новин.

Це тільки згадати: вчителі отримували зарплатню… горілкою! А старшокласники ці ящики з горілкою розвантажували на шкільному подвір’ї. Та бідолашні педагоги, принижено мотаючись містом у пошуках збуту отієї «зарплатні», все одно працювали на совість – їхні вихованці вступали до найкращих вишів країни. А люди вірили в краще, бо хотіли чудес.

І чудеса не забарилися. Після перебудови раптом потягнувся тоненький потічок листів з-за кордону. І ніде правди діти – бувало, що й невеликий спадок хтось отримував. І що далі, то більше відкривалися горизонти. І з часом хлинули до нас потоки кореспонденції – елегантні конверти з логотипами різноманітних адвокатських контор. Листи на гербовому папері з печатками, а головне – з цифрами, цифрами… Місто наше в буремні часи ще позаминулого століття повсякчас хтось захоплював. То одні через місто біжать, то другі скачуть, то треті йдуть. І влада змінюється й змінюється. Як не одна влада прийде, то друга приваландається. Мабуть, під п’яну руку якогось розпорядника наше місто на три райони поділили. Людям це неабияк набридло – не життя, а хованки: ховайся сам, урожай ховай чи нажите-накопичене. Одне слово, почали виїжджати, хто куди емігрувати.

А в дев’яності заходилися розшукувати по світах своїх рідних. Хто сам, а хто й через компанії та адвокатські фірми. І потяглися до моєї мами прохачі – перекладіть з англійської чи на англійську. (Тоді у нас ще не було бюро перекладів, допомагали по-сусідськи, безкоштовно. Мама – за «велике спасибі, мадам Гончарова, щоб ви були здорові», а я – за «Дай Боже тобі, Марусенько, жениха щедрого і вродливого».)

Містом поповзли чутки, що родичі емігрантів отримують з-за кордону посилки з подарунками, гроші і навіть спадщину!

Отак уже знайома нам баба Надя опинилася першою в цьому списку, але далеко не останньою.

Скільки вона попоходила до моєї мами – перекладати листи аж із Канади! Чи писати зворотні. Опасиста, із ціпком (уже тоді – дуже похилого віку) і завжди в супроводі маленького, такого ж старезного песика із сивою мордочкою. Вони ледве підіймалися до нас на другий поверх, перевалюючись, як качечки. «Тут сиди…» – кидала собаці баба Надя і, хрипко дихаючи, довго роззувалася, знімала чуні, залишаючись у великих грубих плетених шкарпетках. Проходила до кімнати, зручно всідалася. Переводила подих, мама приносила їй воду. Трохи відхекавшись, баба Надя лізла до своїх численних, вдягнених одна на одну кофтин, діставала елегантний блідо-блакитний конверт. Мама розгортала лист, написаний на хрусткому напівпрозорому папері, і починала перекладати:

– «Дорогі тітко Надю, дядько Іване, небожі Колю, Ромо, Женю, Мар’яно і Христино…»

– А чо моїй старенькій мамі (дай їй Бох здоровічка) не пишуть «здрастуйте, шановная двоюрідна прабабусю Оляно»? – втручалась баба Надя.

Моя мама знизувала плечима.

– О! – обурювалась баба Надя. – Усім «здрастуйте пожалуста», а мамі – нє.

– «Ми отримали від вас хустки з квітами, з орнаментом – червону і чорну, з китицями по краю, і навіть заплакали, які вони гарні…» – продовжує перекладати мама.

– Дааа, – провадить баба Надя, – і я плакала, коли їх діставала. Такі гроші вбехала!.. А вони мінє шапки якісь прислали, самі, навєрно, й в’язали. А ще – хрестики пластмасові зелені. От куда я хрестика того вчеплю зеленого? Батюшка наш спугається того зеленого хрестика…

– «Ви такі люб’язні… – продовжує моя мама (її витримка просто вражає). – Запитуєте, що нам надіслати? Ми би просили надіслати нам три низки коралів на згадку про нашу українську юність, якщо це буде вам не надто дорого».

– Буде! – грюкнула баба Надя. – Ще й як буде дорого! – Ти ба! А чо вони ніколи не спитаюцця, шо вам прислати, тьотю Надю? Щось, може, мериканське з їхнім орнаментом і з китицями? Ану пиши давай, – баба Надя рішуче тицяє спрацьованою важкою долонею в листа. – Напиши, шоб прислали Женіку джекси.

– Що-що?

– Ну штани такі. Джекси чи як воно.

– Джинси? – уточнює мама.

– Мо’, й джинси… – відгукується згідливо і стомлено баба Надя.

Мама розкладає аркуші для листа, дивиться на бабу Надю запитально. Обличчя бабине стає урочистим, напруженим і ледь розгубленим, немовби вона готує промову на трибуні:

– «Драстуйте, дорогі родичі Ненсі, Дороті і твій, Дороті, син, – мій внучатий небіж Брендон, який робить у банку…» – вираз обличчя баби Наді стає звичним, і вона додає сварливо: – Шо, уже не може своїй мамі й коралів купити? По всьому світу мотається, а коралів матері не може привезти? – І додає замислено: – А мо’, й нема коралів ніде… Тіки у нас і ростуть…

Мама намагається не заглиблюватись у технологію добування та вирощування коралів, а пише далі під диктовку:

– «А в огороді у нас є всьо. І цибуля, і часник, і морковка, і картошка, і кукурудза. І ще цибуля є…»

– Про цибулю згадували вже, – додає мама необережно.

– Де?! – витягує шию баба Надя, суворо вирячившись на аркуш із незнайомими їй англійськими словами. – Нічо не писали! Нічо не згадували про цибулю!

Мама зітхає і виводить на аркуші «…and onions again».

– Я ж отако грядки по порядку говорю! – нетямиться гостя. – Ану давай перевіряй: отут-о у мене морковка… Написала?

Мама слухняно киває.

– Отут у мене картошка, отут-о – кукурудза, а он тамо, – баба Надя киває в уявну далину, – за грушкою – цибуля і часник. Написала?

– Написала, – зітхає мама.

– О! Я ж усе помню, де у мене й шо. Ти хоть би зайшла коли або своїх дівчат прислала. Я тобі дала б яблучок, і таких, і таких. Ще й морковки дам. Ти ж усьо на базарі купляєш? О-оот. Цибулі дам, всьо равно ж пропадає цибуля, стіки посадила, і там, і там, де місце свободне було. І петрушки дам. У мене ж така кучерявенька, запашнаааа, ух, у борщ і добра! А борщ я варю знаєш як? Беру кугута…

– Може, листа допишемо? – перебиває мама.

Обличчя баби Наді спохмурніло, вона відкашлялася і урочистим голосом продовжила:

– «Дорогі небоги, от ви питали, як дід Петро себе чуствує? Так у діда Петра з ногами…»

Мама чекає продовження.

– Пиши, – командує баба Надя, – но-ги.

– Що «ноги»? Болять? Мучиться з ногами?

– Та не то шоби болять, – знову виходить баба Надя з образу і відкидається на спинку стільця, – так, на погоду коліна крутить. От знаєш, на погоду, крррутить, крррутить. І в мене крутить. У тебе крутить, нє? Так ти ж молода. А у мене крррутить, хай йому біс… Пиши: не болять ноги ні в кого. А то подумають, шо я жалуюся. «І пришліть нам уже ті джекси для Женіка, а то він кожен день просить. Якшо, канєшно… Канєшно, якшо зможете…» – вона бухкає важкою долонею по столі: – А нічо не захочуть! Нічо не зможуть! Жадні. От у мене, – баба Надя знову порпається в нетрях свого вбрання і витягує складений аркушик з мірками: ширина, довжина, зріст – і раптом дратується: – От іще той Женік, слухай! Оце треба мені так уніжатися, просити якісь штани? Боооожечки. Ну, давай, читай, шо ми тут насочиняли з тобою.

Мама читає листа баби Наді її небогам, перекладаючи з англійської. «Здрастуйте, дорогі небоги Ненсі, Дороті і твій, Дороті, син, мій внучатий небіж Брендон…» Баба Надя киває, іноді підозріливо дослухається, невдоволена – мовляв, не так вона казала. Тоді погоджується: от, як доладно мама написала про джинси! З її благословення мама підписує конверта, баба Надя слинить його і заклеює. Потім ховає в якійсь потаємній кишені, підводиться зі стільця, переходить до передпокою, із зусиллям взуває свої чуні на набряклі ноги, важко ступаючи, вибирається з квартири, постукуючи ціпком. «Зі скрипом» встає її старий сивий песик, і вони поволі спускаються удвох та йдуть геть – до наступного листа.

– Мам, а баба Надя тобі платить?

– Нє-а, – ніяковіє мама і виправдовується: – Ну вона ж лише раз на місяць, а то й на два приходить.

– Але ж сидить по кілька годин!

Мама зітхає і розповідає, як колись бабуся Олександра, тобто мамина свекруха, прийшла з базару і принесла відро дрібних, з чорними цяточками абрикосів. Мама навіть обурилась: кругом гілля ломиться від соковитих солодких абрикосів, а бабуся принесла щось таке, що тільки викинути.

– Мамо! – вигукнула до неї. – Навіщо ви купили цю гидоту? Вони ж дрібні, червиві. Нехай хоч і дешеві.

Бабуся втомлено присіла за стіл під горіхом на подвір’ї.

– Дитинко… – так пояснює мамі. – Вона така старенька, ота бабуся з її абрикосами, що їй ті п’ять карбованців просто так треба було дати. Без абрикосів.

І я розумію, що мама згідно із настановами моєї бабусі витрачає дорогоцінний свій час на бабу Надю просто так. Бо та старенька, спрацьована, втомлена і хвора.

– Ну що? – запитала мама наступного разу. – Купили коралі своїм небогам?

– Та купила… – баба Надя похнюпилась, водить палицею по підлозі.

– Дорогі? – поцікавилась мама.

– Та нє.

– А скільки?

– Та рубіль. Одна нитка – рубіль. У магазині намисто було. Подивилась – красне, значить, коралі. Та й купила…

Отож баба Надя таки метикована виявилася, домоглася свого. І «джекси» Женіку надіслали «мериканські», і Женік потім до Америки поїхав. І на роботу його там влаштували. І грошей він звідти привіз, і машину купив. І свою частину спадку баба Надя отримала з Америки – будинок купила.

Отож зараз баба Надя ходить подвір’ям і ніяк чомусь не вгамується – бурчить і бурчить. А я сиджу на даху і тішуся, яка вона все ж таки дивовижна! Живе і жити не набридло, ще й чепуриться на базар. У свої дев’яносто. Оце б вона ще й правнуків на колінах поколисала! Хочеться гукнути:

«Агов, бабо Надю! А чи нема у вас ще коралів?»

Та боюся налякати. Нарешті гримнули вхідні двері, світло у будинку згасло…

* * *

Якось пізнього вечора до нас у вікно постукали – обережно і чемно, проігнорувавши дверний дзвінок. Так раніше стукали сусідам у селі. Це зараз електричні дзвінки з музикою із П’яццоли навіть на хвіртках, а в ті часи… ну, як я казала.

Отже, хтось тихенько постукав у вікно. Я виглянула. Дідусь, ветхий, гладенько поголений, у сорочці, застебнутій на всі ґудзики просто під горло, видно, що готувався. Чепурний маленький сивий дідусь із бородою, присоромлено й зніяковіло простягнув мені елегантний конверт – брудний, зіжмаканий, поцяткований печатками і штампами. Конверт явно побував у багатьох руках, мандруючи різними країнами. На ньому виднівся якийсь логотип, майже заклеєний марками, та ім’я адресата: містер Щербанюк Микола, що мешкає в селі Синжер Чернівецької області. А позаяк село Синжер 1949 року перейменували на Жилівку, то лист, не знайшовши адресата, вирушив назад до Канади, а звідти наполегливо, наклеївши нову марку, його відіслали знов у Синжер. Доки комусь із поштарів не спало на думку заглянути в старі довідники і докопатися, що Синжер – це Жилівка. І що адресат Щербанюк мешкає в тому ж таки будинку і на тій самій вулиці, як указано на конверті. Маленький дідусь (як невдовзі з’ясувалось, той-таки містер Щербанюк) пошепки, озираючись боязко, попрохав: «Перекладіть листа з Канади, але нікому не кажіть, бо ще заберуть… Як космополіта, по статті. Десять років без права листування…»

– Я, щиро кажучи, навмисно приїхав до вас під покровом ночі, – прошепотів дідусь, себто містер Щербанюк. – А то дивлюся – лист по-іноземному написаний. Хто зна, раптом шпигунство пришиють абощо. Страшно злякався.

Дідусь обережно присів на краєчок стільця і аж хитнувся, ледь не звалившись набік, коли я нахилилася над ним із маленькою тацею з чаєм з пиріжками.

– Ой, ні-ні-ні! – злякано відмахнувся дідусь. – Ви мені перекладіть оту-то-о, і я побіжу.

Я розгорнула листа і почала читати вголос:

«Шановний містере Щербанюк!

Я, Джон Леман, адвокат страхової контори „Леман і сини“, змушений із сумом сповістити, що ваш родич Дмитрій М. Щербанюк упокоївся з миром у віці 97 років і похований у місті Ванкувері на кладовищі „Mountain View“.

У 1938 році містер Дмитрій М. Щербанюк оформив у нас в конторі „Леман і сини“ страховий поліс на суму один долар Канади. За час дії страхового полісу містер Дмитрій М. Щербанюк полісом не скористався і упокоївся з миром, а сума страхування – 238 доларів мала бути виплачена вказаній у полісі сестрі містера Щербанюка, Дарині М. Щербанюк, або її спадкоємцеві Миколі Щербанюку, якщо такий є».

На цьому місці лякливого містера Щербанюка здолала гикавка і вже не попустила до кінця візиту.

«Джон Леман, – продовжила я читати, – адвокат „Leman and sons“, розшукує місіс Дарину М. Щербанюк або її спадкоємців для надсилання їм суми в 238 доларів Канади за страховим полісом містера Дмитрія М. Щербанюка».

– Гик! Аааа… – чи то охнув, чи то зітхнув дідусь Щербанюк і раптом різко схопився й підбіг до вікна. Склав долоньку козирком до чола і пильно подивився в завіконну темінь – чи не стежать за ним невсипущі «лицарі щита і меча»?

– Он воно як. Гик! Он же ж воно як! Долари. Гик! Канада! Пов’яжуть! Авжеж, пов’яжуть мене! Гик! Гик! – у відчаї бурмотів він, нервово здригаючись.

Відтак присів на краєчок стільця, сліпо водячи руками по колінах, повторюючи:

– Он воно як. Гик! Он воно як!..

«Якщо ви, – продовжила я перекладати, – підтвердите копіями своїх документів, що ви є Дарина М. Щербанюк або є прямим родичем Дарини М. Щербанюк, Миколою Щербанюком, нам буде приємно (саме так і було написано) перерахувати цю суму у валюті Канади або у валюті вашої держави (враховуючи конвертацію та банківські видатки) на ваш банківський рахунок або на вказану вами поштову адресу.

„Леман і сини“ висловлюють свої співчуття родині покійного. Rest in peace».

– Гик-гик-гик! Божечку! Гик!!! – заволав новоспечений містер Щербанюк. – Шо ж це діється! – він раптом рясно спітнів і заходився обмахуватися великим картатим носовичком. – Який іще рахунок? Ой, Боже, навіщо воно мені? – ще більше злякався містер Щербанюк, уявляючи, що йому доведеться посвячувати у свою «шпигунську діяльність» не лише нас під покровом ночі, але й, можливо, пошту та всю банківську систему країни!

Він схоплювався, завзято хрестячись на портрет Сергія Рахманінова над роялем, червонів, блід… Я вже потерпала, що він зараз гепнеться тут у мене у вітальні, подумки примірялася, де його вкласти, щоби він отямився і відлежався до приїзду швидкої.

Утім, треба визнати, дідусь виявився кмітливий (ще довоєнного гарту). Трохи поміркувавши, він одразу ж вигадав обхідний шпигунський маневр:

– Доню! – жалісно витріщився він на мене почервонілими очима. – А напиши їм, щоб вони гроші надіслали… тобі, га? А я прийду отак само. Під покровом ночі. Та й заберу. Ти не думай… – дідусь притис свій зіжмаканий картатий носовичок до серця, запобігаючи моїй відмові і передбачаючи доводи, які я можу навести. – Я тобі, як чесному громадянину, як комсомолці, ти ж комсомолка? Я тобі дуже довіряю. Обличчя у тебе чесне. І чоловік твій точно ж не краде. Ти ж не крадеш? – запитав містер Щербанюк у чоловіка мого, що нагодився. Той швидко й заперечно захитав головою: мовляв, нє-нє-нє, не краду я, дядьку! – І знаєш що? Я дам тобі скількись отих доларів, поділюсь! – містер Щербанюк заусміхався радісно-обнадійливо.

На заперечення, що гроші можна отримати тільки на свій паспорт, дідусь зажурився, припинив схоплюватись і хреститись, а, навпаки, міцно вилаявся, вочевидь уявляючи, як він, такий старенький вже, йде по етапу. На наші запевнення, що нині – інші часи і ніхто його нікуди ні за що не потягне, він відмахувався. Містера Щербанюка, здавалося, закинула до нас машина часу із тридцятих або сорокових років. Ми навіть занепокоїлися: чи знає він, що Друга світова вже скінчилася, що Сталіна, Хрущова та Брежнєва вже давно немає на світі. Коли він таки погодився випити чаю і зайшла мова про Європу, ми повідомили, що Берлінську стіну розвалили. У нього був такий шок, що його ледь трясця не вхопила! Він сплескував долонями, не випускаючи з рук свій рятівний картатий носовичок, і все повторював: «Он воно як! Он же ж воно як!»

Коли він зник, як тать уночі, так само тихо, як і з’явився, син Данило, дивлячись йому вслід, замислено запитав сам до себе:

– Цікаво, а він узагалі в курсі, що Гагарін у космос полетів? А якби він дізнався, що американці були на Місяці, що б із ним було, га?

Десь через рік я зіштовхнулася з ним ніс до носа в поліклініці. Привіталася. Проте містер Щербанюк на привітання не відповів, удав, що бачить мене вперше. Посидів із відсутнім виглядом, пововтузився, поколупав оббивку стільчика, дістав звідкись картатий носовичок – витерти спітнілого лоба, потім раптово підхопився і накивав п’ятами.

Так я й не знаю – отримав він свою спадщину, чи відповідальні адвокати «Leman and sons» і досі розшукують спадкоємців містера Дмитрія М. Щербанюка. Утім… Я певна, що не відповів, не отримав. Інакше знову прийшов би до мене – папери оформити.

* * *

І ось іще…

Якось задзвонив мій телефон. Чую тоненьке старече, із деренчанням у голосі:

– Емм… Це хто?

Зітхаю приречено, називаю ім’я. Я її завжди впізнаю. Ну що чекати від бабусі, котра гадки не має про правила розмови по телефону? Вона, шанована вчителька зі стажем у сорок п’ять років, коли телефонує кудись, спочатку суворо запитує: «Хто це?» І всі (включно з начальником міліції та головою виконкому) ніяковіють, наче школярі, і сором’язливо та розгублено називають своє прізвище. Лише я, до речі, зі всієї цієї компанії притьмом кидаю слухавку.

– Емм… Це Василіса Семенна. Знаєш? Добре. Лист… тут прийшов… Перекладеш?

– Як же я його перекладу? Він же у вас – а я вдома.

– Я погано ходжу, приходь краще ти до мене.

– Зараз я не маю часу. Може, коли гулятиму з дитиною увечері…

– Давай я тобі прочитаю? Я ж учителька зі стажем сорок п’ять років, – продовжувала слухавка, що не терпіла заперечень. – Тут дивись, що тут написано: бузінес… неус… оф…

– Щось я не впізнаю англійської. Може, це інша мова?

– Ну як то? Я ж бачу, що англійська. Усе надруковано красиво, на блакитному гладенькому папері.

– Ну, не знаю. Якщо надруковано. Може, це спадщина якась вам надійшла… – необачно бовкнула я.

– Я-як-як ти сказала?! – голос Василіси Семенівни зміцнів.

– Ні-ні, це лише припущення… – позадкувала я. – Просто інколи у нас тут трапляється, що отримують офіційні папери, а там…

Слухавку на тому кінці кинули. Через кілька хвилин, розвішуючи на сушарці дитячі речі, я почула істеричний гавкіт собак, а тоді побачила у вікно, як щось стрімке і велике у хмарах пилу завертає до нашої спокійної затишної оселі.

Баба Надя, виглянувши з тераси, приклала долоню до чола і прокоментувала:

– Шось суне…

Справді «шось» квапливо сунуло. Просто до мене.

Захекана Василіса Семенівна із дулькою-пучком на потилиці, в блакитному халаті, у криво застебнутій кофті та домашніх капцях, стояла на порозі, тримаючись рукою за горло (їй явно бракувало повітря). А другою простягувала мені під ніс блакитного конверта.

Всадовивши настирну гостю, я прочитала листа під її нетерплячим поглядом і репліками: «Ну що там, га? Скільки, га?» Лишенько, як же мені було її жаль! Вона стрімголов мчала до мене, вважаючи, що коли Федоренки отримали спадщину і Гульпаки отримують допомогу від їхньої багатої конфесії, то раптом і їй щастя привалило? І вже десь на краю її планів і мрій вона прикинула, як розподілити гроші. Якщо буде стільки-то – половину синові. Або й не віддасть, бо невістка така жаднюча, усе їй мало, все’дно розтринькає на всякий непотріб. Ні, вона сама. Купить синові машину – разом поїдуть і виберуть…