Kitabı oku: «Ключ від Королівства»
Розділ перший
Оберон
Усе почалося в листопаді, темного дощового вечора. Точніше, це був не зовсім вечір – тільки п’ята година. Улітку о такій порі ще загоряти можна. А тут – темрява, холод, з неба сіється чи то мряка, чи снігова крупа.
У мене за плечима – важелезний шкільний рюкзак, бо сьогодні було сім уроків, а ще до того ж я взяла й у бібліотеці дві книжки. Важив клятий рюкзак кілограмів десять, як у туриста. Не розігнешся.
От я й вирішила під’їхати додому тролейбусом.
Чекати довелося довго. Сновигали переповнені маршрутки – люди в них стояли, скоцюрбившись у проході. На зупинці зібрався натовп, я вже шкодувала, що відразу не подалася пішки. І тут підійшов тролейбус – напханий, як бочка з оселедцями.
У тролейбусі голосно лаялися.
Я так і не дізналася, через що веремія зчинилася. Там їхала циганка із циганчатами – може, вони образили цю тітку, чи тітка сама до них причепилася… Та коли двері відчинилися, циганчата посипалися, як із мішка. А тітка вискочила на тротуар і залементувала на всю горлянку:
– Ану геть, щенята! Щоб вони вам здохли! Щоб ви всі повиздихали!
У мене аж мурашки забігали по шкірі, Господи, чого так кричати? От і біологічка наша теж… Коли почне горланити, мені хочеться втекти кудись і сховатися або щезнути з цього світу. Ненавиджу біологію…
А ця тітка репетувала у стократ гірше, ніж біологічка. І мені захотілося не сховатися, а… Отак підійти і струсонути її за комір чи що… Так я ж до коміра не дотягнуся, вона он яка дебела, а я – від горшка два вершка…
Натовп від лайливої тітки сипонув увсібіч. А я… підскочила і…
Дати їй прочуханки? Ні, вона ж тільки ще більше розлютиться. Я просто глянула їй у вічі і сказала:
– Тітко, не треба так сердитися… Не можна…
І рукою провела, наче запітніле скло витерла.
І раптом тіло моє від потилиці до п’ят взялося сиротами, а в голові щось перемкнулося. Сама не знаю, як воно вийшло, але… Тітка враз змовкла, очі, ще мить тому затьмарені ненавистю, кліпнули. Вона наче прокинулася. Як ото з неї зірвали чорну полуду, і вона побачила ліхтарі, людей, мене…
Я швиденько розвернулася і, насунувши на голову каптур, щоб нікого не бачити, побігла вулицею додому. Чи й не діло – дві зупинки…
Серце в мене калатало, як навіжене: я завжди, коли встряю в якийсь скандал, потім шкодую. Ну навіщо мені ця тітка? Зрештою, вона ж не на мене кричала…
З неба, як і досі, мжичило, і я поступово стала заспокоюватися. Вогні від ліхтарів відбивалися на мокрому асфальті, такі собі дві світлі низки: одна вгорі, друга – під ногами. І я зовсім було заспокоїлася, аж раптом зауважила: хтось іде за мною слідом…
Спершу відчула – щось не те. Раз озирнулася, вдруге – не відстає, іде.
Тоді я перетнула вулицю й зайшла у найближчу крамницю. Тинялася уздовж прилавків, розглядала, що скільки коштує, уже й продавці почали позирати. Минуло скількись часу. Я вийшла…
Ні, ви бачили таке? Он він стовбичить біля кіоска навпроти, буцімто мінералку вибирає…
Мені зробилось лячно. А потім я глибоко вдихнула і подумала: чого боятися? Ще не пізно, на вулиці людей повно, он міліцейська машина проїхала. Що мені до цього чолов’яги? Але мимохідь зиркнула.
На вигляд – років сорока. Хоча плечистий і високий, але на «качка» не схожий. Борідка акуратна така, коротко підстрижена. Куртка-пуховик. Начебто пристойна людина. І чого він до мене прилип?
А тут ще плечі від рюкзака ниють – вже несила терпіти. І живіт аж судомить. За весь день тільки й зжувала, що бутерброд із сиром та «чупа-чупс» у буфеті.
Черевики вогкі – ноги змерзли. Треба додому швидше, бо о шостій мати прийде і, якщо мене не буде, дасть прочуханки.
А з іншого боку – ліхтар у нашому дворі вже третій день зіпсований. У під’їзді може й не трапитись нічого. А ще ж і ліфт. А раптом цей дядько за мною в ліфт заскочить?
Може, зачекати матір біля гастронома на розі?
І тут я розізлилася. З якого це дива я – втомлена, змучена, голодна (а мені ще й уроків стільки вчити) маю отут стирчати під дощем через якогось чмиря?
Я розвернулася і… пішла йому назустріч. Думала, він пройде мимо – еге, витріщився просто на мене!
– Чого вам, дядьку? – кажу грубо так. (А як із ним іще розмовляти?)
Думала, він здивується: мовляв, що таке, я іду собі в своїх справах…
Та він навіть прикидатися не став:
– Треба поговорити.
Я від такого нахабства трішки злякалася. І раптом він як ухопить мене за лікоть, як смиконе кудись – я ледве на ногах устояла! (А може, й гепнулася б, якби він мене не втримав.)
У цю мить повз нас на повній швидкості прогуркотів тролейбус, у калюжу колесами – гуп! І те місце, де я щойно стояла, обдало брудною водою, ніби з поливальної машини.
Незнайомець мене відпустив.
– Ходімо, – каже.
Я поправила рюкзак – здається, неначе кілограмів сто важить. Ну, що тут вдієш?
Я попленталася поруч. Точніше, я пішла собі додому, а він зі мною – нога в ногу. Не відстає. Але мовчки.
Я не витримала:
– Ну, кажіть уже!
– Що?
– Починайте!
– Та я й не знаю, з чого почати…
Якось дуже щиро у нього це вихопилось. Коли наша керівничка каже: «Я навіть не знаю, що тобі сказати…» – це такий собі прийомчик, одне слово, – брехня. Чудово вона знає! Ось ти, сяка-така, шкільну форму не одягла, на фізкультуру спізнилася, біологічці знову нагрубіянила…
А цей дядько і справді начебто не знав, що сказати. Так чого тоді було ув’язуватися?
– І навіщо ви за мною… йдете?
– Бо дуже важливо, щоб ти мені повірила.
– Чому б то я вам маю вірити? Я вас уперше бачу!
І зиркнула на нього – знизу вгору. Він, звичайно, не схожий на тих мерзотників, якими нас у школі лякають. Хоча лиходій має таки виглядати приємно – щоб не викликати підозр. А ще – зачаровувати жертву…
– Ну, – заговорив він знову, – почну з того, що мене звати Оберон… Але ти мені, звичайно, не повіриш.
– Оберон. Аргон, неон, криптон, ксенон… – несамохіть зірвалось у мене з язика. У нашому кабінеті хімії таблиця Менделєєва висить, – здоровенна, на всю стіну. Знічев’я я її напам’ять вивчила. З тих назв класні імена виходять… Приміром, командир космічного корабля – Барій Рубідійович… Прикольно, правда ж?
– Скажи, будь ласка… а що ти отам зробила? На зупинці?
У мене знову мурашки по спині забігали.
– Де? На якій зупинці?
– З жінкою, яка кричала.
– Нічого не зробила… Просто сказала їй, що так не можна… І пішла. А ви бачили, чи що?
– Я бачив… Ти не просто їй сказала. Інакше б вона ще сильніше розлютилася. Ти дещо зробила. Свідомо чи випадково?
– Та я… Нічого я не зробила! Я її й пальцем не зачепила! Якщо ви бачили, то повинні…
– Заспокойся. Ти її не руками зачепила.
– А чим же?
І тут я чомусь по-дурному гигикнула. Мені зовсім не було смішно, – у мене просто зуб на зуб не потрапляв. Треба було просто показати цьому нахабі, що я його зовсім не боюся, а всі його вигадки – нісенітниця!
– Мабуть, ти мене злякалася?
Це він якось дуже щиро запитав. І похитав головою. Авжеж – у темряві плентається за дівчиськом здоровезний чолов’яга – бородатий, підстаркуватий. Назвався Обероном. Ставить безглузді запитання. І ще й дивується, що мені якось не по собі.
– Не бійся, – сказав він. – Я ж не для того, щоб тебе сварити. Навпаки, я давно шукаю когось, схожого на тебе. Який уміє те, що ти зробила сьогодні на зупинці.
– Але ж… я нічого! Я не вмію! Це випадково, розумієте? Мені просто… Ну, погано, коли хтось кричить чи лається. І я хотіла, щоб вона замовкла…
Я затнулася. Виходило, ніби я виправдовуюся. (А з якого це дива?)
Ми пленталися все повільніше і, нарешті, зупинилися перед вітриною гастронома. Ліворуч – наш двір, другий під’їзд, восьмий поверх; тільки я нізащо не пішла б туди з отим дивним дядьком! Нема дурних…
– Ти б хотіла потрапити в Королівство?
– Куди? До Англії чи що?
– Чому до Англії?
– Бо Велика Британія – Сполучене Королівство.
– Ні. Не до Англії. У спроавжнє Королівство.
– Ні, дякую. Обійдуся.
– Гаразд, – він не образився. – Я дам тобі одну річ. Коли наважишся – просто кинеш її на землю. Я чекатиму.
І вклав мені в долоню теплу кульку.
– Ну, бувай…
Він ішов вулицею усе далі й далі, а я дивилася йому вслід. Треба ж було переконатися, що він справді пішов. Озирнулася – чи не стежить хтось іще? Пірнула у двір. Залетіла сходами в парадне. Водномить проскочила в ліфт.
І вже там розтулила долоню.
* * *
Наступного дня у мене вже зрання був якийсь особливий настрій. Хоч і не виспалася, хоч і гармидер влаштували дітлахи за столом – Петрик кидався хлібом у Дмитрика, а той бив ложкою брата по голові. Я вліпила запотиличники обом, щоб не галасували. Прийшла мама і дала стусана й мені – бо я, бачте, доросла й мушу підтримувати порядок, а не навпаки. Я схопила з тарілки бутерброд, і так – з бутербродом в одній руці і рюкзаком у другій – вискочила на сходи. Поставила рюкзак на підвіконня, всунула руку в кишеню куртки…
Кулька була скляна і трішечки немов світилася. Усередині кульки щось колихалося, мов холодець, і в цьому «холодці» плавав ключик – схоже, з міді, із зеленими плямочками на борідці (він завмирав, коли я відводила погляд). А коли я знову нишком на нього дивилася – він починав поволі обертатися й мерехтів, як далека зірочка…
Ключ – від Королівства? Гм…
Я ніби роздвоїлася: одна половина чудово розуміла, що ця кулька – звичайний собі сувенір, а вчорашній дядечко – просто якийсь сумирний дивак.
Однак із самісінького ранку у мене був особливий настрій. Бо друга половина вже щосили рвалася в оте Королівство. Де воно? Шпичасті скелі, замок на горі й ліс навколо… Бо неможливо терпіти цю осінню мряку, отой дощ і вічну темряву. Хоча б просто мріяти про щось гарне…
Отак я й мріяла три уроки поспіль. На перерві між третім і четвертим пішла в їдальню – і натрапила там на трьох задавак із десятого «Б», пихаті такі, довготелесі…
– А це хто? – голосно запитала Зайцева у Лозової. – Чому ця дрібнота вештається під ногами на перерві для дорослих? Для шмаркатих – між другим і третім уроком перерва. Чула?
Лозова заіржала. Хворостенко захихикала. (Ця Хворостенко живе в нашому під’їзді і, коли зустрічає мене в ліфті, дивиться кудись – ніби не помічає. А Зайцева – просто проходу не дає, все шукає, до чого присікатися.)
– Слухай, мала, ти з якого класу? З першого «А»?
Зайцева чудово знає, з якого. Її просто дуже веселить мій маленький зріст. От вона й потішається завжди…
А я майже щодня відмічаю свій зріст на одвірку. Бо насправді вже підросла! Просто мої однокласники теж ростуть, і у них виходить швидше…
– Слухайте, дівчата, а може, це – ліліпутка?
Водномить моя рука (а в ній була склянка з яблучним соком) р-раз, як хлюпоне – і Зайцева – як мокра курка з голови до ніг! Ось тобі!
– Ах ти ж стерво мале…
Я не встигла відскочити. Зайцева садонула мене кулаком у пику так, що з очей іскри посипалися. А Лозова як ухопить мене за волосся (добре, що воно в мене коротке, не втримаєш…).
Я пожбурила в люту Зайцеву склянкою. Склянка відлетіла від неї і розбилася на друзки – тільки бризнуло врізнобіч.
Хворостенко заверещала.
Хтось налетів і вхопив мене ззаду. Я не оглядаючись хвицонула ногою щосили.
Уявляєте, а то була біологічка…
* * *
– Якщо тебе образили словом, то й відповідай так само! Що за дикість – хлюпати зі склянки в обличчя?! Що за хамство – битися? Поглянь на себе! Ти ж дівча, а поводишся, як злісний хуліган!
Завучка клекотіла наді мною, як вулкан – груди ходором ходять над столом, а більша огрядна частина – на стільці під столом. Авжеж, їй можна казати, що я – дівча недоросле… А якщо я їй скажу, що вона – товста корова?…
Ото буде…
Чи гірше вже не буде? І можна просто казати, що думаєш?
Ох, як вона мене зараз ненавиділа!.. Не за яблучний сік і розбиту склянку, і навіть не за синець на нозі біологічки. Вона готова мене роздерти за всі прикрощі в її житті. Як ота вчорашня тітка кляла циганчат… (не за те, що вони брудні жебраки, а через те, що в неї був важкий сірий день – один із багатьох, і так – до самої смерті…).
Утупившись у подряпаний лінолеум, я знову пригадала все, що сталося на зупинці. Як я тоді неначе відсунула чорну пелену, і тітка замовкла, закліпала очима, обличчя її з розлюченого раптом стало нормальним, навіть зичливим…
Може, і з завучкою так спробувати?
Я підвела голову.
Ні, навряд. Я знову похнюпилася – у підлогу дивитися безпечніше.
– Ти знаєш, що з чотирнадцяти років діти уже несуть кримінальну відповідальність?
– А мені тільки тринадцятий виповнився. От для Зайцевої кримінальна відповідальність вже настала – то й що?
– Негайно додому! За матір’ю – негайно!..
– Вона на роботі…
– Значить, іди на роботу… Або я сама до неї піду!
* * *
Було ще видно. Навіть уроки не закінчилися.
А оті троє – Зайцева, Лозова й Хворостенко – спокійнісінько сидять собі зараз на якійсь географії та переморгуються зі своїми хлопчаками. Теж мені – героїні…
Мій рюкзак залишився в учительській. Ну й нехай – не треба тягати на спині, остогидло…
Я сіла на лавці біля шкільних воріт. Іти до матері на роботу? Це повне божевілля. По-перше, у своїй конторі вона завжди зайнята, їй навіть дзвонити можна тільки в крайньому випадку. А по-друге…
Я навіть не обмізковувала цю думку до кінця. Просто машинально витягла з кишені куртки скляну кульку.
Тепер вона не здавалася чарівною. І весь особливий настрій, який був у мене зранку, кудись щез. Гм, ключ від Королівства… Ось вам ключ від Королівства!
Ідіть ви всі до дідька зі своїми казочками!
Я розмахнулася і пожбурила кульку кудись в кущі.
Може, треба було піти вчора кудись з цим дядьком? Хай би він був і маніяк, заманив мене у ліс… і вбив! І тоді завучка, замість того, щоб шпетити мене, трагічним голосом повідомила б усім про мою смерть. І цілісінький місяць у школі тільки й розмов було б, що про мене (якою я була, по суті, непоганою дівчинкою…).
Я струснула головою. Що за дурня? Найбезглуздіші дитячі химерії: ось я помру, і вони всі каятимуться… Дитсадок, їй-богу. Чому б то я мала померти? Через оту дурну Зайцеву?
Мені стало шкода кульки. Усе-таки вона прикольна. Її можна було б подарувати Петрикові чи Дмитрику. Правда, вони через неї поб’ються… Ну, гаразд, тоді можна оголосити змагання: хто краще поводитиметься – той отримає кульку – погратися…
Ось так розмірковуючи, я підвелася з лавки, підійшла до голих кущів і, нахилившись, почала шукати на землі кульку.
Кульки не було. Невже я спересердя кудись далеко її закинула? Однак кущі не дуже й густі, тому я навпочіпки залізла досередини.
Я обмацала все праворуч і ліворуч: на вогкій землі лежав фантик від цукерки і розмоклий недопалок. Хай йому грець, куди ж я її закинула?
І я полізла ще трохи вперед. Далі – газон, де влітку густа трава. Може, кулька на газоні?
Я дерлась, як ведмідь, крізь гілляччя. Газону… не було! Я озирнулася – доріжка теж кудись щезла. Куди не глянь – гущавина…
Я випросталася. Оце зараз мене побачать з вікна вчительської, і тоді до всіх моїх провин додасться ще одна…
Я роззирнулася навколо – і тихо зойкнула. Що це?
Розділ другий
Аудієнція
– Ось, ваша милосте, хлопчисько якийсь проліз у королівський сад. Моя провина, недогледів. Хоча, щоб я осліп, як воно пролізло? Огорожа скрізь ніби ціла…
«Ваша милість» – себто високий старигань, одягнений у чорне. Огледівши його, я подумала, що наша завучка супроти нього – сумирна жінка і взагалі нічогенька…
Той, хто мене впіймав, цупко тримав мої руки за спиною. (Лишенько, так зі мною у житті ніхто не поводився, навіть Зайцева…)
– Пусти!
– Ти ба, ще й сіпається! То його тут залишити, ваша милосте? Чи просто відшмагати на стайні та й відпустити?
Я засмикалася сильніше, проте чоловік так крутонув мені лікті, що довелося змиритися.
– Стривай, я з ним побалакаю, – сказав його «милість» скрипливим, як іржаві завіси, голосом. – Хлопчисько, видно, непростий… Ану, кажи, поганцю, що тобі треба було в королівськім саду?
– Мене запросили… – (Про те, що я дівчинка, лячно було й подумати.) – Мені… дали ключ…
– Що? Ключ від мого саду?
– Ключ… від Королівства…
– Он як? – гачкуватий ніс його «милості» описав у повітрі химерну лінію. – Хто?
(Неон? Криптон? Ксенон? Як же його в греця звати?!)
– Оберон… – зраділа я, згадавши нарешті його ім’я.
Цупкі руки, що тримали мене, трохи ослабли. (Мабуть, Оберона тут знали.)
– Брешеш! – заперечив гачконосий. – Стороже, чи багато яблук він устиг натрусити?
– Непотрібні мені ваші яблука! Я до них не торка… вся. Я з іншого світу – у мене здібності! Оберон мене запросив!
– Схиблений… – знизав плечима сторож і нарешті відпустив пальці. Гачконосий мовчав, утупивши в мене жовті круглі очі.
Я глянула на свої руки. Он які червоні сліди від пальців клятого сторожа – мабуть, будуть синці… Та це ще дрібниці порівняно з батогом, який на мене чекає…
– Я правду кажу… – голос захрип – я стримувалась, щоб не заревти.
Навколо було темно й лунко. Горіли факели, прикріплені на стінах. Висока стеля закіптюжена до чорноти. А де ж поділася наша вчительська? Де полиці з класними журналами, де «наочні матеріали» на стінах?
Якого біса мені потрібно в цьому дурному «Королівстві»?!
– Я кажу пра… хочете, запитайте в Оберона…
– Он як? – скривився гачконосий після довгої неприємної паузи. – Як запитати про тебе, шмаркачу?
– Скажіть, Ліна Лапіна…
«Милість», схоже, поперхнувся. І я теж. Я згадала, що там, на листопадовій дощовій вулиці, Оберон не запитав, як мене звуть! А навіть якби й запитав – то я б не сказала. Незнайомцям свого імені я не видаю.
– Точно схиблений, ваша милосте, – вступився за мене сторож. – Видно ж – не при своєму умі. Давайте я його батогом – для порядку. І нехай собі іде…
– Відведи до каземату, – байдуже сказав його «милість». – Справа, видно, непроста…
* * *
Загалом я тварин люблю. Але ж мишей і щурів… Ох, скільки їх тут було – дуже багато… І поводилися вони украй нахабно…
Я з ногами залізла на дерев’яну лавку, вона хиталася і скрипіла піді мною так, ніби от-от розсиплеться. У казематі не було факела, крізь маленьке віконце ледве проникало світло. Щури снували вздовж стін, і здавалося, підлога ворушиться. А в дальньому темному кутку виднілась купа якогось ганчір’я, від неї тягнувся ланцюг (як ото шнур від телевізора, тільки не до розетки, ясна річ) а до великого кільця в стіні. Ця купа була зовсім нерухома. І вже через півгодини напруженого вглядання навпочіпки та на колінах мені стало абсолютно зрозуміло – це зотлілий труп якогось в’язня!
Нічогенькі діла творяться у цьому Королівстві…
«Хочу додому!» – подумки благала я Господа. Нехай хоч і у кабінет директора – «на килим»! Хоч до сварки з мамою… Хай галасують Петрик із Дмитриком, хай вітчим буцімто вмовляє маму бути зі мною лагідною, а насправді ще більше її налаштовує. Навіть якщо мене запхають до інтернату для малолітніх злочинців – нехай! Гірше, ніж у цьому підземеллі, мабуть, не буде…
Я пошепки вже обіцяла привселюдно вибачитися перед Зайцевою… І раптом заскрипіли двері. Від цього скрипу в мене аж у животі похололо й нестерпно захотілося в туалет.
На брудну підлогу впала смуга світла. Щури ліниво розлізлися по норах – так собі, для годиться. Деякі навіть повністю не сховалися: було видно, як із щілин визирають гострі вусаті морди.
– Виходь, – сказав хтось іззовні.
Окрім одягненого в чорне («його милості»), біля входу в темницю стояли двоє стражників у коротких малинових штанях, а поверх них – смугасті каптани (чи камзоли). У них були такі злющі обличчя, що я жодної миті не сумнівалася: мене ведуть або на страту, або в камеру тортур.
– Можна… у туалет?
– Що?
– Ваша милосте… – з відчаю проскиглила я, – можна мені в туалет?
Я не сподівалася на відповідь, однак процесія («милість» – попереду, я – між двома стражниками позаду) уповільнила ходу.
– Відведи, – сказав старий вусатому стражникові (другий був безвусий, натомість мав борідку клинцем).
Той узяв мене за плече (правда, не боляче, а так, для порядку) і повів лабіринтом коридорів.
Я потихеньку озиралася. Тікати нікуди – запросто заблукаєш. Деякі коридори були більше схожі на щілини, і стражникові доводилося пролазити туди боком. (Між іншим, мій невисокий зріст і дрібна вага могли б стати тут у нагоді.) На відкритому місці кіт завжди наздожене мишу. А в лабіринті вузькому – дулю вам!
Щоправда, стражник напевно знає цей лабіринт як свої п’ять пальців. На відміну від мене…
– Прийшли. Дивись під ноги.
Він підштовхнув мене до низеньких дверей і присвітив факелом.
Навіть мені довелося пригнутися (а такі, як він, мусили мало не рачки сюди залазити).
Десь шуміла вода. Глухо. Ледве чутно. Далеко внизу. Я зачекала, поки очі звикнуть до напівтемряви…
І це називається туалетом?!
Досить просторий закапелок, а в центрі – діра. Я обережно, дуже обережно підійшла, заглянула…
Унизу струменіла річка. Справжня річка – повновода, як Дніпро. А я була над нею – на висоті, мабуть, стоповерхового будинку! Унизу прямовисні стіни – кудись у прірву…
Мені відразу розхотілося користуватися цим «туалетом». Мені взагалі нічого не хотілось, окрім одного – заплакати…
– Гей! Ти довго там?
Я вибралася через низенькі дверцята, замружилася від яскравого факела. Ну, що ж. Ведіть мене, куди хочете. Нехай.
* * *
Зал, куди мене заштовхали, був завбільшки, як стадіон, а заввишки, мабуть, як десятиповерховий будинок (якщо в ньому прибрати перегородки між поверхами). І в цьому залі (слава Богу) були вікна, у які заглядало сонце. Нормальне, навіть веселеньке якесь – не осіннє й не зимове. Схоже, літо чи пізня весна…
Посеред залу стояв трон, що спинкою майже діставав до стелі. Той стражник, який водив мене в туалет, рішуче нахилив мою голову до підлоги.
– Дякую за службу, – пролунав голос невідь-звідки. – Тепер залиште нас.
По кам’яній підлозі зацокали залізні каблуки. Неголосно грюкнули двері. І стало тихо. А я все дивилася на свої черевики, не наважуючись підвести голову.
Хтось підійшов до мене, зупинився поряд:
– Ліно?
Я спочатку впізнала голос і тільки потім наважилася глянути.
(Ну, чому, чому одразу не сказати, що він – король?!)
Навіть якщо не брати до уваги золоту корону на голові, мантію з горностая і всього іншого, у що він був одягнений, у нього було таке королівське обличчя…
– Здрастуйте, – сказала я крізь сльози.
– Ти, мабуть, сюди випадково втрапила, – сказав Оберон. – Інакше я б тебе зустрів.
Він не звертав уваги на мої сльози, наче й не помічав їх. І від цього мені легше було заспокоїтися.
– Я взагалі нікуди не збиралася. Я викинула кульку в кущі… А потім полізла шукати.
– Ну, зрозуміло, – він поклав руку мені на плече. – Вибач, що так вийшло. У нас тепер є дві можливості – або я тебе одразу ж відправлю додому…
– Додому! Так!
– …Або все одно відправлю, тільки спершу ми з тобою посидимо, побалакаємо, я тобі дещо розповім…
– Ні! Нічого не треба! Тільки додому!
Схоже, він засмутився.
– Не поспішай. Я розумію – ти втомилася, голодна… Але ж тут є смачна їжа, тепла вода, якщо хочеш помити руки…
– Я хочу додому, і квит…
– Не бійся. Ти у цілковитій безпеці. Я обіцяв тебе повернути – і поверну. Один крок – і ти будеш удома. Однак усе-таки подумай…
Не слухаючи його, я зробила отой крок.
Це був найприкметніший крок у моєму житті.
* * *
Я знов сиділа на лаві біля шкільних воріт, і всі мої проблеми нікуди не поділися. Рюкзак із книжками й зошитами – в учительській, мама – на роботі, синець – під оком, і величезний скандал – не за горами.
