Kitabı oku: «Магам можна все», sayfa 3
Сидячи під вицвілим парасолем, Юля дивилась, як Стас висаджує Аліка на матрац біля самого берега. Як Алік підбирає ноги, боячись медуз; як Стас мужньо входить у воду по пояс, по груди, відштовхується й пливе в медузячому бульйоні, Алік щулиться на матраці й схвильовано кричить… І от уже фронт прорвано, матрац погойдується на чистих хвилях, Стас плаває навколо з виглядом голодної піраньї, Алік кричить тепер уже захоплено й стрибає з матраца у воду, а товста тітка на підстилці, що поряд, похмуро косить очі на Юлю. Як можна дитину відпускати на глибоке, та ще й з батьком, читається в її несхвальному погляді; Стас махає Юлі рукою, Алік, відфоркуючись, махає теж, Юля махає у відповідь…
Медузи пішли за два дні – просто тому, що море раптом остигло до плюс дванадцяти градусів.
Нараз з’явилося багато часу, бо сидіти на пляжі не купаючись Стас категорично відмовився, й Алік підтримав його, та і Юлі стирчати під парасолем таки набридло; і ось, підснідавши черговими сосисками в черговій забігайлівці, вони пішли досліджувати парк.
Бабця з червоною пов’язкою на рукаві сиділа під неосяжним платаном – стежила за порядком, торгувала все тими ж незмінними лакованими шишками. Циркулювали, як вода, екскурсанти; коли чергова їхня хвиля відкочувалася до автобусів, можна було спокійно поблукати по алеях, галявинах, тінистих або сонячних доріжках.
Самотній лебідь сичав на собаку – собака навіщось оббігав озеро, лебідь переслідував його, витягнувши шию, і сичав, як кіт.
Хлоп’ята тичкою виловлювали монетки з чорної й прозорої, мов срібне дзеркало, води. На одному кінці тичини кріпився магніт, на другому – грудочка жуйки; грошенята, непідвладні магніту, ловили на жуйку або витягали сачком. Алік спостерігав зачаровано, та йому «порибалити» не дозволили. А тут ще й тітка-екскурсовод закричала з протилежного берега, засварилась, обурена хуліганською хлоп’ячою діяльністю…
Стас без кінця фотографував – Аліка з лебедем, Юлю з двома лебедями, Аліка під платаном, Аліка під водоспадом, Юлю над водоспадом, на тлі гір, на тлі палацу, ще на якомусь тлі; інколи Юля забирала з його рук фотоапарат, він був теплий. Вона ловила у видошукач обидва усміхнені обличчя – чоловікове й синове – і щоразу знову дивувалась їхній схожості. Алік був зменшеною копією Стаса…
Куди цікавіше, ніж клацати фотоапаратом, було спостерігати, як знімають інші. Як розташовують дітей на тлі водоспаду, виставляють їм уперед то праву, то ліву ногу, репетирують усмішку, лають у разі невдачі й починають усе спочатку, а до всього звиклі малі витримують «фотосесію», поглядаючи на все знудженими очима, не забуваючи за командою відтворити на обличчі «кіношний» білозубий оскал…
Кумедно.
У парку було насправді добре. Легко на серці; напевно, люди, сто років тому вибираючи місце для кожного каменя й кожного дерева, були під владою натхнення. Напевно, бездіяльні курортники, яких щодня привозили сюди височезні чадні автобуси, якимось чином почували це й переймали своєрідний ритм щасливого парку…
– Жіночко! Відійдіть убік, будь ласка!
Юля здригнулася. Сказано було не їй, та в голосі було стільки роздратування, що навіть ті екскурсанти, до яких ні як не можна прикласти слово «жінка», закрутили головами.
Товстошиїй, у білих шортах бичок фотографував свою подругу – як і заведено, по стійці «струнко» навпроти клумби. У кадр потрапила якась випадкова пані – її й погнали, причому слова «будь ласка» ніяк не могли пом’якшити безцеремонну нахабність наказу.
– Прошу, – процідила жінка крізь зуби й повільно, з виразом огиди на лиці відійшла.
– Ще й сичить, – пробурмотів фотограф. – Ходять тобі тут усякі Маньки з пивзаводу…
– Що?!
– Ну або з майонезної фабрики, звідки ти там приїхала…
Фотографована подруга хихикнула.
Юля здивувалась. Магнолії, небо та море внизу, лілеї в басейні, самшитові кущі – усе це настільки відрізнялося від звичного хамства страховища в білих шортах, ніби в злагодженому симфонічному оркестрі знайшовся п’яний, синій, у мокрих штанах музикант.
Незнайома жінка теж була вражена. І – не зуміла пропустити слова повз вуха. Вона зашарілася – вмить; здається, на очах у неї навіть виступили сльози.
Стас ступив уперед. Юля не встигла злякатися – Стас щось сказав Білим Шортам, ті відповіли добірною лайкою, фотографована подруга радісно засміялась на тлі куща. Стас іще щось сказав – кругла голова Білих Шортів раптом налилася кров’ю, Юлі здалось, що ще мить – і цей ясний день затьмариться, окрім хамства, ще й мордобоєм…
Але минулось. Подіяли крижаний спокій Стаса та його залізобетонна певність – без краплі зайвих емоцій, без гарячковості або агресії. Напевно, в цю мить він більше ніж завжди був хірургом, хірургом до самих кісток.
Білі Шорти ще довго лаялись і бризкали слиною, а Юля, мертвою хваткою вчепившись у Стаса і в притихлого Аліка, гордо ступала алеєю вниз. На них поглядали радше зацікавлено, ніж схвально; навколо Білих Шортів та його подруги утворився порожній простір – карантин.
І вже біля хвіртки їх наздогнала та сама незнайома жінка.
(кінець цитати)
Розділ другий
Цікава геральдика:
Глиняний бовван на чорному тлі
Я не був у клубі років п’ять, не менше. І приблизно стільки ж не був у місті; метушня завжди діяла на мене гнітюче. Ось і тепер – просто за міською брамою в мене почала боліти голова.
Клуб розташовувався в самому центрі, трохи вище за ринкову площу, навпроти палацу для публічних розваг. Вхід до будівлі клубу прикрашали два бронзові грифони – і якщо один напівлежав, поклавши голову на кігтисту лапу, то другий розгорнув крила й роззявив рота, готуючись атакувати. Сходинки ґанку були положисті, рожевого мармуру. Двері погодились відчинитися тільки після значного з мого боку зусилля; я ступив усередину – праворуч виявилося дзеркало, і на секунду я побачив своє відбиття: чорний плащ до підлоги, чорний капелюх, розшитий зірками, усе відповідно до протоколу. Різні очі – праве синє, ліве жовте. Вторинна ознака вродженого мага проявилася в моєму випадку вже надто яскраво – у батька, приміром, обидва ока були голубі, відмінність полягала у відтінку.
– Як ся має ваша сова?
Я розвернувся.
Старигань був сивий, мов зріла кульбабка. Праве око каре, ліве – каре з прозеленню; обидва гляділи з професійною доброзичливістю:
– Молодий пан – член клубу чи тільки бажає вступити?
Я зняв із шиї шкіряну торбинку для документів. Витягнув членський квиток, поводив перед носом дідка:
– Сова почувається добре. Моє ім’я Хорт зі Табор, я хотів…
– Як плине час, – сказав дідок, й обидва його ока застелило легким серпанком. – Я, вельмишановний пане, пам’ятаю, як радів ваш батько вашій щасливій появі на світ… А ваша бідолашна матінка! Після стількох утрат, у такому зрілому віці – нарешті вдалі пологи…
Я насупився. Не люблю, коли сторонні виявляються посвяченими в інтимні таємниці нашої родини. Тим більше не люблю, коли про ці таємниці патякають.
– Скільки вам? – спитав дідок з чарівною усмішкою. – Двадцять п’ять?
– Дозвольте мені пройти до правління, – сказав я крижаним тоном.
На полірованій стійці гардероба застиглою калюжкою лежав пташиний послід. Судячи з екскрементів, здоров’я сови, що залишила їх, було в повному порядку.
* * *
Востаннє я платив внесок двадцять п’ять місяців тому; тепер мій борг улігся золотою гіркою на чорному оксамиті столу. Пан голова правління кивнув панові касиру – мої грошенята перемістилися зі столу в мішечок, а потім у сейф.
– Отже, пане зі Таборе, ви отримуєте у свою волю Кореневе Заклинання – з умовою, що його буде реалізовано протягом шести місяців. Якщо по закінченні цього терміну ви не скористаєтеся своїм правом – його, тобто право, у вас вилучають, а на кару забороняють брати участь у наступному розіграші.
На плечі в голови правління тупцялася пристаркувата, бувала сова. Розплющила одне око, плюснула в мене жовтизною сонного, зневажливого погляду – і зажмурилася знов.
– Заклинання вимагає значного зусилля, використання його має обмеження за ступенем… утім, вам, пане зі Таборе, як надступеневому вродженому, ця частина інструктажу не знадобиться. Розпишіться – й отримаєте муляж…
Голова правління нахилився, відкриваючи шухляду столу; сові довелося трохи розгорнути крила, щоб утриматись на його плечі.
На чорний оксамит лягла грубо зліплена глиняна статуетка – непропорційна людська фігурка. Довгаста голова була такого ж розміру, як решта тулуба; коліна й лікті потвори були трохи зігнуті, спина – пряма.
Я здригнувся – такою силою віяло від цієї непоказної, загалом, штукенції.
– Муляж одноразовий, для ініціації замовляння треба зруйнувати його цілість, тобто відламати голову. Караний може бути тільки один, він має перебувати в межах прямої видимості, Кара здійснюється один раз, під час безпосереднього торкання потилиці муляжу вмикається режим обвинувачення – тобто ви маєте чітко, бажано вголос, назвати вину, за яку буде Кара. Увага! Названа вина має достоту відповідати справжній провині, у разі неправдивого звинувачення замовляння повертається проти каральника! Караючи, ви точно маєте бути абсолютно впевнені, що названий злочин скоїв саме караний суб’єкт! Інакше – страшна смерть!
Голова патетично підняв голос – так, що сова на його плечі знову розплющила одне око.
– З того моменту, як підпис власника Кари з’являється у відповідному розписі, – голова ніжно погладив сторінку товстої магічної книжки, – і протягом шести місяців, або до моменту порушення цілості муляжу, право на здійснення Кари має власник і тільки він. Якщо стороння особа порушить цілість муляжу – магічного акту не відбудеться, стороння особа загине, а власник утратить своє право на Кару. Увага! Після початку процедури Кари – тобто з моменту, коли муляж опиниться безпосередньо в руках каральника – каральник перебуває в режимі зниженої вразливості. Це значить, що будь-яке шкідливе діяння на нього буде ускладнене, а сама спроба такого діяння поєднана із загрозою для життя нападника, – голова задумався, мов намагаючись збагнути смисл щойно сказаних слів.
– Вина має бути домірна передбачуваній Карі? – хрипло спитав я.
Голова помовчав. Дозволив собі усміхнутись:
– Та що ви, шановний зі Таборе. У практиці цього замовляння був випадок, коли людину покарали на смерть за пролиту каву… Тобто покараний справді її пролив, ви розумієте?
Сова на його плечі випустила здушене «хи-хи». Мені зробилось прикро.
– …І було, на жаль, декілька випадків, коли вельми недурні люди ставали жертвою власної помилки. Один ревнивець здумав покарати гаданого коханця дружини… але фатально помилився. Між тим чоловіком та маговою дружиною справді була змова, тому що дружина курила люльку потай від чоловіка, а той один постачав їй тютюн… Якби власник Кари вимовив у вироку – «за тютюн», караний помер би. А так – помер каральник… А інші випадки такого кшталту… А… – голова засмучено махнув рукою.
– Чи можна покарати мага? – спитав я з похололим серцем. – Якого ступеня?
– Будь-якого, – проникливо повідомив голова. – Це ж Кореневе замовляння, ви маєте розуміти…
– Члени Клубу Кари не можуть бути покарані заклинанням, – сказав касир. З якимось, як мені здалося, поспіхом; сова пана голови несхвально на нього покосилася.
Якийсь час я роздумував, чи не здасться нахабним моє наступне питання, і, так і не додумавши, спитав:
– Члени клубу не можуть бути покарані взагалі? Заклинання не подіє?
– Це Кореневе замовляння, – із зітханням повторив голова. – Але якщо ви застосуєте його проти члена Клубу Кари – ви маєте бути готові до, е-е-е, санкцій… Дуже серйозних, у магічній галузі. Ви розумієте?
– Зрозумів, – я коротко нахилив голову.
– Офіційну частину інструктажу, можна вважати, закінчено, – сказав голова, як мені здалося, з полегкістю. – Тепер, згідно з традицією…
Із того ж сейфа, куди запливли мої внески за два з лишком роки, були добуті три келехи та черевата пляшка.
– Ну що ж, панове… Для когось влада – це іграшка, для когось – це смисл життя, для когось смертельна отрута… Ми, маги, граємо з владою, як грають із вогнем. Тож випиймо за те, щоб наш молодий друг Хорт зі Табор дістав від свого виграшу користь і задоволення!
Вони перехилили свої келехи. Я, ніяковіючи, ледь губи вмочив.
– Я не п’ю спиртного, – пояснив я у відповідь на їхні запитальні погляди. – Наслідки… тяжкої хвороби.
* * *
ПИТАННЯ: За допомогою чого здійснюються магічні діяння?
ВІДПОВІДЬ: За допомогою замовлянь.
ПИТАННЯ: Яким чином здійснюються замовляння?
ВІДПОВІДЬ: Вербально або інтуїтивно.
ПИТАННЯ: Яким чином розповсюджуються замовляння?
ВІДПОВІДЬ: У середовищі призначених магів загальноприйняті замовляння розповсюджуються без обмежень під час особистих зустрічей або через спеціальну літературу. Рідкісні й екзотичні замовляння продаються або здаються в оренду (якщо при них є матеріальний носій).
ПИТАННЯ: Що таке матеріальний носій замовляння?
ВІДПОВІДЬ: Це предмет, у якому замовляння втілено.
ПИТАННЯ: Чи всяке замовляння вимагає матеріального носія?
ВІДПОВІДЬ: Ні, не всяке. Постійного матеріального носія вимагають лише Кореневі замовляння.
ПИТАННЯ: Що таке Кореневі замовляння?
ВІДПОВІДЬ: Це замовляння абсолютної сили, що походять від кореня всіх речей.
ПИТАННЯ: Які обмеження для магічних діянь ви знаєте?
ВІДПОВІДЬ: Абсолютно закритою для магічних діянь залишається галузь медицини (окрім ветеринарії). Для вищих магічних діянь існують обмеження за ступенем мага, за актуальним запасом магічних сил, а також за кількістю об’єктів впливу.
ПИТАННЯ: Яка максимальна кількість об’єктів впливу для мага першого ступеня?
ВІДПОВІДЬ: Сорок об’єктів плюс-мінус два.
* * *
– Можна привітати вас, шановний Хорте?
Дідусь-кульбабка стояв біля гардеробної стійки – не заступаючи проходу, але й не залишаючи дорогу вільною. Непевно якось стояв.
Я знову побачив своє відбиття в дзеркалі – рот до вух, праве око сяє синім, ліве – жовтим, і треба негайно пожувати хіни, щоб стерти з обличчя такий простодушний вираз щастя.
– Вітаю, – щиро сказав дідусь. – На правах давнього знайомця вашої родини… хочете пораду?
Я невпевнено стенув плечима.
– Майте на увазі, Хорте: Кореневе Заклинання, навіть одноразове, завжди позначається на всьому подальшому житті… а як саме – залежить від того, як ви використаєте Кару.
Я нетерпляче кивнув:
– Так, так…
– Та й від усього ви відмахуєтесь, – мило всміхнувся дідок. – Самовпевнена молодість… але про всяк випадок знайте: чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний і чим більше злочинств він має за плечима, тим більше можливостей відкриється перед вами. З надступеневого мага ви можете стати великим… можете, так. Якщо покараєте – справедливо! – найстрашнішого, наймерзеннішого, найшкідливішого людям злодія. Ось так, – він усміхнувся знову. – А тепер – ідіть… Адже вам треба ще знайти годящий готель?
Я завагався:
– Перепрошую… Цей, гм, зв’язок між Карою і… на інструктажі мені нічого такого не казали… це… правда?
Дідок усміхнувся втретє, веселі зморшки розповзлись по виду сонячними промінчиками:
– Та що ви, Хорте… Це така плітка. Легенда, так би мовити.
…Вуличний гамір, сонячне світло, гуркіт коліс, спека та курява, гомін голосів, усе це – повітря, світло й гуркіт – упало на мене, як падає раптом зірвана вітром тюлева штора. Я стояв на ґанку клубу, між бронзовими грифонами, і дихав часто й глибоко, до запаморочення.
Я стояв на порозі світу.
Я. Всемогутній. Здатний покарати найстрашнішого в світі злодія, мага, короля, та кого завгодно. Я, володар. Я…
Тільки не квапитись. Тільки як слід вибрати. Насолодитись владою й не помилитись у виборі – оце я зумію. Я – зумію. Я…
Бронзові грифони косились на мене – підбадьорливо, але трохи поблажливо.
* * *
П’ять років тому я зупинявся в готелі «Північна Столиця», найбільшому й найпомпезнішому в місті. Масивна будівля «Столиці» стирчала в самому центрі міста, на ринковій площі; пам’ятаю, тоді мене діймали невпинний гамір, тупіт і метушня під вікнами.
Тепер я потребував спокою й усамітнення, а тому не полінився відшукати в плетиві вулиць маленький, та цілком пристойний на вигляд готель «Відважний ховрах». Забачивши такого важливого постояльця (а я досі був у чорному клубному плащі й капелюсі із золотими зірками), хазяїн кинувся звільняти найкращий номер; виявилося, що в гідних мене кімнатах ось уже два дні живе якась пані, і для зручності добродія мага (моєї зручності!) пані поспіхом переселяють до скромнішого номера; дожидаючи, поки кімната буде готова, я опустився в крісло посеред холу, витягнув ноги в напрямку до пустого каміна й приплющив очі.
Футляр із глиняною фігуркою віддавив мені бік. Таку річ не можна довірити багажу; така річ здатна змінити життя, в усякому разі, зламати його неквапливий плин, як це вже сталося зі мною.
Така річ здатна отруїти на смерть; я сам відчував, як усередині мене проростає і стигне поблажливість Верховного Судді.
Халтуриш, думав я, дивлячись на покоївку, що квапливо протирала сходи на другий поверх. Халтуриш, треба б ретельніше. За таке недбальство рано чи пізно можна дістати…
Покоївка впіймала мій погляд. Певно, це був особливий погляд, тому що дівчина виразно зблідла. Я всміхнувся, і ця усмішка завдала їй жаху; треба віддати їй належне, свого поста вона не покинула й східці домила. Хоча й халтурила через край.
Я всміхався, спостерігаючи за її гарячковим поранням. Коли вона втекла, я всміхався їй услід; кожен із нас хоча б у чомусь, але винен. Точніше, кожен із вас, тому що я тепер – по той бік присуду. Так, випадково й ненадовго – проте й життя, якщо подумати, недовге.
* * *
Він прийшов пізно ввечері, у такий час ввічливі люди візитів не роблять. Утім, власна ввічливість турбувала його якнайменше.
Був сильний вітер. Здається, починала мінятись погода; здається, жарота нарешті спаде, і мені не доведеться тратити сил на прохолоду у власній оселі. Так чи приблизно так я міркував, сидячи біля розчахнутого вікна, вдихаючи забутий за п’ять років запах великого міста і дивлячись на екіпажі, що пропливали під вікном.
Не помітити візитера було неможливо. Він просто прийшов і став на протилежному боці вулиці, дивлячись не на мене, а кудись удалину – ніби йому байдуже до всього на світі, а особливо до зіваки у відчиненому вікні. Вітер красиво надимав його плащ і довге волосся, але, спадаючи на землю, темінь потроху з’їла цю красу, і дуже скоро в обсязі ока лишилося саме тільки біле як стіна обличчя.
Отоді він уперше поглянув на мене. Зирнув – і перекинув погляд.
І коли хазяїн «Ховраха» – у халаті поверх нічної сорочки – мов перепрошуючи, запитав, чи не чекаю я на гостя, – я вже знав, що чекаю.
– Як ся має ваша сова?
Голос у візитера був безбарвний, як і брови, як і вуса; ще до того, як він вимовив формулу привітання, я зрозумів, що він маг. Уроджений. Але, на жаль, – третій ступінь.
– Сова поживає прекрасно, – відповів я автоматично. І, роздивляючись гостя, несподівано додав: – Якщо тільки для сов існує тогосвіття. Вона давно здохла.
– Дуже шкода, – озвався гість без ніякого жалю в голосі. – Я знаю, що ви виграли замовляння.
Я запросив його ввійти.
Почеплений на вішак, його капелюх виявився клубним капелюхом у золотих зірках. Оце вже не знав, що серед членів елітного клубу трапляються такі незначні маги.
– Я член клубу, – повідомив він, мов читаючи мої думки. – Уже майже два роки. Щоби сплатить вступний внесок, мені довелося продати дім.
– Ви небагаті? – спитав я, розсудивши, що якщо він з порога задав такий рівень відвертості, то мені не треба церемонитись і поготів.
Він осміхнувся:
– Я торговець зіллям. Ось, – він розкрив полу каптана. З внутрішнього боку до неї були приколоті пласкі мішечки з барвистими етикетками. Мій погляд зачепився за найпістрявішу: «Приворотне зілля! Безкоштовний зразок! Випробуйте зараз!» Так, нижче падати начеб нема куди.
– Ви не здогадуєтесь, навіщо я до вас прийшов? – спитав він сухо.
Я помовчав; у моєму пізньому гостеві прозирала якась невідповідність. Низький ступінь, погорджена професія, потертий каптан, але ні крихти жалості до себе, підлесливості чи юродства. Певно, тому, що на свою персону йому було зовсім начхати.
– Ні, – сказав я обережно. – Не здогадуюсь.
Цього він, виявляється, не сподівався. Між бровами в нього залягла глибока темнава складка.
Я не квапив його.
– До вас ще ніхто не приходив, – сказав мій гість, і в його словах не було питання – радше подив. Здивування рідкісній удачі.
Я про всяк випадок промовчав.
– Значить, так, – торговець зіллям відкинувся на спинку крісла, рідке безбарвне пасмо впало йому на лоб, і я раптом побачив, що ще зовсім недавно мій гість був красенем-блондином, володарем жіночих сердець. – Значить, так. Три з половиною роки тому в мене викрали дочку.
Зависла пауза; мій співрозмовник замовк, та обличчя його не змінилось. Ніби він говорив про погоду.
– Я знаю, хто й навіщо це зробив. Я знаю, що моя дочка загинула… Я сам її поховав. Її викрадач, він же вбивця, ховається тепер за океаном, на острові Стан. Він не маг, але він багатий і вельможний. Він оточив себе охоронцями, знаючи, що до скону віку я… Пане Хорте зі Таборе. Якщо ви хочете мати вічного раба, – слово «раб» він вимовив з притиском, – раба вірного й відданого до останньої краплі крові, – поїдьмо разом на острів Стан, і покарайте… вбивцю. Їй було чотирнадцять. Моя дружина не пережила… Ні, я не божевільний. Якщо ви відмовите мені, я шукатиму нового способу – як шукав їх усі ці роки. Я платив внески в клуб, сподіваючись на чудо… на те, що в природі є справедливість. Але її нема. Тому я прийшов до вас.
– Ви б не впоралися з Кореневим, – сказав я повільно. Він осміхнувся, і я зрозумів, що він, певно, впорався б.
Попри свій третій ступінь.
– Під час останнього розіграшу, – він знову осміхнувся, – мені теж трохи пощастило. Я виграв набір срібних ложок і замовляння-очисник для скла. Ось, – він клацнув пальцями, відтворюючи жест, і в кімнаті одразу стало світліше, бо абажур готельної лампи вмить очистився від пороху й кіптяви. Коли це з’явився нічний метелик і затьмарив своїм трупом це свято звільненого світла.
– Бачте, – сказав я обережно. – Я співчуваю вам і вірю, що цей негідник має бути покараний, проте я тільки сьогодні дістав… У мене шість місяців попереду… А, до речі, за ті два роки, що ви в клубі, замовляння розігрувалося чотири рази. Ви звертались до людей, які…
– Так, – сказав він, не дожидаючись, поки я закінчу. – Вони мені відмовляли приблизно такими ж словами. Спершу вони шість місяців плекали в собі Судію. Потім виринало діло куди важливіше, і провина куди жахливіша… Так. Я і не гадав, що все буде інакше. Даруйте, що потривожив вас.
Він підвівся.
– Заждіть, – сказав я роздратовано. Мені все менше подобалася його манера розмовляти – у бесіді він тягнув за собою співрозмовника, мов пилявий мішок.
– Єдине, що мене турбує, – сказав він, звертаючись до обгорілого трупа метелика, – що вбивця може здохнути своєю смертю. Він старий і хворий, час іде… Але якщо він протягне ще хоча б рік – я знайду спосіб. Бувайте, пане Хорте зі Таборе.
Він повернувся і вийшов. За хвилину тупого роздивляння дохлого метелика я зрозумів, що він так і не назвав свого імені.
* * *
За довгий наступний день, що я провів у готелі «Відважний ховрах», я багато зрозумів.
По-перше, всі мої плани пожити світським життям, сходити до театру чи до палацу громадських видовищ, та хоча б погуляти по місту о тій порі, коли там не особливо людно, – усі ці плани пішли за водою.
По-друге, надвечір я серйозно став міркувати про втечу. Тобто про те, щоб непомітно покинути готель і місто; коли в двері мого номера постукав двадцять дев’ятий відвідувач, я, недовго думавши, перетворився на товсту покоївку і, махаючи ганчіркою, повідомив візитера, що пан Хорт зі Табор зволили піти прогулятись. А потім – поки невдаха спускався по сходах – швидко висунувся з вікна й накинув на фасад готелю тоненький відвідний серпанок.
Якийсь час після цього я мав можливість спостерігати, як під самим моїм вікном вештаються розгублені візитери. Як питають у перехожих про готель «Відважний ховрах», а перехожі спантеличено крутять головою і посилають гостей у різні боки, як гості дивляться на мене, по пояс вилізлого з вікна, – і не бачать, зовсім не бачать…
Глиняна фігурка лежала на столі, над нею кружляла одинока кімнатна муха.
До мене приходила жінка, у якої вбили чоловіка. Старенька, в якої нічні грабіжники вирізали всю сім’ю; заплакана служниця, яку зґвалтував власний хазяїн. Чимало візитерів страждали не тільки через власні лиха – так я дізнався про несправедливого суддю, який за хабара виправдував убивць і посилав на плаху невинних, про бундючного аристократа, який розважався полюванням із собаками на людей; худий як тріска селянин розповів про долю свого села – якийсь безчесний крутій скупив у продажного старости громадські землі, поставив майже сотню родин на грань голоду й зубожіння. Усі, хто приходив, розповідали – зі слізьми або підкреслено відсторонено – про свої лиха й про винуватців цих лих, і навіть мені, людині взагалі черствій, ставало все більше кисло.
Серпанок над фасадом «Відважного ховраха» протримався майже годину. Місто плавало в теплому сутінку; не дожидаючись, поки моє маскування спаде, я знову став товстою негарною жінкою, поклав ключі від номера в кишеню фартуха і спустився до холу. Хазяйська дочка, що чергувала за конторкою, витріщила на мене круглі голубі очиська; я не втримався й показав їй язика.
– …Пані, ви не підкажете, як знайти готель «Відважний ховрах»?
Запитував юнак років сімнадцяти, худий, добре одягнений і дуже нещасний на вигляд.
– Навіщо вам? – спитав я. Голос у моєї личини виявився верескливий і нагадував чомусь про дохлу рибу.
– Мені треба… – він затнувся. Подивився на мене, тобто на товсту некрасиву личину, спідлоба: – А… вам що до того?
– Нема тут ніякого ховраха, – сказав(ла) я сварливо. – Був, та загув.
Юнак пішов геть; очевидно, він не повірив поганій жінці, на яку я перетворився, і намірявся далі шукати.
Не можу сказати, що в ту мить мені було шкода його. За один день переді мною пройшло стільки драм і трагедій, що на співчуття ніжному юнакові не лишилося сил. І хто знає, кому й за що він зібрався мститися. Може, у нього собаку вбили. Або дівчину звели…
Я йшов по вулиці важкою ходою пралі. Брудний поділ хилитався над самою бруківкою, переможно грюкотали дерев’яні черевики. І що за збочена фантазія примусила мене вибрати саме цю, надзвичайно бридку личину?
Ейфорія – радість раптового призу, гімн упалого з неба всевладдя – закономірно змінилася тупою втомою і мало не зажурою. Я дивився, як порпається в купі сміття сліпучо-білий, з аристократичними манерами кіт. Як він зграбно піддіває чистою лапою то оселедцевий скелет, то обривок картопляної лушпайки; погано, думав я. По-перше, покарати можна тільки одного злодія, тим часом як злодіїв у світі – греблю гати. А подруге – ну що за низька людська порода, що за підле бажання покарати ворога чужими руками, викупити справедливість, замість того щоб самому допомогти їй перемогти…
Я навмисне дратував себе. Мені дуже хотілось побачити в сьогоднішніх візитерах користолюбних, обачливих крамарів.
От якби в усіх їхніх лихах винною була одна людина, роздумував я похмуро. От якби… Як там казав старичок-кульбабка? «Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний і чим більше злочинств він має за плечима…»
– Гей, бабо, клепки нема?!
Те, що я спочатку сприйняв за стіну, просто в мене на шляху, виявилося всього-на-всього п’яним ремісником, судячи із запаху, кожум’якою.
– Гей, бабо? Битися? Ти чого це? Га? – Тон його зі здивованого все швидше перетікав у грайливий.
Я настільки здивувався кожум’ячиним уподобанням – спокусився ж на таку потвору! – що навіть не опирався, коли він затиснув мене – тобто мою личину – у темний кут якогось підворіття.
– Ти, той… – Голос його потоншав і романтично задрижав. – Красуне, я сьогодні заробив, хоч, до трактиру підемо?
Сморід від нього йшов несказанний. Усе ще думаючи обійтись без різких жестів, я вичавив з горлянки соромливе «хи-хи».
– Голубе, – сказав я верескливим риб’ячим голосом. – Ішов би ти в своїх справах. Мені з тобою бавитись нема коли, коханець-бо мій, коваль, мабуть, заждався…
Я забув, що моїй личині було років сорок на вигляд. Такій не до коханця спішити – онуків няньчити; п’яний кожум’яка чи то не зрозумів, чи то сприйняв мої слова за кокетування.
– Пташко… куди спішиш… куди летиш…
І шкарубка долоня сміливо полізла моїй личині під поділ.
– Гей, гей! – я стряхнув його руку. – Я варту гукну!
Чинбар образився:
– Я, той… Сама завела, а тепер верещати?!
І він притиснув мене до цегляної стіни – ваги в ньому було, як в однорічному бичкові.
Треба було, певно, знайти кращий вихід, але я втомився. Поспішно, майже квапливо – нерви, нерви! – я повернувся в свою звичайну подобу, і кожум’ячина рука, яка щойно шаруділа під подолом товстунки, знайшла зовсім не те, що сподівалася знайти.
– Е-е-е…
На секунду мені навіть стало шкода його.
– Е-е-е… – він уже хрипів. Напевно, друзі не раз попереджали його, що багато пити – шкідливо. Що рано чи пізно до всякої питущої людини приходить гола мишка на зелених лапках і, печально підморгуючи, каже: все. Напевно, в цю секунду кожум’яка був певен, що напився вже до голої мишки; безглуздий погляд його бігав по моєму одязі, по обличчю, що за хвилю перед тим було лицем товстухи. Розумові процеси кожум’яки виявились такими слабкими, що мені довелося для заохочення дати йому кулаком під ребра.
За мить провулок був пустий.
* * *
«…Я, каже, тепер призначена магиня, і дзуськи вам усім. Поїду до міста, своє діло відкрию, грошей зароблю й буду на старість вас утримувати. Сунула за пояс палку свою чарівну і щезла, он як.
За місяць звісточка приходить: улаштувалась! І ще як улаштувалась, хай вам всячина! У справжній магічній конторі, у мага другого ступеня, та не дівчинкою на побігеньках – повноправною помічницею, хазяїн сказав, скоро візьме до паю… І хвалив дуже за талант та за вміння магічні.
Спершу ми відмовчувались, а потім і самі листа з оказією пустили, не втримались… як контора хоч називається? Що робить, що за ремесло?
Бюро знахідок, відповідає. Хто що коли загубить – до панів магів іде, і панове маги відшукують. Сама, каже, вже два гаманці знайшла (підчищених, щоправда), козу знайшла, кота й ґудзик із діамантом.
Ох, думаємо, може, й справді? Ясна річ, що діло пусте – котів шукати, але коли подобається їй, коли задоволена, і гро ші якісь, і до паю візьме…
А ще за два місяці – лихо. Контора виявилась не проста; контора з подвійним дном виявилась, про людське око котів шукали, а насправді підозрілі діла поробляли – з чужими тінями та з умертвляннями на замовлення, на відстані, це коли ввечері спати лягаєш, а на ранок уже мертвяк, тому що хтось твою тінь виманив та на мідний гачечок намотав… Накрили контору. Хазяїн – тікати… упіймай-но його, він маг другого ступеня! А наша дурочка наївна лишилась. Хто відповість? Вона. До в’язниці… А вона тих тіней навіть і не бачила! Вона уявлення не має, як це – на мідний гачечок! Допитувач, який її допитував, каже: видно, що дівка ваша ні при чому, але сидіти буде, поки ТОГО не впіймають… А як ти впіймаєш його?!
І сидить, красуня, півроку вже. Королю прохання написала, та відповіді поки не видно. Одне добре: у в’язниці в них чисто, тарганів нема, постіль м’яка, годують стерпно, видно, жаліють її, дурепу… І начеб вартового одного вподобала. Воно й зрозуміло: як чарівну палку забрали, так і дівочі почуття виявились. Що буде з нею? Упіймають ТОГО чи не впіймають? Кохає її вартовий – чи так, жаліє? Відповість король на прохання, помилує – чи до старості в тюрмі замкне?
Не знати…»
* * *
Центр міста потопав у непевному світлі ліхтарів. Тут ще працювали шинки, походжав патруль, скрипіла карусель, і спідниці дівчат, що крутились на ній, літали, наче підхоплена вітром морська піна. Ринок зачинявся, весь час доводилось ухилятися від величезних торбег на двоколісних тачках. На спеціальній тумбі праворуч від входу стояв хлопчик років дванадцяти й дзвінким, але трохи охриплим голосом викрикував платні оголошення:
