Kitabı oku: «Печера», sayfa 5

– Мені пан Кович призначив зустріч. Підкажіть, куди треба пройти.

Дідусь заметушився, підняв слухавку старенького телефону, заговорив шанобливо, ледь не улесливо, потім гукнув хлопчака, що нудьгував на лаві, й велів провести.

Хлопчак провів. І показав Паулі двері кабінету зі строгою табличкою – показав оддалеки, наче саме наближення до лігва головрежа чимось йому загрожувало.

Прямуючи до цих дверей – по червоній килимовій доріжці, наче адміністратор до трапа літака, – Паула встигла подумати, що нічого страшного, що вся ця історія з кровожерливим саагом закінчиться через десять хвилин. Вона візьме касети, подякує…

Розумніше було б, якби Кович додумався залишити касети вахтерові. Розумніше… і зручніше. І гуманніше, між іншим.

А ЧОМУ він захотів саме особистої ЗУСТРІЧІ?!

Таке просте питання, таке важливе, таке очевидне, таке природне – прийшло до неї тільки тепер. Коли вона підняла руку, щоб стукати.

І тому рука зависла в повітрі. Збоку могло б здатися, що посеред безлюдного коридору Паула голосує, намагаючись піймати таксі.

Стільки сміття в голові… Розганяй… Розплавлений Митиків пластилін, Дод Дарнець, центр психологічної реабілітації, «жаби дуже бридкі»…

Про таку смішну дрібничку не встигла подумати. А тепер пізно.

Вона перевела дух. І подумала: все одно. Візьму касети й піду, і більше ніколи не побачу…

Ця думка додала їй відваги.

Паула стукнула в чорну дерматинову оббивку – звуку не вийшло ніякого, її палець ніби потонув у ваті, однак не грюкати ж кулаком; вона постояла, міркуючи, як іще можна повідомити про свій прихід, – у цю мить двері розчинилися.

Чомусь Паула думала, що Кович зустріне її в тому самому светрі й у тих самих спортивних штанях; а він стояв на порозі в білій сорочці і в м'ятих літніх штанях, а замість ворсистих капців були жовті спортивні туфлі. І знову ж таки нічого саажачого не було в аскетичному, ледь жовтуватому обличчі, проте Паула відступила. Мимоволі. Автоматично.

Проте Кович теж відступив. Як в акторській вправі під назвою «Дзеркало»; Паула подивилася на його руки, сподіваючись побачити в них касети. Один рух – простягти руку – взяти – попрощатися – повернутися – піти…

– Привіт, Пауло, – режисер Кович був, здається, ще й непоганим актором, а тому слова його пролунали цілком природно. – Заходь…

– Я спішу, – сказала вона швидко.

Він наче спохмурнів:

– А я тебе не затримаю… П'ять хвилин ти ж маєш?

Паула повагалась і зайшла.

Робочий кабінет Ковича разюче відрізнявся від його квартири: він був тіснуватий, і тут панував порядок. Навіть макети декорацій – а їх, громіздких, було штук п'ять – наводили на думку не про склад, а радше про музей чи виставку.

– Я спішу, – повторила Паула мов заклинання.

Кович пройшовся навколо стола, де серед паперів і саморобних палітурок височіло щось прикрите білим рушником; зітхнув, зміряв Паулу запитливим поглядом, узявся за край тканини, ніби збирався відкрити пам'ятник.

Під рушником виявилася пляшка коньяку, дві вишукані скляночки і дві тарілки – одна з бутербродами, друга з цукерками. Щастить мені сьогодні, байдуже подумала Паула.

Кович мовчки відкоркував пляшку; Паула мимоволі втягла носом повітря – вона любила коньяк, та мало на ньому зналася і не могла вважатися його цінителькою.

– На.

Паула взяла з його рук наполовину наповнену скляночку. Відмовлятися було незручно… нешляхетно було відмовлятись. У Ковича було зараз таке нещасне лице, наче він збирався пити на власних поминках.

– Пауло… за твоє здоров'я.

Вона подумала, що за цих обставин його тост звучить двозначно. Сьорбнула, як воду, раз, удруге і втретє – і на останньому ковтку поперхнулася, закашлялась, червоніючи й струшуючи сльози, що набігли на очі.

– Скажи чесно, Пауло… – Кович помовчав, очікуючи, поки вона відкашляється. – Скажи чесно, чому тобі не подобаються «Залізні білки»?

Мені б твої проблеми, втомлено подумала Паула.

– Чому ж не подобаються? Подобаються…

Кович зітхнув:

– Добре… За що тобі подобалася «Дівчинка…»?

Коньяк вільно розливався всередині Паули, зігріваючи й розслаблюючи, знімаючи стрес; скільки їх було, тих стресів, за сьогоднішній довгий день?!

– «Дівчинка…» – вона поглядом пошукала, де сісти, й опустилася на низьку м'яку лавочку. – Я її дивилася разів дванадцять… У першому складі – тричі, решту в другому…

Кович напружився:

– Чому?

– Тому, що та вистава була вільніша, – Паула дивилась у відкриту кватирку, туди, де горіли в прямокутній рамочці дві гострі весняні зірки. – Як ланцюг… усі ланки вільні, а тримають міцно. Чи так чи так його повертай, він залишиться ланцюгом… Не порветься… І приведе, куди треба… Залізна палиця – теж непогано, але вона… некрасива… палиця та й годі. Вона не танцює…

– А ланцюг танцює?

Паула роззирнулась у пошуках свого дипломата. А, так, сьогодні вона взяла сумку… Бо Митик…

Кович сидів навпроти. На підлозі, схрестивши ноги, поставивши перед собою тарілку з бутербродами, гублячи масляні крихти в складки м'ятих штанів:

– То «Дівчинка й ворони» – це ланцюг? А «Залізні білки» всього-на-всього палиця? А ти знаєш, що «Білки» удесятеро розумніші… глибші… досконаліші? Що це не я придумав, це сотні розумних людей…

– То й добре, – сказала Паула втомлено. Хвилинні чари від алкоголю минули – вона втомилася, не було сили ні сперечатися, ні думати, ні боятися, ш дедалі дужче хотілося спати.

– Каву питимеш? – запитав Кович пошепки.

Паула стрепенулася. Чашечка міцної кави була зараз єдиною силою, спроможною без втрат довести її до дому.

– Пауло… знаєш, я весь час у шоці. Відучора…

Кович стояв тепер над столом – нахилившись над увімкненим у розетку кавником, ніби прагнучи допомогти йому власним теплом.

Він у шоці, подумала Паула, витягаючи червону цукерку з купи зелених. Він у шоці, чуєте?… Він, здоровий ікластий сааг, у шоці. А я нічого – з Тританом ось познайомилася…

– Що ми можемо змінити? – спитала вона меланхолійно.

Кавник нарешті закипів і забулькав; Кович звідкись дістав дві чашечки й бляшанку кави.

Скільки я цієї гидоти сьогодні випила, подумала Паула з відразою. Цілий день кава, кава, кава…

Кович знайшов у шафі одну чайну ложку. Порився в шухляді стола і знайшов другу.

– Пауло… Скажи чесно – як це тобі вдається?

– Що? – запитала Паула після паузи. Вона справді не зрозуміла.

Кович побарабанив пальцями по столу:

– Тобі щастить? Так? Це просто везіння, удача, тобі щастить, так, Пауло?…

«Зразок яскраво виявленої антивіктимної поведінки», – сухо сказав у Паулиній голові чужий, туманно знайомий голос.

– Власне кажучи, – сказала вона, дивлячись у чашку, – мені переважно щастить, як потопельнику. То на масло сяду, то автобуса довго немає… А недавно пацюки дроти перегризли…

Кович знову сів на підлогу – прямо перед Паулою:

– Ти розумієш, ЩО сталося? Та, Пауло?…

Паула помовчала. Гмукнула й прогугнявила голосом противної дикторки:

– «Сон її був глибокий, і померла вона природною смертю!»

Воістину, недовге спілкування з Тританом пішло їй на користь. Вона стала простіше ставитись до деяких понять.

Кович, утім, з Тританом не спілкувався; він смикнувся, як від удару:

– Ти не могла б…

– Вибачте, – сказала Паула, злякана власним цинізмом. – Я не хотіла, чесно… Це… я теж, розумієте, трохи сама не своя…

– Ми з тобою обоє ненормальні, – сказав Кович з гіркотою.

Якийсь час вони думали кожне про своє, потім Кович підняв голову:

– Пауло… А та машина, вчорашня – теж пощастило?…

Паула дивилася на нього, не розуміючи. При слові «машина» пригадувався лімузин, у який її посадив сьогодні Тритан… і ще чомусь тюбик помади в щілині тротуару.

– Яка машина?

Очі в Ковича округлились, вона чомусь злякалася:

– То яка ж машина?…

Кович заговорив, повільно й чітко, ніби тлумачив роль нетямущій актрисі; і з тим, як розвивалася його розповідь, з Паулиної голови вивітрювались і сьогоднішній день, і втома, і рештки сп'яніння. Долоні змокли – так, що їх доводилося раз у раз витирати об коліна.

– Вам здалося, – сказала вона нарешті.

Кович осміхнувся – якось сумно.

– Вам здалося, – промимрила Паула майже крізь сльози – і в цей момент згадала.

Так, був тюбик помади, який вона впустила перед під'їздом. Тільки він володів у ту секунду її думками – тільки він; підібрати його здавалося справою життя, вона не звернула уваги на порив вітру, на силует, що промайнув поряд…

Кович дивився, як вона згадує. З цікавістю дивився – режисерові завжди цікавий процес. Що відбувається з людиною, як вона міняється зсередини…

– Це випадково, – сказала Паула сама собі, а страх ріс, чіплявся в неї вісімнадцятьма пазурами, повисав на її душі, як кішка на гардині. – Це випадково. Машина… СПЕЦІАЛЬНО на людину? Щоб ЗБИТИ? Це ж… Маячня. Так не буває…

Кович знизав плечима.

– Що ж, дякую, що ви мені сказали, – пробурмотіла Паула до підлоги. – Хоч краще б я… Не знала, то й нехай. Випадковість…

– Випадковість, – луною відгукнувся Кович. – Як у Печері. Тричі випадковість… Я вже думав – може, це зі МНОЮ не все гаразд?…

У двері нерішуче пошкрябались; бабуся з ганчіркою зазирнула – і злякано зачинила двері. Паула подумала, що бабуся чекатиме й годину, й дві – до ранку чекатиме бабуся, поки головний не наговориться, не звільнить кабінет, надавши бабусі почесне право зібрати пил, що осів на меблях у процесі творчості…

Паула зітхнула. Кович сидів до неї боком, похмурий, якийсь жалюгідний, наче гірський орел, котрий узагалі-то могутній, але от саме в цю конкретну мить утомлений і хворий…

– А взагалі-то, – вона всміхнулася, раптом відчувши перевагу своєї поінформованості, – взагалі-то бувають такі випадки… Антивіктимна поведінка, дуже просто. А тому не терзайтеся так…

Вона не мала наміру багато розповідати, але вона захопилася. Кович слухав уважно й напружено; Паула розповіла про Дода Дарнця, про гидкі датчики та ідіотські питання, і про Тритана теж розповіла – зрозуміло, не згадуючи про ресторан «Ніч».

– Це ніби така соціальна програма, і я в них – цінний експонат, – вона всміхнулася. – Трохи чудні, звісно, проте загалом вони – дуже цікаві, симпатичні люди…

Висловлюючись так доброзичливо, вона мала на увазі тільки Тритана. Та Кович не міг цього знати.

– Ти їм сказала? – неголосно запитав Кович.

Паула помовчала. Перепитала обережно:

– Про що?

Кович устав, перекинувши недопиту чашку кави. Пройшовся по кабінету, сперся ліктями на письмовий стіл:

– Про те, що ми зустрілися, вони, гадаю, знають. Ти казала їм про те, що ми одне одного ВПІЗНАЛИ?

Паула мовчала.

Під вікном жваво гомоніли – працівники театру розповзалися після вистави; хтось засміявся. Грюкнули двері.

Власне, сьогодні вона не сказала Тританові… про Ковича. Можливо, дарма. Втім, вона ж вирішила сказати наступного разу…

Кович помітив її вагання:

– Не кажи. Не варто, Пауло. Послухайся… розумної людини. Ну навіщо мені… навіщо це нам?… Кого це цікавить, це наші приватні, інтимні справи… Ти ж не розповідаєш усім підряд, з ким ти спиш?…

Паула спала з гномом, вишитим на ковдрі, однак зізнаватись у цьому Ковичу справді не стала. Він сприйняв її мовчання як підтвердження своїх слів:

– От бачиш… Збережи… нашу скромну таємницю. Зроби мені ласку.

Паула мовчала.

Їй не хотілося вступати в суперечку, але й обіцяти теж нічого не хотілося.

– Я подумаю, – примирливо сказала вона нарешті. – Як… вийде… постараюся.

Ледь вийшовши з театру, вона сахнулася від скромної порядної машини, що повільно пливла з протилежного боку вулиці й нікогісінько не займала.

Розділ третій

Сьогодні Печера жила особливо голосно; білі царнині вушка тривожно стригли, перебираючи силу-силенну звуків, відокремлюючи випадкові від важливих і прості від небезпечних. Вона хотіла – і боялася – спуститися до водопою; табунець її подруг нещодавно наткнувся там на пару голодних сірих схрулів, і на якийсь час вода забарвилась червоним… Ненадовго. Течія віднесла кров, а жертвою стала всього одна, стара й хвора, обтяжена роками особина, і схрулі бенкетували над її тілом, а потім зчепилися за здобич з барбаком, що непрошений припхався на бенкет… Звуки і згуки розповіли царні про коротку й жорстоку сутичку, про те, як ситі схрулі нарешті відступили, але барбак не задовольнився стервом – одігнавши схрулів, кинувся по гарячих слідах табунця царн…

Вона хоче жити. І вона житиме довго; вона бреде по переходах Печери, де за кожним каменем ховається смерть. А маленька тваринка несе своє життя, мов свічку, і вся сила йде на те, щоб зберегти, сховати од вітру її слабкий і гарячий вогник.

Посеред широкого тунелю, що круто йшов униз, царна спинилась. Зовсім поруч чулося чуже дихання, швидке дихання дрібної істоти; зовсім поруч шкрябались кігтики об камінь, чулось, як хтось розсовує мох, обриває лишайники…

Під воложистою стіною стояв на задніх лапах тхоль. Молодий і жадібний, жовтувата шкіра його здавалась у напівтемряві коричневою. Тхоль шукав у заростях моху личинки скельних хробаків, знаходив, виловлював і їв; поява царни змусила його відірватися від цієї справи на секунду, не більше. Тхоль був голодний.

Дивлячись на нього, царна теж згадала про голод; мох, у якому дрібний звір ловив своїх личинок, цілком годився в їжу. Свіжий мох і спрагу тамує, а ш же страх як хочеться пити…

Вона ступнула вперед, уже відчуваючи язиком терпкий смак зелені, проте не забуваючи напружувати круглі мушлі-вуха; серед відгуків-ниток, серед скрипу, шелесту й дихання, що линули від тхоля, крізь шлюбний спів далекого й безтурботного барбака пробився раптом ледь уловний, ледь відчутний…

Її високі ноги здатні були на найдовші, найкарколомніші стрибки. Вуха й ноги – де там зеленому схрулеві, схрулеві-підлітку, полювати на таку дичину?!

А мисливець-схруль і справді був підлітком. Дуже молодий, недосвідчений, невмілий хижак, і на царну йому було наплювати. На перший раз йому цілком вистачало й тхоля.

Не підкріплений ні досвідом, ні навичками, інстинкт хижака все одно був смертельною зброєю. Значно сильнішою, ніж незміцнілі зуби й маленькі пазурі; тхоль, для якого трапеза виявилася останньою радістю в житті, заверещав.

Царна готова була зірватися з місця й тікати, але її інстинкт, перевірений інстинкт жертви, сказав ш, що небезпеки немає. Немає, поки вона не помчить стрімголов, не побіжить по коридорах, де тільки цокіт ратиць і ніколи виловлювати зі звуків небезпеку; тоді, на бігу, вона буде вразлива…

І вона лишилася стояти.

Останній крик тхоля тривав недовго; підліток-схруль, завбільшки такий самий, як його дрібна жертва, намертво перетис зубами волаюче горло. Звук обірвався; тепер царна чула потривожену Печеру. Ярусом нижче шлюбилися хтиві барбаки; смертний тхолів крик їм не завадив. Десь удалині стадо царн перестало скубти мох й попіднімало голови, намагаючись збагнути, звідки долинає чужа смерть; неподалік інший тхоль, байдужий до долі побратима, так само безтурботно виловлював і поїдав личинки скельних хробаків…

Царна чула, як дихає схруль. Нерівно, гаряче; тхолева кров розтікається майже беззвучно – занадто мало її, крові, у кволому тільці…

Вона повернулась і пішла геть. Її вуха не послабляли напруженого очікування – смерть оминула її, забравши інше життя, і перед лицем чужої загибелі царна не відчувала нічого, крім бажання знову вижити.

* * *

…Вихідні минули зовсім по-весняному, затишно й сонячно, місто цвіло всіма своїми клумбами, садами й парками, і Паула остаточно повірила, що все дивне й неприємне в її житті зосталося далеко позаду.

Кожен телефонний дзвінок змушував її серце пропускати один удар – не зізнаючись навіть сама собі, вона чекала дзвінка від Тритана. Не ділового – просто дружнього дзвінка.

Минула субота, Тритан не подзвонив; Паула зітхнула й дозволила Стефані витягти себе на недільну прогулянку в зоопарк.

Усе йшло чудово, поки Митик не плюнув у верблюда – хто б ото подумав, що п'ятирічне маля вміє так прицільно й потужно викидати слину. Верблюд, на щастя, виявився куди розумніший і вихованіший, а тому на образу відповів тільки здивованим поглядом… Стефанині виховні зусилля пропали марно; через п'ятнадцять хвилин Митик, якого посадили на крихітну конячку, смикнув її за вухо і цим зірвав катання. У будь-який інший день Паула б розгнівалася, але не сьогодні; вона перебувала в стані чудової байдужості, а тому кожну прикрість розглядала як безглузду й незначну дрібницю, якою вона, власне, й була.

Місто цвіло. Місто розливалося святковими юрбами; у теплих сутінках Паула вийшла прогулятися, вибираючи улюблені безлюдні провулки, особливо чарівні в місячному сяйві; досхочу впившись самотністю та запахом бузку, вона за своєю звичкою загубила гаманець – якомусь випадковому перехожому довелося бігти за нею цілий квартал: «Дівчино! Гей, дівчино, ну що ви за роззява!..»

Паула неуважно подякувала хлопцеві, вручивши йому самотній розцвілий тюльпан.

Минула неділя – Тритан не подзвонив; у понеділок весна зіщулилась і почався дощ.

А разом з дощем почалися дивовижі.

Уранці, вже у дверях, Стефана стягла з Паули її улюблену легку курточку й всучила теплу – жовту, осінню й смутну. Протестувати не було сенсу – будь-які аргументи тільки затягували заздалегідь програну суперечку. Стефана особисто простежила, щоб проїзний і монети з кишень улюбленої курточки перебралися в кишені нелюбої, – і аж тоді випустила Паулу, котра, зрозуміло, спізнилася на роботу.

Розганяй не дорікнув їй ані поглядом.

– Як? – спитала секретарка Лора, коли занурена у свої думки Паула повернулася в приймальню.

– З руки їсть, – повідомила Паула і вийшла, лишивши секретарку в благоговійному здивуванні.

У фільмотеці вже полагодили погризену пацюками систему, і бабуся-фільмотекарка переписала для Паули замовлений матеріал; дощ за вікном періщив без упину. Знімаючи з вішалки жовту осінню курточку, Паула оцінила Стефанину передбачливість.

Руки її звично пірнули в кишені; каблуки процокали по коридору – і нерішуче спинилися.

Щось було не так.

Перша, найприродніша, думка була – що куртка чужа. Дуже схожа на Паулину – вона взяла її помилково, треба скоріше поміняти…

Але її руки вже намацали в кишенях гаманець зі звичним брелоком, магнітну картку для метро і зім'яту кульку непотрібних папірців. Вона піднесла їх до очей – точно, оце чек з магазину, це стара Лорина записка, це Митиків паперовий кораблик…

Паула стояла посеред коридору, і вигляд у неї був, певно, дурнуватий.

Друга, найдивовижніша, думка – що вона, Паула, зменшується. Якісь лихі чари спричинили її стрімкий зворотний ріст, і незабаром вона стане завбільшки як немовля… Саме тому її стара, трохи тісна куртка стала тепер величезною, побільшала розмірів на три, саме тому вона висить на своїй власниці, як на городньому опудалі.

Паула повернулась до вішалки. Переконалася, що іншої жовтої куртки на гачках немає; згадала Митикові витівки – і роздратовано відкинула цю думку. П'ятилітнє хлоп'я проникло в будинок телебачення, щоб містифікувати неуважну тітку…

Повз неї пройшло двоє знайомих дівчат з адміністративного відділу:

– Привіт, Пауло… Ти чого?

– Нічого, – відгукнулася вона сухо. – Трамвая чекаю.

Дівчата, мабуть, образились.

Добравшись до найбільшого вікна, вона розклала куртку на підвіконні. На правому рукаві була запрана пляма – ще казна-коли Паула влізла ліктем у тістечко. Друга знизу кнопка трохи поіржавіла. Підкладку на кишенях було підшито коричневими нитками; з кожною новою деталлю, такою знайомою і такою красномовною, Паула дедалі більше торопіла.

Дощ за вікном трохи вщух; рядами стояли яскраві машини з написом «Телебачення», і до однієї з них прямував оператор Сава, а за ним асистент обережно тяг зачохлену камеру.

Паула оглянула себе. Джинси – ось вони, не побільшали. Светр… туфлі, врешті-решт…

Вона пройшла в туалет і подивилася на себе в дзеркало. Про всяк випадок спробувала дотягтися до вимикача; усвідомлення того, що вона принаймні не маліє на зріст, її несподівано заспокоїло. Дивна куртка повернулася на вішалку – зрештою, до фільмотеки два квартали, Паула добереться й так…

І вона поринула в буденну суєту з дещо перебільшеним завзяттям – якщо проблема нерозв'язна, то про неї краще забути. Паулине телевізійне життя звичайно переповнювали події та емоції, маленьку пригоду успішно було витиснуто з думок і з пам'яті, однак увечері Паулі знадобилась неабияка мужність, щоб підійти до вішалки.

Чого вона чекала від своєї куртки? Що та сплесне рукавами і скаже: «Ох, Пауло, чого ж ти так довго?…»

Куртка була на місці. Цілком колишня – звичайного Паулиного розміру.

На другий день, рано-вранці, задзвонив телефон; неуважна Паула не поспішила до слухавки.

Поспішив Митик.

Комунікабельне дитя, чиї батьки поспіхом доїдали сніданок, а тітка забарилась у своїй кімнаті, – це дитя підскочило до телефону, і вже за мить Паула чула поважну розмову:

– Так! Здрастуйте! Немає! А, вона оженилась і переїхала… Ну, вийшла заміж, так… Па-па!

Паула кулею вилетіла з кімнати; слухавка вже лежала на важелі, Митик задоволено посміхався:

– А я дядька надурив! Я сказав, що ти оженилася на директорі цирку, і тепер у вас удома живе справжній слон!..

Не кажучи ні слова, Паула схопила паскудника за вухо.

На вереск вискочили з кухні Стефана і Влай; ситуацію з'ясовували недовго, зате голосно й бурхливо. Паула вирушила на роботу з підпухлими очима і розмазаною тушшю; на автобусній зупинці біля самої будівлі телецентру її погукали:

– Дівчино! Шановна дівчино!

Здригнувшись – хоча з якого дива, власне, здригатися, – вона обернулася.

Хлопець був абсолютно незнайомий – років двадцяти, привабливий, з голочки вдягнений, ретельно причесаний; в опущеній руці він тримав великий футляр від труби, і Паула механічно подумала, що хлопець – студент консерваторії.

– Дівчино мила, не хочете придбати змію?

Паула не встигла й кліпнути, як хлопець розкрив футляр і витяг на світло невелику бридку змійку з трикутною головою, роздвоєним язиком і липким гіпнотичним поглядом каламутних очей. Паула мимоволі відсахнулася.

– Чудова змія, – сказав хлопець голосом бувалого торговця, який щодня реалізує по три десятки змій. – Головне, дуже отруйна… Візьміть у руки. За голову, бачите, отак!..

– Це гадюка? – запитала Паула відступаючи.

Хлопець щиро обурився:

– Що ви! Гадюку я не став би… Це дуже рідкісна, дорога змія, окраса серпентарію, одним укусом валить слона…

– У мене немає грошей, – сказала Паула, радіючи, що знайшла відмовку.

– Я віддаю за безцінь, – хлопець ясно, мило, геть по-хлоп'ячому всміхнувся. – Буквально дуже дешево віддаю. Подивіться, яка змія!..

Зміїна морда опинилась коло самого Паулиного обличчя. І морда була прегидезна; змія не просто могла завалити слона одним укусом – вона явно вже таке робила і прагнула зробити знову.

– Мені не треба, – відступаючи, Паула вперлася спиною в пластикову стінку зупинки. – Мені не треба змії, я на роботу спізнююсь…

Вона спробувала обійти настирного юнака, однак той, усміхаючись, загородив їй дорогу. Зміїне тіло, чорно-зелене, з огидним блиском, звисало з його кулака, наче живий пружний пояс.

– Дівчино мила… Вам пощастило. Ви потім лікті кусатимете, це остання змія з останньої партії, це рідкість, дуже дешево, ну візьміть, потримайте в руках, вам потім віддавати не захочеться, тільки візьміть у руки!..

Підтверджуючи його слова, змія почала звиватися активніше й засичала.

Чого я й досі тут стою, подумала Паула безпорадно. Якийсь дурний розіграш… А може, купити? Буде Митикові подарунок?…

Можливо, кровожерна думка відобразилася в неї на лиці – змієторговець знову заусміхався:

– У вас дома є акваріум? Немає? Підійде велика каструля з кришкою… Беріть-беріть!..

Змія ще раз моторошно зашипіла; Паула сховала руки за спину.

Чого вона стоїть і слухає цю маячню?! На роботу… Розганяй…

– Юначе, ця змія продається?

Поруч з Паулою казна-звідки взялася середнього віку дама в крислатому капелюсі; очі її горіли, наче вона сама не могла повірити своєму щастю:

– Дозвольте? Можна глянути?…

Юнак охоче подав ш змію, а Паулу вже відтісняв убік літній чоловік в окулярах, із сивуватою лікарською борідкою:

– Це змія? Вона продається?… Можна?

– Бачите, – докірливо сказав Змієносець Паулі. – А ви не хотіли… Вирішуйте – ваше право першого покупця, але якщо ви скажете «ні»…

– Я готовий доплатити, – швидко сказав бородатий. Дама вже безстрашно вертіла змію в руках.

Та вона ж іграшкова, подумала Паула з полегкістю. Ох і хлопець, справжній клоун, вона ж механічна, як він мене розіграв…

І, розсміявшись, ухопила гадину за пружний хвіст.

Дотик живої холодної луски враз вибив ш з голови всі думки. І розумні, й не дуже.

* * *

Чоловік, потонулий у м'якому шкіряному кріслі, натиснув на «стоп». Повернувся до сірого віконця дисплея, де бігли, пульсували два ламані графіки – у правій частині чорний, у лівій – червоний. Чоловік поклав руку на клавіатуру – графіки сумістились; певний час він похмуро стежив за їхнім танцем – видовище заворожувало, як полум'я. Як прибій.

– Обмаль даних, – розчаровано сказав лаборант за його спиною.

– Вистачить, – зронив чоловік у кріслі. Перемотав плівку, знову натиснув на «Пуск».

«Чудова змія. Головне, дуже отруйна… Візьміть у руки. За голову, бачите, отак!» – «Це гадюка?» – «Що ви! Гадюку я не став би… Це дуже рідкісна, дорога змія, окраса серпентарію, одним укусом валить слона…» – «У мене немає грошей…»

Камера смикнулася, розгублене обличчя дівчини ковзнуло вбік – і знову повернулося в кадр. Спостерігач бачив його в дрібних деталях – рух вій, рух зіниць, бачив, як на мить стислися пересохлі губи.

«Я віддаю за безцінь… Буквально дуже дешево віддаю. Подивіться, яка змія!..» – «Мені не треба… Мені не треба змії…»

– Невиразно працюєш, – зітхнув спостерігач, зупиняючи запис. – Прісно.

Він підвівся, замислено стяг із себе білий короткий халат – під ним виявилася коричнева замшева сорочка.

Лаборант, молодий хлопець у франтуватому костюмі, образився:

– Беріть професійних акторів… А даних мало, бо сенсори пора вживляти…

– Повчи мене, – беззлобно відгукнувся чоловік у замші. Лаборант напружився й трохи відступив; його співрозмовник пройшов до телефону.

– Алло… – На тому кінці дроту його усмішки не бачили, та вся її чарівність відбилась у голосі, низькому, мов рик. – Добрий день… Покличте, будь ласка, панну Німробець.

Розмова тривала хвилин п'ять, потім лаборант пішов, а чоловік у замші залишився. Зчепив пальці, опустив на них тонке смагляве обличчя й утомлено перевів дух.

(…За годину до світанку він вийшов ніби на полювання; він не вмів і не любив полювати, але для віддалених самотніх прогулянок не було природнішого й кращого приводу. Північні схили ненависних йому гір покриті були подобою лісу: жорсткою, колючою, скоріше коричневою, ніж зеленою; до умовного місця – вершини з білим каменем – було години три ходи.

Він нікого не зустрів.

На вершині він сів і роззирнувся – ліс не добирався сюди, білий камінь здавався самотнім більмом на лисій голові велетня.

Мандрівець дістав з мисливської сумки вабик-ідентифікатор – губку з їдким специфічним запахом.

Ще година пішла на чекання. Ненависне йому сонце підбиралося до зеніту, коли з глибини білястого неба з'явився сірий криводзьобий птах з жовтогарячою капсулою на правій нозі.

Він нагодував гінця власним бутербродом. І тільки потім, закусивши губу, розкрив капсулу.

Знак був один, знак сиротливо чорнів посеред великого білого аркуша, знак означав відмову, відхід, майже втечу.

Власне, чогось такого він і сподівався. У нього було лихе передчуття; або його роботою незадоволені, або люди, які послали криводзьобого птаха, точно знають те, про що він, мандрівець, має тільки неясну підозру.

Люди, які послали птаха, знають правду про смертельну небезпеку, яка йому загрожує.

Він сидів на вершині під білим каменем, і палюче проміння полуденного сонця обливало його морозом. Певно, він зробив помилку, а яку, йому скажуть потім…

Якщо він доживе.

Чи варто повертатися в село? Він би й не повертався, якби не знав достеменно, що без спорядження й припасів йому нізащо не перейти гір. Не перейти долини, не добратись до хазяїв криводзьобого птаха.

А тому, коли власна його тінь перестала ховатися під ногами й наважилася відповзти по камінню трохи далі, тоді він устав і поспішив униз.

…запах диму.

Недобрий запах. Не від багаття, не від домашнього вогнища – страшний запах палаючого людського житла.

Мандрівець спинився всього на мить.

Чи був у нього вибір?…

Власне кажучи, тепер це не мало значення. Бо він зрозумів, чий саме дім перетворюється зараз на купу головешок.

Але збагнути, куди біжать з усього села люди, і що це за ґвалт на майдані, і що за лемент – щоб це збагнути, йому забракло мужності.

Він уже тікав.

Посередині майдану, на вільному від людей клаптику, безліч рук піднімали й ставили на ребро величезний залізний обруч. Усередині обруча розтягнутий був за руки й за ноги голий чоловік, із живота в нього стирчало вістря осі, але він ще був живий.

– …Коти! Ану! Коти! Звідтіляк! Звідтіляк! Печерна змія!

Колесо покотилося. Важко, волочачи за собою криваву стежку, підстрибуючи на бруківці, раз у раз ризикуючи перекинутись, та море рук устигало підхопити його, підштовхнути й випрямити.

Чоловік на колесі вмирав. Можливо, смерть його затягнеться, і, коли колесо, прокотивши по вулицях, зіштовхнуть нарешті з кручі у прірву – можливо, він устигне відчути полегшення…

Його схопили за рукав:

– …дівчисько?

Він дивився, не розуміючи.

– Танкі, де дівчина? Ми знайшли звідтіляка, ми давно до нього приглядалися, де дівчина, ти не бачив?

Він перевів погляд з червоного збудженого обличчя перед собою на колесо, що його вже викочували з майдану.

Власне, що він міг зробити ТЕПЕР?…

…Вони знайшли джерело. Maxi знайшла. Вона мала хист знаходити воду.

Дзвеніли цикади.

Увесь світ складався з цикад. Увесь світ замкнутий був у кільце гір – далеких, синіх, і близьких, червоно-жовтих, і білих, укритих піском, який так гидко скрипить на зубах…

– …і я давно вже здогадалася. Майже одразу.

Він струснув головою, проганяючи заціпеніння:

– Я прослухав… Про що ти здогадалася?

– Що це ти людина ЗВІДТІЛЯ. Вгадала?

Високо в небі – чи глибоко в небі? – чорною цяткою висів хижий птах.

– То й що? – запитав він без емоцій.

Maxi мовчала.

– Ну то й що? – перепитав він майже зухвало.

– А вони думали, – Maxi криво посміхнулася, – що це мій тато… звідтіляк…

– Я не міг урятувати твого батька, – сказав він, дивлячись у пісок. – Не встиг. Не знав…

– Вони стратили звідтіляка… – промовила Maxi, і плечі її дивно піднялися. – Вони думають… а насправді…

– Та я ж не міг урятувати!..

Обоє замовкли.

В обох у недавньому минулому була ніч, коли колесо з розіп'ятою на ньому людиною зірвалося з кручі. Коли по всіх вулицях діловито шастали хлопці і, зустрівшись, питали один в одного: Maxi не бачив? Коли вже готове було інше, маленьке колесо, коли вулицю, де диміли залишки будинку, прочісували й обшукували сусіди, і потомилися, так нікого й не знайшовши, і пішли до світанку, а він стояв перед димними руїнами вже в розпачі, та все одно знав, що перебере згарище по дощечці, по цеглині, але або знайде дівчинку, живу чи мертву, або точно знатиме, що її тут немає… Коли, після довгих і даремних зусиль, він скоріше угадав, ніж почув, її присутність, і дістав із залізної бочки біля паркана її обм'якле…