Kitabı oku: «Страта», sayfa 2
– Це Анджей, – збуджено сказав пан Петер за її спиною. – Зараз дані розгортаються в реальному часі, для наочності й для зручності. Хоча – ви пам’ятаєте – модель працює в хронорежимі десять до одного…
Ірена не сказала ні слова.
Їй складно було повірити, що самолюбне серце Анджея здатне битися напоказ, у динаміках. У якийсь момент їй стало мулько – ніби якусь інтимну подробицю виставили для загального огляду…
– Він притомний, – сказав Петер, дивлячись на кавову чашечку у власних руках. – Експеримент триває ось уже місяць… реального часу. У нас колосальна перевитрата енергії. Модель вже необхідно згортати… Якщо він цього не робить – він неадекватний.
Ірена взяла чашку з його рук і жадібно сьорбнула. Торкнулася долонею шиї, ловлячи власний пульс; серце Анджея завжди билося повільніше. «Удав, – казала Ірена свого часу. – Холоднокровна сита зміюка…»
Вона поставила каву на блюдечко. Вона УСВІДОМИЛА, і мірні удари перестали бути фонограмою. Це дійсно билося серце – цілком певної, знайомої Ірені людини…
– Справа ось у чому, – Петер зітхнув. – Ми… гм, володіємо можливістю… Ми можемо перервати експеримент, закрити модель ззовні… Навіть якщо не брати до уваги пана Кромара, який в даному разі обов’язково загине… Якщо навіть не брати цього до уваги – вибух імовірнісних аномалій такої сили… здатен… заподіяти неконтрольовані наслідки… викликати не до кінця вивчені процеси… Я вже не кажу про міжнародний скандал – але простіше, грубо кажучи, нас чекає катаклізм, який…
– Тобто як – не брати до уваги? – здивовано запитала Ірена.
Пан Петер замовк.
– Тобто що не брати до уваги? Смерть Анджея?
Пан Петер болісно скривився:
– Ні… тобто… Річ у тім, Ірено, експеримент із самого початку ніс у собі небезпеку… для життя випробовувача. Пан Кромар…
– Пан Кромар ніколи не був схильний до авантюр, – відрубала Ірена. – І ніколи не ризикував би життям просто так… заради наукового інтересу. Гадаю, він був абсолютно упевнений… що йому вдасться провести експеримент і залишитися живим.
– Звичайно! – Петер скривився так, що обличчя його стало схоже на здутий гумовий м’яч. – Але експеримент виявився НАСТІЛЬКИ вдалим… Що це межує з катастрофою, Ірено. Боюся, що навіть Анджей… не міг припустити…
Серце в динаміках билося впевнено й рівно – але Ірена раптом похолола від думки, що ще секунда-дві – і воно зупиниться. Заволають, забігають невидимі співробітники пана Петера, і сам він проллє каву на світлі штани – і тільки вона, Ірена, залишиться сидіти нерухомо, і навіть чашка в її руці не здригнеться…
– Отже, Ірено, ми не можемо закрити модель ззовні… І підтримувати її життєзабезпечення не можемо теж. Бо кожна хвилина існування моделі породжує проблеми… зокрема, вибачте, етичні. Адже оте, створене паном Анджеєм… з кожною миттю стає все більш… як би це пояснити… автономним. І коли воно стане зовсім автономним… Бачите, це ракова пухлина на ймовірнісній структурі реальності…
Він іще щось говорив – збуджено і науковоподібно. Ірена пила каву і слухала, як дихає Анджей. Здається, і пульс, і дихання трохи прискорилися – можливо, він хвилюється, чи, може, бігає…
При слові «модель» їй уявилася збільшена копія сірникового містечка, запакована в непроникну капсулу. І де там, власне, розігнатися?…
Вона іронічно посміхнулася. Петер помітив її усмішку і перервався:
– Я розумію – все це звучить… може, фантастично або не цілком переконливо… Але єдина для нас можливість – знайти моделятора всередині моделі і, повторюсь, спонукати його… примусити його завершити експеримент!
Він замовк. На обличчі його, як не дивно, проступило полегшення – наче він нарешті переступив через вагання і вилив душу. Висловив усе начистоту.
Кава закінчилася. Ірена з жалем заглянула в порожню чашечку. (Попросити ще, чи що?)
– Чому для цієї… місії вам потрібна тільки я і ніхто інший? Ви гадаєте, я здатна вплинути на Анджея? Ви помиляєтеся. На нього і в кращі часи ніхто не міг вплинути…
Петер роздратовано поклацав кнопочкою – в кімнаті стало тихо, екран монітора згас, несучи з собою таємницю кров’яного тиску Анджея Кромара і температури його тіла, та ще безлічі показників, в яких Ірена, не будучи лікарем, геть не розумілась…
– Надішліть краще роту десантників, – порекомендувала Ірена серйозно.
Петер засопів. Підвівся, пройшовся по вузькому коридорчику між приладами, характерним жестом потираючи долоні:
– Бачите… По-перше, ми виходимо з того, що пан Анджей, м’яко кажучи, не при тямі від пережитого потрясіння… І жіноча м’якість тут куди доречніша за грубу силу. По-друге… вірніше, це по-перше і по-єдине… Всередину моделі веде лише один канал. Чи за іронією долі… чи за дивною примхою пана Анджея… чи ще з якоїсь причини – але це ВАШ канал, Ірено. Нікого, крім вас, модель не впустить.
– Можна ще кави?
– Будь ласка…
Закрутилася кавоварка, перетворюючи зерно на пил. Засичала, давлячись власною парою.
Добряче ж сірникове містечко спорудив її давній друг…
Він завжди домагався свого. Завжди. Жоден його екстравагантний вчинок не піддавався передбаченню. На місці пана Петера вона б ніколи не зв’язувалася з…
Добре давати поради іншим. А вона сама? Можливо, тисячі жінок час від часу повторюють те саме: на місці цієї дурепи Хміль я ніколи б не…
– Де знаходиться модель?
– Що? – пан Петер чомусь здригнувся.
– Де знаходиться ця його модель?
– Бачите…
Тонка шоколадна цівка лилася в порцелянове нутро чашечки.
– Бачите… ніхто не в змозі відповісти на ваше запитання. Ми контролюємо лише ВХІД в модель, себто отой ваш канал…
Ірена вклякла.
– Пані Хміль. Не знаю, як ви це собі уявляєте… Справа в тому, що в ході експерименту Анджею Кромару вдалося змоделювати самодостатню реальність, яка саморозвивається… Тільки пам’ятайте – ви давали підписку про нерозголошення!
Автомат витиснув останню краплю свіжозвареної кави.
Ірена мовчки думала.
* * *
Вона була тоді на третьому курсі. Єдина серед усіх дівчат – заміжня.
…Про самогубство однокласниці Владки вона дізналася по обіді. І треба ж, тільки вчора прийшов останній Владчин лист – такий веселий, безтурботний…
Літак вилітав о дев’ятнадцятій, раз на два дні, але саме той день якраз був днем рейсу; Ірена кинулася до каси – квитків на сьогодні не було. Ніяких – не допомогла телеграма, яку вона сунула у віконечко. Касирка співчутливо зітхала й розводила руками. Всі місця зайняті. Абсолютно всі. Броні не буде, беріть квиток на післязавтра…
Тоді вона зателефонувала Анджею на роботу. Вона чинила так лише тоді, коли іншого виходу не було.
«Передзвони через півгодини…»
Вона передзвонила.
«Я підвезу тобі квиток просто до рейсу. Чекай в аеропорту о шостій…»
Вдячність за це на якийсь час поборола навіть шок від трагічної звістки. Вона метнулася додому, кинула в сумку необхідні речі й поспішила в аеропорт.
О шостій годині посадка була в самому розпалі.
Ірена стояла з сумкою в одній руці й телеграмою в іншій, розгублено роззиралася, вишукуючи серед натовпу знайоме незворушне обличчя…
О пів на сьому оголосили, що посадку закінчено.
О сьомій літак відлетів.
Вона постояла ще якийсь час, ніби сподіваючись, що літак, схаменувшись, повернеться. Потім побрела на зупинку автобуса…
Анджей був удома. Сидів за комп’ютером і навіть не помітив Ірениного повернення. У віконці монітора плавала складна тривимірна конструкція – Анджей в екстазі крутив її то так, то сяк; у передпокої, під дзеркалом, сиротливо лежав авіаквиток на сьогоднішній рейс…
Деякий час по тому Ірена дізналася, що Владка наклала на себе руки через постійні сварки з чоловіком.
«…Нічого особливого. Просто чергова моделька».
* * *
Вона витягла черепаху з-під канапи і поклала на подушечку під лампою. Черепаха не зраділа і не засмутилася – закута в лицарські лати морда залишалася безглуздою і незворушною.
У дворі Сенсей жадібно перемелював курячі кістки; мляво диміло багаття із хмизу.
«Ми вживемо всіх заходів для того, щоб ваша… подорож була якомога безпечнішою. Майже такою ж безпечною, як катання на лижах із гір… Тобто ймовірність якоїсь випадковості є завжди… Але ми зробимо все, щоб виключити таку ймовірність…»
«Я подумаю», – твердила вона як заведена. Їй хотілося додому, в самотність.
«Ваше завдання дуже просте – ви ввійдете в світ… імовірно, він точно відповідає нашому, хіба що деяка розбіжність у часі… Точка вашого входу буде відповідати місцю розташування моделятора. Ви ввійдете з ним у контакт. У разі успішного результату… (Ви розумієте, всі ми сподіваємося саме на успішний результат…) Так от, при цьому варіанті експеримент буде негайно згорнуто, і ви повернетеся автоматично – разом із моделятором. У разі ж… ми все зобов’язані передбачити… якщо ви не знайдете моделятора, або якщо його стан виявиться незворотним… Тоді ви знову скористаєтеся своїм індивідуальним каналом. Місце вашого входу ви використаєте як вихід. Вашому здоров’ю нічого не загрожує… ви проведете всередині моделі не більше кількох годин, а в режимі реального часу – менше півгодини…»
«Я мушу подумати…»
На вулиці діти ганяли м’яча посеред пустельної дороги. Сусідка час від часу вимагала припинити галас; м’яч перелетів через Іренину хвіртку – слідом боязко заглянув розпатланий щуплавий хлопчак – Валько, сусідський син.
– Сидіти, Сенсею, – сказала Ірена настороженому псу.
Валько осмілів. Перемахнув через паркан, улесливо всміхнувся Ірені та, вже вибравшись знов нагору, показав Сенсею довгий язик:
– Бе-е-е…
Проїхала, відчайдушно сигналячи на хлопчаків, чиясь машина. Сусідка вискочила на вулицю і від погроз перейшла до діла – почулося волання дітлашні.
Ірена поворушила присок у багатті.
Якби тоді вона зважилася мати дитину від цього божевільного… Ні. Тобто, звичайно, малюк бігав би й лазив через паркани укупі з цими шибайголовами – але тоді вона була б пов’язана з Кромаром куди більш, аніж просто спогадами…
Половину з яких слід було б навіки забути.
«Ірено… Я не кажу про винагороду, яку призначить вам Комітет. Я просто звертаюся до вашої гуманності… Ви ж благородна людина. Криза експерименту спричинить… на жаль, постраждають зовсім безневинні люди. У нас є останній шанс…»
«Я мушу подумати…»
…«А який поштовх для творчості!.. Певна річ, ви пов’язані підпискою про нерозголошення… Але, творчо переробивши… ви могли б написати фантастичний роман! Узгодивши сюжет із Комітетом… У нас є канали для швидкого видання, поширення, популяризації… Це був би сплеск вашої письменницької кар’єри… Не кажучи вже про незабутні враження… Уявіть собі, що вам запропонували б злітати в космос. Невже ви відмовилися б?!»
Вона повернулася додому. Лягла на канапу й натягнула плед до самого підборіддя.
Під стільцем безформною купою лежала роздруківка її незакінченої повісті. Уже написана відсотків на шістдесят – і раптом виявилася непотрібною, недоречною, безперспективною…
А чого, власне, їй треба? Щоб її упізнавали на вулицях? Щоб її ім’я було у всіх на вустах? Щоб відірвати хоч раз у житті Срібний Вулкан у номінації «повість»?
Вона пошукала поглядом черепаху. Не знайшла; стомлено заклала руки за голову.
Хай йому грець. Їй хочеться мати привід для гордості. І вона бажає, щоб її право на цю гордість визнали…
Ірена скривилася.
Ось уже тижнів зо два вона не бралася за роботу. І називала це «відпочинком…»
Навіщо Анджею знадобилося відправляти їй ту листівку? З огляду на те, що ось уже п’ять років, як вони щезли з обрію одне для одного?…
Увійшов, відчинивши лапою незамкнені двері, мовчазний Сенсей. Поклав морду на край пледа, підвів на Ірену сумні очі.
«Подивимося… – сказала вона пошепки. – Мені треба ще трошки подумати».
* * *
Експертів було п’ятеро. Всі чепурні, партикулярні, напахчені дорогими парфумами; всіх по черзі представили Ірені – але вона, певна річ, жодного імені не запам’ятала.
– Звіримо годинники…
Пан Петер нервувався і намагався приховати своє хвилювання. Ірені було його навіть трішечки жаль.
– Отже, зараз дванадцята година тридцять чотири хвилини, ми перебуваємо безпосередньо перед входом у канал… О дванадцятій сорок п’ять пані Хміль увійде в простір моделі. На жаль, ми не зможемо безпосередньо спостерігати за її діями… Однак пані Хміль пройшла необхідний інструктаж і здатна впоратися зі своєю місією абсолютно самостійно…
Петер говорив і говорив, спостерігачі мовчки кивали.
– Аварійний вихід не передбачено? – недбало запитав найпахучіший із них, який був представником, здається, якогось секретного відділу президентської адміністрації. – Наприклад, якщо контактерка не повернеться через енну кількість годин…
Пан Петер потер долоні:
– Панове… Ми зобов’язані передбачити все. Ми й передбачили все… що в нашій змозі. На жаль, специфіка роботи з моделлю… Однак, уже час! Пані Хміль…
Ірена подивилася на круглий циферблат, встановлений над залізними похмурими дверима. Дванадцята сорок п’ять…
Пан Петер нервувався все сильніше. Мовчазний молодик у спецівці техніка – але з фізіономією досвідченого охоронця – спритно відімкнув усі навішені на двері замки.
Експерти переглянулися. За дверима починався вузький занедбаний коридор, причому з глибини його відчутно тягло котячою сечею.
– Удачі, пані Хміль… Ваша нова книга буде мати феноменальний успіх!..
Ірена зробила крок через високий поріг. Таке враження, що поверхом вище зараз вискочить вересклива сусідка, а з-під ніг із нявкотом сахнеться щось…
Цілковита темрява. І німотна тиша.
Розділ другий
* * *
По широкому вигину траси повзли назустріч одна одній дві машини – жовта і біла. З такої відстані обидві здавалися іграшковими; ось вони розминулися, роз’їхалися не озираючись урізнобіч…
Ірена зіщулилася. Вітер був сирий і пронизливий.
Осторонь, під пагорбом, відчужено бродили зо два десятки корів. Ірена перевела погляд: гай був по-осінньому жовто-багряний, посеред вулиці ганяла м’яча галаслива дітлашня, а з димаря знайомого будинку вився кволий димок…
Вона вдивилася пильніше. Невже…
«Моделятор має перебувати в безпосередній близькості – такі конструктивні особливості каналу… Негайно приступайте до пошуків. Використовуйте всі ваші знання про моделятора – ймовірно, модель багато чим несе в собі відбиток його особистості…»
Праворуч і ліворуч стирчали із землі два грубі прути із прив’язаними до них червоними клаптиками. (Так нашвидкуруч огороджують ополонку на озері або незакритий каналізаційний люк…)
Ірена нерішуче зробила крок уперед. Скрипнули під ногами камінці.
Озирнулася.
Оті два прути нагадали їй саморобні «ворота» для дворового футболу. Сумнівно, щоправда, аби дітлахи дерлися на верхівку пагорба, щоб погратися тут у футбола. Тим більше що м’яч тут котиться лише в одному напрямку – вниз…
Вона потупцялася, вкотре оглядаючи до болю знайомий пейзаж.
Що ж, частину справи зроблено, тепер треба обмізкувати…
Вервечка диму над її будинком потроху вичерпувалася.
Стара тополя росла чомусь не праворуч од воріт, а ліворуч. Виявивши це, Ірена якийсь час стояла уклякло на місці.
«Перебування в тканині моделі абсолютно безпечне для здоров’я…»
Осінній вітер ворушив листя. Хвіртка скрипнула старечо-звично; Ірена торкнулася рукою дощок, неначе хотіла впевнитись, що це не голограма і не ілюзія. «Тканина моделі?…»
Ні, все це треба обміркувати потім… Вона сяде за комп’ютер і виведе білим по синьому: «Розділ перший…»
– Сенсей?
Шамотіння у будці. З’явилася одна лапа, тоді морда…
Він ПРОСПАВ її появу?!
Радісний гавкіт. Назустріч їй стрибнуло собача – заспане, дивно маленьке, закудлане, недоглянуте…
– Сенсею, це… ти?!
Вереск. Поважні собаки, переступивши межу повноліття, зазвичай так не поводяться.
Може він дуже скучив?
– Сенсею, у хаті є хтось?
Ніякої реакції. Висунуло язик. Щирі собачі очі…
Вхідні двері не були замкнені. Більше того – білі тріски на порозі та судомно висунутий язичок замка свідчили про те, що досередини увійшли не цілком мирним шляхом…
Зрозуміло. У Анджея немає ключа, але якщо він хоче зайти – зупинити його неможливо…
– Очам не вірю! – Вона стала в передпокої, схрестивши на грудях руки. – Ти ж клявся, що ніколи в житті сюди не заявишся!
Мовчання. Незвичний запах – чи то від чужої присутності, чи то будинок вже пахне по-іншому…
Ірена ревниво озирнулась. Ні, все знайоме. Все до останньої рисочки…
А ось цієї плями під дверима – не було. Що він тут розлив? Чорнило? Мастило?
– Анджею! – гукнула вона різко. – Виходь!
Мовчання.
Вона прочинила двері до вітальні – в каміні димився попіл. Вміст каміна її здивував. Якесь обгоріле лахміття… Крісла перед круглим столом були коричневі, а не сині.
Ірена зціпила зуби.
– Анджею!
На кухні вона знову виявила сліди чужої присутності. Тривалої, абсолютно безладної. Сенсей бігав за нею хвостиком, і в відданих очах його не було ані краплі каяття.
– Сенсею, як же це?! Прийшла чужа людина… і ти впустив?
Радісне повилювання хвостом.
– А де той дядько зараз? Де він?
Песик побіг до вхідних дверей. Ірена вискочила слідом; сусідські дітлахи все ще ганяли м’яча перед ворітьми.
– Валько!
Вона мимоволі здригнулася. Чубатий хлопчак, який підбіг, був старший, ніж вона очікувала побачити.
– Валько, де пан Анджей… де дядько, який тут був?
Хлопчисько подивився здивовано.
– Півгодини тому. У будинку був дядько. Ви з хлопцями не бачили, куди він пішов?
Валько казна-чого засоромився. Поворушив пилюку носаком стоптаної кросівки:
– Таж… тітко Ірено… Хіба то були не ви?…
* * *
Вони одружилися раптово і без усяких церемоній. Говорячи нареченому «так», Ірена страшенно нітилася: оті її черевики зі стоптаними каблуками… все сталося так раптово, що вона не встигла навіть їх підбити…
Наступного дня вона привела свого чоловіка (це ж треба!) в компанію однокурсників. З такої нагоди зал у гуртожитку було звільнено від зайвих меблів, а троє дверей, зняті з завіс і укладені на дві тумбочки, утворили належний цій нагоді довгий стіл. Дівчата клопотались на кухні безперервно; Ірена одягла свою найкращу святкову сукню, що ж до Анджея – він був того дня особливо показний. Ірена відчувала себе ніби фокусник на арені: от-от влаштує однокурсникам святковий феєрверк із коробки…
Ще в таксі вона взяла з Анджея обіцянку не згадувати жодним словом про духовий оркестр під вікнами Івоніки – щоб не травмувати бідолашного хлопця… Анджей був поступливий, веселий і сипав жартами так, що навіть таксист – Ірена бачила – намагався хоч щось запам’ятати з дотепів, щоб потім дивувати приятелів…
Приїхали. Всілися за святковий стіл. Ірена бачила, якими цікавими очима дивляться на Анджея її однокурсники, наперед смакуючи обіцяного джина з пляшки…
Випили за молодят – і з цієї миті Анджей раптом замовк. Нічичирк.
Він сидів поруч із молодою дружиною на чільному місці за столом – і похмурнів на виду. Дивився в скатертину перед собою, відмахувався від тостів, щось бурмотів, досадливо мружачись на келих із шампанським. За столом залягла ніякова тиша; Ірені здавалося, що її підсмажують на повільному вогні. Білий комір сукні безжально відтіняв рожеву шию, яскраво-червоні щоки, палахкі вуха; подруги силувано жартували, заздрісниці скептично кривили вуста, а хлопці хмурніли на виду і все частіше виходили покурити…
Між тим, Анджей кривився, як від кислиць. Підвівся із келихом у руці; за столом запанувало напружене мовчання. Анджей обвів похмурим поглядом присутніх і запитав, нервово постукуючи пальцями по стільниці:
– До речі, що ви думаєте про смертну кару?…
Відтоді ця фраза стала на курсі своєрідним паролем. Коли комусь сказати було нічого, той питав багатозначно: «А що ви думаєте про смертну кару?…»
Ірена втекла зі святкування завчасно. Анджей наздогнав її на вулиці, довго мовчки йшов поруч і раптом заговорив – якось дивно. Спочатку їй здалося, що він цитує якихось забутих поетів, але потім вона зрозуміла із забобонним острахом, що чоловік її у такий спосіб просить вибачення, і його укладені в ритм зізнання – то не просто заримований текст, а вірш, який лякає своєю вивершеністю…
Він говорив увесь вечір – коли вони прийшли додому і вклалися в ліжко. Коли вони… Утім, це було вже без слів. І на ранок (а ранок, як не дивно, все-таки настав) ніхто з них не зміг згадати жодного рядка. Неначе нічого й не було. Ірена плакала з досади, і, втішаючи її, він винувато знизував плечима:
– Миттєве – невідновне…
– А що ти думаєш про смертну кару?! – питала вона крізь роздратовані сльози.
Він знизував плечима:
– Зараз – нічого…
* * *
– …Анджею!
Будинок мовчав, але Ірена і не чекала, що він відповість. Будинок був порожній, її поклик звучав за інерцією, для самозаспокоєння…
Вона пройшлася по кімнатах. Зупинилася в кабінеті, присіла на край канапи, провела рукою по торочках пледа.
Дістала із сумки записник. Акуратно вивела під малюнком палаючого замку: «У будинку нікого немає. Крісла не сині, а коричневі. Двері відчинено ломиком. Песик не злий… і недоглянутий. Черепахи немає. У будинку хтось жив».
Перечитала написане. Скривилася. Ні, за таке Срібний Вулкан не дають…
…Час?
Минуло близько години відтоді, як вона побачила дві машини, що повзли назустріч одна одній на широкому вигині траси. І тепер, відновивши перед очима цю картину, раптом насупилася.
Вона сховала записник, підвелась і попрямувала в гараж.
Машина була на місці. Брудна, із забризканими глиною бортами, і це вразило Ірену навіть більше, ніж незвична форма даху.
Адже її звична машина раптом виявилася… по-верблюжому горбатою. Так само, як і ті дві – жовта і біла, що вона їх бачила з пагорба…
Вона трохи постояла.
Потім дістала записник і додала кілька слів: «Машини не такі. І моя теж. Вона горбата. І брудна».
Глибоко зітхнула. Подивилася на годинник.
– Анджею…
Там, звідки вона прийшла, минуло сім хвилин. Імовірно, експерти багатозначно переглядаються, вдаючи, що хоч дещицю розуміють з того, що відбувається. А пан Петер – нервово тре долоні.
У принципі, вона просто зараз може піднятися на пагорб і пройти в ті імпровізовані «ворота». Пан Петер буде в розпачі (втім, матеріалу на оповідання уже вистачить). Хіба її не влаштує Срібний Вулкан у номінації «оповідання»?
Вона всміхнулася. А що коли ця сволота, себто майстер модельок, зараз спостерігає за нею – якимось хитрим моделяторським способом?
– Анджею… – сказала вона зморено. – Ти мене втомив…
Календар висів на звичному місці – у спальні; сторінка розкрита була на позначці «грудень».
Вона опустилася на краєчок ліжка. Дістала записник, але додавати нічого не схотіла.
Які є варіанти?
Пан Петер напхав її наркотиками, і тепер вона живе всередині великої галюцинації?… Тоді все зрозуміло. Тільки з якого дива?…
Вона роздратовано відкинула подушку. Зі зворотного боку наволочки виднілася довгаста бура пляма, Ірена гидливо скривилася.
Якого біса вона далася утягнути себе в цю сумнівну халепу? Тим більше що в ній замішаний Анджей…
От що… Десь вона читала, що існує спосіб відрізнити галюцинацію від реальності…
Вона стомилася. Ліжко чомусь не вселяло довіри – можливо, через пляму, якої на її наволочці ніколи не було. Притримуючись за скрипливі перила, Ірена зайшла в кабінет, увімкнула комп’ютер у надії відшукати на диску власний твір – але не знайшла. Нічого зі свіжих речей, навіть незакінченої повісті…
Вона лягла на канапу, натягнувши плед до підборіддя.
Чути було, як у передпокої стукає хвостом Сенсей.
Треба подумати. Трохи часу… Усе зв’язати. Усвідомити.
Модель. Оце все – МОДЕЛЬ?!
Вона потягнулася до телефону. З пам’яті набрала номер довготелесого професора східної літератури. Чекаючи зв’язку, всміхнулась подумки. Це ж треба… Зараз перевіримо…
– Ірена?! Ви вже повернулися? Це ж чудово!
Вона сіла на канапі, бездумно кутаючись у плед.
– Я такий радий вас чути! Ваші студенти вас чекають… Правда, Карателька стоїть на вухах, бо триместр уже п’ять тижнів як почався… Ірено, як ви з’їздили?
– Добре, – сказала вона розгублено. – Дякую…
– Коли вас чекати? Із торбою вражень, із сувенірами? – голос професора став грайливим.
Ірена зам’ялась:
– Власне… а коли зручніше?
– Завтра, звичайно! Відразу ж приходьте до інституту. Не слід давати Карательці зайвого приводу… Може, буде краще їй просто зараз зателефонувати?…
– Так-так… – пробурмотіла Ірена мимохіть. – Так… я теж рада… вас чути.
– Може, розповісте хоч коротенько? – професор заусміхався в слухавку.
– Ні… вибачте, я дуже втомилася… Завтра.
– Гаразд… тоді до завтра. Нехай щастить…
– І вам… також…
Вона перевела подих.
Оце вже цікавіше. Теж, як і все, – МОДЕЛЬ? Змодельований професор?
Вона знову ж таки з пам’яті набрала давній телефон Анджея. (Це ж треба – забути не вдалося…)
Ніхто не брав слухавку. Ірена замислилась і згадала ще два телефони, за якими Анджея можна було впіймати.
Той же результат. Довгі гудки.
Через кілька годин геть стемніє. Авжеж, бо… як там казав професор? Триместр уже п’ять тижнів як почався? Жовтень…
Її охопив страх – крижаний і раптовий. Сорочка миттєво прилипла до спини (як вона дозволила себе втягнути!). Чому вона просто не відмовилася відразу ж?! Зараз – це галюцинація, чи вона «в тканині моделі»? Над ким тут проводять експеримент?!
З-під канапи виповзла черепаха. Зиркнула на Ірену безглуздим блискучим оком; Ірена автоматично ввімкнула настільну лампу, поклала черепаху на серветку…
Час початку експерименту – грудень. Правильно, і календар у спальні свідчить про те саме… Експеримент триває ТАМ місяць, а ТУТ – десять. Все сходиться…
Але хто в біса весь цей час доглядав Сенсея і черепаху?!
Коли стемніє, пертись до пагорба немає сенсу – можна запросто зламати шию. Значить, за кілька світляних годин, що залишилися, будь-що треба відшукати Анджея… Схоже, він утік при її наближенні? Грається в кота і мишки?!
Ірена пройшлася кабінетом. «Ти вдома», говорили очі, але всі інші почуття ніяк не хотіли цьому вірити. Можна було піти на кухню і відкрити банку якихось консервів, але заважала думка про учинене чужими руками безладдя. Розкидане начиння, брудний посуд, якісь ганчірки в кутку…
Ганчірки… Вона почухала кінчик носа.
…Купа попелу у каміні з рештками якоїсь тканини. Що то була за тканина і чому Анджей її палив?
І чи був це Анджей?
Клята загальмованість! «Тітко Ірено, а хіба це були… не ви?»
У той момент вона вирішила, що сусідський Валько або фантазує, або бачив щось не те…
Що він бачив?! А раптом у цій… моделі живе змодельована Анджеєм Ірена?…
Вона перевела подих. Пройшла на кухню; в дальньому кутку лежала купа якогось лахміття. Втім, у Ірени не було ніякого бажання порпатись у ньому…
Кривлячись від огиди, вона згребла ганчірки в пакет і скинула в сміттєву яму. Нехай цей будинок і змодельований чи несправжній – але допускати такий безлад Ірена не бажала.
Посеред двору вона зупинилася, роздумливо втупилася на тополю. Ну нехай, якщо припустити на хвилинку, що ніякої МОДЕЛІ немає, і пан Петер просто оглушив її наркотою на десять місяців, і вона тільки тепер прийшла до тями… Якщо допустити, що це можливо – тоді чому тополя росте не праворуч од воріт, а ліворуч?!
Наскільки МОДЕЛЬ реальна? Де її межі? Наприклад, професор існує? Чи є тільки його голос у слухавці?
В задумі вона повернулася в дім, підійшла до телефону і набрала номер Карательки.
– Нарешті, пані Хміль зволила обізватись…
Із слухавки, здавалося, тягло крижаним протягом. Карателька навіть не вважала за потрібне іронізувати; байдужа холодність у її голосі віщувала найбільші з усіх можливих неприємностей.
Ірена відсторонено вислухала монолог про несумлінність і безвідповідальність та повідомлення про те, що питання про її звільнення майже вирішене. Цікаво: це сама Карателька дихає зараз у трубку, чи зневажливий її голос моделюється на рівні електронних імпульсів?…
– …за версту не підпускати до педагогіки. Це все, пані Хміль, вам ясно?…
– Хочете, розповім анекдот? – раптом запропонувала Ірена. – Прибігає студент у медпункт. «Швидше! Там пані Карательку вкусила гадюка!..» А медсестра йому так флегматично: «Я цій гадюці вже нічим допомогти не зможу…»
Короткі гудки. Виявляється, в трубці ось уже кілька хвилин нікого немає – вона говорить у порожнечу…
Ірена поклала слухавку на важіль.
Під час так званого інструктажу вона не раз і не два питала у пана Петера: наскільки МОДЕЛЬ реальна? І щоразу отримувала одну і ту ж незрозумілу відповідь: не більше, ніж будь-яка модель… Хоча геніальність пана Анджея полягає саме в тому, що модель, як би це сказати точніше… багатофункціональна, внутрішньо несуперечлива і, певною мірою, самодостатня… Сучасний стан науки, говорив збуджено пан Петер, не дозволяє повноцінно працювати з таким рівнем моделювання. Пан моделятор, можливо, сам не усвідомлює… що цей колосальний прорив рівносильний нищівній поразці…
Обізвався телефон. Ірена машинально підняла слухавку:
– Алло!
Мовчання. Тиша.
– Алло, я слухаю!
Короткі гудки.
* * *
Був час (вона саме вчилася в аспірантурі), коли Анджею раптом навперейми стали дзвонити молоденькі дівчата. А в комплекті з ними – і юнаки. Ірена кілька разів пожартувала на цю тему, але Анджей тих жартів не сприйняв. У той період він узагалі не розумів жартів; Ірена не знала, що їй робити – ревнувати чи насміхатися, а може, вдати, що нічого не відбувається…
Потім ця компанія молоді раптом заявилась до них у гості. Їх було десятеро, Ірена полишила будь-які спроби напоїти гостей чаєм і тільки здивовано спостерігала, як вони хвилюються, ніби перед іспитом, медитують по кутках і передають одне одному якісь наспіх видані брошури…
Потім вона ненадовго усамітнилася на кухні і, повернувшись, застала серед гостей демонстративну сценку. Двоє хлопців утримували третього, але це не була звичайна бійка – поруч метушилася дівчина з мотузяним нагаєм у руці, нещадно шмагала крісло, кричала, буцімто вимагаючи від хлопця якихось зізнань, вигукувала незрозумілі питання. Ще двоє дівчат застигли обабіч дверей, стискаючи пластмасові пістолети, а решта компанії забилася під стіл і звідти напружено спостерігала за тим, що відбувається…
Анджей стояв, схрестивши руки на грудях, і виглядав вдоволеним.
Дурне оте дійство тривало години три; нарешті присутні вичерпали всю снагу і, знову ж таки, відмовившись від чаю, розійшлися.
– Ти міг би хоч раз змоделювати що-небудь пристойніше? – запитала вона, коли зачинилися двері за останнім гостем.
Він підвів брову:
– А що, наприклад?
– Якесь спокійне життя, – сказала вона втомлено. – Хоч місяць. На морі. У відлюдному місці, в будиночку на березі, і щоб довкола кричали лише чайки…
– Гм…
Він зібрався і пішов, і вона вирішила, що він образився. Але вже назавтра був потяг, а ще через день вона вражено бродила по маленькому будиночку, прискіпливо вивчала вміст холодильника, перевіряла ногою температуру морської води.
– Анджею… От бачиш… Але навіщо ж сприймати все так прямолінійно?
Він кидав у море камінці і не помічав її вдячної усмішки.
