Kitabı oku: «Візит до Імператора», sayfa 3
Я докурив, кинув недопалок в бляшане відерце біля воріт і поспішив до дому. Моє місце там, я маю помножити вигоди цього будинку на свою власну харизму, адже найважче – розмови про умови – може початися прямо зараз…
Купувальниця вийшла на балкон. Глибоко зітхнула, озирнулася, запитала у клієнта, що залишався ще в кімнаті:
– А вам не шкода продавати? Чому ви таку пишноту – продаєте?
Він щось відповів. Я, поднімаючись сходами ґанку, чув його голос, але не міг розібрати слів.
– Зрозуміло… – знову заговорила жінка. – Шкода, що ваш батько так мало встиг тут прожити… Адже він всього кілька місяців тут жив? Так? А від чого він помер?
Мене вразила її безтактність. Саме час було втрутитися; я рвонув угору ґвинтовими сходами, стрибаючи через дві сходинки – аж тут мелодія – така ніжна і сумна, така знайома, долинула знизу, з прочинених дверей підвалу…
Я автоматично зробив два кроки – і зупинився.
Я не чув цієї мелодії відтоді, як мені було дванадцять. Я не пам’ятав її – хіба що в кошмарних снах, які давно минули…
Дивно, що я не закричав. Якось стримався.
Мелодія стала голоснішою. Те, що видавало її, безсумнівно піднімалося на світло; мені здалося, що це… мій бутон, що за роки виріс і розжирів, пре з підвалу, піднімаючи дошки. І щастя, що штани мої залишилися сухими, бо наступної хвилини з підвалу вибралася Іринка з дитячою шарманкою в руках. Вилазячи, вона на якийсь час перестала крутити ручку шарманки, і мелодія стихла.
– Що… – вимовив я.
Іринка знову взялася за шарманку, і в цей момент я вмить стрибнув зі сходів і вирвав іграшку у неї з рук.
Іринка відскочила і мало не впала у відкриту кришку люка. У дуже блакитних оченятах її з’явився спочатку переляк, а потім злість.
– Ти… чого? – сказала вона тихо, але загрозливо.
Я відступив, тримаючи шарманку за спиною.
– Віддай… – все так само тихо промовила Іринка, і це була не вимога, а порада.
Я знав, що виглядаю дивно, але нічого не міг із собою вдіяти.
– Ма! – крикнула Іринка.
Нагорі відчинилися двері:
– Що?
– Скажи йому! Він шарманку забрав!
– Хто?
На сходах почулися кроки. Здригнулися залізні перила у мене під долонею; купувальниця спершу обігнула мене, потім здивовано заглянула мені в обличчя:
– Що трапилося?
– Він шарманку забрав, – повторила Ірчик. – Я у підвалі знайшла шарманку, а він забрав…
– Ти спускалася в підвал?!
– А що таке? Там класно…
– Ось шкодую, що взяла тебе…
– Так скажи йому – нехай шарманку віддасть…
Я витяг іграшку з-за спини. А кляте дівчисько вирвало її перш, ніж я встиг щось пояснити. І тут же крутнуло ручку…
– Ні! – гаркнув я так, що навіть Іринка здригнулася.
Купувальниця насупилася:
– З якого це дива ви кричите на дитину?
– Вибачаюся, – сказав я через силу. – Прошу вибачення. Це не дуже хороша річ. Ця музика… викликає у мене дуже погані… будить гидкі… спогади. Прошу – дуже – зрештою, вона брудна, мало що там валяється в підвалі…
Жінка з сумнівом подивилася спершу на мене, а потім на шарманку. Владно простягла руку, й Іринка, хмикнувши, віддала іграшку матері.
– Гм… – сказала купувальниця, розглядаючи шарманку. – Тут написано: «Народна французька пісенька… “Навіщо ти зламав мою квітку?”».
– Що? – запитав я тихо.
– «Навіщо ти зламав мою квітку», – з посмішкою підтвердила купувальниця.
* * *
Погано пам’ятаю дорогу додому.
Здається, угода все-таки намічалася. А може, й зірвалася…
Коли я дістався нарешті до своєї квартири, було вже зовсім темно. Не знімаючи мокрого взуття, я прочалапав на кухню і витяг з морозильника пляшку горілки.
Ні, я не алкоголік. Але пляшку горілки в морозильнику тримаю. Просто так, про всяк випадок.
Потім, прийнявши теплий душ, перевдягнувшись і зігрівшись, я цілком спокійно подумав: ні, угоди цієї не буде. Просто є речі, які перебувають за межею можливого. І саме коли ти намагаєшся перестрибнути цю межу – трапляється усіляка нісенітниця… Я ще добре відбувся, подумав я.
Випита горілка зробилась буфером між мною і всією цією чортівнею; принаймні, я зумів заснути майже відразу.
* * *
Будинок було продано. Моє фінансове становище значно покращилось. Я купив наворочений комп’ютер і новий «фольксваген», окрім того, з’їздив на зимовий курорт в компанії чарівної юної модельки. «Міска» дзвінко сміялася і клялася, що приносить мені везіння.
Прийшла весна. Моделька набридла мені, проте везіння не закінчувалося – вигідні угоди йшли одна за одною.
Був квітень, коли я задумався: а чи не придбати гарну дачу? Мені запропонували досить дешево майже добудований будинок у вже знайомому садовому кооперативі. Я механічно зазначив у графі «Відстань»: «далеко»…
І поїхав на оглядини. Потрібний мені номер ділянки я знайшов раніше, аніж над верхівками дерев з’явилися мідні флюгери – але я не втримався і направив машину вперед розбитою дорогою – цікаво ж поглянути на життя нових мешканців такого пам’ятного мені маєтку – хоча б здалеку…
Ковані ворота будинку з флюгерами були відкриті. Посеред брукованого каменем двору бив фонтан; біля ґанку, в палісаднику, сиділа навпочіпки – до мене спиною – і длубалася в землі дівчинка (мабуть, Іринка).
У мої плани не входило бути поміченим і впізнаним. Тому я повільно проїхав уперед, сяк-так розвернувся і все так само повільно рушив назад. А коли порівнявся з воротами, Іринка (а це була вона) підвелася.
Біля її ніг у палісаднику мені привиділося спочатку чорно-пурпурове ганчір’я. І тільки проїхавши кілька метрів наперед, я зрозумів: що це квіти, що вже підросли, з рваним листям і з велюровими чорними бутонами.
Я полишив машину посеред дороги і бігцем кинувся назад.
На подвір’ї нікого не було. Фонтан плювався в небо товстим енергійним струменем. Пам’ятаю, як я, спотикаючись, біг до палісадника. Пам’ятаю, як квіти – а їх було штук сто, не менше – разом обернули до мене бутони. Над землею пронісся не то шепіт, не то зітхання, помножене на число пурпурових стебел. Бутони затремтіли, ніби їх розпирало зсередини, і в кожному з них сидів хтось, пориваючись вирватися назовні…
(Я бачив, як вони лізуть з кожного палісадника. З квіткових горщиків. Як зламують асфальт під вікнами, як пруть з пісочниць на дитячих майданчиках. Як проростає ними моє місто, і всі міста, і будь-який клаптик землі, де живуть люди…)
Я закричав щосили і стрибнув у палісадник, і музика, жахлива музика зла, грянула переможно… Земля під моїми ногами загорілася, бутони – один за іншим – почали набухати, пелюстки затремтіли, і я знав: те, що сидить всередині їх, ось-ось знайде нарешті свободу…
* * *
Я прокинувся від власного крику. Сусіди стукали в стіну, а хвилин через двадцять у двері подзвонила міліція.
Сусіди у мене – вже немолоде, дуже пильне подружжя. Якби мене, не дай Боже, хтось убивав серед ночі – злочинцям би сильно забракло часу.
Я пояснив ментам, що мені приснився жахливий сон. Ті пригрозили оштрафувати і мене, і сусідів за помилкову тривогу.
Вони поїхали, а я потихеньку одягся, спустився у двір і хвилин через двадцять зловив на перехресті таксі. Водій спочатку відмовлявся везти мене за місто, але я запропонував йому стільки, що він відразу перестав бурчати.
Я розплатився з ним біля шлагбаума. У будці з розбитим склом було темно і тихо.
Я йшов повз старі покинуті будинки, і повз недобудовані й теж покинуті. Було темно і холодно, а головне – я не знав, що буду робити. Єдине, в чому я був упевнений – зробити що-небудь обов’язково треба! Адже цибулини майбутніх сходів уже посаджені в землю, хоча є ще час до того моменту, коли чорні пелюстки розкриються…
Ключів у мене не було. Я переліз через ворота.
Займався пізній осінній світанок. Палісадник був порожній, якщо не брати до уваги тьмяного опалого листя. Я довго сидів на сходинках між бронзовими бульдогами, потім кілька разів обійшов будинок по колу і нарешті знайшов те, що шукав, – підвальне віконце, решітка якого була незамкнена на замок, а обмотана товстим дротом. Я видавив скло, розв’язав дротяний вузол і спустився в темряву; переступаючи через купи непотребу. Знайшов нарешті вимикач, клацнув і заплющив очі.
Це був той самий підвал, де Іринка відшукала іграшкову шарманку. Банки з оліфою, якісь коробки і каністри, сувої лінолеуму, старі етюдники, палітри, запилючені альбоми, а на стіні чомусь карта світу, намальована на прогумованій клейонці. Клейонка в кількох місцях обгоріла, і карта звисала лахміттям – страшним, схожим на обвуглену плоть.
…Чи був хоч якийсь сенс у тому, що я зробив?
Хтозна. Але не зробити цього я все одно не міг.
* * *
Згоріло все. Котел вибухнув, проводку замкнуло, перекриття обвалилося. Вціліли тільки чавунні решітки та флюгери.
Вичислити мене було справою техніки. Проте ніхто – ніхто! – мене ні про що не розпитував. Може, тому, що сина художника, нинішнього власника будинку, ось-ось мали засудити за торгівлю наркотиками.
Проте кар’єра моя скінчилася, а сам я опинився тут. І ось уже багато років я живу від уколу до уколу. Невже вся справа в тому, що колись хлопчиськом, граючи в футбол, я сильно вдарився головою об лоб якогось шестикласника?!
Відразу після чергового уколу я знав, що так воно й було. Мені просто не пощастило. Тепер доведеться довго лікуватися.
Але коли спливає час і наді мною змикається нічна тиша, я, заплющивши очі, бачу жаскі бутони, що проростають крізь діри в обгорілій клейончастій карті. А неподалік, в ординаторській, твердим жіночим голосом бурмоче телевізор; я вслухався в це бурмотіння, і мені здається, що в кріслі дикторки сидить знайома стара, а за спиною у неї погойдуються оксамитові чорні бутони.
Я згадую задимлені руїни.
Руїни будинку з флюгерами.
Мені стає страшно, і водночас я майже пишаюся. Я зробив мало, дуже мало, але я хоч що-небудь зробив. Я НЕ дозволив бутонам розкритися. Це все, що я зміг…
Хоча коли-небудь, я знаю: може, просто зараз, – з любов’ю вирощена кимось квітка вже розмикає пелюстки…
Імператор4
– Отже, мова йде про хлопчика з «Імператора»?
– Так. За документами – Денис Донцов. Хоча у нього зроду не було ніяких документів, це вже зараз…
– Розумію.
– На даний момент – тринадцять років. Зачатий і народжений в експедиції. Третина дослідних звітів – я маю на увазі нормальних звітів, коли у них було ще все нормально – стосуються перебігу вагітності, пологів, потім розвитку немовляти…
– Пологи були частиною дослідницької програми?
– Так. Ви ж розумієте, як це важливо. Відтворення популяції в умовах далекого походу. Наголовніше питання… Хоча, звичайно, вони зробили купу важливих справ. Усіляких. До складу експедиції входили дванадцятеро осіб – усі блискучі спеціалісти…
– Прошу вибачення, але я читав матеріали, які мені передали. Там це все є.
– Так, вибачте.
– І що з хлопчиком? Окрім того, що він…
– З ним усе нормально. Він адаптований. Розмовляє чотирма мовами, окрім рідної. Грає на скрипці і фортепіано. Розвинений фізично. Товариський. Розуміє жарти і жартує сам. Терплячий. Витриманий. Ввічливий.
– У вас дивний емоційний фон, якась напруга стосовно хлопця…
– Я розповім. Денис народився вчасно, легко і без ускладнень. Розвивався абсолютно нормально. Перші слова були – «мама» і «пілот»… Коли йому було вісім років, помер командир екіпажу. Через місяць – біолог, батько хлопчика.
– Вони одразу запідозрили епідемію…
– Так. Хоча взятися їй не було звідки. Командир і біолог померли однаково – спершу затьмарення розуму. Потім відмова життєво важливих органів. Ви знаєте – на борту був потужний медичний модуль з реанімацією, здатною підтримувати життя хоч окремого органа, хоч відтятої голови… Але ні командира, ні біолога не врятували. Коли стало ясно, що мозок мертвий…
– Розумію.
– Їх помістили в саркофаги в спеціальному відсіку. Таким був припис. З цієї експедиції мали повернутися всі – живі й мертві.
– У мене немає інформації, як малюк пережив втрату.
– У мене теж. Немає записів – у ті дні їм було не до протоколу. Вони шукали причину…
– І не знайшли.
– Ні. Забігаючи наперед, скажу, що ми теж не знайшли. Про жодні бактерії, віруси, інопланетних створінь не може бути й мови. Ми мало не на атоми розібрали корабель і вміст саркофагів…
– Хлопчику було вісім?
– Так. Командування польотом прийняв другий пілот. Начальник експедиції відновив нормальну роботу… Наскільки це було можливо…
– Втрати неминучі?
– Так. Напевно, вони теж так подумали, коли через рік помер дієтолог.
– З тими ж симптомами?
– Абсолютно. Коли Денису було десять, за три місяці вимерла вся команда. Остання – його мати, бортінженер. Денис отримав точні інструкції: керуючи автоматами, уклав матір в дванадцятий саркофаг. Резервний.
– Та-ак…
– Три роки він провів на борту сам-один, в компанії роботів і небіжчиків. Зрозуміло, курс був прокладений, автоматика не підвела. Але – я повторюю – зараз це товариський, освічений, абсолютно нормальний хлопчик.
– Неабиякий, визнаю. Але він виріс серед видатних людей, в обставинах, які не можна назвати рядовими…
– Повірте, ми не стали б до вас звертатися. Ми зустрічали експедицію – за графіком. Денис вийшов на зв’язок точно в строк… Зрозуміло, дізнавшись, що екіпаж загинув, ми залишили корабель на орбіті. Певна річ, Денис потрапив у карантин. Він співпрацював, ви не повірите, з охотою, він нас утішав! Його мало не на частини розбирали, намагаючись виявити аномалію, а він жартував… Він здоровий. Корабель стерильний. Прах наших товаришів піддали всім тестам, які тільки можливі.
– Нічого не знайшли?
– Ні. Щоправда, провідний інженер проекту помер через місяць після повернення «Імператора». Але це зрозуміло: обширний інсульт…
– Так…
– Дениса відправили до школи – в одну з кращих шкіл, ми відчували провину перед його батьками…
– Це вже даремно.
– Він провчився півроку. Характеристики позитивні.
– Ми підбираємося до того, чого немає в моїх матеріалах.
– Так. В останній місяць один за одним, померли троє його вчителів. Затьмарення розуму, відмова життєво важливих органів… Причина невідома.
* * *
Школа була справді хороша – маленьке, віддалене містечко на березі моря, з парком, що обступив будівлі, з нескінченними треками, теренкурами, спортмайданчиками, альтанками і експериментальними ділянками, нарешті, з фортечною стіною вздовж головної алеї. – Стіна уособлювала прогрес, а тому була складена з різних матеріалів, починаючи від цегли і закінчуючи будівельним монолітом. Мозаїчні картини з кольорового скла зображували людей, що займаються своєю справою, – інженерів над просторовими моделями, древніх греків з мотиками і космонавтів у старовинних скафандрах. Біля самого входу дві фігури в спортивних костюмах – чоловіча і жіноча – стояли, цнотливо взявшись за руки.
Що мав відчувати хлопчик, який першу дюжину своїх років бачив лише те віртуальне небо? Що він повинен відчувати, опинившись на березі, у парку, серед сотень ровесників? Потрясіння? Або, може, розчарування? Справжнє небо так схоже на віртуальне, що, бува їх важко розрізнити…
* * *
У вестибюлі на інформаційному екрані були виставлені три портрети в траурних рамках. Стояла тиша, незвична для школи.
– Доброго дня. Мене звати Олександр. Вам дзвонили.
– Так, зрозуміло, – жінка в адміністративному кріслі посміхнулася дуже натягнуто. – Ви хочете поговорити з Денисом?
– Ні. Тобто хочу, звичайно, але пізніше. Спершу я збираюся зустрітися з кількома його друзями… Навряд чи в нього є друзі. З товаришами. З педагогами.
– Зрозуміло. – Жінці, важко було посміхатися.
– І ще я заздалегідь приношу вибачення за нетактовність. Мені треба поговорити про ваші останні втрати – про тих педагогів, що померли.
Жінка мовчала секунд тридцять. Її ліва рука почала тремтіти, і вона міцно притисла долоню до столу.
– Розумію, – сказала вона нарешті. – Що б ви хотіли знати?
– Я вивчав їхні медичні карти. Всі троє були практично здорові.
– Так.
– Я бачу, в школі траур?
– Шок, – просто сказала жінка. – Багато хто, здається, й досі не вірять. Знаєте, дитяче бажання відгородитися від поганого. Ми тут, на щастя, рідко стикаємося зі смертю…
– Денис Донцов часто з нею стикався.
– Так. – Жінка знову помовчала. – Бачите, ці троє були найкращими. Зрозуміло, у нас багато чудових педагогів… Але ці троє були особливими – за ними тяглися, їх хотіли наслідувати.
– Вони викладали в класі у Дениса?
– Єлизар Степанович і Лука Вікторович – так. А Ельза Себастянівна, вчитель японської, – ні. Але Денис ходив до неї на факультативні заняття. Чому ви пов’язуєте те, що трапилося, з Донцовим?
– А ви не пов’язуєте?
Жінка перевела погляд на вікно – там сяяло сонце крізь сплетене гілля:
– Нам дуже важко утримувати учнів від паніки. Адже історію Дениса тут знають усі. Знаєте, як його прозвали? Імператором. З першого ж дня. А тепер звуть Імператор Смерть.
– Він зарозумілий? Вважає себе особливим?
– Ні. Але він непростий. Дуже непростий хлопчик. Нам довелося… схитрувати, оголосити Дениса хворим і помістити в ізолятор.
– Але він здоровий?
– Цілком. Як не шкода це визнавати, ми, напевно, будемо наполягати на його переведенні… кудись.
– Підстави?
Вона знову подивилася йому в очі:
– Немає ніяких підстав. Тільки почуття самозбереження. Гадаю, нам вдасться переконати опікунську раду.
* * *
– Імператор Смерть? – дівчинка подивилася майже вороже. – Не чула. Його звали просто Імператор.
– Він надто загордився, тобі не здається?
– Ні, – вона підвела очі. – З огляду на все, що випало на його долю, – ні! От якби ви, скажімо, три роки сиділи самотою всередині консервної банки, нашпигованої технікою, а потім прибули на планету, де у вас немає навіть знайомих щурів… Навіть щурів! – Голос її затремтів. – І вас що, зустріли як героя? Ні, як рознощика невідомої інфекції! Я б подивилася тоді на вас. Ви б усіх зненавиділи. А Денис – ні…
Вона дивилася на нього переможно і похмуро, ніби очікуючи негайного визнання: так, я невдаха.
– Він розповідав про себе? – Олександр ухилився від емоційно небезпечної теми.
– Не відразу і не всім.
– Тобі розповідав, Олю?
– Мені – так, – дівчинка зарозуміло примружилася. – Про те, як грав із дорослими в перші роки. І як жив потім один. А про час, коли вони всі по колу вмирали, – він нікому не говорить.
Вона закусила губу і втупилася поверх плеча Олександра вдалину, де височіли над зеленню парку старі пінії на березі.
– Імператор. Це дитяче прізвисько. Так звали його батько і мати. За назвою корабля. А зовсім не через те, що він надто загордився… Розумієте, ми – людство, а Денис – сам по собі. Він це відчуває кожного дня, він з цим живе.
– Вважає себе особливим?
– Та ні ж бо! Він найзвичайнісінький хлопець. Не дуже розумний, не дуже сильний. Якийсь розгублений… Дуже самотній.
– А як у нього складалося з хлопцями?
– Ми його намагалися адаптувати, як могли. Дещо вийшло. Він став сміятися. Став грати у волейбол за школу. Він… розумієте, йому тринадцять, а на вигляд – п’ятнадцять. Психологічно він молодший, він дитина. Імператор Смерть – дика вигадка, дуже жорстока. Який стосунок він має до чиєїсь там смерті?! За що його замикати в ізолятор? Га?
– Він хворий, – обережно сказав Олександр. – Його імунітет…
– У нього прекрасний нормальний імунітет! – Вона викрикнула ці слова і відразу поникла, як зів’ялий листочок. – Кажуть, його взагалі приберуть з нашої школи… А за що, можна дізнатися?!
* * *
– У нас у школі п’ятдесят сім відсотків учнів становлять дівчата, – сказав високий хлопець зі шрамом на вилиці. – Отже, як можете собі уявити, деяка емоційна нестабільність має місце.
– Ти хочеш сказати, хтось справді вірить у прокляття?
– Необов’язково у прокляття. Дівчата, особливо в цьому віці, – хлопець поблажливо посміхнувся, – це така каша, така гормональна мішанина… Ридання, сміх без причини, усілякі таємниці. Дениса вони обліпили з першої ж хвилини, як він переступив поріг – їм було цікаво. Потім вони стали його жаліти. Потім вони стали його любити… Тепер вони його бояться, вірять, що він справді Імператор Смерть, поширює якісь чорні флюїди всюди, де з’явиться.
– А ти що про нього думаєш?
– Тварюка, – не вагаючись відгукнувся хлопець. – Позбавлений емоцій відморозок. З надвисоким рівнем інтелекту.
– Ти з ним дружив?
– Я з ним водився. Він дозволяв мені це. Для мене, треба сказати, це був дуже корисний досвід.
– У нього, здається, було багато товаришів…
– Так видається. Він уміє наводити тінь на тин. Він знає, чого від нього хочуть, і підтримує ілюзію товариськості. По-справжньому він дозволяв з собою водитися тільки мені… і ще декому. Іноді.
– Ті вчителі, що померли, – у них були якісь особливі відносини з Денисом?
Хлопець замовк і деякий час дивився, як дзижчить бджола над величезною садовою кульбабою.
– Він ділив учителів на корисних та некорисних. Ці троє були у нього в числі корисних, навіть дуже. Це все, що я можу сказати.
* * *
– Як вам вдалося затягти у волейбольну команду такого замкнутого хлопчика, як Денис?
– Затягти? – Дівчина хмикнула. Їй було шістнадцять років, волосся і очі у неї були однакового яскравого кольору, рудо-каштанові. – Та він просився три тижні! На тренування ходив, на лавці сидів!
– Справді?
– Ну так… Він таки фізично розвинений, але руки нетреновані, по м’ячу не міг втрапити. Я на нього стільки тренувань убила – жах! І він таки заграв, у мене й мавпа заграє!
– Ви його не боїтеся?
Дівчина кліпнула дуже густими темними віями.
– Себто? Ця маячня щодо прокляття, Імператор Смерть? Я не вірю в прокляття!
Щоки її, секунду тому засмагло-червоні, раптом посвітліли і стали просто засмаглими.
– Узагалі, – сказала вона знехотя, – у нас тут траур, чотири тренування вже пропустили… Лука Вікторович був у нас спортивним організатором… Напередодні… У нас була товариська гра… Ми вилітали в іншу школу, вранці вилетіли, вдень зіграли, а увечері назад…
– Виграли?
– Продули. Денис запоров подачу… Але не в тім річ. Лука Вікторович усю зворотну дорогу був бадьорий, нас утішав. Особливо Дениса. Потім замовк. Потім я дивлюся – він іде по доріжці… На кущі натикається… Отак ішов, ішов і впав! Ну, швидко лікаря викликали…
Вона подивилася на свої долоні – великі і жорсткі, як у хлопця.
– Я не вірю в прокляття, – повторила з притиском. – Але якщо це не прокляття – то що за нісенітниця, га?!
* * *
Ізолятор стояв далеко від берега. З головним корпусом його пов’язувала крита галерея.
– Він що ж, увесь час один? Ніхто його не провідує?
– Він звик сам-один. – Жінка-лікар відвела очі. – До того ж хлопці багато спілкуються по Мережі. Доводиться, знаєте, спеціально нагадувати йому, що пора зарядку зробити або на повітрі погуляти…
На стінному екрані сидів, закинувши ноги на низький столик, худий підліток з комунікатором на колінах. Видно було його потилицю, помірно кошлату, і невелике акуратне вухо. Світла футболка обтягла спину – не сутулу, в міру м’язисту.
– Він знає про камери?
– Звичайно. Камера тільки в головній кімнаті його палати. Ще у нього є спальня, санблок, спортблок, медблок…
– До речі, як він себе почуває?
– Чудово. – Лікар мигцем глянула на Олександра і знову опустила очі. – Ви розумієте, він здоровий. Тримати його в ізоляторі – лукавство…
– Ви вірите в прокляття?
– Я вірю фактам: троє людей померли.
– Люди смертні.
Лікар підвела очі і подивилася тепер уже пильніше:
– Я працюю в цій школі п’ять років. Ми тут рідко зустрічаємося зі смертю, знаєте… У нас навіть тварини живуть довго і щасливо.
– Добре вам.
– Так. А цей хлопчик прийшов звідти, де смерть густа, як… як скраплене повітря. Він Імператор Смерть. Я б на вашому місці не зустрічалася з ним.
– Ви серйозно?! Ви, доросла людина? Адже навіть діти не вірять у таке…
– Саме тому, що я доросла, серйозна людина, – вперто сказала лікарка. – Коли до нас привезли Дениса, його минуле життя було під забороною. Таємниця, і все. Відразу ж стало ясно, що хлопець потребує психологічної допомоги. Тоді я, як відповідальний медпрацівник, поставила питання про доступ до інформації… Спершу розсекретили для мене і адміністрації. А потім для всіх, бо… Ну, нерозумно, адже таке в таємниці не збережеш.
– Зрозуміло. Значить, невідомі чорні сили, які неможливо ні зафіксувати приладами, ні обчислити, ні передбачити?..
– Я не знаю, – втомлено сказала лікарка. – Єлизар Степанович… Єлизар Горошко, тридцять років, учитель теплофізики. Тиск – сто двадцять на вісімдесят. Медична карта чиста. Плавець. Велосипедист. Лижник. Випав з вікна другого поверху, втративши здатність орієнтуватися в просторі. Перелом руки. Я помістила його в реанімаційний модуль… Ви бачили звіти? Спочатку там напевно мої записи йдуть…
– Так.
– Він просто виключився, як прилад. Серце не вдалося запустити. Я підключила його до машини – серце, нирки, печінку… повністю. Коли його відвезли звідси в госпіталь, він був ще живий. Якщо можна так висловитися. Потім мені нічого не хотіли говорити, просто повідомили про смерть. І я нічого б не знала, якби не другий випадок. Ельза Себастянівна Лун, учителька японської. П’ятдесят років. Незаміжня. Мати п’ятьох дорослих дітей. Зі схильністю до гіпертонії. У минулому році – перелом ноги, травма отримана під час поїздки з учнями на гірськолижний курорт. Зрослося без ускладнень. Втратила свідомість серед білого дня, в парку, по дорозі від їдальні до навчального корпусу. Не впізнавала мене. Не впізнавала нікого. Я помістила її в реанімаційний модуль… Далі розповідати?
– Чому це сталося? Діагноз?
– Офіційно – гіпертонічний криз. Вона носила пластир, який контролював тиск і подавав сигнали щоразу, коли систолічний ледь-ледь перевищував сто сорок. Показання пластиру у мене фіксувалися на приладах, я все передала в госпіталь. Там був зубець, її тиск стрибнув до ста п’ятдесяти і одразу ж повернувся до норми хвилин за десять до того, як вона впала… Але сто п’ятдесят на дев’яносто – це ж не гіпертонічний криз!
– Тобто ви не згодні з офіційним діагнозом?
– А яка різниця, згодна я чи ні? Лука, спортивний організатор, сорок років. У цього зроду не було гіпертонії. Дівчата розповідали потім, що він ішов, наскакуючи на кущі. Я бачила потім зламані гілки. Бачила сліди. Він ішов, виляючи, як тяжко п’яний або повністю дезорієнтована людина. Першим відключився мозок… Не зовсім відключився, але був тяжко пошкоджений. Тіло якийсь час жило і рухалося за інерцією. А потім вимкнулося. Я, звичайно ж, помістила його в реанімаційний модуль. Але який сенс підтримувати життя тіла, якщо воно порожнє? Якщо душа вже вилетіла з нього невідомо куди?
Лікарка замовкла. Підліток на екрані змінив позу – прибрав ноги зі столика, повозився в кріслі, сів рівніше.
– При чому тут хлопчик? – запитав Олександр.
Лікар знизала плечима:
– А при чому тут хлопчик? Тільки при тому, що там, де він, помирають люди. Більше у нас немає нічого – ні даних, ні відомостей, тільки… почуття самозбереження.
– Думаю, вам вдасться переконати опікунську раду, – сказав Олександр.
Лікарка уважно на нього подивилася.
– Так, – відповіла сухувато. – Якщо ви хочете говорити з хлопчиком – будь ласка. Це ваша робота, врешті-решт, і ви знаєте про цю історію куди більше за мене… Тільки візьміть до уваги одну обставину.
– Себто?
– Померли ті, хто був важливий для Дениса. Хто був йому особливо цікавий.
– Бідолашний хлопчик… – пробурмотів Олександр.
– Так. Я теж йому цікава. Я ніколи з ним не розмовляю віч-на-віч. Можете мене зневажати. Можете написати рапорт.
– Я не збираюся…
– Дякую. Послуга за послугу: і ви йому будете цікаві. Ви, з вашою роботою, з вашим завданням. Особливо цікаві. Він допитливий.
– І що станеться зі мною, якщо я поговорю з цим хлопцем наодинці?
– Може, нічого. А може… Я, звичайно, розміщу вас у реанімаційний модуль у разі чого. Але результат – відомий.
Олександр усміхнувся. Лікарка теж подарувала йому слабку посмішку.
* * *
– Здрастуй, Денисе.
Хлопець обернувся.
Він справді виглядав на п’ятнадцять – незграбний, маслакуватий, абсолютно нормальний підліток. Він посміхнувся з природною ввічливістю, хотів був сказати: «Здра», – і раптом затнувся.
Це тривало дуже коротку мить. Хтось інший, не Олександр, не помітив би або не надав цьому значення. Але хлопець затнувся, побачивши його, і в очах промайнула… радість чи що? Подив? Непізнане відчуття. В цілому позитивне, але з ноткою тривоги.
– Здрастуйте, – сказав він наступної секунди, абсолютно так, як це мав сказати нормальний хлопець у такій ситуації. – Ви слідчий?
– Я фахівець з різного роду нештатних ситуацій, – округло пояснив Олександр. – Адже ми раніше не бачилися, так?
– Ні. – Хлопець підняв кутики вуст. – Ви здалися мені схожим на одну людину.
– На кого?
– На мого батька. – Голос хлопця не здригнувся. – Хоча я пам’ятаю його набагато молодшим. Вам близько сорока. А татові, коли він помер, ще й тридцяти не було.
Олександр розгубився на цілу секунду. Дуже не хотілося вимовляти традиційне «співчуваю», але нічого кращого придумати не виходило.
– Тобі непросто довелося.
– Так, мені вже говорили, – він пом’якшив зухвалість посмішкою. – Ви вірите, що троє викладачів померли через мене?
Дивлячись в його безтурботні сіро-блакитні очі, Олександр розгубився вдруге. Він раптом згадав жінку-лікаря, яка не хотіла зустрічатися з цим хлопцем віч-на-віч.
– Я не оперую чутками. Тільки фактами. І, зрозуміло, не збираюся звинувачувати тебе в тому, чого ти не робив…
Його язик вимовляв слова, за смисловим навантаженням схожі на хропіння. Олександр дивився в очі хлопця. Той дивився і посміхався у відповідь.
Волосся на потилиці у Олександра піднялося дибки. Те, чого не виміряти приладами – чуття, – змусило серце забитися швидше, і сигнал небезпеки майнув по шкірі, як вітер по рівнині.
– Дуже цікаво, що тепер зі мною буде, – тихо сказав хлопчик. – Начебто я ні в чому не винен… Але я в ізоляторі. Мене тепер назавжди ізолюють? Щоб я жив усе життя за ґратами, як прожив перші роки?
Олександр насилу відвів очі. Кімната була більша, Олександр стояв тепер спиною до камери, а Денис – лицем. Щоправда, можливо, тут не одна камера… У вікно билася муха. Страшна історія, моторошна – ось так прожити все ж-життя, як самотній ж-жук на віконному склі…
– Ні, – сказав Олександр і закашлявся, бо голос раптом сів. – Ти ж не хочеш самотності? Тобі пропонували дистанційне навчання, ти відмовився. Тобі пропонували програму адаптації, але ти захотів у нормальну школу…
Денис кивнув:
– Я хотів поспілкуватися з різними людьми. Це ж природно?
Олександр відчував його погляд щокою.
– Що трапилося там, в експедиції? Ти знаєш?
– Мене багато разів запитували. Я все розповів. Ви ж читали мої звіти?
– Згідно із законом, – уточнив Олександр, – потрібна дуже вагома причина, щоб замкнути підлітка проти його бажання. Але якщо всюди, де ти з’явишся, будуть вмирати люди…
– Але чому вони будуть вмирати? З якої причини? – В голосі хлопця почувся втомлений подив. – До чого тут я?!
