Kitabı oku: «Зло не має влади», sayfa 4

Розділ п’ятий
Сарана

Чорний птах мчав, майже не змахуючи крильми, – і з пір’я в нього зіскакували синяві іскри.

Я навчилася не відставати. Вітер бив у обличчя, дер як наждаком, сльозилися очі. Я летіла, витягнувшись у струну, притискаючи посох до грудей, відчуваючи, як блискавично змінюються шари теплого й холодного повітря. Ми пролетіли над широкою лукою, над смужкою степу, де біліло каміння та кінські черепи. Далі почалися піски. Я дивилася нічним зором, і добре, що місяць втонув у хмарах. У цілковитій темряві мені відкривалися застиглі гребені піщаних пагорбів – сірі, брунатні, як на виразній старовинній фотографії.

– Ще далеко?

Я могла б і не запитувати. Вітер свистів у вухах, несучи назад мої слова та сльози, що зірвалися з вій. А Максиміліан у подобі чорного птаха не вмів розмовляти. Треба й мені навчитися обертатись на щось летюче… Скажімо, на дракона… Або хоч на сокола…

У свист вітру вплівся тепер інший звук. Я покрутила головою, намагаючись зрозуміти, що воно таке. Збавила швидкість, дозволяючи Максиміліанові вирватися далеко вперед… Хоч би не згубити його в цьому чорному небі.

Звук… ніби глухе рокотання. Я з розгону приземлилася на дюну – з вигляду наче м’яка, вона виявилася твердішою за дерево. І дуже холодною.

І вона тремтіла.

Уся земля здригалася. Гребені дюн повільно обпливали, хоча тут, унизу, було на подив затишно. А земля тремтіла з тим самим глухим звуком: ум-м-м… ум-м-м…

Я злетіла знову, струшуючи піщинки. Мій посох неначе вріс у долоню. Попереду, на обрії, струменіло повітря. Я глянула звичайним зором: це була заграва!

Повернувся Максиміліан, заходився кружляти наді мною, заклично каркаючи, вимагаючи, щоб я летіла вперед. Якби сама була – напевно, повернулася б. (Але виявитися боягузкою в очах Максиміліана – не погоджуся ніколи в житті!)

Ми знову полетіли. Знову засвистів вітер. Моє обличчя аж пашіло, я відчувала, як скочуються по спині краплі і сорочка прилипає до тіла. (Ну, магу дороги, тримайся! І не в таких ще бували бувальцях…)

Однак – ні. В таких – не бували…

Заграва дедалі яскравішала. Невдовзі я вже розрізняла окремі вогні… вони насувались. Це були смолоскипи, світильники, кожен – завбільшки із величезне багаття.

Земля тремтіла, цей гуркіт поглинав тепер усі звуки. Можна було говорити, кричати – внизу все одно не почули б. Вогні тяглися навсібіч – праворуч, ліворуч, уперед – скільки сягало око. Вся пустеля світилася, рокотіла й посувалася – повільно, крок за кроком, скоряючись неквапному ритмові, неухильно, нестримно.

Я відчула, що зараз упаду. Вогні були вже просто піді мною; мене начебто тягли за ноги донизу, силкуючись зірвати з висоти. Раптово запаморочилася голова, вогні сунули назустріч. Я вчепилась у посох, силою волі сповільнила падіння, – балансуючи, наче на дроті, неначе знову розучилась літати.

Я зависла на висоті десь, напевно, п’ятого поверху. Піді мною йшли, гуркочучи панцирами, якісь тварюки, схожі одночасно й на биків, і на величезну гусінь. Згори я не бачила, скільки ніг вони мають; спини їхні, високі кістяні гребені, погойдувались, у сідлах сиділи вершники (однакові, немовби їх розмножили на ксероксі). У них не було ший: круглі, ледь сплюснуті голови виростали просто з широких плечей, і за спиною в кожного була зброя. Їхні смолоскипи нагадували рухливе багаття. У світлі полум’я блищали зазубрені леза, вістря, списи, хвилясті клинки, тригранні шпичаки. Ой, лишенько! Я вже падала згори прямісінько на голову якому-небудь варварові!

І тої миті мене помітили.

Ритм походу не збився ні на секунду. Замість голів я побачила закинуті до неба пласкі обличчя. У гуркіт кроків уплівся радісний крик, зірвалися з пліч арбалети, у мене прицілилися одночасно десятки стріл… Я ще не встигла й отямитись, але рвонула вгору – свічкою.

Вони встигли вистрілити – у ту цятку, де я висіла мить тому. Я рвалася, мов корок із пляшки, вгору, вгору, і море вогнів піді мною дедалі тьмяніло. Багаття смолоскипів перетворилося на вогники, далі – на іскорки. Пустеля піді мною світилася від краю до краю – тільки на сході, куди рухалася Сарана, було ще темно…

Я захекалася й опинилась у липкому тумані. Виявилося, що це хмара; втікаючи від стріл, я забралася надто високо. Вуха мої відразу ж перетворилися на крижинки, в голові зашуміло – забракло повітря. Не вистачало тільки знепритомніти і накрити кількох варварів своїм невдатним тілом, звалившись із неба!..

Мене пік сором. Його змінила лють і врешті-решт перемогла страх. Я перекинулась у повітрі, почала знижуватися. Ага, ви хотіли війни? Ви її зараз отримаєте!

Знову наростав рокіт. Іскорки ставали вогнями, вогні росли й росли, полум’я смолоскипів рвалося в небо. Важко ступали стоноги, погойдувалися в сідлах вершники. Мені назустріч повернулися сотні пласких облич – вони чекали на мене!

Клубок вогню зародився в моєму животі, піднявся до грудей, побіг по лівій руці, ніби по каналу, перелився в посох. Назустріч здійнялася сотня стріл; я вдарила у відповідь потоком тріскучого, злого полум’я. Криків не почула, все поглинало рокотіння, але там, унизу, зчинилося сум’яття – кілька вершників вивалилися із сідел. Я вдарила ще раз, метнулася вбік, ухиляючись від стріл, і знову вдарила. Якийсь стоніг став дибки (виявився заввишки як триповерховий будинок), я побачила, як місять повітря його важкі ноги з круглими копитами…

Але Сарана посувалася невпинно, не збиваючись із ритму. Над тими, що впали, зімкнулися голови, плечі, броньовані панцири. Стоноги йшли пліч-о-пліч, один за одним, нікого не хвилювала доля збитих і поранених – їх підім’яли, розтоптали й пішли далі. Сарана ступала по тілах своїх же, не відчуваючи ні страху, ні жалю, текла, як броньована череда, як військо роботів. Я відчула себе комахою, що б’ється в лобове скло автомобіля…

Втікаючи від стріл, піднялася вище, розвернулась і полетіла на схід.

* * *

Я довго летіла над темними пісками, поки не стихло рокотіння від кроків Сарани: ум-м-м… грум-м-м… Одяг мій змок чи то від поту, чи від роси, пальці заніміли. Від втоми я не могла більше триматися в повітрі, земля почала притягувати мене, опиратися польотові. Я спускалася дедалі нижче, поки не зачерпнула кросівками пісок і не гепнулася на верхівку дюни.

Пустеля мовчала. Далеко на заході тривав хід Сарани. Я тепер чудово розуміла Гарольда: він готується стати на шляху цього байдужого, безжального потоку. Гарольд напевно знав, що не втримає замку й міста, що неодмінно загине, – і все-таки йшов і вів людей за собою.

Повернутися б зараз у місто, увійти в замок… Узяти маленького Еліна (недарма Гарольд на мою честь назвав сина). Вивести його до нашого світу – подалі від Сарани…

Не тільки в Гарольда є діти. Я уявила, як повертаюся додому, обвішана дітлахами… А потім вони виростуть, і я пояснюватиму їм: я, мовляв, маг дороги, залишила ваших батьків напередодні останньої битви, бо вони все одно були приречені, й байдуже, боролась я поряд із ними чи ні.

А може, й Гарольд нехай іде? Тоді час у Королівстві спиниться, й Сарана ніколи не знищить замку, збудованого Обероном…

Але де він зараз – Оберон?

Над головою каркнув птах. За мить на пісок поруч звалився Максиміліан – його сорочка вибилася з чорних вельветових штанів. По приземленні він ретельно заправив її як слід.

– Розвідник із тебе… химерний, Ліно. Ти їх навмисно дражнила, чи що?

– Вибач, – пробурмотіла я знічено, – я думала…

– Ти думала: разів зо два торохнеш блискавкою із посоха – й вони розбіжаться?

– Вони перші напали…

– Іноді мені здається, що ти думаєш не головою, а навершям посоха… – Максиміліан глузливо посміхнувся. – Ну чого ти? Годі, я пожартував…

Я відвернулася. Він мав рацію; у пустелі панувала тиша, наче в склепі, й тільки земля ледь здригалася. Чи мені здавалось?

– Максиміліане, а що як зупинити час у Королівстві?

– Назавжди? – він міркував дуже швидко. – І комусь із магів перейти до вас?

– Ну… тобі ж однаково, де жити!

Я перевела подих. Насправді мені зовсім не хотілося, щоб Максиміліан залишався в нашому світі назавжди. (Краще б він знайшов собі якесь інше місце…)

– Мені, припустімо, не однаково… Ну, гаразд: скажімо, я назавжди перейду до вас. Усе тут перестане рухатися, рости, жити… Зависне, завмре…

– Це краще, ніж неминуча загибель, – сказала я не дуже впевнено.

– Не вийде, Ліно.

– Чому?

– А чому Стелла живе у вас, а час тут не зупинився?

– Вона перестала бути частиною Королівства…

– От і думай.

Він мав вигляд учителя, неабияк стомленого тупістю учениці. Я відчула, як червоніють вуха: авжеж, маг, який утік напередодні випробувань, недовго залишиться частиною Королівства. Коли некромант остаточно приживеться в нашому світі – час тут потече знову, й орди Сарани рушать до міста…

– Добре, Максиміліане. Я все зрозуміла, – язик у роті здавався чужим і шорстким, як наждак. – Схоже, немає іншої ради… Я стану з усіма на стінах. Разом із Гарольдом. Якийсь час протримаємося.

– Ідіотка… – сказав він здивовано.

– Що?

– Нічого, це я так, – він посміхнувся. – Це тебе не стосується.

– Не стосується?!

Він примирливо підняв руку:

– Вибач. Коли бачу щиросердого дурня – забуваю про гарні манери, це правда.

Я націлилася посохом некромантові в груди.

– Тихо, тихо, я ж вибачився! – він знову посміхався, дуже задоволений. (Було б чим тішитися…)

Пісок хрустів на зубах. Здіймався слабкий вітер, дюнами повзли звиваючись змійки летючих піщинок. Схоже, наближався світанок; я тільки тепер відчула, що смертельно стомлена… Не те що злетіти – на ноги звестися не змогла б…

– Ти хочеш героїчно загинути – чи всіх порятувати? – діловито поцікавився Максиміліан.

– Певна річ, загинути… – я відвернулася.

Максиміліан зачерпнув жменю піску. Підняв руку – пісок посипався з кулака тоненьким струмочком.

– Ми з тобою з’ясували, що Оберон став жертвою лихого, по-справжньому підлого чаклунства. Його всі забули…

Я не втрималася:

– Він привів нас сюди! Він збудував місто й замок! Як вони могли?!

Максиміліан знову зачерпнув жменю піску:

– Якщо вони винні – відплата не за горами.

Я мимоволі озирнулася. Глянула на захід, звідки неухильно насувалося військо Сарани.

– Мене інше цікавить, – провадив Максиміліан. – Чому ми з тобою його не забули?

Я підвела голову:

– Що?

– Коли я просувався між світами, – роздумливо промовив Максиміліан, – мене цікавило одне: чи пам’ятаєш ти Оберона?

– Я його не забуду ніколи.

Ми довго мовчали. Максиміліан схрестив ноги, пісок випливав із його кулака й знову ставав частиною дюни. Нарешті розійшлися хмари, показуючи клаптик місяця.

– Слухай-но, Максе. Ти ж не для годиться привів мене сюди. У тебе є план чи що? Ти знаєш, як повернути Оберона? І не можеш впоратися без мене?

Він глянув скоса:

– Ти вишивати вмієш?

– Що?!

– Вишивати. Хрестиком. Або гладдю.

Колись давно, в третьому класі, я справді трохи вишивала. Мама купувала мені клаптики тканини з уже нанесеним малюнком – слід було тільки понаставляти хрестиків кольоровими нитками «муліне»…

– До чого тут вишивання?

– До того, що у світу, як і в рукоділля, є «лице» і є зворотний бік – виворіт. Усі це відчувають, але дехто знає. І вже зовсім одинаки можуть туди пробратися.

– На виворіт світу?!

Я уявила своє дитяче вишивання зі звислими нитками, з неохайними вузликами, з петлями. Невже на «вивороті світу» те саме неподобство?

– Оберон тобі нічого не розповідав про виворіт? – запитав Максиміліан, спостерігаючи за моїм обличчям.

«Оберон мені багато чого не розповідав», – подумала я сумно.

Вітер посилювався. Я могла вже не дивитися нічним зором: попереду над пісками здіймалася заграва, зірки згасали. Ледве чутно здригалася земля – грум-м, грум-м.

– Наскільки мені відомо – ти не з боязких, – сказав Максиміліан замислено.

Я стисла посох:

– Ну?

– Ходімо, – він підвівся. – Треба дістатися до замку раніше, ніж почнеться спека.

Я спробувала встати – й знову сіла на холодний пісок.

– Не можу. Зачекай…

– Довоювалася? – запитав він в’їдливо. – Наліталася в небесній високості?

На його місці Оберон (або хоча б Гарольд) простягли б руку у мене над головою і поділилися власною силою. Максиміліан же вдав, ніби уявлення не має про таке просте заклинання: «Оживи!» А може, й справді не знав (так чи інакше – просити у нього допомоги я не збиралася).

Я подумки прикинула відстань до замку – над пісками, над скелями, над озером. Стисла кулаки, відчуваючи, як струменіють піщинки між пальцями. Ні, не долетіти… За годину почнеться спекота, а ми не взяли з собою навіть баклаги…

– Так і будемо сидіти? – Максиміліан широко позіхнув. – Я теж спати хочу… Але не спати ж посеред пустелі, під сонцем, під носом у Сарани!

– Ні, – я гарячково міркувала. – Ось що… Давай перейдемо… до мене. У мій світ. Тут час зупиниться… А ми відпочинемо, відіспимося… і ти мені розповіси докладніше про «виворіт світу».

* * *

«Мамо, це Максимі… Максим. Йому нема де ночувати, можна він переночує у нас – тільки сьогодні?»

Я проторохкотіла би все це, дивлячись у підлогу. Мама буде не просто здивована – вона буде шокована.

Тільки втома змусила мене послухатися Максиміліана та з’явитися додому під ручку з незнайомим хлопцем. Перші кілька секунд усе було, як я й припускала: мама глибоко зітхнула, подивилася на мене, за мою спину… і раптом завмерла. Я озирнулася – позаду стояв хлопець років п’ятнадцяти – худющий, капловухий, у тонких окулярах, дуже збентежений. Він позадкував, начебто злякався, і скоромовкою пробурмотів:

– Ні, вибачте… Лін, не треба, я ж казав… Я краще на вокзалі…

У мами розслабилося обличчя. Несподівано для мене вона раптом посміхнулася:

– Ну чому ж ні? Бувають у житті всілякі випадки… Щоправда, у нас тіснувато, але можна поставити розкладачку на кухні – буде зручно…

Брати, Петрик і Дмитрик, витріщалися на Максиміліана з роззявленими ротами. Я пройшла в кімнату, стягла з себе одяг і впала на ліжко; все провалилося в яму, варто було тільки заплющити очі. А коли я їх розплющила, за вікном високо стояло сонце, і кілька секунд я була абсолютно впевнена: це сон – дивний, страшний, ідіотичний…

Раптом я рвучко сіла на ліжку.

На кухні… розмовляли! Я впізнала Максиміліанів голос – стишений і доволі м’який, він дзюркотів, неначе струмочок. Щось казала мама, лагідно сміялася. Далі вона мовила: «Петю, давай чашку» (виходить, Петрик і Дмитрик теж на кухні… Але якісь незвично тихі…).

Я протерла очі. Кінець серпня, сонце за вікном, незабаром у школу…

Це не сон. Про Оберона забули в Королівстві…

Із дзеркала у ванній на мене глянуло бліде розпатлане страховисько. Я згаяла кілька хвилин на те, щоб дати собі лад. Постояла, прислухаючись до голосів; Максиміліан брехав так, що будь-який соловей утопився б від заздрощів. Мама у нього – головний бухгалтер на якійсь там фірмі, батько – комп’ютерний дизайнер. Оце зараз батьки в Криму, а він повернувся з Англії (де був за обміном), там білки з чорними хвостами, ворони, полісмени… а він загубив ключі на вокзалі… доведеться їхати у Крим до батьків…

Не можу сказати, що він брехав уже зовсім неправдоподібно. Я зазирнула в кухню: Максиміліан у чорній футболці й джинсах сидів на найкращому місці за столом (вітчимовому) спиною до дверей. Мама, Петрик і Дмитрик дивилися на нього, мов зачаровані, – я бачила, як у них палають, рожевіють щоки й вуха. Їм наче показували улюблене кіно – такі вони були захоплені й задоволені!

Мені стало якось мулько. У моєму світі (у мене вдома!) некромант морочив голови моїм рідним – і морочив дуже вправно…

– Максиме!

Він озирнувся: посмішка від вуха до вуха, ямочки на щоках, на носі ті самі тоненькі окуляри:

– Доброго ранку, Ліно!

– Доброго ранку, – розслаблено підхопила мама. – Ти вже вмилася, доню? Сідай снідати, курка холоне…

Максиміліан дивився на мене, як і раніше, посміхаючись. Учора я, напевно, втратила глузд від утоми: як можна було привести в рідний дім… некроманта?!

– Нам із Максимом треба йти, – сказала я дерев’яним голосом.

– Куди це? Ти ще не їла! Петрику, Дмитрику, посуньтеся, нехай Ліна сяде… А Максим нехай погостює ще, дочекається батьків із Криму…

Я запихала в себе гарячі шматочки курки, тушкованої з картоплею, і слухала, як Максиміліан втирається в довіру до моїх рідних. Втім, у довіру він втерся ще вчора, а тепер шляхом обману пролазив до мами в душу. Незбагненним чином він відчув, які саме слова їй будуть приємні, й раз за разом влучав у яблучко:

– Знаєте, дуже люблю читати… Не розумію цих геймерів – усе б сидіти носом в екран… Спина горбом, сколіоз виробляється…

– Цілком правильно, – мама дивилася на нього, наче він був її улюбленим сином. – У наш час…

Я запила картоплю міцним гарячим чаєм. Мигцем глянула на стінний годинник: майже десята. (Довгенько ж я пролежала у ліжку…)

– Ото було життя, – некромант зітхнув. – Не було цієї шаленої біганини, не доводилося крутитись, як білці в колесі: працювати на трьох роботах, щоб якось тягти родину, а на життя вже й часу не залишається…

Я роззявила рота: Максиміліан повторював власні мамині слова, які вона, бувало, втомившись говорила сусідкам. Мама не насторожилася – навпаки, закивала охоче.

– А отой гламур, – провадив в’їдливо Максиміліан, дивлячись мамі у вічі, – ця вульгарність… Неможливо стало ввімкнути телевізор…

– Нам уже час, – я встала, ледь не перекинувши табурет. – Максиме, пішли.

– Ліно, куди спішити? – мама насупилася (Петрик і Дмитрик нишком перекидалися курячими кісточками у неї за спиною).

Я виразно глянула на Максиміліана.

– Вибачте, Євгеніє Павлівно, – Максиміліан підвівся. – Мені треба сьогодні здати книгу в бібліотеку. Просто зараз.

* * *

– Ніколи не смій так робити!

– Як?

– Не смій чаклувати в моєму домі! Не смій знущатися з моїх рідних!

– Знущатися? Чаклувати?! Ліно, такого «чаклунства» навчена будь-яка розумна дитина…

– Ти зрозумів, про що я кажу? – відрубала я. – І годі вже!

У пустелі розвиднялося. Ще не занесло піском наші вчорашні сліди; втім, які ж вони вчорашні? (Адже тут, у пустелі, біля кордонів Королівства, час не зрушився ні на мить…)

Сарана ще закінчує нічний перехід. Але незабаром уже зупиниться, щоб розбити табір, – удень варвари відпочивають, ховаючись від сонця в наметах.

– Годі – то й годі, – пробурмотів Максиміліан, обернувся чорним птахом і злетів у небо.

Я злетіла за ним – важкувато, але впевнено. Летіти назустріч світанку приємно; з-за обрію виткнувся краєчок сонця. Я примружилась. Вітром мене підкидало, мов човник на хвилях. Попереду вималювалася зубчаста крайка гір, піски внизу змінилися луками, далі – перелісками…

Яке воно гарне, моє Королівство… Які сині гори, які жовті й барвисті луки… Як мальовничо біжать струмки по камінню – мов намальовані. Якими яскравими білими стрічками снується прибій уздовж морського берега… І яка страшна небезпека над усім цим нависла…

Замок некроманта наїжачився вежами. Я приземлилася на найвищу – як комаха-сонечко на кінчик пальця. Перевела подих.

Яскріло під сонцем озеро. Вода при березі хвилювалась. Я придивилася й розгледіла велетенське біле черево, яке то спливало, то знову пірнало на глибину.

– Що воно там?

– Риба-зомбі, – Максиміліан на льоту перетворився з птаха на людину, ляснув підошвами кросівок об кам’яний зубець. – Страж озерних воріт.

– Чому догори черевом?

– Тому що здохлий!

– Де ти взяв цю гидоту?

– Де взяв – там більше нема!

Донизу з вежі вели вузькі сходи. Зі стін праворуч і ліворуч стирчали сталеві штирі.

– А це навіщо?

– Тут у мене будуть прикуті мерці-зомбі…

– А як тоді розвернутися на таких вузьких сходах? Як в автобусі в годину пік?

– Прикуті мерці потрібні не для зручності, а щоб зупиняти ворогів. І лякати васалів.

– У тебе є васали?

– У мене й мерців поки що немає… – миролюбно погодився Максиміліан. – І годі мені дорікати – ти ж бо знаєш, хто я такий, і все одно зі мною товаришуєш!

«А що мені лишається…» – подумала я тоскно, та вголос нічого не сказала.

Розділ шостий
Обірвані нитки

Ми спустилися в залу для бенкетів. Стояв сонячний ранок; вогненні кулі згасли. Світло пробивалося крізь вітражі вікон – вузьких, мов кольорові стрічечки. На мозаїчній підлозі, якщо придивитись, можна було розгледіти орнамент із черепів і кісток.

– Снідати будемо?

– Ти в моєї мами півхолодильника спустошив! А тепер нема ні хвилини зайвої!

– Гаразд, – Максиміліан сів на трон із високою чорною спинкою, закинув ногу на підлокіття. – По-перше: виворіт – не інший світ. Це частина нашого світу. А значить, коли ми підемо до вивороту – тут час не зупиниться. Сарана так само тупотітиме й до післязавтрашнього ранку стане біля замку.

– Ясно… – пробурмотіла я.

– По-друге: на вивороті можна відшукати загублені нитки. Забуті, поплутані. Якщо десь і можна знайти сліди Оберона – то тільки на вивороті.

– Ага… – відгукнулась я з куди більшим ентузіазмом.

– По-третє: довго залишатися на вивороті не можна. Псується вдача.

– Та невже? – я не стримала нервовий смішок. – А якщо в когось уже зіпсована?

– Той сам собі – злісний домовик, – відгукнувся Максиміліан без посмішки. – Якщо довго пробути на вивороті життя – геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Довкруги вороги ввижаються. Зрештою, людина захлинається у власній жовчі.

– Весело… – сказала я ошелешено.

– Тому будемо входити на виворіт і повертатися назад так швидко, як тільки зможемо.

– Згодна.

Максиміліан погойдав ногою в чорній кросівці:

– Для того щоб пройти на виворіт і повернутися, потрібні двоє. Два маги.

Я кивнула. Авжеж: якби Максиміліан міг обійтися без мене – обійшовся б…

– Ти готова?

– Хоч зараз, – сказала я так рішуче й упевнено, як тільки змогла.

Він пильно глянув мені у вічі. Погляд був ще той – аж мороз по шкірі…

* * *

За півгодини ми приземлилися на широкому запиленому підвіконні Оберонового кабінету. Я б не знайшла його серед багатьох вікон замку, але Максиміліан, здається, бував тут не раз. Він птахом впурхнув досередини; я спершу зависла на руках, подивилася вниз на рів із гострим кіллям, затим лаючись полізла у вікно.

У кімнаті було, як і раніше, порожньо. Темніла щуряча діра в підлозі. Штора, що прикривала книжкову шафу, біліла розмитими плямами (вапно чи що?).

– Почнемо звідси, – Максиміліан хижо огледівся. – Вилазь на ослін.

– Навіщо?

– Щоб ми були однакового зросту, – терпляче пояснив Максиміліан. – Ось так.

Перш ніж видертися на ослін, я відгорнула край картатої шкіри, щоб не забруднити. Мені не хотілося нічого псувати в кабінеті Оберона – навіть тепер, коли кабінет розорено, а король зник. Стала кросівками на світле дерево, подумки попросила в Оберона вибачення, повернулася до некроманта.

Залишаючи свій замок, Макс перевдягся. Тепер на ньому була шкіряна куртка, короткі штани, м’які чоботи вище колін – усе аспидно-чорне. Тонкий плащ кріпився під горлом чорною емалевою застібкою.

– У чорнім-пречорнім лісі… – пробурмотіла я з нервовим смішком. – На чорній-пречорній галяві…

– Що?

– Нічого…

– Боїшся?

– Хто – я?!

– Ну от і чудово…

Він стояв переді мною, і тепер ми справді були одного зросту. Максиміліан підняв руки долонями вперед – начебто збираючись пограти зі мною в «ладусі». Я повторила його жест, і наші долоні зійшлися. Я мимоволі здригнулась: у некроманта були дуже холодні руки…

– Коли відчуєш, що вже час, просто ступни вперед, – пробурмотів Максиміліан. – Усе має виворіт, Ліно. Все має зворотний бік…

Його бліде обличчя попливло, неначе відображення у воді, ніби марево над багаттям. У мене зашуміло у вухах: шкіра в Максиміліана темнішала, очі світлішали, волосся з білого робилися темно-русявим…

Я упізнала відображення. Це ж я сама стояла перед собою, і мої руки торкалися моїх же долонь!..

Я ступнула наперед – і звалилася з ослона…

* * *

Ми опинилися посеред тієї ж таки кімнати – Оберонового кабінету. Начебто й того, але неабияк зміненого: підлогу було застелено щільним килимом із кольорових хвостиків переплетених ниток, петельок, а поверх нього ще й накрито шаром туману – хисткого, нерівного. Згустки його чергувалися з майже прозорими «вікнами».

Я глянула на Максиміліана. Всупереч моїм побоюванням, некромант залишився колишнім (принаймні на когось не перетворився). Напевно, і в мене мої патли не відросли…

– Шукаймо, – сказав Максиміліан, – ось шафа.

З-під портьєри, що прикривала книжкову шафу, тяглися цілі грона, джгути яскравих ниточок, які мерехтіли в тумані. Максиміліан зірвав тканину раніше, ніж я встигла крикнути: «Обережно!» Здійнялася хмара пилу, але більших неприємностей, на щастя, не сталося: відкрилися книги на полицях – обплутані, пронизані нитками.

– Ось вони, виворітні зв’язки, – пробурмотів некромант. – Давай розбиратися.

Він заходився знімати з полиць том за томом. Яскраві нитки тяглися за книгами, тьмяні рвалися, наче згнилі тонкі корінці. Максиміліан брав у руки одну вервечку за іншою, обмацував їх, намагаючись відокремити від загальної плутанини. Нитки ворушилися, мов струмені диму в повітрі, ніби волосся потопельника під водою, тяглися за його руками та намагались вислизнути. Мені стало якось незатишно…

Я взялася за посох, відчула його в долонях і трохи осміліла. Навершя мерехтіло червоним. Невиразна небезпека чигала звідусіль.

Я озирнулася. По всьому кабінету, вздовж стін і по стелі тяглися нитки – грубі й тонкі, цілі й обірвані. Здавалося, тут порпався електрик або божевільний павук. Нитки здебільшого були зібрані в пучки й протягнуті акуратно – напевно, тому, що укази й рішення, котрі ухвалювалися в цьому кабінеті, були правильними та справедливими. І тільки навколо книжкової шафи панувала плутанина. Можливо, до цього були причетні автори книг? Або читачі, що колись витлумачили їхню мудрість неправильно?

Три чи чотири легенькі нитки, схожі на вовняну пряжу, обгорнулися навколо моєї шиї. Рухатися не заважали. Я взялася за них – від дотику вони потоншали й зникли, але варто було мені розтулити руку – з’явилися знову.

Я трохи освоїлася в кімнаті й визирнула у вікно. «Виворітне» Королівство здавалося бляклим, похмурим, зовсім не таким, як справжнє. Я бачила людей, що метушилися на фортечній стіні, знала, що кожен із них обплутаний нитками та вузликами, хоча розгледіти їх на такій відстані було неможливо…

– Ти будеш допомагати чи ні?!

Максиміліан вивантажив із полиць уже половину книг – великих і малих, у шкіряних палітурках і переплетених тканиною. Я не відразу змусила себе взятися за нитки, що світилися; на дотик вони виявилися дуже різними – шорсткими й зашкарублими, слизькими, як шовк. Деякі пульсували, ніби трубочки з гарячою водою; інші розповзалися в руках, немов зогнилі травинки. Це були причини, наслідки, уривки міцних колись зв’язків. Дві книги – однаково великі й грубі, виявилися міцно прицурованими одна до одної – автор однієї був учнем автора іншої – обидва жили в давнину…

Підсвічуючи собі навершям посоха, я зазирнула в глиб шафи. Туди, мов у темну печеру, тяглися нитки; я намацала дивний томик. Чорна шкіряна палітурка подекуди начебто розтанула, з-під неї проглядала то картонна (зовсім проста), то мідна з прозеленню, то жовта – з незрозумілого матеріалу. Вся книга здавалася зліпленою з фрагментів і шматочків (дивно, як усе це трималося купи).

– Книга-перевертень, – сказав Максиміліан. – Зіпсована.

Він безцеремонно вихопив мою здобич. Лопнули дві-три старі нитки, інші потяглися за книжкою, мов лазерні промені, – звідкілясь зі стелі, з підлоги, від дверей…

– Ого! – сказав Максиміліан.

Він плюнув на палець і потер обкладинку. Чорна шкіряна палітурка на мить зробилася сірою і знову повернула собі колишній колір, картонні «латки» стемніли. Проступила назва – «Горище Світу», частково витиснута золотом, частково видрукувана фарбою на картоні. Зовсім недавній спогад прослизнув, наче сонячний зайчик, по дну пам’яті – і зник раніше, ніж я встигла його схопити.

– Тут свіжі нитки, – пробурмотів Максиміліан. – Молодець, Лінко.

І він заходився гортати сторінки – то жовті, то білі, прикрашені старовинними гравюрами та незграбними дитячими ілюстраціями. Ця книга нагадувала модницю, що начепила одночасно бальну сукню, лижну шапочку, звірину шкуру, бікіні й рясу. Від кожної сторінки тяглися нитки, вони плуталися, звивалися в клубок, рвались…

Але одна вирізнялася з-поміж решти. Вона прошивала книгу, тримала на собі весь поплутаний клубок інших ниток і навіть на дотик була тугою, мов струна. Максиміліан спритно відділив її, схопився, ковзаючи по нитці пальцями, простежив до самих дверей. Там нитка йшла вниз, у поплутаний вузликами «килим», і зникала в тумані.

– Початок є, – пробурмотів Максиміліан. – Давай розплутувати далі.

* * *

Коли ми вибрались на «лице світу», то кілька хвилин сиділи на підвіконні, дивлячись на сонце й нічого не роблячи. Все-таки приємно усвідомлювати, що справжній світ (не виворіт) такий яскравий і світлий…

– Ти раніше бував на вивороті?

– Ні, – знехотя зізнався Максиміліан. – Щоб туди ввійти, треба в комусь відобразитися.

– І щоб вибратися – теж?

– Обов’язково.

– А можна вийти на виворіт – і заблукати, не зуміти звідти повернутися?

Максиміліан помовчав, дивлячись на фортечну стіну. Там зблискувала криця, час від часу вимогливо ревла сурма.

– Там люди принца-деспота…

– На вивороті?

– На стіні… Все можна, звичайно. Можна посковзнутися на гнилій сливі й шию звернути…

– Тьмяно, сіро й заплутано, – я зіщулилась. – Бридке місце для прогулянок.

Максиміліан крутив у руках книгу. При сонячному світлі вона мала ще безглуздіший вигляд: із неї стирчало пір’я та неохайне клоччя, зате корінець гордовито виблискував золотом: «Горище Світу. 9861 рік». Я згадала, як багато ниток тяглося до цієї книги на вивороті – і старих, і нових, і рівних, і заплутаних.

– Це книга-перевертень, – сказав Максиміліан. – Я бачив одну таку – давно-давно, у свого діда. Це був томик романтичних віршів, що перетворювався на лікарський довідник із малюнками. На місці поеми «Томління пристрасті» з’являвся трактат про кривавий пронос.

– Тьху… Яка гидота… – сказала я кривлячись.

– Ну звісно. Мій дід був іще тим некромантом… А ця книга давно зіпсувалася. Не розумію, навіщо Оберон її зберігав.

– Люди зберігають дорогі їм речі.

– Авжеж, – Максиміліан кисло поморщився. – «Музей Того, Що Варто Пам’ятати»… Купа мотлоху.

Я несподівано з ним погодилася. Купол храму-музею горів на сонці; скільки вже там зберігалося коштовних незабутніх речей, і жодна з них не завадила всім забути Оберона.

– Усе не так і погано, – я намагалася не втрачати оптимізму. – Тепер у нас є нитка.

– Ага, – Максиміліан поморщився ще кисліше. – Якби нам ще місяць-два часу, я сказав би невдовзі, що справу зроблено.

Я покосувала оком на некроманта. Він криво посміхався.

– Тоді не гаймо часу! – спохопилась я.

Начебто підтверджуючи мої слова, на стіні проспівала сурма – цього разу мелодійно та владно.