Kitabı oku: «Глибше, ніж секс», sayfa 3
9
В університеті я вирішила бути активною, і поступово діставати себе з кокона. Витягуватися з умовного місця, у якому вже встигла прижитись, завжди важко, але я знала, що це необхідно. Одного дня, який нічим не відрізнявся від решти, я була повільнішою і розгубленішою, ніж зазвичай, тому вийшло так, що після пари я вийшла з аудиторії останньою, а коли опинилася в коридорі, людей там майже не було. Та юрба, що зазвичай тіснилась у вузьких коридорах, вже або заповнила собою інші аудиторії, або покинула стіни університету. Я проходила повз дошку оголошень, на ній ще від початку навчання висіли різноманітні пропозиції для студентів, на яких була розписала інформація про гуртки в університеті: журналістику, бізнес-курси, гурток із шахів, настільний теніс, інформатику та навіть фітнес. Сьогодні я, мабуть, вперше звернула увагу на всі ці оголошення, бо це спеціально відведене для них місце завжди прикривали спини студентів. Підійшовши просто під стенд, реклама на якому кріпилася кольоровими кнопками, я пробіглась очима по тих оголошеннях в пошуках якоїсь позанавчальної діяльності.
У школі, де я навчалася, було безліч гуртків, але діти відвідували їх добровільно-примусово, думаючи не так про суть занять, як про те, що десь вдома стоїть комп’ютер із грою, яку терміново потрібно пройти, а замість цього вони повинні слухати виплеск самодіяльності вчителів тільки для того, щоб заробити хороше ставлення та приязнь з їхнього боку. Комп’ютер сумує за дитячими червоними очима, які вже благають зліпитися докупи й піти спати, та руками, які швидко бігають клавіатурою, нещадно трощачи її. Або ж цим школярам терміново потрібно було зачати дитину в «Sims», тому що будинок уже побудований і робити, в принципі, більше нічого. До біса ці діти з «Sims», їм потрібно було добряче поспарювати героїв гри, тому що для відприсків-школярів секс доступний лише тут. Пам’ятаю, як колись моя подруга, у якої ми щотижня грали в цю гру, порадила мені спарювати чоловіка з жінкою десяток разів за один підхід, щоб дитина точно зачалася. Після цього я завжди повторювала таку махінацію, ні на мить не сумніваючись у її ефективності. Усе як у житті.
До того, як вступити на свою спеціальність, я приблизно до класу десятого точно знала, що хочу бути журналістом. Думала, що готова робити все, аби навчитися цій справі і боротися з собою, коли щось не виходитиме, але зацікавлення чомусь раптово зникло, тому я вступила на іншу спеціальність, а журналістика так і залишилася чимось незавершеним, нездійсненним і покинутим. Ось я й вирішила, що піду саме на цей гурток, а чому б і ні? У мені досі жевріло бажання писати щось, попри те, що я так впевнено загасила його, тож я хотіла таки заповнити цю потребу висловлюватися, перетворивши її у якісне вміння.
На оголошенні гуртка журналістики було вказано, що заняття проводяться у вівторок, о 16:00 в 105 аудиторії головного корпусу університету. Я прочитала це й відчула приємне тепло – наче мене повернуло до дитячої, чи то скоріше підліткової, мрії і тепер я стою на порозі її здійснення. Бажання, яке я давно сховала в коробку з уявним надписом «мрії на потім», знову вирвалося, дочекавшись свого «потім», і тепер я почну його реалізовувати. А чому б і ні?
В цю секунду маленького щастя в голові промайнула думка, що я боюся йти туди сама. Там, скоріш за все, буде багато студентів і вони дивитимуться на мене тим поглядом, яким дивляться на всіх новачків у колективі. Новий, незнайомий колектив – це чомусь завжди так складно. Тому я придумала, що потягну туди свого нового знайомого. Я дочитала оголошення та побігла до того кампусу, у якому абсолютно не вміють варити каву, з надією знайти там Дениса.
Окрилена новою ідеєю щодо свого дозвілля, я бігла калабанями у своїх осінніх чоботах, оббризкуючи каламутною водою з листям перехожих дівчат. Вони смішно пищали, щось обурено вигукуючи мені вслід, та я продовжувала бігти. Діставшись входу в кампус, я крізь прозору призму скла побачила хлопця, який сидів за високим, наче в барі, кріслом, і дмухав всередину паперового стаканчику, смішно скрутивши губи в трубочку. Я зробила крок до вікна і з широкою посмішкою постукала по склу просто перед його носом. Денис сіпнувся, розливши трохи чаю собі на руки, і я прочитала на його вустах нервове та гучне: «Сука!» Тепер, коли напій стікав по руках, було точно зрозуміло, що це чай. Я скривилася, вискаливши зуби, та, зробивши на обличчі кислу, співчутливу гримасу, так і не змогла приховати посмішки. Не виходить нам спокійно привітатися – я постійно його лякаю. Напевне, варто заклеїти собі рота, зв’язати руки, ноги і взагалі все. Я зайшла всередину, хлопець продовжував ображено дмухати в стаканчик. Я дістала з кишені сумки пачку сухих серветок з ароматом конвалії і простягнула йому їх:
– Вибач… Як ти? Ось, тримай, я маю ще вологі, в разі чого. Сильно обпікся? – висипала я ряд запитань, наче з кулемета. Хлопець мовчки перевів свій обурений погляд на мене. Спиною пробігли мурахи, і я подумала, що він зараз виллє залишки того чаю мені на голову. Та його похмурі брови враз змінили свою форму, очі набули звично хитрих обрисів, і з уст пролунало:
– Ти такими темпами наступного разу вб’єш мене, – спокійно відповів хлопець. – Давай, розказуй вже, – додав просто, – через яку новину я так постраждав? – з посмішкою запитав Денис. Звідки він знає про новину? Зрештою, байдуже, зараз це не важливо.
– Ходімо зі мною на курси журналістики, у нас в універі є таке, і я вирішила: чому б ні? Ти як?
– Журналістики? Хм, то тебе на історію музики тягне, сьогодні – журналістика. А ти впевнена, що визначилася з професією? – недовірливо запитав хлопець.
– Та яка нафіґ різниця? Буде весело! Тобі ж, напевне, набридло грати на…. На тому, на чому ти там граєш, – а, до речі, на чому ж він грає? – на секунду задумалась я. – Спробуєш себе в іншій галузі!
– Тобі пощастило, що я починаю тебе побоюватися, і саме тому піду з тобою на журналістику.
На одну мить я засмутилася, але одразу ж зраділа та підставила долоню, щоб отримати від хлопця «п’ять». Він неохоче та все ж дав мені те бажане «п’ять» і запропонував сісти на сусіднє крісло біля нього. Тепер у мене була компанія для відвідування гуртка, і це було однією з причин полюбити цю осінь.
– Хочеш нову класну пісню? – запитав Денис.
– А вона така ж класна, як та, що ми слухали того разу? – відповіла запитанням я, лукаво прищуривши очі.
– Ем… – затнувся Ден. – Як взагалі можна порівнювати пісні? – зболено скривився хлопець.
– Ну, окей, давай свою пісню, – я вже не могла дочекатися. – Моє вухо повністю твоє.
Я чула лише декілька пісень з плейлиста цього хлопця, але їх виявилося достатньо, щоб почати повністю довіряти його музичному смаку.
– Ти ж, напевне, чула пісню, «Gotye feat. Kimbra – Somebody that I used to know»?
– Ображаєш! Звісно, це ж шедевр! – обурилась я.
– Так ось, у музичному світі часто буває такий собі парадокс: коли музикант випускає крутий хіт, який швидко набирає популярність, але слухачі не наважуються піти далі цієї пісні. І ти наче знаєш, що це безперечний шедевр, і на повторі він у тебе днями, а то й тижнями, і якби знайшов час, то відрізав би собі приспів для дзвінка, саме тому інші його пісні не повинні піддаватись сумнівам, але далі альбомами чомусь не йдеш. Наче боїшся, що він підведе, наче тобі достатньо цього одного шедевра, наче це вершина можливостей музиканта. І це до біса образливо, – вів далі хлопець. – Мені стало цікаво, чому так відбувається? Хіба ж таке призначення хітів? Хіба вони повинні відлякувати від інших пісень? – мої очі розширилися, і я з відвислою щелепою пропускала кожне слово хлопця через мозок.
Колись я також над цим задумувалась, але мене це наче так не торкалось, як його. Напевне, тому, що він музикант.
– Оскільки у цій пісні не один виконавець, – вів далі хлопець, – мені стало цікаво, хто ж вона така, Kimbra? І знайшов відповідь, яка криється в ось цьому білосніжному навушнику.
Денис розповідав цю історію, наче професійний музичний критик, і я чомусь подумала, що з нього вийшов би непоганий журналіст. Недарма я таки його потягнула на гурток! На секунду подумала, що наділена талантом за короткий період часу розпізнавати людське єство. Хлопець із серйозністю вручив мені один навушник, я швидко вставила його у вухо та чекала перших нот. А вже через три з половиною хвилини в мене перевернулося життя.
– Чува-ак, я тепер завжди слухатиму пісні другорядних музикантів дуету! – не втримала згустку емоцій. – Вона така неймовірна! – загорілася я.
Такт цієї пісні був настільки лайтовим, таким ніжним і водночас чітким, що я відчула себе в якомусь осінньому мюзиклі, де я – дівчинка в червоному пальті в горошок, у руках прозора парасоля, а на фоні пісня «Kimbra – Settle down» і ще чорні чобітки на каблучку, якими я вправно вистукувала в такт. А як же без них? Іду собі й пританцьовую на фоні пастельних кольорів осені.
Після закінчення пісні я вихопила телефон хлопця і поставила пісню на повтор. Вона стоятиме й у мене на повторі, коли додам її собі, доти, доки мене не нудитиме від мелодії. Доки в один момент я не витягну навушники з вуха й не скажу: «Це найгірша пісня у світі». Але на даний момент вона була найкращою. Реально найкращою з-поміж усіх. Я чула, як мої плечі роблять хвилі, а в уяві транслюється кліп під пісню з моєю участю, де я у чобітках на каблучку й під парасолею. Мені сподобалося це шоу в голові, і я сподівалася, що бачитиму його тепер завжди, слухаючи цей трек.
– Ні, ні, ні, ні, ну навіщо ти мені її ввімкнув?! Я ж тепер не заспокоюся! – почала кричати я. – От лайно, та це бісів шедевр!
Я легенько стукнула Дена кулаком у плече. Хлопець почав заливатися сміхом, змотуючи навушники у вісімку
– Та ніфіґа це не смішно! Ох, і навіщо я тільки погодилася на це… – зітхнула я.
– Та годі тобі, – спокійно сказав Ден. – ходімо на пари. Подумаєш, пісня… – та як він сміє?!
Цілісіньку пару цей шедевр грав у моїй голові. Коли викладач говорив, насправді він озвучував цю пісню, і тепер у пальті в горошок був уже він, а не я. Ось так засяде тобі в голові пісня, і хоч пам’ять витирай, а вона таки з тебе не вилізе. І після розмови з хлопцем мене хвилювала та сама проблема, що і його…
Іноді те, чого ми цураємося довгий час, виявляється таким чудовим, що ми проклинаємо своє життя і час, який був прожитий без цього. Але чи цінували б тоді ми це «щось» так сильно, як зараз?
10
Якби мене запитали, про що була лекція, то я б без вагань відповіла: «Викладач півтори години співав нам пісню і танцював». Пролунав дзвінок, і я вийшла з аудиторії. Переді мною простягався довгий коридор, у якому, як завжди, товклися студенти. І серед їхніх облич я помітила копну фіолетового волосся. Ось і можливість помститись. Я швидким кроком наближалася до цілі, пропихалася крізь скупчення студентів, готуючи своє плече до удару. І вже за мить пролунав звук зіткнення двох тіл.
– Ой, вибач! Я не помітила тебе, – з награною обачністю сказала я. Фіолетова голова повернулася до мене, і моє обличчя скам’яніло, змінивши саркастичний вираз на шокований.
Під оком дівчини світився трохи темніший від її волосся синець, а на скулі красувалася невдало зафарбована тональним кремом подряпина. Мені стало дуже незручно та моторошно. Що з її обличчям? Я стояла, мов укопана. От чорт, незручно вийшло… Вона подивилася на мене поглядом, що був повністю протилежний тому, який я бачила в кампусі, коли вона своїм вчинком налаштувала мене проти себе. Очі були сумні, наче в того собаки біля вхідних дверей мого під’їзду, і якби вони, як губи, мали по боках кутики, то ці кутики були б опущені вниз. На мить я подумала, що з очей цих зараз поллються сльози, і почала нервувати. Я, як і багато чоловіків, боюся жіночих сліз. І власних теж уникаю. Хоч не так страшно, коли плачеш ти, але стає незручно, коли плачуть поряд. Бо твої власні сльози – це набагато звичніше, ти знаєш, що робити коли вони лізуть назовні, а що вдіяти з іншою людиною – не знаєш.
Раптом погляд дівчини змінився на чіткий та ясний, розгубленість кудись поділася, змінившись на рішучість. Дівчина шарпнула мене за куртку і кудись потягнула, не вимовивши ні слова. Я не зрозуміла, що відбувається і, заплітаючись у власних ногах, ледь не гепнулася на підлогу поміж студентів. Я бігла за дівчиною підтюпцем, а вона й далі міцно тримала мене за рукав куртки. Потім затягла до жіночого туалету. Ах, ну звісно, я могла б одразу здогадатися. Споконвіку жіноче місце для переговорів. Але що їй потрібно? Невже битиме? Я ж ненароком її штурхнула. Ну добре, брешу. Я просто не знала, що хтось уже випередив мене.
У туалеті було три кабінки по ліву сторону, а прямо перед вхідними дверима – підвіконня. Я подумала, що ми зупинимося на ньому і все вирішимо, але вона заштовхала мене до останньої кабінки, яка була досить просторою, і, на щастя, у ній поміщався не лише унітаз. Відпустивши нарешті мою посинілу кінцівку, вона стала прямо переді мною і зазирнула мені просто у вічі. Лише зараз, перебуваючи так близько від її обличчя, я помітила, що в неї великі та блискучі зсередини очі, а над ними круглі, середньої товщини брови, губи – вузькі й акуратні, наче вимальовані художником-перфекціоністом. А ніс… ніс у неї маленький, прямий. Ну все, зараз вона мене зґвалтує або ще гірше – розквасить носа та вирве волосся. Перший варіант таки трохи кращий… Ну от, мій перший секс відбудеться з побитою дівчиною із незвичним кольором волосся в смердючому університетському туалеті. Прекрасно. Змішаний запах гівна та хлорки – чудові афродизіаки.
– Мені потрібна допомога, – з серйозним виразом обличчя нарешті промовила моя викрадачка.
– Вибач, що блять?! – шоковано випалила я.
– Мені потрібна твоя допомога, – ще раз виразно повторила дівчина.
– Ти зараз серйозно? Ми не знайомі, і я щойно спеціально в’їбала тебе в плече! З якого дива я повинна тобі допомагати? – з підвищеним тоном відповіла я. Рівень шоку зараз сягав неба.
– Тому що в іншому випадку – це будуть не єдині сліди побиття на моєму фейсі.
Після цієї фрази у дівчини набігли сльози.
– А що мені до того? Я навіть не знаю тебе, – не втрачала хватки я.
– Будь ласка, у мене немає друзів тут, – я згадала той її погляд, який проводжав мене крізь вікно кампусу в день, коли ми зустрілися вперше. І тепер я впізнала емоцію, яку не могла розгадати тоді. Це абсолютно точно був чистий страх.
– Що тобі потрібно? – порушила мовчанку я.
– Житло. Мені потрібно, щоб ти дозволила мені пожити в тебе декілька днів.
Я округлила очі, не в змозі приховати здивування.
– А якщо в мене вдома батьки чи, скажімо, хлопець?
– Тьфу, кого ти намагаєшся обдурити? – дівчина миттєво змінилися на обличчі, —порожнеча у твоїй квартирі аж пре крізь погляд. Не видумуй, я знаю, що ти живеш сама.
Я засоромилась і відчула до неї ще більш концентровану злість.
– Мені здається, якщо ти просиш про таке, то повинна бути трохи ввічливішою? – вона мовчала, чекаючи відповіді.
– Що сталося? – нарешті витиснула я.
Рішучість у погляді дівчини знову набула рис страху. І якби вона була равликом, швидко б сховалась у свою мушлю. На щастя, ми були в туалеті, й тікати від запитання було нікуди, але дівчина викопала таки нору для втечі.
– Ти допоможеш мені? – перевела розмову вона.
– Та якого біса тут коїться? – занервувала я. – Чому це я повинна тобі довіряти, а тим більше – допомагати?
Дівчина подивилася мені просто в очі, і я знову помітила сльози, які ледь трималися, аби не вилитися з повік, але рішучість в очах не згасала.
– Будь ласка, просто допоможи мені, а я з часом заплачу тобі за оренду квартири.
– Що? Та не потрібні мені твої гроші, – дівчина вдячно поглянула на мене, а кутики губ трохи припіднялися.
– Я все поясню тобі вдома, обіцяю, – благала дивачка.
– Записуй адресу та код під’їзду, – нарешті прогнулась я.
Не пам’ятаю, що ще я сказала в той момент і чим керувалася, даючи їй свою адресу… А раптом вона злодійка? І чому я? В якому сенсі у неї немає друзів? А хто були ті придурки в кампусі? Я сподівалася почути всі ці відповіді ввечері, коли вона добереться до квартири. А якщо вона взагалі вночі вб’є мене?
11
Ввечері я сиділа на кухні, смакуючи бутерброд із дешевою вареною ковбасою та тертим, із кислим післясмаком, сиром зверху та намагалася не почувати себе в Радянському Союзі. З такою їжею це вдавалося не так легко. Я переживала, що дала тій дівчині свою адресу. «Оце ж дурепа!» – кричав мій здоровий глузд, який був захований десь дуже глибоко та, на жаль, прокричав мені це надто пізно. Вона ж могла все придумати та просто спитати адресу, щоб пограбувати мене, коли я буду на парах. «От гівно… Оце ж влипла», – наче лупцював мене зсередини, говорячи це, мій здоровий глузд.
Раптом щось грюкнуло у двері. Я сіпнулась, і мої щелепи завмерли на півдорозі, подрібнюючи бутерброд. Це що, в біса, таке? Тепер хтось короткими ударами стукав у двері. Я поставила бутерброд на тарілку, опустила ноги на підлогу і, повільно рухаючись, попрямувала до входу у квартиру. Треба крастися тихо й обережно дивитися у вічко, щоб той, хто знаходиться по той бік, не помітив, що у квартирі хтось є. Так я завжди робила вдома, коли приходили сусіди або волонтери, чи «волонтери», які просили гроші для хворих дітей. Удавала, наче нікого нема. А що б я їм казала? Коли вдома була мама, вона спочатку відчиняла і посилала цих довбаних сусідів чи волонтерів у трішки гірше місце, ніж те, з якого вони прийшли, а з часом почала теж тихо підкрадатися, зазирати у вічко, а потім, незалежно від того, хто це був, звалювала назад у кімнату. Хоча ні, коли перевіряли лічильник, вона таки відчиняла. Неохоче, але відчиняла. Ще й, як на зло, завжди хтось приходив, коли ми були особливо домашні – в одній білизні, і тоді мама спантеличено бігала майже голяка в пошуках хоч якогось одягу й часто вдягала його навиворіт. А потім, тихо матюкаючись, зі словами: «Кого це ще принесло? У нас усі вдома!» (хоч це було далеко не так), ішла відчиняти.
Я повільно наближалася до дверей, коли зрозуміла, що мої тапки надто гучно шморгають підлогою. Зняла їх і пішла босяком навшпиньки, така собі безнадійна балерина. Глянула у вічко та видихнула з полегшенням. Це була моя нова тимчасова сусідка. Ну звісно, хто ж іще? Я відчинила двері й почула запах жахливого перегару. Вона ще й нажралася! Прекрасно! Молодець, Єва. Зараз мої вчинки найкраще описало б емоджі піднятого вверх великого пальця (із сарказмом, ясна річ).
– Заходь, – без емоцій сказала я.
– Я тут трошки цей, ви… гик, блять… Ви… Гик!
– Так – так, ти випила, я зрозуміла, – швидко договорила замість неї я.
Дівчина опустила голову та, заплітаючись у власних ногах, переступила поріг квартири. Я провела її до кімнати та вклала в ліжко. «Чорт, в мене ж лише одне ліжко, – згадала я, – нам що, доведеться спати разом?!». Цієї ночі я точно не ляжу поряд із цим спиртзаводом! Дівчина плюхнулася на ліжко й вирубалася. А я зітхнула з усвідомленням того, що сьогодні спатиму на підлозі. На щастя, я згадала, що бачила в коморі ще один матрац, який вже, цілком можливо, їла міль. Я вийшла з кімнати, тихо зачинивши за собою двері, а після цього подумала: «А навіщо ж я далі крадуся? Це тіло й так не здатне нічого почути зараз – хоч дискотеку влаштовуй». Витягла з комрічини матрац, і, коли вдарила по ньому долонею, вверх здійнялася маленька хмарка пилюки. Кинувши матрац біля ліжка, я постелила на нього чисте простирадло, навіть два, з надією вберегти себе від пилу й лягла спати з розумінням, що ніяких пояснень я сьогодні не почую.
Я лежала на матраці і вдивлялася в голу стелю, намагаючись щось там розгледіти. Але на ній було порожньо, на відміну від стелі Дениса, на якій був приклеєний плакат якогось гурту. Зловивши себе на цій думці, я викинула стелю з голови, повернулася на бік, обняла руками подушку й заснула. Сни мені часто снилися дебільні, тому я була вдячною за людську здатність забувати їх майже одразу після пробудження. Цього разу уві сні хтось плакав, стогнав. Невже я знову плачу під час сну? Мама колись будила мене всю в сльозах від якогось нічого жаху. І я розплющувала заплакані очі, бачила перед собою стривожене обличчя мами і заспокоювалася. Цієї ночі я розплющила очі й зрозуміла, що плачу не я, та й не снилося мені нічого такого. Рюмсання лунало зверху – на ліжку. Я миттю підскочила.
– Що за нафіг? – чувіха сиділа на ліжку, обійнявши руками зігнуті коліна, і плакала.
– Ти чого? – повторила я, дивлячись на дівчину знизу вверх. Вона мовчала, тихо схлипуючи, а я не наважувалася вилізти на ліжко й сісти поруч.
– Те, що тобі терміново потрібно десь перекантуватися, якось пов’язано з твоїми синцями, я вгадала? – вона глянула на мене й кивнула. Я зітхнула і опустила погляд на темну підлогу.
– Вони все вирішують за мене, вони вирішують усе в моєму житті. І те, зі скількома синцями я піду на пари, залежить від їхнього настрою, – роздратовано пробурмотіла вона.
Я зрозуміла, що мова йшла про батьків. Завжди складна тема. Дівчину прорвало, і з її сумних очей знову полився град сліз. Мені стало її шкода, і страх вилізти на ліжко кудись зник. Я сіла поруч із нею.
– Так ось чому ти так нажралася, – наче сама до себе сказала я. – Ей, вони не варті цього, чуєш? Я поняття не маю, хто ти і якого біса я пустила тебе у свою квартиру, але вони не варті цих сліз. Діти не повинні плакати через батьків, а батьки не повинні лупцювати дітей!
Коли трапляються непорозуміння з рідними, кортить утеки від усіх, а від них – у першу чергу. Чому ж вони вбивають нас? Повільно та жорстоко, цілячись у саме серце або ж туди, де нам найболючіше – у те місце, де ми вразливі, і фраза «сіль на рану» – це занадто мало, щоб описати весь той біль, яким нас можуть наповнити. Як ми можемо вживатись із соціумом, якщо не можемо жити з рідними, як? Вони ж наче рідні. Невже для когось це слово нічого не означає? Чи, може, це я сприймаю його неправильно? Воно – просте слово з п’яти літер, яке, якщо подумати, навіть звучить неприємно. Рідні. Ррррідні. Наче рве тебе. Розриває і ріже. Руйнує, розбиває, розкладає.
– Мені т-т-т-ак соромно… – схлипувала дівчина.
– Чш-ш, я принесу тобі води, зараз, зачекай.
Я піднялася з ліжка й підійшла до дверей, коли почула звук блювання. Повільно повернулася назад із думкою: «Ні, ні, ні, тільки не це…» і скривила обличчя. Але дівчина вже обблювала мою постіль і, розкинувши руки на ліжку, винувато дивилася на мене.
– Та все окей, вона мені й так не подобалася, – витиснула криву посмішку я. А вона хотіла посміхнутися у відповідь, та нова хвиля суміші шлункового соку, водяри та обіду полилася з її рота. Я побігла за тазиком із водою і вже за лічені секунди притримувала її фіолетове волосся. От же блять… «Блять» в сенсі оцінки загальної ситуації… Допомагаєш людині, а потім вона обригує тобі пів кімнати. Я змусила її випити пляшку води й знову поклала спати. Сподіваюся, другого разу не буде. Я відчинила вікна, щоб не задихнутися від характерного кислого запаху, й пішла на кухню. Сьогодні я тут не спатиму. Сіла за стіл, на якому залишилися крихти від бутерброда, і заснула, підклавши руки собі під голову.
