Kitabı oku: «Дай серцеві волю, заведе в неволю», sayfa 5
Ява 5
Омелько, Іван і парубки йдуть через кін з піснею.
Гей, по синьому морю
Хвиля грає,
Гей, турецький корабличок
Розбиває,
Гей, сорок тисяч війська
Витопляє.
Гей, сорок тисяч війська
Ще й чотири.
Гей, то ж їхали козаченьки
Та із України,
Гей, вони посідали на могилі,
Гей, викресали вогнику з оружини…
Виходить Семен, уклоняється парубкам і просе їх в хату.
Іван (вертається). Треба побігти ще за музиками. Чорт його зна, яку їм і ціну давати. Ондечки й дівчата вже йдуть. (Пішов).
Ява 6
Дівчата (стають проти хати і співають).
Заручена та Одарка,
Зарученая;
Дала свою білу руку
На вічну заруку.
Чи ми ж тобі та й, Одарко,
Не казали,
Чи ми ж твого й серденька
Не втішали, –
Не йди, не йди та до броду
Рано по воду,
Та не слухай тих голубів,
Де два загудуть…
Одарка вийшла з хати і кланяється дівчатам тричі у пояс, Потім запрошує їх до хати.
Ява 7
Два музики і Іван.
Іван. Ідіть же, дяденька, прямо в хату, а мені ще декуди треба збігать. Так що ж, дяденька, договор так, як я гаворив?
Музика. Ні, так буде не ловко! Четвертака до карбованця набавиш?
Іван. А какой-бо ви!… Та беріть двадцять копійок срібла – просю вас!
Музика. Як то можна? Штрумент же що-небудь стоїть, ну, й струн, може, на цілого гривеника зопсуєш, так воно ж чогось коштує? Тепер сама тонша струна, так вона, брат, аглицька, або ще й дорожча!… Как ти полигаєш?
Іван. Ну, нехай буде по-вашому! З вами не зговориш!
Музика. Вєрно!… Потому штоб і гаварить, так обученіє требується… Чудной ти! Тепера хоч і на скрипці навука тож чого-небудь стоїть… Я, може, не одного карбованця заплатив, доки навчився. Дам я тепера тобі скрипку, на, на, на!… От ти й не заграєш; бо звєсно, как не туди пальці стоять. Воно до всякого діла є наука… Мені дратвою прив’язували пальці до скрипки, доки навчили! Прив’яже – і грай… да!… А вот как єнот мальчонка був предоставлен до меня у ндравоученіє, так што я з ним восприїмчив був. Ось розкажи, как я теб’я муштровав!
2-й музика. Мене дяденька били, у-у, здорово били!…
1-й музика. Мальчонка вон нічаво, ну только пйоть, біда, як пйоть!… Раз однажди договорились ми свадьбу грать за 75 копеєк. Положим, продешевили. Так вон побачив на вікні пляшку, думав, што водка, він украв її, та в горло; а то хитижен… Што ж ти думаєш, чуть дуба не дав. Так я його як схватив за холку, да как тріпонув, так так увесь канифоль з непі і вискочив!…
2-й музика. Мені у сирівці вимочували руки, а далі шевською смолою натирали пучки, щоб отак-о гуділо… (Показує на бубоні).
Іван. Та добре-добре, йди вже, бо тебе й за день не переслухаєш!
1-й музика. То-то ж бо й є! До всякого діла треба знать, як і що!… (Пішов у хату, настроюючи скрипку). Я тобі усякий танець так заграю, що… Я можу козак-вальця, і жидівочку, і всякі панські танці!…
Ява 8
Іван. У кого б же це мені позичити на сватаннє цілу свиту або хоч невірненького жупана? Піду до старого Ганнущенка: у нього, кажуть, є червоний жупан, ще прадідівський, чи не позиче?… Як одягнусь, то-то з мене й козарлюга буде, та й ловкий же! Зараз шапку набакир, візьмусь у боки і нікому не зверну з шляху!… (Пішов).
Ява 9
Микита і Маруся, а згодом Іван підкрадається і приляга за жолобом.
Микита (тягне за руку Марусю). Кажеш, що вже посватав?
Маруся. Оце туж-туж… Вже либонь і гульня почалась.
За лаштунками чутно музики до кінця дії.
Микита. Он як!… Марусе, виклич мені Семена на часиночку, будь ласка!
Маруся. Так би я тебе й послухала! І не проси, і не говори мені, нічого не хочу слухати!
Микита. Марусе, слухай сюди!…
Маруся. Шкода вже мене обдурювати! Дурив, дурив, мало не два роки, та й кинув на посміх людям!… Ще й лихословиш мене та гордуєш перед усіма, що звів з ума! І на вечорницях тоді що ти мені казав?!. Ще й бив би, може, якби… Потім знов підлестився і знов відкинувся… Ось і докотилася ниточка до клубочка…
Микита. Прости мене, я тоді й сам не пам’ятав, що балакав! Виклич мені Семена або Одарку, я тілько скажу одне слово, – та й чорт з ними! Слухай, Марусе, коли ти викличеш Семена, то щоб я крізь землю провалився, щоб я світа сонця не вздрів, коли не свататиму тебе!… Я хочу тільки поглузувать з його!
Маруся пильно дивиться йому в вічі.
Скажи ж, навчи мене, чим зможу тебе ублагати!… Не ймеш мені віри? О боже, який же я нещасний! Хоч би одна була людина така, щоб повірила мені на крихту… Ну, Марусе, коли й ти вже не ймеш мені віри, то піду я, куди очі поведуть… та або втоплюсь, або заріжусь!… (Йде).
Маруся (кидається до нього). Стривай, Микито! Бог один бачить, що ти робиш з моїм серцем! Не маю сили сперечатися твоїй волі…
Микита. Ти викличеш? Іди ж, йди швидше, Марусе! Чого ж ти стоїш?… Марусе, серце моє! (Пада перед нею навколюшки). Бач, Марусе, я навколюшках тебе благаю, грудку землі з’їм, щоб тільки ти повірила мені…
Маруся. Ох, що ж ти зо мною робиш?… (Підводе його). Слухай, Микито! Похвалявся ти йти світ за очі… і я тобі скіпку, що загину, коли ти ще раз скривдиш мене! Не губи ж ти мене, не губи, мій орле! Бо пропаду, єй-богу, пропаду за тобою!… Підожди, мій соколе, тут, а я зараз!… (Побігла в хату).
Микита (один). Чари, чари… Бач, бісів дід, як причарував! Сказав, що ще й до села не дійду, як вона сама назустріч мені вибіжить. Обдурив клятий ворожбит! Тільки гроші в мене видурив та горілки уволю насмотався!… О, не попадайся ж і ти мені тепер, чортів дідугане! Я тебе надесятеро розірву, стопчу, як гадюку, на шматки роздеру тебе, чортів брехуне!… Добре причарував! О, чом я не зможу роздерти себе, щоб вирвать з грудей серце, стоптати його ногами, собакам його жбурнуть, коли воно Одарці осоружне?!. Так ні, не буде цього, ніколи не буде, щоб Семен, отой обшарпанець, голодранець, взяв верх наді мною!… Та скоріш піду я на Сибір, у каторгу, у пекло до самого сатани, а не попущу тобі Одарки! Задавлю анахтемську віру, уб’ю, як собаку! Де ж ти, мій вороже, мій супостате? Виходь мерщій! Дай же мені помстись на тобі, серце своє вдоволнити!…
Ява 10
Ті ж і Семен.
Семен (на порозі). А хто тут мене кличе? Маруся сказала, що якийсь чужий чоловік…
Микита. Семен?… Боже, в мене руки дрижать… голова горить… Страшно мені!… Убить?… Ні, ні, ні!… Убить, а потім утекти… Куди втекти?… Зараз втекти? А вони завтра звінчаються… Люде все знають… Мене осміють… Ні, раз мати породила, – не двічі й помирать!… (Підходить до Семена і удає з себе спокійного). Це я тебе кликав. Чого ж крадешся, мов той злодій? Бач, як ти загордував, що мене й не кличеш на сватаннє…
Семен. Тебе на сватаннє? Ти б таки й пішов? Окрім того, мені сказали, що тебе і в селі нема…
Микита. А де ж я був? Ти знаєш, де я був? (Бере Семена за груди).
Семен (відпиха його). Що це ти, здурів чи п’яний?
Микита. Здурів?!. Я питаю тебе: де я був? Де був? (Знов ухопив його за груди).
Семен. Та відчепись ти від мене! (Відкида його). Чого тобі треба?
Микита. Ти ще й штовхаєш мене? (Хапа його за горло).
Семен (пручаючись). Це розбій!
Микита. Ні, я шуткую з тобою! (Виймає з кишені складного ножа).
Іван (хутко схопив Микиту за руки). Постривай! Не втнеш, Аврам, Ісака, бо коротка шпага!., Хлопці, сюди! Е, брат, шутки-шутки, а хвіст набік! хлопці, сюди!… (Крутить Микиті руки).
Ява 11
Ті ж, парубки, дівчата, музики, старости, Одарка, Маруся і народ.
Всі. А що тут таке?
Іван. Ще й питають! Поможіть-бо зв’язать, бо пручається! (В ’яжуть Микиту). Бач, до якого ума доводе горілка!
Микита. Пустіть мене! За що ви надо мною знущаєтесь? Лучче втопіть мене або вбийте! Собаки! Іроди! Катюги!…
Маруся (з жахом). Микито, Микито! Що ти наробив?!
Микита. Геть з очей, гадино!… (Штовха ногою ніж). Семене, заріж мене, бо ти моїх рук не втечеш!…
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Через три тижня.
Середина Семенової хати. Все збіжжє новесеньке, хоч і небагате.
Ява 1
Зачепиха сидить на печі, Одарка пеклується коло печі.
Одарка. От бачте, бабусю, які-бо ви недобренькі! Скільки вас не просю, скільки не благаю, щоб навчили мене старосвітських пісень, а ви все не хочете. Помрете, то й пісні з вами помруть.
Зачепиха. І нащо тобі та старовина? Тепер всюди вже співають нових пісень або ж московських… Така вже тепер, бач, поведенція стала, що старе, то те ніби й не потрібне!
Одарка. Як кому. Іншому стародавнє до вподоби, а іншому новина.
Зачепиха. І тобі однаковісенько! Тепер вже все пішло навиворіт… Хіба я не бачу?!. Що ж, чи скоро там твій обід поспіє? Може б я тобі що помогла?
Одарка. Отакої вигадайте! Ви й рогача не підіймете! Вам тепера тільки казок казати та скубти пір’я – ото ваша уся й робота. Коли пісні не хочете співати, то хоч казку кажіть!
Зачепиха. Казку? Я й до завтрього ні одної не нагадаю… Усі позабувала… А що-то я їх знала! А пісень, пісень, мабуть, і за тиждень не переспівала б!… Мій батько був з запорожців! Господи! Як почне було наказувать про ту войну, – волосся догори підіймається. Ох, давно те діялось… (Заснула).
Ява 2
Ті ж і Маруся у вікні; вона розчіпчана.
Маруся. Чи живі ще? Чи ще не задавило вас щастя?
Одарка. Заходь в хату, сестричко! Від самого весілля ти й очей в хату не навернула. Спасибі, що одвідала! (Убік). Вона немов непритомна…
Маруся. Не дякуй, голубко, доки нема за що! А може, я заступила тобі сонечко, то я й відступлюсь від вікна, бери вже й весь світ сонця до себе!
Одарка. Ти щось чудне говориш!…
Маруся. Я прийшла до тебе за позикою. Уділи, сестрице-багачко, і мені свого талану, бо в тебе його повно, як одежі у злидня; «у щасті ходиш, щастя топчеш, щастям умиваєшся, щастям укриваєшся!…» Ха-ха-ха! Там тепер у волості роздають талан, твій чоловік набрав повен запіл! Ха-ха-ха!…
Одарка. Бабусю, що вона таке говорить?
Маруся. Твоє щастя – полова! Доки вітру нема, воно й держиться купи, а вітрець подихне – і полону, як язиком злизало!… Позич же мені хоч частину того, чого і в самої бракує… Ха-ха-ха! Ох, яка ж ти щаслива!… Кличте і нас на веселі сльози, і ми з жалю потанцюємо!… (Зареготала і пішла).
Одарка (побігла до баби). Чуєте, бабусю, що вона звіщує? Ох, страшно мені!… Я речей її не зрозумію… Про які вона веселі сльози говорила? Певно, таки стерялася вона… Вона так страшно реготала, що її досі той регіт лящить і вчувається мені!… Чи не пошилось чого з Семеном? Здається, вона нічого такого страшного не сказала. Чого ж я уся тремтю? Чого ж на серцеві у мене ніби похолонуло?…
Ява 3
Ті ж і Семен (засмучений).
Одарка. Ось і Семен вернувся! А я тут без тебе мало не вмерла! Бачиш, і досі мов пропасниця мене б’є!…
Семен мовчки сідає за стіл.
Що це з тобою, мій голубе? Чого так засмутився? Голова болить? Чому ж ти не обіймеш мене, не приголубиш?…
Семен (обійма її). Я?… Ох, боже милий! Твоя свята воля!
Зачепиха (прокинулась). От і гаразд, що ти, Семене, вернувся. А я задрімала, і сниться мені, буцімто у церкві стою. Ох, господи милосердний! Завтра великий празник. Сходіть, діточки, до церкви та помолітесь господеві… І я пошкандибала б, коли б здужала…
Одарка. Я тобі, мій голубе, завтра щось таке гарне, гарне подарую… Вгадай, що? Не кажіть, бабусю! (Біжить до скрині і вийма вишивану сорочку). Бач, яка гарна!
Семен схиля голову до столу.
Семене, та що це тобі подіялось? їй-богу, я заплачу!…
Семен (тихо, в голосі чутно сльози). Що ж? Так, стало бить, мені на роду написано! (Співа).
Ой, годі журитися,
Пора мені женитися;
Візьму я чорнявую,
Ще й личеньком білявую.
Вона гляне оченьками,
Моргне чорними бровами, –
Моє серце звеселиться!
Пора мені ожениться!
Гей, восени оженився,
А весною зажурився,
Записали у солдати,
Треба жінку покидати…
Плачуть карі оченята,
Сохнуть, в’януть бровенята;
Тяжко мені дивитися!..
Нащо ж було женитися?
Одарка. йому, бач, співи на думці, а до мене й не забалака!… Чим я тебе прогнівила?…
