Kitabı oku: «Де зерно, там і полова», sayfa 3

Ява 12

Ті ж і Мотря.

Мотря (проходить повз Зіньку). Затуляйте очі, щоб не побачили вуха!

Зінька пішла.

Та годі вже вам, невже й досі не намилувалися?.. Либонь, вже й ті, котрим не слід бачити, більш вчули, ніж ви набалакали.

Хведоска (полохливо). Хто, сестричко?

Роман (до Мотрі). Христос воскрес!

Мотря. Чисто! (Регоче). Давайте писанку, то буде й воістину! А без писанки умийтеся!..

Роман. Я вам опісля.

Мотря. Цебто набір? Чисто! У нас набір тільки лаються. Обіцянка-цяцянка, а дурневі радість! Ось приходьте сьогодні увечері до нас: музики гратимуть, гойдалка висока-висока!.. Парубки гратимуть у довгої лози, у тарана; дівчата-у ворона, у гусей!.. Весело!.. Ви умієте танцювати польки? Тільки приносьте писанку, тоді вже буде настояще воістину! А що вже ми ждатимем вас, то аж очі лізтимуть нам на лоба! Правда, Хведоню?

Хведоска. Може, хто й ждатиме!

Мотря. Тільки не ти? Чисто! (До Романа). Умієте танцювати польки? Чого ж ви мовчите?

Роман (усміхається). Я за вами і не похоплюсь балакати.

Мотря. У нас така чутка йде, що ви дівчат сахаєтесь.

Роман. Мало чого не плетуть!

Мотря. Може, й соромитесь підійти до дівчини, а що вже очима, то ловко промовляєте! Прийдете чи погордуєте? Що тут від вашого хутора: доброму молодцеві тричі палицею кинути!

Роман. Я радніший хоч і щовечора!

Мотря. Вже й щовечора! Чуєш, Хведоню! Мало чого вам не забагнулося б! Правда, Хведоню?

Хведоска. Почни дратувати!..

Роман. Кажуть, що ваші парубки задьори?

Хведоска. А вам що до них?

Мотря. А що, вже й заступниця у вас знайшлася?

Хведоска (засоромилася). Отакої вигадай!

Мотря. Постановите кварт зо дві горілки – правда, що в нас і такі вже є, котрі лимонаду п’ють – то наші кавалери зразу приймуть вас у свою юрбу!

Роман. Коли б тільки й клопоту, то й піввідра можна.

Мотря (дражнить). Чисто! «І піввідра»!.. Всіх купимо й продамо?

Роман. Не в тім сила…

Мотря. Еге ж, що кобила сива?

Роман. Одначе у вас дівчата гострі на язик!

Мотря. А що на серце, то ще гостріші!

Роман. Я ж увечері прийду. (Уклонившись, пішов в крамницю).

Мотря. Милості просимо, доки цих не зносимо!

Хведоска. Ну й яка-бо ти! Цить-бо!.. Він ще й розгнівається!

Мотря. А хіба в нього серце з перцем? Ну, Хведоню, що?

Хведоска. Що таке?

Мотря. От і зустрілися, і похристосувалися!..

Хведоска. Хіба не можна?

Мотря. Надивилися вволю одно другому в вічі? Ще хтось дивився та аж зеленів!..

Хведоска. Хто?

Мотря. Опісля довідаєшся! Він— усміхнувся, ти зітхнула; потім він зітхнув, ти усміхнулася-навіщо та й розмова? А перснів багато зняв?

Хведоска. І не думав!

Мотря. Ану, покажи пальці! Я всі твої персні знаю. Ну вже ж і парубок – кваша якась, а не парубок! Хоч би одного перстеника зняв!..

Хведоска. Так би я йому й дала, якраз!..

Мотря. А де ж його писанка? Чи й писанки не дав?

Хведоска (показує писанку). Осьдечки-о!

Мотря. Та й гарнісінька! Що-то як багач!

Хведоска. І навіщо він її дав, дуже потрібна! Віддам її кому-небудь…

Мотря. Віддай мені?

Хведоска (хова). Навіщо ти його кликала на вулицю?

Мотря. Ой Хведоню, Хведоню!.. Ану, глянь мені в вічі!

Хведоска. Не хочу!

Мотря. Думаєш від мене виховатись? Хведоска. Сестричко, голубко! Не кажи нікому, нікому!..

Пішли.

Ява 13

Роман і Самрось.

Самрось (під чаркою). Приїздіть же сьогодні до нас, кумцю-душко! (До Романа). От бачиш, який я справний? Хоч і додому тепер… Вмент вродився, як на папері списаний! Поганяй!..

Роман. Залив очі, тільки блимаєш?

Самрось. Знаєш, як кум-лавошник каже: «Нікогда і вовік да не забуде чоловік…»

Роман. Чого?

Самрось. «Да не забуде!..» Так воно й далі, як по складам, так і по верхам!.. Аз, буки, вєді, глаголь, добро, єсть… А ти розумний? От ти і розжуй, куди воно націля. Чай-чай, примічай, куди чайки летять? Гляди тут, а я там!.. Он куди воно влуча!..

Роман. Мели в гурт, завтра розберемо. Мудрій!

Самрось. Один дурень укине каменя, а десять розумних не витягнуть,– от тобі й замок! А ти одімкни!

Роман. От насмоктався!

Самрось. Хто? Я не п’яний, ні! Я не п’ян, ну тільки грубіян!

Роман. Воїн!

Самрось. Авжеж! Роздайсь, море,– тріска пливе!..

Роман. Замість того, щоб дома розговітись, у своїй сім’ї…

Самрось. Ов, ти розумний! Такий розумний, аж дурний! Дома нема мені простору!.. Кум-лавошник зробе мене помещиком, бо вже мені міщанське коліно надоїло!.. А вгадай: на чім кум горілку настоює? Не вгадаєш! Ну і смашна ж!.. Там така смашна, що й мертвий зачмокав би губами!.. Випив натщесерце…

Роман. А як батько благали: «Не пий, Самросе, хоч до обід».

Самрось. А що мені батько? Вони мене коли-небудь били? Ні! Які ж вони мені батько? У мене є мамаша. Мамаша мене били качалкою, ну, я їм і скорюся-о! «Нікогда і вовік да не забуде чоловік!..» Я мамашин, а ти батьків,– от ми й поділилися! Мене треба було бити, он як бити!.. Мене не били, сили з мене не витовкли, вона й муцюється в мені!.. Тобі он куди шлях, а мені он куди: путь-дорога стовповая!..

Роман. Де ж це Зінька?

Самрось. І буду бунтувать? А що ти мені вдієш?

Роман. А те, що й щоразу! Візьму на оберемок і та й укину у хургона.

Самрось. Не дамся! Я запорожець! Бова Королевич! Дмухну на тебе, і ти впадеш!.. Кум-лавошник, як тільки дмухну на нього, так зразу і беркицне, аж ноги задере!

Роман. Дурять тебе та гроші з кишень вигрібають.

Самрось. Мене? Ов! Ні!.. Ми з кумом-лавошником візьмем землю в оренду, всю округу візьмем, а мамаша грошей дадуть!.. Куплю мамаші хваїтона, зонтика, щоб і в хаті під зонтиком сиділи,– он як я мамашу почитую! Сьогодні «празник празников, розрішеніє вина і єлея. Алілуя!» Я сам у святцях вичитав.

Роман. Ну, годі, гайда їхати!

Самрось. Ані з місця!

Роман (бере його за поперек). Як бачу, то я тебе честю не вблагаю?

Самрось. Не руш!.. Уб’ю!.. Пусти-бо!

Роман пускає його.

Але ти й здоровий, як ведмідь! Невже ж ти дужчий від мене? За-да-ча! (Зітхнув). Романе! Навіщо мене мамаша оженили?

Роман. А твій же розум де був?

Самрось. Звеліли: «Оженися!» Я й оженився. Я був би вольний козак: куди скортіло, туди й полетів. На страженіє? Давай ружо! В Америку? Хоч зараз! Оженили мене і, як у того Самсона, половину сили відняли… От я й б’ю Зіньку, б’ю, анахтему, на ній помщаюсь!.. А на кому ж мені помститися? Коли б Зіньки не було на світі, я, може, зовсім не женився б!.. Мамаша кажуть: «Вона багата, сирота, скільки грошей і всякого мущества!..» Я й оженився. Тепер вона мені мов поперек горлянки стала!

Ява 14

Ті ж і Зінька.

Самрось. Ось і мадам а! Десь віхри носили та й знов притирили на мою голову!

Зінька. Тебе як ухоплять, то навряд чи вирвешся!

Самрось. Га? Як? От вже в мене і руки сверблять на неї!

Роман. Ну-ну, не дуже! Ходім.

Самрось. Що ти сказала?

Зінька. Пролетіло!

Роман. Ходім-бо, кажу!

Самрось. Мовчать! Во хрунт!

Роман тягне його за коміра.

Ти мене честю просиш?

Роман (тягне). Та честю ж!

Самрось. Пусти, я сам піду. (До Зіньки). Розумієш ти, вівця необразована, мене честю просять, я й піду. (Пішов).

Зінька (перепиня Романа). То це ти й навсправжки задумав мене залишити?

Роман. Як то залишити? В тебе, бачу, й сорому нема? Зінько! Не силкуйся мене зіпхнути у ту борозну, в котру я несамохіть ступив!.. Вдруге вже я не піду на гріх!

Зінька. Ось яка несподіванка з’явилася?!

Роман. Чому несподіванка? Та невже ж за один необачний ступінь я мушу змарнувати свій вік? Я проклену той час-годину, коли, забувши сором і гріх…

Зінька. Чи не пізно буде каятися?

Роман. Не пізно, ніколи не пізно!

Зінька. То ти ось який?

Роман. Я стільки ж винен, скільки й ти!

Зінька. Женися, женися!.. Благословляю тебе обома руками!

Ява 15

Ті ж і Самрось.

Самрось. Що ж ви, господа дворяне, пожалуйте!.. Я вже й коней запріг, нашилники втягнув… Хургон з каретним ходом готов!.. Папаша на хургоні сидять і так ловко виспівують: «Святися, святися!..»

Зінька (до Романа). Романе! (Хапа його за руку).

Роман (вирива руку). А, відчепися!

Зінька. Романочку, пропаду! Відпихаєш?

Роман. Зінько! Благаю тебе, відсахнися від мене! (Пішов).

Зінька (ламає руки). Оце ж і всеї розмови, оце ж і всеї поради!..

Самрось. Чуєш ти, губернанка, мадиска, гайда їхати! Просити тебе?

Зінька. Бери, катюго, мерщій за коси та й волочи, як паплюгу!

Самрось. А бодай ти не діждала, щоб я об тебе паскудив руки на перший день великодня.

Зінька. Харцизе, скажена собако!

Самрось. Чи не анахтемська манухвиктура! От же не випразникую!..

Зінька. Удар, удар! Отут ще не бив, отут ще є живе місце!.. Ненавиджу тебе!.. Розірви ж мене!..

Ява 16

Ті ж і Роман.

Роман. Вже колотнеча?

Самрось. Та нехай мене свята паска поб’є, коли я її хоч мізинцем черкнув!

Роман (до Зіньки). Ідемо, сестро, додому.

Зінька. Гріх, сором? Ач, який святий та божий, без драбинки лізе на небо! (Пішла).

Самрось. Ну як таку гадину не бити? А ти щоразу обставав за неї.

Роман. Та годі вже! Мало чого не трапляється?

Самрось. Ну, щастя її, що сьогодні Великдень!

Завіса

Дія друга

Простора міщанська кімната. Стіл, покритий гарною скатеркою, дзиглики, картини: «Страшний суд», «Хождение души по митарствам», «Кот Катафеич», «Била жонка мужика» і т. п. Дзеркало, шафа, скрині, постіль з подушками під стелю; одежа і всяке збіжжя.

Ява 1

Роман (ввійшовши з середущих дверей, підходить до бокових дверей, відкіля чутно гуртовий спів: «Калина-малина, а разовий цвєт…»). І коли ця гульня скінчиться? Одні гості в хату, другі з хати, треті на поріг – вісім день, мов в трахтирі! (Сів край столу). Радився з батьком про свій замір. Як тепло, як сердечно вони міркують. «Не шукай, – кажуть, – сину, розкошів, а шукай доброго серця; бо розкоші від людей, а серце від бога!» Яка щира у батька душа, яка світла! Шкода, що пригнічена вона під материну волю!.. Дивне щось коїться з нашою сім’єю: може, воно й здавна так було, тільки що змалку, певно, я цього не спостерігав? Мати все загарбала до своїх рук і всім керує в хазяйстві; а батько, мов той підбитий птах, на все відмовчується або ж тіка з очей… Одійди, каже, от зла!.. Ціле літо у пасіці живе, а зиму у попа паламарює… Самрось бовтається, мов те колесо без загвіздка… Вісім год не був я дома; прийшов і здивувався!.. Щодень гармидер, сварка, лайка, Гвалт-розгардіяш!.. Зайвий я тут, чужий, зовсім чужий!.. Треба ж, як на те, щоб ще й лихо скоїлося! Як воно скоїлося – не збагну! Пам’ятаю, що була беседа перед великим постом, якраз на пущення. Сказать би, що я п’яний був, так ні ж!.. Чи така вже невгамонна, дика натура чоловіча, що не властен він боротися з жагою, котра раптом, мов полом’ям, обхопе його і доведе до гріха!.. Самрось ударив Зіньку, я обстав за неї, нас розборонили… Зінька вибігла з хати, мене ніби що кольнуло в серце. Думаю: біда буде! Побіг прожогом за нею, догнав вже аж біля річки, над ополонкою… Почав її благати не губити своєї душі, почав заспокоювати… Тут і вчинилося лихо!..

Ява 2

Зінька (виходячи з бокових дверей). Він тут? Не можу його бачити!.. (Хоче вернутися).

Роман. Зінько! Ти всі празники обминаєш мене, обмовчуєш!..

Зінька. Перш ти обминав мене та обмовчував, а тепер моя черга! Ніби це тобі не однаково?

Роман. Хотів би я побалакати з тобою по серцю.

Зінька. Еге ж… Як з сестрою?

Роман. Не ремствуй, Зінько!

Зінька. Не ремствую ані крихотки ані капелиночки,– байдуже! Дійшло вже до байдужого!..

Роман. Нам слід побалакати без пересердя!

Зінька. Та так же ж!..

Роман. Побалакаймо щиро?

Зінька. Минулося!

Роман. Я, яким був, таким і зостався.

Зінька. Ти не таким здавався!..

Роман. Про це ж ми й мусимо спокійно, без суперечки, без уразів поміркувати. Здійми ти з мене той гріх, котрий, мов невсипучий ворог, спотання, підповз до нас і став меж нами з ножем; скажи ж, що й ти винна. Відсахнемо ж його від себе, щоб не зосталося ані іскорки, котра згодом розжеврілася б… Забудемо його…

Зінька. Чого ти так турбуєшся? Кажу ж тобі – байдуже?! Чи, може, я не втраплю за твоєю думкою? Заморочено мене, задурено! Одне бачу, що пропаща я навік!..

Роман. А, боже мій!..

Зінька. Навіщо ти щоразу обставав за мене, навіщо впутувався промеж нас?.. Чоловік і жона – одна сатана!.. Нехай би Самрось убив мене!.. Скільки разів хотіла я стратити себе, наважалася шугнути в ополонку, під лід, к чортам на виринки!.. Щаслива б була!.. Ти зупиняв мене, благав – навіщо?

Роман. А навіщо, навіщо! Легко хіба було дивитися на твоє горювання?

Зінька. Зате ж тепер мене зовсім заспокоїв!.. Як же мені тепер легко, як любо!.. (Кланяється). Спасибі ж тобі, братику, за твою прихильність, за твою оборону і щирість!.. Серця не чую від твоєї щирості!.. Учора кинулася на мене ряба корова і мало-мало не розпанахала мене, та де не взявся Сірко та й загавкав на неї і одігнав… Чи не побігти мені оце й до Сірка та заразом і йому вклонитися?

Роман. А навіщо я сюди прийшов? Меж чужими треба було довіку зоставатися. Захотілося дихнути повітрям рідних нив, глянути на рідну оселю, спочити під рідною стріхою!..

Зінька. Бодай же тебе, братику, побила лиха година та нещаслива!

Роман. Бодай!.. Коли я так тяжко винен, коли моїй провині нема покути, бодай грім убив мене, в землю ввігнав!..

Зінька. Не накликай – не вб’є і не вгоне!.. Тобі жити та бога хвалити, а мені животіти!.. Гріх? Сором?

Роман. Коли б я кохав тебе, тоді не побоявся б і гріха! Ти знаєш, що я здавна, скоро прийшов сюди, покохав другу, і про це я тобі не раз казав… Ось де той гріх і сором!.. Бог мене судив би, а була б ти не Самросевою, а моєю! Не це зупиня мене, ти сама бачиш! Зінька. Що ж вона – краща за мене? Роман. Про те серцеві відати, а більш нікому! Ми з тобою обоє винні, бо ми люде; а судитиме нас бог! Скажи, що ти не грішна?

Зінька (покачала головою). Бог з тобою! Коли не до мислі тобі, що ж?.. Не виную тебе, ні!.. Сама винна!.. Сама винна!.. (Чуло).

Не жаль мені на гадоньку та воріноньку,

Як жаль мені та на свою голівоньку!..

О, коли б у цю хвилю хто розчавив оцю скажену голівоньку!..

Роман. Сестро, голубко, заспокойся!

Зінька. Мовчи! Не балакай зо мною улесливо, ті речі печуть мене, ятрять!.. Я сама, сама розмаю своє лихо!.. А не зможу-загину! Все минеться, все зашеретується, як річка від морозу…