Kitabı oku: «Доки сонце зійде — роса очі виїсть», sayfa 5
Ява 12
З а в а д а і п и с а р.
П и с а р. Шкода, що це трапилось не на молодику. А свячена вода єсть у вас?
З а в а д а. Аякже! Я для бджіл держу ще позаторішню.
П и с а р. Це ще краще. Тут вся сила, що свячена вода і віск страсної свічки. А вже все, касательно остального, ми побачимо у цій книжці. А стривайте. (Вийма книжку і дивиться на зорі). Одна, друга, третя укупі, шість зверху, ясна збоку. Захмарило з зісподу. Одна підкотилась. Ага: не докотись, перекотись, зупинись. Од молитвеної, рожденої, хрещеної. Тьфу, тьфу, тьфу!… Ну, ходім, може, і допоможу. Пам’ятайте, милостивий государю, що як увійдемо у сіни, то мерщій запріть двері і каглу затуліть, щоб не втиснувся за нами той, що не вночі згадувати.
Уходять.
Ява 13
С т е п а н. Не вірю я, щоб панич насміявся над Оксаною. Двічі я уже ходив до горниць, питав декого з двірських, чи посватався панич. Всі кажуть: здається, посватавсь. Та хто ж мені правду скаже? Ну, посватався так посватався! Ніхто тобі не боронить женитись на кому хочеш, а тілько перш виправ перед людьми з котрою кохався, на котру весь мир опудився, відсахни лиху славу!… Та невже ж не шепнув йому ніхто про те, що скоїлось з Оксаною? Чи, може, він нарочито ховається, як той злодій. Мана, страшенна мана! А як же я гляну товаришам у вічі, якщо тому пащекуванню правда? Більш двох років я про панича слова лихого нікому не давав вимовить, баки всім забивав. А тепер… Що тепер?… Піду ще, тинятимусь, доки таки не підстережу такого, котрий всю мені правду виявить. І коли, борони боже, панич винен перед Оксаною, то… вже я й не знаю, що вийде з нашої розмови.
Ява 14
П и с а р і З а в а д а.
З а в а д а. Де ж це вона поділася? Оксано, Оксано! Чи не в саду?
П и с а р. Ідіть і шукайте її. Якщо добре повело її, то повело на схід сонця, а якщо лихе, то на захід. А якщо знайдете її, то тоді скажете мені. До зобачення. (Уходить).
З а в а д а. Боже ж мій милий, боже милосердний! Де ж мені її шукати темної ночі! Борони боже, в річку кинулась…
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
ОДМІНА ПЕРША
На другий день удосвіта. Велика кімната у панському будинку.
Ява 1
С о л о м і я (прибира ложки і тарілки з столу). Ну заварили наші пани кашу! Заморочили зовсім панича; сперш посадили його у карт грати, а далі так підпоїли, що він, як сніп, звалився. Вже скілько разів наважалась я шепнути паничеві, яке лихо скоїлось у нас на селі, та коли ж ані приступу до його! Чи не лихо?… Вже світає. Оце загулялись! Хоч би Владимир Петрович був тут, то я б йому шепнула.
Ява 2
О к с а н а входить.
С о л о м і я (з жахом). Оксано, ти?
О к с а н а. Цить! Скажи мені, Соломіє, чи є у тебе у серцеві бог?
С о л о м і я. Я, єй-богу, сестричко, ні на капелиночку не винна! То все налихотворила Текля, тілько ти їй не кажи, що я виявила! А я хоч і заприсягну!
О к с а н а. Я тебе питаю: є у тебе в серцеві бог? Скажи мені, чи здіймались коли-небудь твої груди під вагою невимовного смутку? Чи з’являлись коли-небудь сльози у твоїх очах?
С о л о м і я. Та я ж, сестричко, не кам’яна!
О к с а н а (ухопивши її за руки). Не кам’яна? Ти правду кажеш?
С о л о м і я. Хоч і заприсягти!
О к с а н а. Скажи мені як перед богом, - посватався панич?
С о л о м і я. На те похоже. Тілько настояще довідатись не можна, бо нікого з нас не допускають до його. Зараз як тілько я увійду - і випроводять. Я не розберу панських заручин. У нас як просватають дівку, то зараз на рушник стають, кланяються перед образами, а далі - батькові, матері; а у панів нічого нема.
О к с а н а. Виклич мені панича.
С о л о м і я. Та він, сестричко, п’яний спить.
О к с а н а. П’яний! Ти мене дуриш?
С о л о м і я. Ну, от, єй-богу, що ні! Там такий п’яний, що й сказать не можна. Його, певно, нарочито напоїли.
О к с а н а (похитнулась). П’яний… напоїли! І це самостійная людина!… Остання надія захмарилась. Проведи мене до його… мій жаль його розбуде, моє горе його витверезить…
С о л о м і я. Постривай, може, я його розбудю. Тілько, сестричко, йди з горниць, - там у саду підожди абощо; бо як пані постереже - лихо буде! Вона вже не спить!
Входить Н а т а л я С е м е н і в н а.
Ява 3
Н а т а л я С е м е н і в н а (побачивши Оксану). Ти?!
О к с а н а. Я!
С о л о м і я незамітно вийшла.
Не полохайтесь! Це не манія моя, а я живесенька… Не полохайтесь… і мене не лякайте, бо не злякаєте…
Н а т а л я С е м е н і в н а. Як ти посміла ввійти?
О к с а н а. Не кричіть… бо собі тільки сорому наробите… Слуги ваші всі покотом сплять… двері не заперті… я й прийшла. Пані, не з ножем в руці прийшла я до вас і не з докорами, а принесла я вам своє серце, щоб ви його добили! Живуче… ніяк сама його не здолаю…
Н а т а л я С е м е н і в н а. Я не душогубка!
О к с а н а. Не душогубка? Чому ж у вас такий страшний погляд? Чула я, правда, од людей, що, кажуть, бува й так: погляд вовчий, а душа янгольська! Примусьте ж вашу душу, щоб вона хоч на хвилину засяла у вашім погляді, і та мала хвилина надасть мені сили і одваги. Я сміливо йшла до вас, а тепер острах даве мою душу і сковує мої вуста!… Хоч одну ж іскру жалю у погляді, молю вас!…
Н а т а л я С е м е н і в н а (тихше). Чого тобі треба? Чого ти хочеш від мене?
О к с а н а. Чого я хочу? Ха-ха-ха! Чого я хочу? І це питає мати, його мати! І справді: чого я хочу? Я, мабуть, зовсім вже збожеволіла!… Ви колись казали мені, як ще я була при вас за горничну…
Н а т а л я С е м е н і в н а. О, я щодня проклинаю той час і годину!…
О к с а н а. Чудно! А тоді мені здавалось, що ви самі втішались, дивлячись, як панич залицявся до мене. Мабуть, тоді в очах ваших жила ваша янгольська душа?
Н а т а л я С е м е н і в н а. Я сама не встереглася, як гадину в пазусі зогріла.
О к с а н а (не слуха її). Ви тоді казали, пані, що ви й самі не з високого коліна; що ваш отець був простий міщанин і вас вчив на мідні гроші. Чого ж тепер ви так пишаєтесь? Одначе… що ж це таке я плещу? Чи воно ж до речі? Я не ти зовсім хотіла сказати… (Подумала). Що ж таке я хотіла? Хіба те, що ваш син любив мене, що вашого сина і я любила…
Н а т а л я С е м е н і в н а. А тепер минулося!… Мертвого з гроба не вертають!…
О к с а н а. Минулося? Справді минулося? А я наважилась було у однім слові вимовити перед вами усю мою душу, усю мою печаль… Хотіла сказати таке слово, у котрім ви побачили б, як у дзеркалі, всі мої муки, всі рани мого серця!… «Мертвого з гроба не вертають…» І ви так спокійно і тоді б сказали цю приказку, коли б побачили у труні свого єдиного сина?… А я вже лежу у труні! А моє серце - його серце, моя душа - його душа, моє життя - його життя. Він помер задля мене, і я вже наполовину мертва!… І все ж таки ані іскорки жалю у ваших очах?… Пані!… Я кохала вашого сина!… У його коханні я кохала увесь мир божий. Він був моєю думкою, моєю молитвою, моїм світом. Одняли його у мене!… Одняли не душогуби, а люди з янгольською душею!… Ох, страшно ж мені, страшно!… Серце моє, чи є ти в грудях, чи нема? Я не чую тебе!…
Н а т а л я С е м е н і в н а. Мені жаль тебе, Оксано! Що ж робить?
О к с а н а. Жаль?… Вам жаль мене?… Ха-ха-ха! Не треба, не треба мені вашого жалю! Ні, ні, я вас зобидила, я вас зневажила… Простіть мене!… Я сама не знаю, що кажу… Скажіть, промовте ще раз: «Мені жаль тебе!» Ха-ха-ха! «Мені жаль тебе!» Вмирай, серце!… Сліпніть, очі!… Глухніть, мої вуха! Це не материна мова!
Н а т а л я С е м е н і в н а (убік). Відкіля вона взялася, хто її сюди привів? (До неї). Ну, пора вже тобі додому.
О к с а н а. Правда ваша!.. Я вже й надто забарилась…
Н а т а л я С е м е н і в н а. Ну, то йди ж собі!
О к с а н а. Стривайте, ще два слова. Кажуть, що я чарувала панича? Правда!… Кажуть, що я відьомського кодла. Ох, яка правда! Кажуть, що я хотіла бути панією-дворянкою. От за це то вже й сам панич присягне, що правда. Бачте - я все це вам кажу і не червонію, щоб ви вже певне знали, що у мене стида ані крихотки. Що я, бачте, вже така непутяща, така хвойда зародилась, що й сором не їсть мені очей!… (Хапається одною рукою за одвірок, а другою за голову).
Н а т а л я С е м е н і в н а. Ти ледве на ногах стоїш. Присядь спочинь!…
О к с а н а. Де ж таки я сяду перед панією? Ми до цього не призвичаєні! (Згодом). Нічого… Бачите, вже й одійшла. Живуча я, як гадина!… (Здійма з пальця перстень). Це його… паничів перстень. Хотіла було шпурнути його куди-небудь, та пошкодувала, що золотий. А найгірш боялась, що як пришлете грабувати, от тоді-то вже було б сорому надто! І я сама принесла… Нате!… (Поклала перстень на стіл). Отож всієї розмови, отож всієї поради. (Іде до дверей).
Н а т а л я С е м е н і в н а. Стривай, Оксано!…
О к с а н а (зупинилась). Пора ж і честь знати. Самі мене виганяли, а тепер зупиняєте? Здається, я все сказала?…
Н а т а л я С е м е н і в н а. Я хочу тобі віддячити за те, що ти без ґвалту і без огласу розв’язала моєму синові руки.
О к с а н а. Як віддячити? Хіба ви ще не віддячили?…
Н а т а л я С е м е н і в н а (вийма хутко з шухляди гроші). Це тобі на придане! (Дає гроші).
О к с а н а. Щ-о? Дякуйте, пані, що ви його мати! Віддайте ці гроші на подзвіння та на церкву, щоб щодня виймали часточку «за здравіє» вашої янгольської душі!… Пані, пані!… Не в кожного й душогуба здіймається рука на умираючого, а ви… ви вийняли з моїх грудей серце і, сміючись, краєте, ще й на моїх очах, його на шматки. Не бог вам, пані, душу дав, не мати вас породила! (Пішла).
Н а т а л я С е м е н і в н а (сперш немов остовпіла, а далі прожогом кинулась до дверей). Оксано, Оксано! Вернись!… (Одбігла од дверей). Що я роблю? Чи не збожеволіла я?! Ні, ні!… Не погублю я своєї дитини! О, чом же ти, Оксано, нерівня моєму синові? Яка велика душа! Нащо ти в кріпацтві зародилася?… Ні… Ні!… Не невістка ти мені!
Завіса
ОДМІНА ДРУГА
Того ж таки дня, через шість годин. Зала у будинку В о р о н о в и х.
Ява 1
Г о р н о в і М а к с и м.
Г о р н о в. Так, стало буть, ми з вами в ціні зійшлись?
М а к с и м. Де ж, мовляв, не зійшлись? Я ще й рота не вспів роззявити, а ви вже й ціну поклали, та ще й яку, мовляв, ціну. Але ж глядіть, чи не помилились, бо я швець такий, що під зав’язь умію чоботи шити, а вам, може, треба городського?
Г о р н о в. Ба ні, мені такого й треба до школи.
М а к с и м. Тепер вже повелось так, хоч би і у нас на селі: чоботи на дві колодки, та ще й на шпильках, а я все на дратві. От що вже дратву, так навдаку чи хто висуче проти мене?
Г о р н о в. Я хочу, щоб хлопчаки спершу навчились шити прості чоботи, а там вже котрому скортить городиських чобіт, то нехай сам добира способу, як їх змайструвати.
М а к с и м. Еге! Нехай вже, мовляв, саме домадикується!… Я ще мав дещо вам сказати, та тільки не знаю, з якого боку й почати. Ще як скажете: «От старий, почав вже вигадувати».
Г о р н о в. Що ж таке?
М а к с и м. А те, що я ще зроду-віку не бурлакував, а оце, мовляв, вже ніби приходиться покидати стару… Там такого репету наробе, що не тільки в хаті, а й у подвір’ї, мовляв, буде тісно.
Г о р н о в. Чому ж не взяти й бабу з собою?
М а к с и м. Чи й справді? (Зрадів). Вона у мене, Владимир Петрович, така, що й хвилини без діла не сидітиме… Там така працьовита, що й сказать… (Сміється). А як роботи нема, то зо мною свариться, а вже без діла не всидить.
Г о р н о в. Знайдемо і їй діло. А за ціну певно що не будемо торгуватись?…
М а к с и м. Та яка вже ціна беззубій?…
Г о р н о в. Часом беззубий краще зубатого!…
М а к с и м. Та воно так… Це вже ви мене зовсім, мовляв, на світ народили! А то ж сказали ви мені ціну, а я зопалу погнався за грішми та й про бабу забув. Оце ж і чудесно. У хату свою впустимо Матвія, тут у нас є такий бідолаха з двірських: дітей, мовляв, повнісінький запічок, а хати дасть бог. Нехай собі живе, та хліб жує, та двору доглядає.
