Kitabı oku: «Дев'ять братiв i десята сестриця Галя», sayfa 5

– О, що це ви говорите, любочко! – покрикнула Галя.

– Що ж я говорю! Що є, те й говорю!

I справдi, ця молодиця не мала вже рясту топтати – суха, блiда, змождена.

– Нi, нi! – каже Галя, – ви не горюйте! Як знати, що вилучиться? Що буде, випаде уперед!

– Що ж буде? Випаде? – перехопила молодиця. – Нiчого, окрiм бiди та лиха!

– Ой, нi-нi! – покрикнула Галя, – усе може бути… усе! Не дожидаєш зовсiм, не чаєш, не сниш i разом несподiвано-нечаянно…

I Галя покинула полоти й оглянулася округи, наче от стрiти готовенька щось несподiване.

– Еге, буде тобi: лихо та ще з лишком! – промовила молодиця.

– Чого-чого не бува! – защебетала знову Галя. – Усе вилучається! Усе може бути!

I Галя подивилася з усмiхом на сонечко, що гралося понад нею, наче думаючи: «Скотись ти зараз на землю, яснеє сонечко, так я не дивитиму теперки, – навiть рученьки пiдставлю, не боюся!»

А молодиця промовила:

– Годi тобi, дiвчино! Ти розкажеш такого, що на вербi грушi, а на соснi яблука ростуть!

I ввечерi дома, сидячи коло свого вiконечка, Галя думала про те, що все може бути й вилучитися, що усього треба дожидати несподiваного та негаданого, i всмiхалася, i, здається, одважно та веселенько дожидала усього того; та як уявилася висока постать по дорозi до хатки, Галю пойняло гарячим наче жаром i зимним холодом. I що ближче пiдходила висока постать, то жар гарячий її понiмав, а холод зимнiш. I як учорашнiй козак став коло вiконечка й сказав їй «добрий вечiр», Галя на одвiт йому ледве вимовила свого «доброго вечора».

На цей раз козак не питавсь дороги, а пiдiйшов як знакомий, гуляючи, i повiв розмову про те, що теє за мiсто Київ – красне та велике, й оповiстив про те, що вiн недавненько ще сюди приїхав з товаришами на дива усякi подивитися, розважитися i що дуже раденький з того, що приїхав… I справдi вбачалося, що козак раденький. I Галя раденька.

Потому вiн сповiстив, як приблудивсь до зеленої луки уперше. Товариш, бачте, позначив йому пiд мiстом, де зобачитись, та вiн, товариша шукаючи, не знайшов – загледiв луку, Днiпро, – схотiлося йому понад Днiпром лукою пройтися, вiн i пiшов, – i бачить – хатка, i подумав: чия се хатка тут стоїть? I почув Галину пiсню, – слухав-слухав та й пiдiйшов пiд вiконечко…

I хоч козак не додав, що вiн раденький, що пiдiйшов до вiконечка, тiльки сеє i без козацького слова вбачалося. I Галя раденька.

Потому вiн оповiстив, що вiн теж сирота, теж нема роду й плем’я, що вiн козак з далекого села Глибова, звуть його Михайло Нарада (тут вiн спитав, як зовуть дiвчину, i дiвчина йому каже «Галею»), що село його велике й багате, там двi церкви в них, хати усе славнiї, усплiш упоспiль сади; село на горi, а попiд горою той самий Днiпро шумить, що й попiд Києвом; що люди в них усе хорошiї, дiвчата штучно та гарно сорочки вишивають.

Галя слухала-слухала-слухала, й пiзненько вони розсталися. I Галя не заснула цiєї ночi, а просидiла до ранку пiд вiконечком, i так їй iстненько, наче у снi снилося велике бiлеє село на горi, у зелених садах, двi церкви високi з золотими хрестами, синiй Днiпро попiд горою; снилися люди тамечки з такими-то вже приманчивими обличчями, що яких вона нiколи ще не стрiчала; дiвчата такi чепурнiї та любiї, що таких вона ще зроду не бачила. I наче весiннiй, тихий, пахучий вечiр i далеке село снилося їй без гомону, без шуму, – хоч живе, – i нiчого не чутно було нiденiде, окрiм що билося своє власне сердечко дуже.

Козак почав учащати щовечора, i в них велася мова й розмова трохи що не до свiтання. Галя вже знала, що козакова хата стоїть недалечке вiд церкви, з вiконечок видко Днiпро i далеко гори округи й гаї, що в його сад величенький i має вiн теж пасiку…

I дiзнала Галя теж усякi рiзнi й многi тривоги та радощi, та тугу, та щастячко, невiдомiсiнькi їй до того часу. З тiєї години, як вона несподiвано признакомилася з козаком, Галя усе дожидала чогось особливого, смiло та весело дожидала вона, та разом же з тим далося навзнаки їй, як дожидати сподiваного. Спершу вона було сидiла бiля вiконця й дожидала, а там уже незносно стало їй сидiти спокiйненько, коли душа її уся порушалася, серденько колотилося i дух займався, захоплявсь – вона починала ходити та проходжати по луцi, зривала квiти, що попадалися, з опалом впивала їх пахощi, наче лiкарствечко вiд нетерплячки – то вона йшла у цей бiк, то в другий, то стояла на одному мiсцi, поки аж козак Нарада не виявлявсь на дорозi.

Одного разу повернулася вона з роботи i застала козака вже на луцi коло хатки, i зараз вiн до неї промовля:

– Я прибираюся додому їхати.

Галя збiлiла, спахнула й знов змертвiла i нiчого не примогла йому одмовити.

– Галю, будь менi жiнкою та поїдьмо iзо мною, – каже козак.

I тодi Галя нiчого не примогла йому промовити. Та згодом зате ж як вона щебетала, плакала й смiялася, червонiла й блiднiла вiд свого щастячка.

I у першу-таки недiлю пiсля цього вечора Галя у свiжому вiнку, рука iз рукою з козаком Нарадою, пiшла до церкви рано-ранесенько, без дружок i без сватiв, без роду й без друзiв, удвох самi, i повiнчалися собi любенько.

I того вечора таки недiльного з Києва виїхав славний новий вiз, запряжений двома мiцними волами. На возi сидiв гарний козак молодий, що йому, мабуть, добре було жити в свiтi, а коло його близесенько-близенько сидiла молода козачка у бiлiй намiтцi, – о, яка ж хороша, щаслива козачка! I поїхали вони шляхом до села Глибова.

V

Понад Днiпром, поуз гiр, є багато кам’яних печер, i в однiй такiй печерi зiбралося дев’ять братiв-молодцiв. Хто лежав, хто сидiв; палилося кiлька люльок… У! Якi ж округи скелi та шпилi! Днiпро проривається, розбиваючи кручi мiж них, i грючить по камiнню й високо прускае, перелiтаючи через них. Ясного неба одкид у його хвилi, б’ючiй та стрибаючiй, крутиться й вертиться. Окрiм ясного того неба угорi та грюкучого Днiпра унизу, за шпилями-скалами округи видко ввишку далеко темнiї гаї, що позлочуванi вони iскряним сонечком.

Старший брат i усiм отаман сидить, люлька його згасла, i дивиться вiн у землю, i нема в його лицi нiчого, опрiч обичайного суму та моцi.

А iншi брати не так: один грошi лiчить, а коло його другий дивиться неначе з гнiвом, неначе з погордою на їх; третiй знов теж дивиться, i чи вiн сумнiвається у чiмсь, чи вiн у чiмсь кається, хто його зна; один, здається, спить, одвернувшись од усiх до стiни; другий лежить, дивлячись очима, закинувши руки пiд голову, мов порiшивши вже з усiми нудними докучними думками навiки; двоє палять люльки, люльку за люлькою, тiльки вилiтає iскра та дим в’ється й повiває своїм звiєм невеселi їх обличчя; самий менший (молодший) сидить коло входу у печеру, i з першого погляду на його видно й ясно, що сповнена його голова кучерява смутних мислоньок, а серденько бiднесеньке сповнене туги та ще гiркої притуги.

А у печерi анi золота, анi серебра, анi камiння дорогого. Гола, сiра це печера та й бiльш нiчого. Холодно там, жостко, хруско там прихилити голову.

Вечiр наступав тихий та рожевий. I усе порожевiло:

кременистi шпилi, грюкучий Днiпро унизу, далекiї темнiї гаї на верховинах гiрних i прудко пролинувшая пташка понад Днiпром. Лiсова берiзка легесенько звiдкись запахла, i очi не знаходили округи, де було їй тут зрости, нiжнiй квiточцi на дикому каменi.

Середнiй брат, що, здавалося, спав, разом пiднiс голову й промовив: «Чи не пора?»

Усi оглянулися, i два голоси йому одказали:

– Ще не пора! Ще рано!

Середнiй брат змовк i знов одвернувся до стiнки, знов наче заснув.

Рожевий вечiр розгорявсь та розгорявсь пломенистiй, – потiм почав темнiти та темнiти; мiсяць вирiзувався з-за гори верха, й заблискотiли зорi на небi.

– Пора, – каже старший брат i устає.

В один мет усi вони були на ходi: печера спустiла. Прудко, швидко пробираючися по шпилях, по скалах, брати зникли за ними.