Kitabı oku: «Ледащиця», sayfa 2

Та й змовкли ми.

– Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? – знов питаю.

– Нi, мене взято з сiм’ї маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю. I вони чи пiзнали б, упослi мене побачивши!.. Та не бачили – вмерли.

– А чоловiк ваш, небiжчик, звiдки був родом?

– З того села, де я жила з панами, з Горiєвки. Дворак був.

– I довгенько ви жили з ним?

– Пiвроку.

– Господи! I не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?

– Сп’янчивсь i вмер.

По сiм словi вийшла з хати, i вже нiколи я до тiєї речi з нею не верталась.

III

Було надвечiр одробимось, панi куди в гостину пiде, – сидимо коло ворiт. То з тим перемовимо, то з другим, – спитаємо, привiтаємо, а Чайчиха мовчки сидить. Настя щебече з сусiдчиною дiвчиною. Жила проти нас мiщаночка. Сирiтка була, Кривошиєнкова звалася. Така славна дiвчина була! Очi в неї були яснi, коси довгi, великi, чорно-русi, а личко – як яблучко. Було, як не побачиш, весела собi, щебетлива, i голосочок був у неї – наче струмочок прудко бiжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рiднi – все, було, вкупцi. Дiла небагато в Настi: ще тодi вона тiльки з дiтей виходила; от собi й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.

– Горпино! – кажу, – чому ви хоч з дочкою своєю не поговорите? Веселiш вам було б…

– Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дiйде.

– А на мене, – говорю, – то я б iз малою дитиною розмовляла. Нехай менi спочує абихто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу…

– А дитина то п’ятому, десятому оповiщатиме, яке ваше горе… На те воно молоде в бога!

– Що ж! – кажу, – добрий чоловiк пожалкує!..

На те менi Чайчиха нiчого не вiдказала.

А дiвчина в неї була хороша, як квiтка. I така вона була якась палка, чующа… Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела – що то за жарти, що в неї за пiснi, за вигадки!.. Шамка, легка, станом струнка, волосом чорнява, а що вже очi! Там були такi, що й без мови говорять. От iнше то поплаче собi тихенько, зiтхне, та й годi; а весело – всмiхнеться. Нi, воно було у горi, то сльози виплаче, у радощах – смiх висмiє. Що спочує, то з самої душi, з самого серця, щирого, киплячого… От i росла вона, i виростала.

IV

А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша – от мов хмара чорна. I замiчати я стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до неї люди приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня – бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, – з червоним комiром, такий пикатий, усатий, i питає, чи дома панi. От я кажу: «дома», а сама – зирк: Горпина стоїть на хатньому порозi бiла як хустка i проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: «Що вам, Горпино?» Вона тiльки менi рукою махнула.

Оддав той москаль бумагу якусь панiї. Вона ж, як прочитала, розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панiєю радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: «Не бiйтесь, – каже, – нiчого не бiйтесь!» Панi йому дякує, до ворiт проводить i там дякує. Приходжу я та й розказую Горпинi.

– Що се таке?

А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: «Знала я, знала!»

Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовiї два панки.

Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.

Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.

– Ти, молодице, вiльностi шукаєш?

А вона:

– Я.

– Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи своїй панiї та роби.

Вона мовчить.

– Чуєш? Розумiєш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуємо iще – негарно буде!

Та й пiшли.

Хочу я їй слово сказати… та гляну на неї – не вимовлю. Сiла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить – як замерла!

I Настя тут стоїть; задумалась i на лицi мiниться.