Kitabı oku: «Невільничка», sayfa 2
Чи ж то кожного такий голос хоть часочком не покликав? Еге! Чому ні! Та, бачте, інших багато теж голосів гукає: «А що тобі буде? А як тобі прийдеться?» Та й поглушають…
Почали люди добрі на Остапа поглядати, почали трохи з його й кепкувати – хто гірко, а хто любенько, а хто – то й засмутивсь, а хто – то й злякавсь…
Я знаю, що якби з нас, з вас та з мене, почали люди так чи так кепкувати, то б ми засоромились страх, почервоніли червоні півонії, усе покинули й втекли, й сховалися; я знаю, діточки, що якби ми, ви та я, кого такеньки засмутили або перелякали, то б ми хутесенько й заспокоїли; та Остап, бачте, не такий був, – а як він був не такий, то не так і робив.
Отже ж, тоді за се почалися йому усякі напасті, біда та лихо. От як у казці, що бабуся колись розказувала, козаку треба було гори крутії переходити, ріки бистрії перепливати, огонь палющий перестрибувати, – пам’ятаєте? Пам’ятаєте, ми ще тоді з вами радили тому козакові невгамованому усе теє занедбати та додому повернутися – хай йому усе добре! – і тоді ж, пам’ятаєте, ми з вами перед своєю душею зареклися, що самі зроду-віку у таке клопітне не вберемось – пам’ятаєте? Отже, Остап ввібравсь, завзятий! І увисились поперед ним гори крутії такі, що й не приступити – наче стіни голі; й поплили перед ним ріки глибокі та бистрі, що кручі рвуть, сяють, як діамант, й мечуться хвилею, ніби з пловців кепкуючи; й запалав огонь поперед ним, палячи усе округи себе, як з’їдаючи.
Діточки, що, якби нам таке? Ніжечки ж наші бистренькії! Було б вам тоді роботи! Та маю таки надію, що не попустили б нас загинути, а занесли б хіба у другий кінець світу Божого, де нема огня, хіба щоб тільки кашу варити або у хаті засвітити; де по ріках перевізчики, а у горах шляхи пробитії…
Отже, ви й почали любо марити, яка-то країна та славна – годі-бо: тепер перша річ нехай провадиться про Остапа, що він дравсь на круті гори, зривавсь, котивсь додолу, знов чіплявсь, знов зривавсь та знов-знов-знов, поки аж верховини дочапав; що він плив бистрою рікою, захлескувавсь, тонув, вибайкувавсь і знов-знов-знов, поки аж на березі став; що він у огні опалювавсь, присмажувавсь, горів повелику й помаленьку, подуже й полегеньку, поки аж опинивсь на свіжому містечку. Пригадайте, що тільки птиця хутко гору перелітає, риба бистро ріку перепливає і тільки купальський огонь можна у мет перестрибнути – то Остап чималий час побивавсь; я то й не приможу вам оповістити, кілька раз сонечко зіходило і западало і знов, і знов, і знов, а теж – кілька раз місяць виносив золоті роги, поки Остап збувсь своєї праці…
Важка була! Я бачу, ви розумієте яка, бо зітхаєте, й собі й мені не жадаєте…
Отже ж, по усіх своїх трудах та по усіх пригодах Остап повертавсь додому… Прохаєте оповістити вам усяку пригоду у подробиці – годі! Се тепер, удень, та й те, поки ще не чули, то прохаєте, храбруючи, а прийде ніченька, спати не будете – цур йому! Лучче про те й не згадувать!
Отже, кажу, по усіх своїх трудах та по усіх пригодах повертавсь Остап додому, їхав конем вороненьким. Він покинув свою хату, отця й неньку, й місто ще молодиком – у таких літах один мій родич ще страву у вухо заносив, не сила його ще була, мого золотенького, у ротик вправити – а повертавсь Остап вже мужнім козаком на тій порі, як от, знаєте, наш сусід, що викохав собі прегарного уса, на руці має перстень й шукає, – такеньки ж журливо шукає коней строкатих покупити. Щирий козак Остап був, і, як він їхав вороним конем, дивитися було мило… Не можу його хвалити, бо як хвалити, то й треба до чогось прирівняти, а до чого ж я козака, щирого козака, рівнятиму у світочку?
Повертавсь Остап додому, і вже близенько було йому до міста, вже знакомісінькі місця з усіх боків показувалися і з ним віталися, вже місто мріло недалечечко. Він під’їжджав дуже раненько, тоді як ще ми з вами спимо товстеньким сном.
Ранок тільки що зачервонівсь й зазолотивсь, тільки ще найраніші пташки щебетали, тільки ще найдбайливі люди обуджалися.
Чи хто з вас, діточки, доїздив рідненького містечка коли-небудь ранком ранесеньким до рідненької селитьби, згадуючи разом тодішні мислоньки свої й сподіванки, де тут плакалося й раділося, як прощалися, і покидали, і розставалися, усю добру і лиху годиноньку тодішню; чуючи разом – якийсь жаль тронув серце й радощі, що серденько понімають так от, як говорять, що одно око плаче, а друге сміється, як поперед собою вбачаєте рідненькі місця? Еге! Лучалося вам се, кажете. А чи лучалося вам везти із собою визволення своєму народові? Ні-ні-ні. Усі ні? Ні. То ж і не знаю, чи добре ви вчуєте й врозумієте те, що Остап на воронім коні чув і знав доїжджаючи, бо він віз таке визволення з собою…
