Kitabı oku: «Невільничка», sayfa 5
Оце він своїми тільки власними руками щодень, щоніч, що, може, година, шторхаючи стіну, начеб трохи поклонив її. Оце ж діждав і того часу він, що вже з муру приміг вибрати два чи три камені; оце шість, десять, – оце вже він і на волі…
Ся, бачте, невіра то й темниці до ладу не вміє змурувати – не те, що ми, християни…
Отже, Остап на волі. Ніч. Бачить мури округи та дерева темні; чує, дзюрчить десь близенько як би струмочків без ліку. Попід мурами він тихенько крадеться, ще й сам не добре розбираючи, кудою себе проводить. Усе мур, усе темне дерево, усе водне дзюрчаннячко. Часом він зупинявсь, прислухаючи, придивляючись. Коли ж от місяць всвіщне йому постать жіночу, що поспішається тудою, звідки він йде – і вона його забачила, спершу наче злякалась, далі ніби пізнала, і оце вже коло його, і одкида рубок з лиця, і чує Остап любії слова й пізнає козачку-дівчину з русою косою, невільничку турецьку.
– Кудою, дівчино? – пита Остап. – Втікаймо зо мною!
– Я йшла тебе рятувати – ось ніж, пила, ось гроші, ось – намисто – втікай, втікай хутенько!
І вона усе давала йому, і ніж, і пилу, й гроші, і намисто з шиї.
– Втікаймо разом, – говорить Остап.
– Ні, ні, – каже козачка, – ні! Дівчина тобі руки й ноги зв’яже – втікай сам! втікай! А мене приходь визволяти! Втікай!
– Тільки кажи мені, дівчино, чи давно ти у неволі? – пита Остап.
– О, давно, давно-давненько! Дівчинкою заполонена – досі служу невірному туркові…
– Я згадав тебе, дівчино, – каже Остап, – се ти до мене колись руки простягла, просячи «рятуй!». Се ти…
– А я не забувала тебе, козаче, – промовила дівчина, – і не забуду, і ждатиму, приходь рятувати!
– Прийду, дівчино, вирятую, моє серце! – говорить козак…
– Тудою, тудою тобі лучче, – вчила дівчина. – Я проведу… Я проведу тебе, козаче!
І разом обойко перебігали вони темні сади, де рожевії квіти пахли й вода дзюрчала, й разом никали попід селитьбами турецькими. Аж от шлях самий – далеченько селитьби й сади позоставалися…
– Тудою, козаче! – показала дівчина в далекості та аж похитнулася сама з жалю.
– Дівчино, ходім! – каже Остап, – на руках тебе занесу на Україну!
– Ні, ні! – одмовила дівчина. – Дожидатиму – приходь рятувати! Дожидатиму! Дожидатиму!
Та й легко і хутко зникла з його очей.
Втікає, втікає Остап. Втікає й битим шляхом і навпростець; часом день у горі, у печері лежить ховаючись; часом на дереві сидить, стережучись та собі стежки обираючи; не їсть, не п’є, не спить. Отже, як сестричка менша, виніженочка, сплеснула у долонечки тричі за тими трьома лихами «не їсть, не п’є, не спить» і вжахнулася! Вона, що їй спатоньки любо, їстоньки й питоньки мило! Еге! Остап усього дізнав й довідав – наче б уся його дорога полинем поросла, знаєте полинь, діточки? Гіркий, гіркий, гіркий такий дуже! Усього ж, кажу, дознав Остап, поки аж Україна рідна і кохана, свіжа й зелена, прийняла його до себе… Мабуть, зітхнув він легенько, як уступив на рідну землю свою.
Тихо у турецькому місті. Вечір пізній, місяць ясний. Хто відпочив, а хто розкошує.
Невільничка козачка не спочивала, ані розкошувала! Стоїть вона край віконечка та дивиться, очей не зводячи, усе туди, у той бік, звідкіль султан бородатий стережеться козаків-молодців. Ні з ким розмовляти невільниці молодій, і не промовлять нічого устоньки рожеві, та й без мови вичитуються на дівочому личеньку усі дівочі мислоньки і думоньки, уся туга й смуток, й сподіванка, й непевна надія, і любий жаль… Козаче! Козаче! Коли ж до тебе дівчина пригорнеться? Де ти? Дівчина у неволі дожила та сумує, а невірний пан з дівочої туги глузує! Ой, козаче! Де ж ти забарився? Чи тебе Господь допровадив на Вкраїну? Де ти, козаче? Де забарився? Де пробуваєш? Чи дівчину пам’ятаєш?
У которий то вже раз бідна невільничка питалася і побивалася, і жадала собі орловії крила – полинути, може, часом теж тиху домовинку – спочити.
Тихо-тихо у турецькому місті. Вечір пізній, місяць ясний; рожеві квіти пахнуть; свіжі водотечі дзюрчать. Бідне серце дівоче усе так само прохає і терпить, думки так само роються й понімають…
