Kitabı oku: «Отець Андрій», sayfa 2
II
Зрівнялось їй дванадцять годочків; помер старий Самійленко, нехай царствує! Дуже зажурив він жінку! Хоч вони й заможненькі були — мали хату гарну і худобу, — та все без його зостались, як сироти.
Приходжу до них: дочка в садку, мов та зозулька кує, стара журиться, поглядає по дворі та й каже:
— Голубонько моя! неначе мені світ зав’язаний! Сумно мені, нудно мені! великая моя туга!
— На те воля Божа, моя любко, — кажу я. — Плачем лиха не поправите. У вас дочка росте.
Вона тоді й каже:
— Перед смертю Петро казав мені, що під старою черешнею, в садку, він срібні гроші закопав. «Нехай, — каже, — нашій Оксані буде; і не викопуй їх, жінко, бо вражих ляхів не встережешся. Або отцю Андрію оддай».
Ми зараз-таки й пішли викопувати ті гроші. І справді, знайшли глечик, височенький собі, повен грошей, а гроші все срібні, все карбованці. Полічили та й однесли до отця Андрія.
