Kitabı oku: «Беззаперечна правда», sayfa 6
– Ти для чого так вирядився? Ці штани такі вузькі, що видно твою дупу і яйця. Що з тобою таке?
Камілла бралась захищати мене, але Каса нічого не брало.
– Не треба мені нічого говорити, що ти думаєш із цього приводу. Не треба, люба Камілло. Добре? Нічого гарного в його одязі немає.
Кас ніколи не називав мене поганими словами типу «сучий син». Він просто називав мене «томатною бляшанкою і ледарем». Це був боксерський еквівалент того, щоб назвати мене брудним, паскудним нікчемним нігером. Це змушувало мене плакати, як дитину. Він знав, що говорячи це мені, ламає мій дух.
Я отримував так багато суперечливих відгуків, що вже не міг зрозуміти, що він насправді думає про мене як про боксера. Одного разу ми з Томом Патті виходили зі спортзалу, а Кас на секунду затримався. Тож я стрибнув до авто й заліз під заднє сидіння.
– Скажи Касу, що я повернувся додому пішки. Я хочу, щоб ти запитав у нього, що він насправді про мене думає, коли він сяде в машину.
Том погодився. Кас сів в машину.
– Де, чорт забирай, Майк? – запитав він.
– Думаю, він залишився у місті, – відповів Том.
– Що ж, тоді їдьмо. Він зможе сам повернутися додому пізніше.
Отже, ми рушили в дорогу, і я лежав під заднім сидінням і перешіптувався з Томом. Кас був наполовину глухий і нічого не чув.
– Йой, Томе. Запитай у Каса, як він вважає, чи вмію я сильно бити, – попросив я.
– Гей, Касе, ти думаєш, Майк сильно б’є? – запитав Том.
– Чи сильно він б’є? Дозволь мені тобі щось сказати: цей хлопець б’є так сильно, що міг би розбити цегляний мур. Він б’є не лише сильно, але й ефективно. Він може нокаутувати бійця будь-якою рукою, – віповів Кас.
– Запитай Каса, що він думає щодо мого майбутнього, чи вийде з мене щось добре, – прошепотів я.
Том повторив моє запитання.
– Томмі, якщо Майк буде тримати голову просто і зосередиться на поставленій меті, він стане одним із кращих бійців, а то й взагалі найкращим бійцем в історії боксу.
Я був дуже схвильований, почувши це. Тоді ми вже під’їхали до будинку. Коли вони виходили з машини, Кас побачив, що я лежу на задньому сидінні.
– Ти ж знав, що він там, так? – обернувся він до Тома. Том виглядав як сама невинність.
– Нема чого городити мені цю дурню. Ти знав, що він там. Ви, хлопці, корчите з себе розумників, але дозвольте мені сказати вам дещо.
Кас не вважав наш жарт смішним, але ми залишились при своїй думці.
Найсмішніше це те, що він не міг контролювати свої емоції. Кас був просто черствою людиною, яка хотіла помсти. Рой Кон, кардинал Спеллман – ці хлопці переслідували його уві сні. Дж. Едгар Гувер? «О, як би мені хотілося всадити йому кулю в лоб, ось чого він заслуговує». Він постійно говорив про якісь убивства, але частина з тих людей, кого б він волів убити, були вже мертвими. Проте він їх ненавидів. Одного разу я сказав щось схвальне про Ларрі Холмса, і Кас розлютився.
«Що ти сказав? Та він – ніщо! Ти маєш знищити цю людину. Знищити цю людину і усунути його від участі в чемпіонаті – то наша мета. Він для тебе – ніщо».
Іноді Кас просто гарчав на людей, що виступали по телевізору, як дикий звір. Ви ніколи не подумали б, що він такий навіжений старий, але саме так воно було. Якщо ти не був його рабом, то він ненавидів тебе до глибини душі. Він завжди був у стані конфронтації. Більшу частину дня він ходив навколо та бурмотів: «Ох, уже цей сучий син. Ох, я не можу повірити, що цей хлопець з… Ну, ви знаєте його ім’я, з такого-то і звідти. Ну і сучий син».
Бідолашна Камілла говорила: «Касе, Касе, заспокойся, заспокойся, Касе. У тебе буде високий тиск».
Кас керував цим будинком залізним кулаком, але найсмішніше було те, що насправді це був будинок Камілли. У Каса не було ніяких грошей. Він ніколи не переймався грошима і більшу частину того, що заробляв, просто роздавав. Камілла хотіла продати будинок через дорожнечу щодо його утримання, але Кас умовив її залишити його. Він сказав їй, що у нього буде достатньо хороших бійців, і все налагодиться. І коли він уже втрачав надію, з’явився я.
Не думаю, що Кас думав виховати ще одного чемпіона навіть і за тисячу років, та втім, він не втрачав на це надію. Більшість хлопців, що приходили туди, були вже готовими бійцями, вони просто хотіли віддалитися від дівчат та інших принад міста. Крім того, тоді нікому не подобався боксерський стиль Каса. Вони вважали його застарілим. А потім там з’явився я, який не знав нічогісінько – просто сира глина. Кас був щасливий. Я не міг зрозуміти, чому цей білий чоловік так радіє мені. Він дивився на мене і просто істерично сміявся. Він телефонував людям і говорив: «Блискавка ударила двічі в одне місце. У мене є ще один чемпіон у важкій вазі». Я ніколи в житті не брав участі навіть в аматорському бою. Я поняття не маю як, але якимось чином він побачив це в мені.
3
Я НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ СВІЙ ПЕРШИЙ АМАТОРСЬКИЙ БІЙ. ЦЕ БУЛО У МАЛЕНЬКОМУ СПОРТИВНОМУ ЗАЛІ в Бронксі, який належав колишньому боксеру Каса, Нельсону Куевасу. Той спортзал був справжнім пеклом. Він був на другому поверсі будівлі, яка була просто поруч із надземною лінією метро. Рельси проходили так близько, що можна було висунути руку з вікна і майже доторкнутися до поїзда. Такі боксерські турніри називали «смокерами», тому що повітря там було настільки густим від сигаретного диму, що ви ледве могли бачити суперника, який стояв навпроти. Смокери були несанкціонованими боями, що, направду, означало повну їх беззаконність. На вулиці не вартували ні парамедики, ні машини швидкої. Якщо натовпу не подобався ваш виступ, вони не свистіли, а просто били один одного, щоб показати вам, як це робиться. Публіка, яка там збиралася, одягалася з голочки – усі вони були гангстерами та наркоторговцями. І всі робили ставки на бійців. Пам’ятаю, я запитав одного хлопця: «Ти купиш мені ковбаску в тісті, якщо я виграю?» Люди, які роблять ставки і виграють завдяки тобі гроші, купують тобі, як звичайно, якусь їжу.
Безпосередньо перед боєм я був так наляканий, що мало не втік. Я думав про всю ту підготовку, яку я пройшов разом із Касом. Навіть після всіх цих спарингів я все ще дуже боявся боротися з кимось на рингу. А що, як я зазнаю невдачі і програю? Я пройшов через мільйон різних бійок на вулицях Брукліна, але тут все було зовсім по-іншому. Ти нічого не знаєш про хлопця, з яким тобі треба битися; у тебе з ним не було жодних тьорок. Я був там із моїм тренером Тедді Атласом, і сказав йому, що збираюся на секунду спуститися до магазину. Я спустився вниз і сів на тротуар біля сходів, що вели до метро. На якусь мить я подумав, що міг би просто вскочити зараз у той чортів поїзд і повернутися до Браунсвіля. Але потім у моїй голові почали виринати всі поради Каса, і мені стало спокійніше, мої гордість та его почали підводитися, і я пішов назад до залу. Я був готовий.
Я бився з цим здоровенним пуерториканцем із його величезним афро. Йому було вісімнадцять, на чотири роки більше, ніж мені. Ми жорстко билися протягом двох раундів, але потім, у третьому раунді, я вибив його так, що він повалився на нижню мотузку рингу, а потім я продовжив із наступним ударом, який достеменно вибив його капу так, що та відлетіла на шостий глядацький ряд. Він упав без свідомості.
Я був в екстазі. Це була любов із першого бою. Я не знав, як реагувати на мою перемогу. Тому я наступив на нього. Я підняв руки вгору і наступив на розпростертого шибздика.
«Забирайся до біса від нього! Якого хріну ти наступаєш на цього хлопця?» – прокричав мені рефері. Кас сидів у Кетскіллі і чекав звіту біля телефону. Тедді зателефонував йому і розповів, що сталося, і Кас був так схвильований, що змусив свого друга Дона, який їздив разом із нами, розповісти йому все ще раз наступного ранку.
Тепер я приїздив у смокери щотижня. Ти заходиш до роздягальні, а там ціла купа дітлахів, які дивляться один на одного. Далі тобі треба сказати їм свою вагу і скільки боїв ти провів. Зазвичай я говорив їм, що мені більше ніж чотирнадцять. Навколо було не так вже й багато чотирнадцятирічних хлопців, які б важили двісті фунтів. Тож я завжди бився з хлопцями старшими. Ці смокери важили надзвичайно багато для мене, надто більше, ніж для інших дітей. Я пам’ятав, що народився в пеклі й щоразу, коли я вигравав бій, я ставав на крок далі від нього. Інші бійці не були такими злими, як я. Якби не ці смокери, то я, напевно, здох би десь у каналізації.
Тедді навіть якось ув’язався у бійку на одному з турнірів. Того вечера ми були у спортзалі Нельсона і якийсь хлопець штовхнув Тедді, і Тедді вдарив того хлопця з кулака, і ось тоді в сутичку втрутився Нельсон. Він схопив один із трофеїв, що там були – з твердого мармуру, прикрашений олов’яними орнаментами, і почав бити ним хлопця по голові. Якби приїхали копи, вони б звинуватили його в замаху на вбивство. Тедді завжди вплутувався в бійки. Я не знаю, чи захищав він мене чи інші хлопці ревнували, через те, що у нього був кращий боєць, але йому ніколи не вистачало розуму, щоб відступити від них. Ми їздили в Огайо, і там Тедді умудрився побитися з іншими тренерами.
Ми почали їздити по смокерах усього Північного сходу. Перш ніж ми сідали в машину, до нас підходив Кас.
– Цей бій будуть дивитися кілька моїх друзів. А я чекатиму на телефонний дзвінок. Сподіваюсь, що коли вони мені подзвонять, вони хвалитимуть тебе і маритимуть тобою, – казав він. Я ніколи цього не забуду. «Говорити й марити». Це запалювало мене, і я переповнювався нетерпінням на всю нашу шестигодинну поїздку. Я ні на хвилину не міг заспокоїтися. Я не міг дочекатися, коли вийду на ринг і почну бити цих шибздиків. Один хлопець прийшов на бій зі своєю дружиною і маленькою дитиною, а я вирубив його.
Кас прийшов на мій п’ятий бій до смокеру у Скрентоні. Я бився з хлопцем на ім’я Біллі О’рурк у Скрентонському католицькому молодіжному центрі. Біллі було сімнадцять, і я сказав, що мені теж сімнадцять, тому що це була проаматорська ліга. Перед боєм Кас підійшов до О’рурка.
– Мій боєць просто вбивця, – сказав Кас. – Я не хочу, щоб ти постраждав.
Це був мій найважчий бій. У першому раунді я продовжував валити цього хлопця, але той навіжений білий псих продовжував підійматися. І він не просто вставав, від підхоплювався розгойдуючись. Чим більше я збивав його з ніг, тим більше він вставав і гамселив мене. Я надер йому дупу в першому раунді, але в другому була просто війна. Ми билися вже три раунди, і Тедді не хотів ризикувати, приймаючи невірне рішення.
«Послухай, ти любиш поговорити про те, яким класним ти хотів би стати, про те, як-то бути великим, і про всіх цих божевільних бійців. Зараз слушна нагода. Давай назад на ринг, продовжуй його лупцювати й рухати головою».
Я встав із табурета, вийшов і двічі збив із ніг О’рурка в третьому раунді. Він був увесь у крові. Наприкінці сутички він притиснув мене до мотузок. Але… бум‒бум‒бум… Я підвівся, а він пішов у нокдаун. Натовп божеволів. Це була битва вечора.
Кас був задоволений моїм виступом, але сказав: «Ще один раунд, і він би тебе вимотав».
У травні та червні 1981 року я вирушив на свій перший чемпіонат – юнацьку Олімпіаду. На той момент у мене за плечима було близько десяти боїв. Спочатку ти маєш виграти місцевий турнір, потім – регіональний, а потім змагаєшся в Колорадо за національний титул.
Я виграв усі регіональні змагання, і ми з Тедді полетіли в Колорадо, а Кас сів на поїзд, тому що боявся літати. Зайшовши до роздягальні, я згадав, як поводилися мої улюблені герої. Інші діти підходили до мене і простягали руку для рукостискання, а я тільки посміхався і повертався до них спиною. Я грав свою роль. До мене говорили, а я просто зиркав на нього. Кас багато часу приділив розповідям про те, як маніпулювати опонентом, спричиняючи у нього в душі хаос і плутанину, а самому залишатися спокійним. Я викликав такий хаос, що кілька бійців програли мені, просто поглянувши на мене, тож їм не довелося битися зі мною пізніше. Я виграв усі свої бої нокаутом у першому раунді. Я виграв золото, нокаутувавши Джо Кортеса за вісім секунд – рекорд, який, як на мене, ніхто не побив і донині. Я йшов своїм шляхом.
Я став місцевим героєм після того, як виграв ту золоту медаль. Касу подобалася увага, яку я отримував. Він любив світло софітів. А я не перестав думати, яке це все шалене. Мені ледве виповнилося п’ятнадцять років, і половина моїх друзів у Браунсвілі були мертві, пропали без вісти або вбиті. У Кетскіллі у мене було не так вже й багато друзів. Школа мене не цікавила. Ми з Касом уже визначились, чого хочемо добитися, тож школа лише відволікала нас від цієї мети. Мені було плювати на те, чого вони мене вчили, але у мене було сильне бажання вчитися. Тому Кас заохочував мене, і я читав деякі книги з його бібліотеки. Я читав книги Оскара Уайльда, Чарльза Дарвіна, Макіавеллі, Толстого, Дюма й Адама Сміта. Я прочитав книгу про Олександра Македонського. Я любив історію. Читаючи історію, я дізнався про природу людини. Я пізнав серця людей.
У школі в мене не було серйозних проблем, хіба що я одного разу вдарив пару учнів і був відсторонений за це від занять. Просто мені там було незатишно. Деякі студенти могли сміятися з мене, але ніхто мене не задирав. Кас сказав директору моєї середньої школи містеру Бордіку, що я особливий і що «йому потрібно потурати». Містер Бордік був хорошою людиною, і щоразу, коли виникала проблема, Кас ішов до школи, робив пальцями оцей свій італійський жест, і я повертався в школу. Щовечора я повертався о п’ятій годині додому і йшов на дві години до спортзалу. Вечорами я читав книги про бокс, дивився фільми або розмовляв із Касом. У вихідні я вставав о п’ятій, пробігав кілька миль, їв, дрімав, і опівдні повертався до спортзалу. Протягом тижня я бігав у школу і назад.
До того всього я пробігав ще безліч додаткових миль завдяки навіженому контролеру Касу. Наприклад, я пішов на шкільні танці, які мали завершитися о десятій вечора. Касу я сказав, що буду вдома об одинадцятій. Після танців усі залишилися ще трохи потусуватися, тож я зателефонував Касу і сказав, що буду вдома трохи запізно, бо саме чекаю на таксі.
– Ні, зараз же біжи додому. Біжи. Я не можу чекати на тебе, – гаркнув він.
Кас не любив роздавати ключі, бо боявся, що ми їх загубимо. На мені був костюм-двійка і гарні туфлі, але Кас хотів, щоб я біг додому цієї самої миті.
– Пацани, мені треба йти, – сказав я своїм друзям. Усі знали, котра зараз година. Раз Кас сказав, отже, треба йти. Тож я пішов на фіг звідти.
Одного дня я гуляв із друзями, ми пили та тусувалися; і ось вони мали намір висадити мене біля мого будинку, як я побачив через вікно Каса, який спав у своєму кріслі, чекаючи, коли я прийду додому.
– Розвертай. Вези мене до себе. Я не хочу зв’язуватися із Касом, – сказав я.
Щоразу, коли я повертався додому запізно, він видзьобував мені нову дірку в дупі. Я намагався тихенько прокрастися сходами, але вони були старими та скрипіли, і я ловив себе на думці, що знову проколовся. Я повертався додому з кіно, отримавши попередньо дозвіл Каса піти туди, і Кас уже чекав на мене в дверях, щоб учинити допит. «Чим ти займався? З ким тусувався? А хто вони такі? Звідки вони родом? А ну, назви мені прізвища? Ти ж знаєш, що завтра у тебе тренування з боксу?»
Кас навіть спробував мене одружити в дев’ятому класі. Я почав зустрічатися з місцевою дівчиною на ім’я Енджі. Касу вона подобалась. Ви б могли подумати, що він буде проти зустрічей, мовляв, це відволікатиме мене від тренувань. Проте Кас подумав, що це буде хороша оказія для мене, щоб утихомиритися і осісти з нею. Я став би спокійнішим, і це допомогло б мені зосередитися на боксі. Але у нас з Енжі не було нічого серйозного. Я хотів жити яскравим життям моїх героїв-боксерів, таких, як Міккі Уокер і Гаррі Грес. Вони пили, у них було багато жінок, і вони жили справжнім життям. Проте Каміла виступала проти ідеї Каса.
– Навіть не думай слухати Каса щодо одруження з ким би то не було, – казала вона мені. – Позустрічайся з дівчатами скільки забажаєшь, а потім вибери з них найкращу.
Одного разу я побився в школі, і Касу довелося йти залагоджувати ситуацію. Повернувшись додому, він викликав мене на розмову:
– Тобі доведеться покинути мій дім, якщо ти і далі будеш так себе вести.
Я просто не витримав і розплакався.
– Будь ласка, не виганяй мене! – схлипував я. – Я хочу залишитися.
Мені справді було дуже дороге те відчуття сімейного тепла, яке давав мені Кас. І я був у нього шалено закоханий. Він був першою білою людиною, яка не лише не засуджувала мене, але яка була готова скрутити голову будь-кому, хто ображав мене. Ніхто інший не був здатен достукатись до моєї душі, як це робив Кас. Він досягнув кори мого головного мозку. Щоразу після розмови з ним, мені доводилося йти й спалювати ту енергію, якою він мене заряджав, боксуючи з тінню або качаючи прес. Я йшов на пробіжку і починав плакати, так сильно мені хотілося зробити його щасливим і довести, що всі ті хороші слова, які він говорив мені, не пішли на марне.
Я думаю, що Кас почувався незручно через те, що погрожував вигнати мене і довів до сліз в той день, тому що він обійняв мене після того. Це був перший фізичний прояв любові, який я коли-небудь бачив від Каса. Взагалі перший. Але той момент, коли я розплакався, був сигналом для нього, що я належу йому назавжди. Відтоді я став його рабом. Якби він наказав мені вбити когось, я б його вбив. Я серйозно. Усі думали, що я живу з цим старим милим італійцем, але я був із воїном. І я насолоджувався кожною хвилиною цього життя. Я був щасливий бути солдатом Каса; це давало мені мету в житті. Мені подобалося бути тим, кому призначено пройти місію.
Я почав тренуватися ще старанніше, якщо це було взагалі можливо. Коли я повертався додому з тренажерного залу, мені доводилося повзти вгору сходами. Я підіймався нагору, до ванної кімнати на третьому поверсі, Кас набирав у порцелянову ванну дуже гарячої води і насипав туди трохи англійської солі. «Сиди тут якомога довше,» – казав він.
Тож я сидів у палючій ванні, але наступного ранку моє тіло почувалось значно краще і я міг знову тренуватися. Ніколи в житті я не почував себе настільки чудово. Усі мої сили були зосереджені на одній меті, і я ніколи не відступав від неї. Мені складно пояснити це почуття іншим людям.
Коли всі інші бійці йшли зі спортзалу на побачення зі своїми подружками й просто жили своїм життям, ми з Касом йшли назад додому і продумували наш план на майутнє. Ми говорили про те, що в нас будуть будинки по всьому світу. «Почути десь “Ні” буде для тебе схожим на іноземну мову, – говорив Кас. – Ти забудеш сам концепт слова “Ні”».
Я думав, що то несправедливо з мого боку – братися виграти чемпіонат, адже я був вихований таким ось генієм. Усі ці інші хлопці хочуть заробити грошей і забезпечити хороше життя своїм сім’ям. Але, дякуючи Касу, я хотів слави і жадав здобути її через їхню кров. Проте я почувався невпевнено. Я хотів слави, я хотів бути знаменитим, я хотів, щоб весь світ дивився на мене і говорив, який я класний. Я був просто чортовим смердючим молокососом.
Кас змусив мене повірити, що зелений із золотом пояс WBC вартий того, щоб за нього померти. Не через гроші. Я часто запитував Каса:
– Що означає бути найкращим бійцем усіх часів? Більшість цих хлопців уже мертві.
– Слухай, вони, може, й мертві, але ж ми з тобою про них говоримо. Оце й є безсмертя. Воно про те, щоб твоє ім’я було на устах у людей допоки сяє сонце.
Кас був надзвичайно драматичним. Він був схожий на персонажа з «Трьох мушкетерів». «Ми маємо дочекатися свого часу, як то роблять крокодили, сидячи в багні. Нам невідомо, коли настане посуха і тваринам доведеться мігрувати через Сахару. Але ми будемо чекати. Місяці, роки. Але наш час неодмінно настане. І газелі з антилопами гну підуть до води. І коли вони прийдуть, ми на них кинемося. Ти чуєш мене, синку? Ми будемо кусати їх так сильно, що коли вони закричать, їх почує весь світ».
Він був абсолютно серйозним, і я намагався триматися так само серйозно. Кас використовував мене, щоб повернутися до боксерського світу. І я надзвичайно хотів, щоб це сталося. Це було схоже на Графа Монте-Крісто. Ми відрядилися в світи, щоб здобути помсту. Кас був щасливий, коли зрозумів, що я справді з ним. Проте після того він став просто параноїком. Я сидів у вітальні і читав книгу, а Кас ходив у халаті по кімнаті. Раптом він підходить до мене і ні з того ні з сього говорив:
– Так, ти теж мене кинеш. Вони заберуть тебе звідси. Ти кинеш мене так само, як і всі інші…
Я не знав: грає він зі мною в якусь уявну гру чи просто жаліє самого себе.
– Ти що, з глузду з’їхав, Касе? Про що ти говориш?
Я б ніколи з ним так не розмовляв. Напевно, це був один-єдиний раз, коли я назвав його божевільним.
– Ти добре розумієш, що я маю на увазі. Хто-небудь дасть тобі трохи грошей, і ти просто підеш. Таке зі мною трапляється постійно. Я вкладаю свій час і треную бійців, а люди крадуть їх у мене.
Поїхати звідси? Я вбив будь-кого, хто спробував би забрати його у мене. Флойд Паттерсон пішов від нього, але я був не таким. Я просто хотів бути поруч із ним і Каміллою, моєю новою сім’єю. Подалі від колишнього скрутного життя.
– Ти збожеволів, Касе, – сказав я, і він пішов.
У ЛИСТОПАДІ 1981 РОКУ ТЕДДІ, Я І ЩЕ ДВОЄ БІЙЦІВ СІЛИ В МАШИНУ і поїхали до одного зі смокерів у Род-Айленді. Усю дорогу я думав про те, що зроблю з цим шибздиком, коли дістануся туди. Я читав Ніцше і вважав себе надлюдиною. Я ледве вмів написати своє ім’я без помилок, але я був надлюдиною. Отже, я уявляв собі, як я осяю це місце і як усі люди будуть аплодувати мені, коли я надеру дупу цьому хлопцеві. Моя манія змусила мене повірити, що натовп буде кидати квіти до моїх ніг. Мені було лише п’ятнадцять, але я збирався битися з хлопцем на ім’я Ерні Беннет, місцевим чемпіоном, якому виповнився двадцять один рік. Це мав бути його останній аматорський бій перед тим, як він перейде в професійну лігу.
Ми увійшли до залу, і побачили купу огидних людей, яких там напакувалось по самі вінця. Там було так людно, що мені здавалося, ніби я знову в трущобах Браунсвіла. Але нам було плювати. Я всмоктував в себе їхню енергію. «Вставай на ваги,» – сказав Тедді. Тож я зняв штани та сорочку. На мені залишалась лише нижня білизна. Мене ледве не розірвали. Я встав на ваги, і мене оточив тісний натовп.
«Це Тайсон. Це він», – почув я голоси навколо.
Я стояв на вагах і починав нервувати. Ці хлопці були гангстерами та крутими хлопцями в законі, а я був не з їхнього району. Але потім я згадав усі ті фільми, які дивився. Згадав, як Джек Джонсон також стояв у натовпі навколо нього. Я завжди уявляв себе в тій сцені. А потім до мене долинув увесь цей шепіт та свист. «Це той хлопець, який нокаутував усіх за один раунд на юніорах», – говорили вони.
Включилось мислення, яке насадив мені Кас. Я був шляхтою. Я був готовим до бою великим гладіатором.
– Гей, чемпіоне! – ці хлопці посміхалися мені. Але я просто дивився на них із презирством, типу: «Та пішов ти, на що втупився?»
Я важив близько 190 фунтів.
– О, ти занадто важкий, – сказав тренер Беннетта. Він був глухонімий, але слова його можна було розібрати.
– Але ми будемо боротися з ним. Ми будемо битися з ким завгодно, – сказав він.
– Я не просто хтось, – посміхнувся я.
У залі було повно народу. Там було щонайменше три тисячі глядачів. Ми вийшли на ринг, і… це було рівно дев’ять хвилин страшної м’ясорубки. Люди говорять про цю битву до нині. Натовп не переставав галасувати ні на хвилину, вони продовжували аплодувати навіть під час однохвилинних пауз між раундами. Ми були схожі на двох пітбулів. Він рухався дуже злагоджено, був досвідченим та невловимим, але… бам! Я збив його з ніг так, що він похилився на мотузки. Я важко боровся з цим хлопцем до самого кінця. Це був найкращий перформенс у моєму житті.
І тут вони присудили йому технічну перемогу. Це було пограбуванням. Я був у повному розпачі. Я розплакався. Я ніколи раніше не програвав жодного бою. У роздягальні до мене підійшов глухонімий тренер. Я все ще плакав.
– Ти ще зовсім дитина, – сказав він. – У мого підопічного було багато-пребагато бійок. Ми боролися з тобою, використовуючи все, що було у нас в арсеналі. Ти кращий за мого бійця. Не здавайся. Одного разу ти станеш чемпіоном.
Але від цього мені не стало легше. Я плакав усю дорогу додому. Я дуже сильно хотів побити цього хлопця. Ми повернулися додому, мені вже треба було йти в душ і збиратися до школи. Але Тедді, мабуть, покликав Каса, тому що він чекав на мене. Я думав, що Кас буде злитися на мене за те, що я його підвів, але він натомість широко посміхався.
– Я чув, що ти добре виступив. Тедді сказав, що хлопець був битий і бувалий, – сказав Кас. – Гей, візьми вихідний. Тобі не обов’язково йти сьогодні до школи.
Але ні, я не збирався ні за жодних причин пропускати сьогодні школу. Цей хлопець поставив мені синяк під оком, і я збирався показати свій знак мужності.
Я не дозволив цій суперечливій поразці зломити мене. Я продовжував боротися в смокерах і нокаутував кожного зі своїх суперників. Кас став частіше приходити на мої бої. Йому подобалося, коли я поводився зарозуміло і напускав на себе владний вигляд. Кас і сам був досить зарозумілим. Одного разу я бився із двадцятичотирирічним хлопцем, який був чемпіоном свого регіону з шістнадцяти років. Нікому досі не вдавалось його побити.
Перед боєм до нас підійшов один із місцевих представників боксерської спільноти.
– Касе, хлопець, якого ти збираєшся побороти, – великий, сильний і страшний, – сказав він. Кас і оком не моргнув.
– Мій малий тут для того, щоб ставити на місце великих, сильних та страшних хлопців.
Я лишень почув це і… о… моє серце. Ах… Я би обернувся гарячим синім диявольським полум’ям. Я так розшаленів, що прагнув почати бити цих хлопців ще до того, як вийшов на ринг.
Одного рауз було, що я не мився цілих три дні перед боєм. Усе, про що я міг думати тоді, це те, як я понівечу свого суперника. Я нічого не знав, про людей, з якими мені доводилося битися у цих смокерах. Про них не можна було подивитися на відео чи по телебаченню. Тож я завжди уявляв, що боксери, з якими я б’юсь, це люди, які ображали мене, коли я був молодшим. Це був час відплати. Ніхто і ніколи більше не буде з мене сміятися.
Усякий раз, коли я виявляв хоч найменшу людяність у бійці, Кас накидався на мене. Хлопець міг спробувати потиснути мені руку перед нашим боєм, виявляючи мені спортивну повагу. Кас ставав навіженим, якщо я відповідав на те рукостискання.
Єдиний прояв співчуття, який він не критикував, був тоді, коли я підбирав своїх суперників після того, як нокаутував їх. Демпсі завжди так робив. Він піднімав свого поваленого противника, відводив його до свого куту, обіймав і цілував. Робив він це одразу ж після всіх його спроб випатрати противника. Тож і я допомагав їм підвестись і цілував їх.
– Ти в порядку? Я люблю тебе, брате. Для них це було майже приниження.
Касу не подобалося, коли я святкував свій нокаут. Жодних «дай п’ять!», жодних танцювальних па.
– Ти присвятив цьому цілих два роки, а поводишся так, ніби здивований, що це сталося? – казав він зазвичай.
Для Каса мої противники були м’ясом. Харчуванням. Чимось таким, що потрібно їсти, щоб жити. Якщо я добре виступав у бою, Кас винагороджував мене гарним одягом чи взуттям. Коли я виграв один зі своїх юніорських чемпіонатів, він купив мені золоті зуби. Коли я отримав своє золото у 80-х, більшість людей подумали: «Фу, з золотими зубами ходять злочинці. Будьте обережні». Але Касу це подобалося, тому що всі старі бійці вставляли собі золоті зуби, щоб відсвяткувати свій успіх.
Ви можете подумати, що з усіма цими нокаутами та чемпіонством на юніорських змаганнях Касу було ні до чого придратися. Але ні, це не про Каса. Він завше розмовляв зі мною як із примадонною перед людськими очима, але щойно ми опинялись сам на сам, як змінювався і його тон. Він наказував мені присісти і починав щось на кшталт: «Знаєш, ти втратив тоді пильність. За всією належною повагою, але… якби цей джентльмен був трохи професійнішим і трохи спокійнішим, він би поцілив тебе тим ударом».
І це після бою, коли я відправив свого супрерника в нокдаун! Усі вітали мене з перемогою. Кас не говорив, що мене могли б нокаутувати. Він говорив, що мене могли б вдарити! Він весь день вбивав мені в голову думку про те, що я міг пропустити удар. А потім, через пару днів, він знову запускав ту ж шарманку.
«Пам’ятаєш, після бійки я сказав тобі, що цей хлопець міг би вдарити тебе?». ААААааааа!
Кас був повернутий на маніпулюванні та психологічному тиску. Він вважав, що бокс на 90 відсотків залежить від психологічного, а не фізичного аспекту. Воля, а не вміння. Тому, коли мені виповнилося п’ятнадцять, він почав водити мене до гіпнотерапевта на ім’я Джон Хелпін. Його офіс знаходився в місті на Сентрал-Парк-Вест. Я лягав на підлогу в кабінеті Джона, і він поступово вводив мене в стан розслаблення: розслаб голову, розслаб очі, руки, ноги – усе ставало важким. Щойно я входив у цей стан, він говорив мені все, що Кас йому передав. Кас записував речення на аркуші паперу, а Джон читав їх уголос.
«Ти найкращий боєць у світі. Я кажу це тобі не тому, що намагаюсь примусити тебе повірити в щось, чим ти не є. Ні, я кажу це тобі, тому що ти можеш цього добитися; це те, для чого ти насправді був народжений».
Халпін показав нам метод, за допомогою якого ми могли в будь-який момент зануритися в гіпнотичний стан. Коли ми поверталися в Кетскілл, я лягав на підлогу або на ліжко, а Кас сідав поруч зі мною. Я починав розслаблятися, упадаючи в гіпнотичний стан, а Кас починав говорити. Іноді він говорив якісь загальні речі: про те, що я найкращий боєць у світі, наприклад, але іноді він переходив до конкретики.
«Твій удар подібний до зброї. Ти б’єш з усією люттю, заряджений поганими намірами. У тебе чудова права рука. Ти не зовсім і вірив у це раніше, але тепер повіриш. Ти – кара Господня. Світ знатиме твоє ім’я відтепер і до вічного забуття».
Це було якесь дуже глибоке лайно. І я цьому вірив.
Іноді Кас будив мене посеред ночі і робив оце своє навіювання. Іноді йому навіть не доводилось говорити – я відчував, як його слова телепатично проникають у мій розум.
Я був сфокусований на гіпнозі. Я думав, що це був секретний метод, який допоможе мені. Хтось міг би подумати, що це божевілля, але я вірив усьому, що говорив мені Кас. Я приймав його слова з благоговінням. Кас був моїм Богом. І цей старий білий чоловік говорив мені, що я його вершина творіння. Чому я повинен бути кращим з усіх, хто коли-небудь існував?
