Kitabı oku: «Проби. Вибране»

На марґінесах книг, на марґінесах життя

Мішель Монтень (Мішель Ейкем) – великий французький письменник і філософ-гуманіст, чільний представник пізнього Відродження у Франції, речник раціоналізму, скептицизму і толерантності; свої погляди він виклав у «Пробах» – творі автобіографічного характеру.

Народився письменник 1533 року в замку Монтень, департамент Дордонь. Батько його, П'єр Ейкем, був нащадок гасконських буржуа, що стали шляхтою, мати, Антуанетта Лупп, походила з роду португальських купців-вихрестів, що втекли від інквізиції. У викладі цього життєпису з огляду на роль Рабле як предтечі Монтеня доречно згадати, що за рік до народження Мішеля Рабле опублікував «Пантагрюеля», а коли йому було два роки – «Гаргантюа».

Ось ті місця, з якими було пов'язане життя Монтеня: Бордо, з колежем, не таким уже й блискучим для хлопця, знавця живої латини, і з магістратурою, де він служив до 1585 року; Париж, з його бурхливим політичним життям, де він за Генріха II і Карла IX провадив переговори під час релігійних воєн (залагодження чварів між різними партіями, присутність при дворі у момент розрухів у Гієні); замок Монтень, починаючи з «відставки» письменника (1571), не політичної, а суто філософської; нарешті подорожі до Швейцарії та Італії (1580—1581), де він лікувався від каменів у нирках і набирався «житейського досвіду».

Треба зазначити, що літературне життя Монтеня почалося після смерті його батька (1569).

Той спрямовував його перші кроки: змусив вивчити латину, найнявши німця Горштана, брав сина з собою, вирушаючи до королівського двору, влаштував його радником при Лічильній палаті в Періґе, схилив перекладати «Природну теологію» Раймунда Сабундського.

«Служити музам» Монтень наважився уже в літах, знуджений працею на посаді мера Бордо. З 1572 року він заходжується писати свої враження від прочитаного (особливо від античних авторів) і від пережитого, зібравши їх у книжку і назвавши «Пробами» (в оригіналі «Есеї», назва, яка згодом визнана літературним жанром). Перед нами один з перших літературних творів, написаних «від першої особи». Позбавлені гладкопису, викінченості, стрункості, «Проби» мають таку структуру і вимагають, щоб їх читали відповідно до їхнього титулу: це монтаж роздумів, занотованих у різні часи, прокоментованих в інші і тому не вельми зручних для лінійного читання.

Ці труднощі насамперед спричинені так званими трьома «верствами» тексту, себто шаром А (видання 1580 року, книги перша і друга), шаром Б (видання 1588 року, книги перша, друга і третя) і шаром В (додатки, внесені до бордоського примірника після 1588 року). Текстова діахронія дається взнаки, якщо навіть якесь швидке (чи цілими блоками) читання дещо стирає часову різницю написання. Хоч як важливо розрізняти ці ключові моменти, якими є дати згаданих видань, не слід забувати ще й те, що Монтень працював над текстом не один десяток років.

Одна з найперших вимог «Проб» (книга І, розділ VII «Про ледацтво») – це вимога вільного писання (і переписування): Монтень «плодить» свої «химери і фантастичних монстрів». Перші розділи становлять собою подобу якоїсь компіляції, антологію прикладів, які можна знайти в «уроках» доби. Цей аспект меншає в міру того, як ми заглиблюємося в текст, – і згідно з особистою еволюцією Монтеня, – при цьому ніколи не зникаючи. Авторське втручання робиться дедалі відчутнішим, тоншим, субтельнішим: а проте воно часто бере за відправну точку чужорідний елемент.

Отож треба відмовитися читати Монтеня «запоєм», тобто слід усвідомити, що це текст, який сам себе визнає як монтаж. Проте переробляти план «Проб» було б справою безнадійною. Критика обмежувалася здебільшого тим, що розглядала якийсь розділ чи групу розділів і підкреслювала брак структури у «Пробах», удаючись до таких образів: незавершена архітектура (А. Ґлозер), гірлянда, бастіон (М. Бютор), спіраль (А. Компаньйон), концентричні кола (Ж. Пуле). Отакі вони, метафори, щодо неспроможності читати текст, у якому видно шви, що приховують усі сліди його глибокої структури.

Помер Мішель Монтень 1592 року, коли йому було п'ятдесят дев'ять років, сім місяців і одинадцять днів віком, під час меси у родинній капличці, і поховали його в бордоській церкві фельянтинок. Посмертне видання, здійснене за копією рукопису, переданого палкій шанувальниці письменника, вийшло 1595 року в Парижі заходами цієї ж таки мадемуазель де Ґурне.

Успіх Монтень здобув уже у своїх сучасників. У наступні віки навколо його спадщини велася суперечка. Якщо Блез Паскаль ще закидав авторові марноту і гординю, а Жан Жак Руссо – нещирість, то Вольтер захоплено вітав його, називаючи своїм предтечею.

Мішель Монтень був серед перших філософів, які з досі панівної в науці латини перейшли на живу, людову французьку мову. Виявляючи змалку неабияке мовне чуття, він надав у своїй книзі на майже півтори тисячі сторінок нового блиску рідному слову й змусив його вивчати і поза межами Франції. Там, де не вистачало французького, письменник тулив гасконське слівце. Оскільки наукові терміни в XVI сторіччі були ще не вироблені, то навряд чи була б рація, на думку тлумача цього тексту, модернізувати його в перекладі, як це робили інші перекладачі, а тим паче, приписувати щось від себе.

До того ж, у «Пробах» майже старофранцужчина. Щоб читач відчув їхній несучасний дух і колорит, перекладач дозволив собі використати деякі маловживані слова, запозичивши їх із давньоукраїнської мови. Звідси поява таких слів, як читальник, шатня (гардероб), льос (доля, зі словника неокласиків), баніта, баніція, банітувати (вигнанець, вигнання, вигнати – слова в нашій мові з Хмельниччини, а може, й давніше), ощадок (пощада), карати горлом (страчувати), бакаляр (колись у нас, як і в поляків, учитель, учений-педант), кружґанок (галерея круг дому), зацний (славний, доброчесний) тощо.

Від перекладача

Проби
Вибране

Переднє слово до читальника

Перед тобою, читальнику, щиросерда книга. Вона одразу застерігає тебе: я не ставив собі ніякої іншої мети, опріч сімейної і приватної. Про якийсь пожиток тобі чи про свою славу я і гадки не мав. Такий намір понад мої сили. У цій книжці я намагався будь-що потішити свою рідню та приятелів: хай вони, як мене не стане, чого ждати вже недовго, віднайдуть у ній печать моєї вдачі та моїх дум і завдяки цьому доповнять і воскресять мій образ, що залишився в їхній пам'яті. Якби я писав на те, щоб запобігти у громади ласки, то вичепурився б і показав себе при повній параді. Та мені хочеться іншого: хай мене бачать у моїй простій, природній і повсякденній подобі, без будь-якої вимушеності чи штучності, адже я зображую не когось там, а самого себе. Мої вади, як і весь мій правдивий образ, постануть тут живцем, наскільки це дозволить звичайнісінька добропристойність. Коли б я жив серед тих племен, що, за чутками, й досі тішаться солодкою вольницею первісних законів природи, повір, читальнику, я залюбки намалював би себе на повен зріст та ще й гольцем голого. Отже, зміст цієї книжки – я сам, а це аж ніяк не причина, щоб марнувати своє дозвілля на такий легковажний і незначний предмет. З Богом!

Писано в замку Монтень дня першого березіля року тисяча п'ятсот вісімдесятого.

Книга перша

Розділ І
Як різними шляхами тієї самої мети досятти

Найпростіший спосіб улагіднити того, кого ви скривдили, а він людина мстива, це викликати в нього співчуття та жаль і зворушити його своєю покорою. Проте такий самий ефект давали іноді мужність і твердість, засоби цілком супротивні.

Едвард, принц Валлійський¹, що так довго заряджав нашою Ґієнню², чия вдача та воля відзначалися якоюсь величчю, зазнавши образи від ліможців і взявши штурмом їхнє місто, не зглянувся на крики люду, жінок і дітей, приречених на різанину попри їхні благання та припадання до його ніг. Однак же, коли, пробиваючись через місто, він побачив, як троє французьких лицарів із нечуваною хоробрістю стримують наступ його звитяжного війська, визнання і пошанівок такої виняткової доблесті одразу притупили вістря його гніву, і він, із цих трьох почавши, помилував і решту городян.

Скандерберг³, державець Епіру, гнався якось за одним зі своїх вояків, щоб забити його; вояк той, після даремних потуг удобрухати його покірною мольбою про ощадок, в останню хвилину схопився за меч і звів зброю на пана. Така сміливість поскромила лють принца, і він за те, що вояк виявився не з полохливих, дарував його горлом.

Цезар Конрад III⁴, облягаючи Вельфа, дука Баварського, не захотів нічим поступитися, хоча обложенці погодилися здатися на ганебних і принизливих умовах, і згодився лише на те, щоб жінки високого коліна, замкнуті у місті вкупі з дуком, могли його покинути, не вронивши честі і взявши з собою стільки добра, скільки донесуть. А ті, охоплені великодушним поривом, намислили узяти собі на барки своїх чоловіків, дітей і самого дука. Цезар, уражений таким шляхетним і сміливим учинком, просльозився з розчулення; а той лихий дух, яким він дихав на дука, де й подівся; відтоді він ставився ласкаво і до нього і до його підданців.

Мене поклав би на лопатки і той і той спосіб. Адже милосердя і вибачливості мені не позичати. Та, гадаю, що мені легше піддатися співчуттю, ніж зачудуванню: дарма, що у стоїків жаль – почуття негідне; вони вимагають, аби, спомагаючи терпенних, ми не лагіднішали і не співчували їм.

Отож ці приклади видаються мені вельми повчальними, адже вони показують нам душі тих людей, душі, які, виставлені одночасно на випробу двох способів, витривали перед одним, зате улягли другому. Можна сказати, що відкривати своє серце жалеві звикли люди добротливі, лагідні й м'які, з чого випливає, що натури плохіші, як-от біла челядь, діти і простолюддя, цьому більш піддатливі; натомість гордувати слізьми та благаннями і поступатися лише з побожності перед святинею цноти – прерогатива дужої і незворушної душі, що має замилування до мужності та твердості.

А проте схожий подив і захват можуть справляти навіть на душі не такі шляхетні. Свідок цього – теб'янський люд, який, засудивши на смерть своїх верховод за те, що ті не припинили збройних дій зараз по скінченні визначеного їм терміну, насилу виправдав Пелопіда⁵, розчавленого тягарем оскарження і змушеного рятувати свою голову лише просьбами та мольбами; і навпаки, коли справа дійшла до Епамінонда, і той зачав хвалитися своїми подвигами і пихато та зухвало колоти ними очі своїм землякам, ті не наважилися навіть узятися за кулі для голосування – не то що; і зібрання так і розійшлося додому, славлячи велич душі цього героя.

Діонисій Старший⁶, здобувши по довгій мозольній облозі Реґій⁷ і полонивши ватажка Фитона, мужа прехороброго і завзятого бійця, захотів на ньому показати страшливий приклад помсти. Найперше він розповів йому, як напередодні наказав утопити його сина та всіх родичів. На те Фитон одказав, що їх ощасливлено на день раніше від нього. Потім Діонисій звелів роздягнути бранця, віддати катам і водити по місту, ганебно і немилосердно дубасячи його, осипаючи при цьому підлими й образливими словами; але той перетерпів усе з незмірною мужністю, не зламався і з гордим виразом на обличчі йшов на муки, голосно заявляючи, що гине за праве діло (за відмову віддати край до рук тирана), і погрожуючи мучителеві близькою карою богів. Діонисій, читаючи в очах своїх жолдаків, що похвалки звойованого ворога та його погорда до їхнього орудника і до його тріумфу не лише не обурюють їх, а, навпаки, викликають співчуття до безстрашного полоняника, і побоюючись, як би вони не збунтувалися і не видерли Фитона з рук варти, розпорядився припинити тортури і потаємці втопити його в морі.

Воістину, людина – істота легкодумна, хибка і мінлива, якусь сталу і тверду думку про неї скласти годі. Ось вам Помпей дарує душею все місто мамертинців, на яких доти клав великий гнів, лише з пошанування цноти і великодушності одного їхнього громадянина Зенона⁸; тамтой узяв на себе всю провину і благав тільки про єдину ласку – покарати його одного. Зате Суллин гоститель, який виявив у Перузії⁹ подібну цноту, нічого не зискав на тому ні для себе, ані для інших.

А ось вам контраст до моїх попередніх свідчень. Олександер, найхоробріший з усіх мужів і звичайно милостивий до розбитого ворога, здобувши з великим боєм Ґазу¹⁰, зіткнувся з оборонцем цього міста Бетісом, у чиїй доблесті встиг переконатися під час облоги. Кинутий напризволяще своїми, сам-один душею, із понівеченою зброєю, закривавлений і поранений, Бетіс відбивався від македонян, а ті насідали цілим гуртом. Олександер, розлючений тим, що перемога далася дорогою ціною (окрім значних утрат, він сам дістав дві свіжі рани), гукнув йому: «Ти умреш, Бетісе, не так, як запрагнув. Знай, що тобі доведеться одтерпіти всю муку, яка тільки вготована для бранця». Але Бетіс тільки зоставався незворушним і слухав його погрози мовчки, з гордою і зухвалою міною. Тоді Олександер, знетямлений його думною і затятою мовчанкою, сказав: «Чи ж він бодай укляк на коліно? Чи ж із його уст зірвалося якесь благання? Стривай, ось я здолаю цю німоту і як не виб'ю з тебе слів, то виб'ю принаймні зойки». І закипаючи дужчим гнівом, звелів поперебивати йому стопи і, живцем прив'язавши до воза, волокти його отак калічного, шарпаючи і рвучи на шмаття його тіло. Чи не тим це сталося, що душевний гарт видався Олександрові чимось таким природним і звичайним, аж він утратив пошану до лицарськості? А чи він так високо ставив власний гарт, що з висоти своєї величі не міг бачити без заздрощів щось подібне ще в комусь? Чи, може, ставав невблаганний, коли хтось попадав йому під сердиту руч?

Справді-бо, коли б його гнів міг бути непогамований, він би, напевне, вгамувався при штурмі і плюндруванні Тебів, коли перед його очима стільки хоробрих воїнів полягло від меча, не мавши вже ні сили, ані способу боронитися; мав би вгамуватися, бо полягло їх добрих шість тисяч, причому жоден не тікав і не просив пардону; навпаки, кожен кидався вперед і сточував бій із ворогом-звитяжцем, шукаючи собі славної смерті. Не було нікого, хто б, знемагаючи на рани, до останнього подиху не силкувався помститися за себе і в розпуці безстрашшя осолодити власну смерть смертю якогось супротивника. Їхня звага не збудила в Олександра жодного жалю, і не старчило дня, аби вситити його помсту. Ця різанина тривала доти, доки не пролилася остання крапля крові; помилування дістали лише безборонні старці, жінки та діти, аби достачити переможцеві тридцять тисяч невольників.

Розділ II
Про смуток

Я належу до людей, вільних від цього почуття, я не люблю його і не ціную, дарма що світ ніби завзявся бити йому поклони. В його одежу вбирають мудрість, цноту, сумління: дурна і недоречна оздоба! Італійці цілком слушно охрестили тим самим словом злосливість. Згадане почуття завжди шкідливе, завжди недоречне і водночас завжди підле і нице. Стоїки застерігають мудреців від того, аби віддаватися йому.

Оповідають, що Псаменіт, король єгипетський, після своєї поразки, у полоні в Камбіза, царя перського, побачивши, як попри нього йде полонянка – його донька, перебрана за служебку і послана по воду, – зостався, хоча всі його приятелі плакали і лементували, незворушним, тільки стояв собі мовчечки і дивився в землю; так само зберігав він спокій і тоді, коли угледів, як його сина ведуть на страту. Проте зауваживши одного свого челядника у гнаному повз нього гурті бранців, він почав кулачити себе по голові й вибухнув страхітним жалем.

Це можна порівняти з тим, як поводився один із наших княжат. Діставши у Трієсті (де він перебував) новину про смерть старшого брата, того, хто був підпорою і потугою його дому, а небавом і вістку про кончину молодшого брата, своєї другої надії, він витримав ці два удари з неймовірною стійкістю¹¹; зате коли за кілька день сконав один із його домівників, це нове лихо його добило, і він, утративши душевний гарт, віддався розпачеві та жалобі. Дехто помилково звідси виснував, що його упекла тільки ця остання тяжка ураза. Насправді ж його душу затопив такий глибокий смуток, що досить було ще кількох крапель, аби прорвати греблю його терпіння.

Так само можна б (я так гадаю) витлумачити і нашу історію, якби не те, що згодом, коли Камбіз спитав у Псаменіта, чому, залишаючись байдужим до нещастя сина та дочки, він не міг знести недолі одного зі своїх приятелів, той відрік так: «Тому, бо лише останню болість можна вилити слізьми, тоді як горе, завдане мені двома першими ударами, годі передати».

Тут можна було б згадати вимисел старожитнього маляра¹²: у картині заклання Іфігенії, передаючи жалобу присутніх тією мірою, якою кожного зворушувала загибель тамтої гарної і невинної панянки, він сягнув вершка свого мистецтва; проте дійшовши до дівчининого батька, він удав його з затуленим обличчям, натякаючи, що годі передати весь його біль. Ось чому під пером поетів горопашна матір Ніобея¹³, втративши спершу семеро синів, а потім стілько само дочок, убита цією незмірною втратою, зрештою перекинулася скелею,

З болю скаменівши.¹⁴

Овідій, Метаморфози, VI, 304

Такий образ передає те мертвотне, німе і глухе скам'яніння, що вражає нас, коли на нас спадає безголов'я понад наші сили. І справді огром такої недолі геть-то прибиває нашу душу і позбавляє її свободи вчинків; саме так стається під першим враженням дуже лихої звістки, коли ми чуємося скутими, здеревілими і ніби обезвладненими у всіх рухах; і тільки згодом, давши собі полегкість слізьми та голосінням, душа ніби відпружується, випростується і знаходить більше простору та волі. Виходить так, ніби

Аж голос крізь біль той прорвався.

Верґілій, Енеїда, XI, 151

Пер. Михайла Білика

Під час війни короля Фердинанда¹⁵ з удовицею по королю угорському Яношу, в битві під Будою, всі звернули увагу на одного лицаря: той бився з незвичайною відвагою і так і поліг безіменний. Коли несли його тіло, Рейшах, отаман німецький, бідкував за ним, як і всі, але, поцікавившись, хто ж цей лицар, побачив, коли з убитого зняли лицарію, що то його рідний син. Посеред загального лементу сам він, не пустивши пари з уст і не змигнувши оком, стояв випростаний, прикипівши поглядом до синового тіла; аж поки ґвалтовність скорботи, вразивши його життєві сили, не звалила його, мертвого, долу.

Хто може передать, як він палає,

Той відчуває лиш слабенький жар,

Петрарка, Сонет 137

мовлять коханці, намагаючись поділитися муками свого кохання:

…Бо ти забрала

З собою всі мої чуття!

Як, Лесбіє, тебе побачу,

Шалію у нестямі я.

Язик німіє, кров клекоче,

У тілі пломінь і пожар,

В ушах бриніння, а на очі

Мла налягає…

Катулл, III, 607

Отож-бо в ту мить, коли нас поймає пекучий любовний пал, ми не вдатні вимовлятися жалями чи благаннями, наша душа надто обтяжена важкими думами, а тіло прибите і зв'ялене коханням. Звідси зроджується деколи і та раптова неміч, що вражає коханців так невчасно, і той крижаний холод, що огортає їх через надмір любові, в самім лоні розкошів. Усяка жага, що надається до смакування і перетравлювання, жага не жагуча.

Скаржиться легка журба, а велика – та безголоса.

Сенека, Іполит, II, 607

Несподівана радість чи втіха так само вражають нас:

Тільки уздріла вона, що іду я, й троянців у зброї

З подивом раптом пізнала, й великим налякана дивом,

Аж знепритомніла, глянувши, і від страху здеревіла.

Кості застигли у неї, зомліла й по довгій хвилині

Мовить.

Верґілій, Енеїда, III, 306

Пер. Михайла Білика

Опріч тієї римлянки, яка сконала з неспогаданого щастя, викликаного поверненням сина після поразки під Каннами¹⁶, опріч Софокла і тирана Діонисія, так само померлих на радощах, а також Тальви¹⁷, померлого на Корсиці після одержання новини про надані йому від римського сенату гонори, ми маємо сьогоденний приклад: папа Лев Десятий, оповіщений про здобуття Мілана, чого він так зичив, зрадів такою великою радістю, що заслаб на гарячку і сконав. А ще знаменитіше свідчення людського марнославства наводять старожитні: Діодор Діалектик¹⁸ переставився під час ученого диспуту, бо пройнявся пекучим соромом перед своїми вихованцями та публікою, не зумівши дати собі раду з висунутим проти нього доводом.

Щодо мене, то я не дуже підлягаю несамовитим нервовим зворушенням. Я врівноважений від природи і що не день, то дужче гартую і покріплюю свою душу з допомогою розважань.