Kitabı oku: «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1», sayfa 2

Центральне місце у другій частині посідає розповідь про перебування Дон Кіхота в герцогському замку. Його мешканці нудьгують, для них Дон Кіхот із джурою – розвага, вони потішаються над ними, проявляючи при цьому свою душевну й інтелектуальну недорозвиненість. Це скоріше сумні, ніж веселі сторінки, незважаючи на жарти й розіграші, там присутні; в усякому разі, вони не можуть не наштовхнути на невеселі думки. Дон Кіхотові протистоять вже не так викликані власною уявою химери, як ситуації, що часом нагадують пастки. Раніше оточення підігрувало шаленому рицареві – щоб себе розважити, його втихомирити – але не образити. Тут же гостро відчутна небезпека приниження, а не посоромлення героя в «карнавальному», про яке йшлося раніше, сенсі. І це при тому, що здійснилися, зрештою, нібито його фантазії: він потрапив до замку (а не корчми, як у першій частині), до світу, де діють чемні й свідомі придворного етикету люди. Але, матеріалізувавшись, вони виявили свою пересічність, дріб’язковість, капосність. У другій частині реальність буквально переслідує Дон Кіхота й, зрештою, за допомогою земляків-доброзичливців, бере над ним гору. На захист мрій прекраснодушного рицаря стає джура, який молить його податися на пошуки нових пригод. Та сили нерівні, й повернути його до ілюзій, а заразом і до втраченої разом із ними життєвої сили, він не в змозі. Широко відомі слова Шеллінґа, філософа й раннього німецького романтика, про те, що символічну боротьбу між ідеальним і реальним Сервантес у першій частині роману відтворює, вдаючись до грубого, здорового гумору й загальної реалістичної атмосфери, у другій – до складної гри з перспективами, в результаті якої ідеальне заманюється в пастку, віддзеркалюється й піддається зниженню соціумом.

Як не раз зазначалося, природа сміху в романі доволі складна: він поєднує тонку іронію освіченого гуманіста й карнавальні веселощі народного свята, які відкидають умовності й не рахуються із серйозністю офіційного, «високого». На відміну від сатиричного, сміх карнавальний не принижує, не заперечує й не знищує висміюване. Грубуватий, розкутий сміх звучить значно більше у першій частині твору, у другій все частіше в ньому відчуваються сатиричні нотки. Дещо змінюється й основне джерело комічного: на початку це була, майже виключно, поведінка Дон Кіхота, яка відповідала канонам рицарських романів – але ж діяв він у реальному світі, в побутовому оточенні, що й викликало основний комічний ефект. У другій частині Сервантес активніше й різноплановіше залучає Санчо Пансу до створення комічного ефекту. Соковитий грубий фізіологізм і «шлункові» фривольності, невіддільні від його образу на початку книги, частково поступаються гумору іншої природи, більш книжному. Він і надалі веселить нас витівками, приказками й словесними перепалками зі своїм паном, але додається комічний ефект від засвоєного ним нового «вченого» стилю мовлення. Та тут треба завважити: він не просто копіює свого пана, а ніби проймається розумінням того, заради чого варто бути мандрованим рицарем і нести тяжкий хрест його джури, що теж є новим у творі. Його образ також набуває неоднозначності, притаманної Дон Кіхотові.

Санчо Пансову мудрість легко пояснити впливом Дон Кіхота, але не тільки: суттєву роль грає «літературний родовід» персонажа. Він теж перейшов до роману Сервантеса із середньовічної традиції, але не з високої, куртуазної, а з низової традиції літератури про «дурнів», які виступають носіями своєрідної мудрості (тут варто згадати й казки про «дурників», які у певний момент виявляються мудрішими за королів). Епізод у замку дука побудований саме за таким сценарієм: «дурник» (Санчо Панса) стає «королем на час», що дозволяє йому продемонструвати закладений у ньому потенціал «мудреця».

На початку твору Дон Кіхот і Санчо Панса сприймаються як протилежність один одному. Дон Кіхот живе високими думками, рицарськими ідеалами й зневажає прозу життя, він справді ідеаліст (не у філософському, а в побутовому значенні цього слова). Санчо, навпаки, практик, у першу чергу він дбає про сакви з їжею і бурдюки з вином. У цих образах, писали брати Шлеґелі, видатні філософи й естетики німецького романтизму, втілений вічний контраст між мрією й грубим здоровим глуздом. Пізніше цю думку оригінально развинув Генріх Гайне: Дон Кіхот є втіленням «ідеального ентузіазму», його джура – «практичного розуму», та «позитивний розум… усе ж змушений тягтися на сумирному віслюку за ентузіазмом». Санчо Панса переслідує практичні цілі, нерідко хитрує з метою збагачення, часом обманює й свого пана, дуже переймається обіцяною йому винагородою – островом, де він буде губернатором тощо. Але це не заважає йому по-справжньому любити Дон Кіхота й піклуватися про нього. Він здатен оцінити добре серце свого пана й продовжує супроводжувати його й по тому, як переконався, що всі дані йому обіцянки нездійсненні.

Відмінність устремлінь та інтересів героїв унаочнюються їх зовнішністю: майже безтілесну фігуру Дон Кіхота на так само ледь не позбавленому плоті коні увінчує спис, його силует ніби націлений в небо, де він витає думками. Натомість Санчо, прізвище якого означає «брюхо» – суцільна плоть: із кругленьким пузцем він їде на вгодованому віслюку з перекинутими через сідло міхами й торбами, які тягнуть його донизу й засвідчують, що земними є усі його турботи й інтереси. Характерно, що «тілесність» украй рідко стає джерелом гумору у випадку з Дон Кіхотом й постійно – із Санчо Пансою. Та впродовж розвитку образів пан і слуга виявляють риси все більшої схожості. При цьому Санчо Панса так і залишиться «людиною землі», – у найкращому розумінні цього слова, – селянином, трудівником, що він і декларує, полишаючи замок дука, а Дон Кіхот так і буде витати у хмарах книжної премудрості.

У романі Сервантеса багато гри з читачем. Згадаймо приїзд Дон Кіхота зі джурою до замку дука, де про них уже знають і готуються до розваг. Звідки? З першої частини роману та його підробного продовження. Серед книжок у бібліотеці героя – Сервантесова «Ґалатея», епізодичному персонажеві автор передає право озвучити розповідь про його власну участь у Лепантській битві, – таких прикладів у романі вдосталь. Реальне й книжкове опиняються в одній площині. Вигадливо виглядає й гра в авторство «Дон Кіхота»: Сервантес презентує читачеві заплутану історію про те, що «насправді» автор роману – арабський історик Сід Ахмет Бен-Енхелі, чий рукопис він придбав у торговця старожитностями в Толедо й віддав перекладати з арабської мориску (так називали маврів, які залишилися в Іспанії після Реконкісти й прийняли християнство). Для його сучасників нічого незвичного в такому оповідному прийомі не було: характерний загалом для іспанських рицарських романів «золотого віку», він присутній у багатьох згадуваних у «Дон Кіхоті» творах – «Тиранті Білому», «Есплендіані», «Пальмеріні Оливському», «Амадісі Грецькому», «Леполермо» та ін. Вони зазвичай пропонувались читачеві як переклад тексту, написаного грецькою, латиною, арабською чи якоюсь іншою мовою, автором якого був маг, вчений, служитель церкви тощо, з описом обставин, як і де рукопис був знайдений; іспанською навіть існує термін falsa traducción – фіктивний переклад. Тож цей прийом можна вважати також пародійним, але важливим він є й з іншої точки зору. Сід Ахмет Бен-Енхелі з’явився в розділі ІХ, але не зник й автор-оповідач, який безроздільно панував у процесі оповіді до появи «підставного», що робить свій внесок у романне багатоголосся. Воднораз Сервантесова гра в авторство оприявнює важливу тенденцію розвитку цього жанру, яка повною мірою реалізується у ХVІІІ ст.: презентацію вигаданої історії під виглядом «справжньої».

Загальна ігрова атмосфера твору невіддільна від його театральності, під якою мається на увазі не стільки включенння елементів вистави до нього, як, скажімо, в епізоді нападу Дон Кіхота на ляльковий театр, скільки про присутність «глядачів» та «акторів» у системі його персонажів. Зазвичай акторами виступають Дон Кіхот з джурою, глядачами – ті, хто їх оточує, часом вони міняються місцями: підігруючи Дон Кіхотові, глядачі перетворюються на акторів, а Дон Кіхот, споглядаючи розігруване в його уяві видовище – на глядача. Такого роду театральність присутня в багатьох епізодах роману Сервантеса – від першої сцени в корчмі й до фінального бою героя із Самсоном Карраскою. Та особливо повно вона оприявнюється в розгорнутому епізоді перебування Дон Кіхота в замку, який є, фактично, розгорнутим театральним дійством, причому доволі складної структури. Роль головних дійових осіб належить двом дивакам – Дон Кіхотові з джурою, глядачів – усьому герцогському двору, причому останні нерідко теж вступають у дію, і тоді Дон Кіхот опиняється водночас дійовою особою й глядачем. Розігруються цілі сюжети – закоханої в Дон Кіхота фрейліни, появи чаклуна, постановочним є й «губернаторство» Санчо Панси. У цьому, як і в розвитку наскрізного для роману мотиву співвіднесеності безумства й здорового глузду, реалізується також згадувана вище гра з контрастними перспективами.

Нині ні в кого не виникає сумніву в тому, що «Дон Кіхот» – один із найглибших і найгеніальніших творів світової літератури. Але така оцінка Сервантесового роману склалася не відразу: протягом ХVІІ ст. його любили, але сприймали передусім як дотепну пародію чи комічний роман (був такий жанр). Ми звикли думати, що так тривало до початку ХІХ ст., коли завдяки раннім німецьким романтикам – братам Шлеґелям, Шеллінґу, Тіку, Жан-Поль Ріхтеру та іншим відбулося його відкриття; до певної міри, так воно й було. Романтики справді піднесли Сервантеса на найвищий щабель у літературній «ієрархії», поставивши поруч із Шекспіром, якого вони також обожнювали. Вони захоплювались поліфонізмом (багатоголоссям) «Дон Кіхота», його грубуватим і водночас витонченим гумором, його поблажливим, та заразом жорстоким ставленням до рицарських романів. Вони ж вивели цей твір на рівень міфу, потрактовуючи як утілення вічного розколу між реальним та ідеальним, при цьому їм, діалектикам, імпонувала наявна в романі тенденція до синтезу. Відповідав він і їхнім уявленням про ідеальнний роман, який мав бути не розказаною історією, а «поемою в прозі», органічним сплавом прози й поезії.

Але вперше про геніальність «Дон Кіхота» заговорили у ХVІІІ ст., хоча й не полемізували з його характеристикою як роману комічного. Своє захоплення і глибоку зацікавленість «Дон Кіхотом» висловили передусім видатні англійські романісти – Філдинґ, Смоллет і Стерн. Вони не лише високо оцінили цей твір, але й інтегрували його в процес творення нового типу роману. Середина ХVІІІ ст. була часом, коли в Європі, передусім Англії, йшов активний процес формування роману, який отримав назву novel. На відміну від romancе, до якого належить і рицарський роман, це був твір про звичайне життя і звичайних людей, їхні справи, душевні й ментальні колізії, він був чужий фантастиці з тенденцією, щоб його приймали за життєву правду. Сервантесів «Дон Кіхот» був активно залучений до цього процесу: його композиційні принципи, «вставні новели», які уможливлювали більше охоплення дійсності, його поліфонічність, гра з перспективами тощо були підхоплені романістами ХVІІІ ст. Прислужився й Сервантесів досвід оновлення існуючих романних форм шляхом пародіювання. Особливо великий вплив справив образ Дон Кіхота, з якого вийшла ціла галерея диваків в англійській, а згодом, європейській літературі. Диваки й комічний елемент стали важливою рисою англійського роману, і тут також не обійшлося без «Дон Кіхота».

Дон Кіхот перетворився на один із «вічних образів» літератури, до певної міри, ствердившись у суспільній свідомості, в якості архетипу. Отримав він і «самостійне» літературне життя, фігуруючи в тому чи іншому потрактуванні у творах письменників різних епох. А Сервантесів роман, звісно, у позбавленому нюансів і обертонів вигляді, став чимось на кшталт міфу, відомого всім. Та розкриваючи цю книжку, варто відкинути нав’язані нам уявлення: вони приходять далеко не завжди із самого тексту й не із його глибокого розуміння, а, сказати б, «іззовні»: багато стереотипів його сприйняття й потрактування «витає в повітрі». Тож варто насолоджуватися грою розуму й дотепністю Сервантеса, розважатися грубуватими витівками персонажів, бути готовими до серйозних повчань і уроків моралі, дивуватися глибині розуміння людей і сприймати надзвичайно проникливі судження про світопорядок. На завершення маємо повторити: «Дон Кіхот» Сервантеса невичерпний, як саме життя, тож звести його зміст до одного чи навіть кількох потрактувань немислимо. Але їх варто враховувати, адже відкрите його уважними читачами й дослідниками – як колишніх часів, так і сучасних – не може не посприяти глибшому осягненню цього непересічного твору.

Н. Білик

Дукові Бехарському, маркізові Хібралеонському, графові Беналькасарському, віконтові Алькосерському, властителеві міст Капільї, Курієля та Бурґільйоса¹

Уповаючи на те, що Ви, Ваша Ясновельможність, яко державець, завше прихильний і зичливий красним мистецтвам, добре приймаєте й шануєте всілякого роду книги, а надто такі, що зі шляхетності своєї не знижаються до корисливого прислужування черні, поклав я пустити в світ «Премудрого гідальга Дон Кіхота з Ламанчі» під ослоною преславного ймення Вашої Ясновельможності; тож із поштивістю, належною такій високій гідності, благаю Вас прийняти його під ласкаву свою опіку – нехай і позбавлений коштовних оздоб витворності і вченості, якими красуються звичайно твори, скомпоновані в домах людей освічених, стане він під тим захистком сміло перед суд тих мудрагелів, що, виходячи за межі власного недомислу, повсякчас ладні трактувати чуже писання з надмірною суворістю й недостатньою справедливістю; сподіваюся, що, споглянувши очима премудрості своєї на мої добрі наміри, Ваша Ясновельможність не погордує цим щирим і покірним приносом.

Мігель де Сервантес Сааведра

Переднє слово

Хотів би я, дозвільний читальнику (тут ти мені й без божіння можеш дати віру), хотів би, кажу, щоб цяя книга, дитина мого умислу, була гарна, весела й дотепна понад усяку уяву, – отже, не здолав-таки переступити закону природи, що, який, мовляв, батько, такий і син. І справді, щó іншого міг спородити мій недійшлий та недолугий розум, як не повість про худого, хирного і химерного сина, повного розмаїтих думок та гадок, що зроду ніякій душі живій і в сні таких не приверзеться? Ще ж як на те і народилося воно в темниці,² в тому осідку всілякої недогоди, в тому притулку прикрого гомону й гамору…

Тиша і спокій, мирні краєвиди, привітні поля й гаї, погідні небеса, дзюркотливі ручаї, сумир душевний – ось чого треба, щоб і ялова муза родючою сталася: появить вона тоді на світ таке, що всім буде навдивовижу, усім до сподоби.

Буває, що вродиться батькові дитина бридка та негарна, але любов наводить йому на очі полуду, і він не вбачає в ній ніякої ґанджі, а саме тільки любе та хороше, ще й друзям своїм хвалиться, яке то воно в нього вродливе та розумне. А я Дон Кіхотові не рідний батько, а, сказати б, вітчим,³ то й не ходитиму звичним тором і не благатиму тебе, ласкавий читальнику, мало не плачучи, як то дехто робить, щоб ти пробачив моїй дитині її вади або їх і зовсім недобачив. Ти ж їй не сват і не брат, сам здоров маєш голову на плечах, а вольную волю в душі, ти сидиш у власнім домі і порядкуєш ним, як король своїм скарбом; недарма ж то мовиться: «Як я в своїй господі, то й король у мене насподі». Все це звільняє тебе й висвобождає од будь-якої повинності, од тієї силуваної пошани: можеш безбоязно говорити про сю повість усе, що справді думаєш, за добре слово ніхто тебе не надгородить, за лихеє ніхто не осудить.

І ще одне: хотів би я подати тобі сюю повість голою наголо, не оздобивши її ані прологом, ані безконечною плетеницею сонетів, епіграм та панегіриків, що їх заведено вміщати на припочатку кожної книги. Щиро скажу тобі, що хоч твір мій немалого стоїв мені труду, та найтрудніше, либонь, було скомпонувати передмову, що ти оце читаєш. Не раз та й не два прихвачувався я до неї… і все випускав перо з рук, бо не знав, що маю писати. Сидів я раз якось отак, вагаючись, ліктем на стіл ізліг, голову підпер, за вухом перо, передо мною паперу аркуш: ну, що його, думаю, сказати? Аж тут раптом увіходить приятель мій один, чоловік дотепний і в усякому ділі тямущий, і, бачивши мене в такій задумі, питає, з якої б то вона причини. Не став же я перед ним таїтися – так і так, кажу, міркую над передмовою до історії Дон Кіхота і до того доміркувався, що вже ані передмови писати мені не хочеться, ані подвигів того шляхетного рицаря світові об’являти.

– Як ви, – кажу, – хочете, щоб я тим не журився, що скаже про мене старий законодавець, званий громадою, коли я, проспавши стільки років у мовчанці забуття⁴ і вбившись у такі поважні літа, вийду тепер перед люди з історією, сухою, мов той курай степовий, бідною на вигадки, безрадною на стиль, скупою на думки, позбавленою прикмет ерудиції та вченості, без виносок на берегах і приписок у кінці тому, як то буває у деяких оповідних, суто світських книжках, що так і кишать цитатами з Аристотеля, Платона⁵ і цілої тічки інших філософів навдивовижу читачам, що вважають таких авторів за людей очитаних, одукованих і проречистих на слово… Та вони не то що, а й саме Святе Письмо цитують, – сказав би святий Тома чи ще якийсь отець Церкви;⁶ та як же то хитро і зручно робиться: на одній сторінці малюються любовні пригоди якогось розпусника, а на другій наводиться християнська проповідь, що її любо-мило читати або й слухати. Всього цього бракує моїй книзі: немає в ній ані затекстових цитаток, ані прикінцевих нотаток. Я навіть не знаю, яких авторів я в своїй повісті наслідую, то й не можу приточити їх імен в осібному альфабетному списку, як то роблять інші, наводячи їх усіх од Аристотеля до Юлія Цезаря і включаючи сюди навіть Зоїла та Зевксіда, хоч той був злоріка, а сей маляр, та й годі.⁷ Не буде в моїй книзі і вступних сонетів, принаймні таких, що складали дуки, маркізи, графи, єпископи, родовиті дами чи славетні поети. Правда, якби я попросив кількох моїх знайомих рукомесників, вони могли б постачити мені досить стихотворів, і то не гірших за тих, що в нашій Гишпанії найбільшою тішаться славою. Кінець кінцем, приятелю і пане мій любий, – провадив я далі, – ось як я вирішив сю справу: нехай преславний Дон Кіхот спочиває з миром у своїх ламанчських архівах, поки небо не пошле нам людини, що могла б його обмислити всім тим, чого йому бракує, бо я неспроможен тому зарадити по малоздатності своїй і малоосвіченості; до того ж я зроду вдався собі ледачим, то й ліньки мені вишукувати авторів, які можуть те сказати, що і я без них знаю. Ото ж і є причина того фрасунку і клопоту, в яких застав мене вашець – причина, як бачите, цілком поважна.

Вислухавши таку річ, приятель мій ляснув себе по лобі, гучно зареготався і промовив:

– На Бога, пане брате! Аж нині зрозумів я одну свою стару-престару помилку… Відколи я знайомий із вами, я все мав вас за чоловіка розумного і у всіх своїх учинках розважного. А тепер я бачу, що вам до того розуму та розважності – як землі до неба. Де то видано, щоб такі дрібниці, такі марниці та могли заклопотати такий, як у вас, дозрілий ум, що йому й більші труднощі за іграшку поконати й подолати? Повірте, не ваша нездатність тому причиною, а лінивство надмірне та оспалість думки. Хочете пересвідчитись у правдивості моїх слів, то слухайте сюди: усі ті ваші труднощі я розмаю, як оком змигнути, миттю зараджу всім нестачам, що, як ви кажете, бентежать вас і знесмілюють до оголошення друком історії вашого преславного Дон Кіхота, світила і зерцала всього мандрованого рицарства.

– Скажіть же мені, – обізвався я, почувши такії речі, – яким чином ви гадаєте заповнити порожняву, що мене лякає, і внести ясність у хаос моєї розгубленості?

– А ось яким, – одвітував він. – Перше, на чому ви спіткнулися, – це брак для початку книги сонетів, епіграм та похвальних віршів, писаних, як заведено, персонами значними й титулованими. Але ж ви можете ті вірші самі любесенько написати, а потім їх кому завгодно приписати: хоч попу Івану Індійському, а хоч самому цісареві трапезонтському,⁸ бо то, славлять, були знакомиті піїти, а якби й ні, то не біда. Як знайдеться, бува, який книгогриз чи бакалавр, що підкусить вас іспотайна та буркне комусь, що неправда ваша, на те не зважайте: хоч і завдадуть вам брехню, та руки, що те написала, все одно не втнуть. А щодо тих цитат на берегах, щодо словечок і сентенцій різних авторів, що ними треба вашу повість засмачити, то досить буде із пам’яті пригадати який-небудь латинський вислів або такий узяти, що напохваті лежить. Пишучи, приміром, про волю і рабство, тут же вверніть:

 
Non bene pro toto libertas venditur auro.⁹
 

і зразу ж приписочку збоку – Горацій чи ще там хто. Говорячи про всевладдя смерті, не забудьте приточити:

 
Palida pors aequo pulsat pede pauperum tabernas,
Regumque turres.¹⁰
 

Як заведете річ про дружбу, про любов до ворогів своїх, що заповідав нам Господь, то сягніть до Святого Письма і зацитуйте недорогим коштом самого Спасителя: Ego autem dico vobis: diligite inimicos vestros.¹¹ Чи про лихі помисли згадаєте – і тут вам Євангелія у пригоді стане: De corde exeunt cogitationes malae.¹² Чи про несталих друзів – позичте Катонового двовірша:¹³

 
Donec eris felix, multos numerabis amicos,
Tempora si fuerint nubila, solus eris.¹⁴
 

Отакою та подібною латинщиною ви залучите собі слави щонайменше граматика,¹⁵ а в наші часи це вже неабияка честь і користь. А щодо приміток у кінці книги, се так само робиться дуже просто. Якщо в вашій повісті фігурує якийсь велетень, назовіть його Ґоліафом – хоч воно й дешевенько ніби, дак зате вже готова широкомовна примітка: «Ґоліаф альбо Ґоліят¹⁶ – одноборець філістийський, котрого пастух Давид убив каменем із пращі в Теребинтовій долині, як про те повідається в Книзі Царів, глава отака й така. Далі, якщо хочете виставити себе за вченого гуманіста й космографа, згадайте в вашій історії ніби ненароком річку Тахо, – буде вам іще одна знаменита примітка: «Ріка Тахо,¹⁷ названа так по імені одного гишпанського короля, бере свій початок у такому й такому місці і вливається в Море-Окіян,¹⁸ обполоскавши мури славутнього міста Лісабони; гадають, що вона має в собі золотодайний пісок» і все таке. Як заведеться мова про розбійників, нате вам історію Кака¹⁹ – я можу її з голови проказати; як про жінок легких звичаїв – тут вам стане у пригоді єпископ Мондоньєдський²⁰ з усіма своїми Ламіями, Лаїдами та Флорами; приміточки будуть вельми авторитетні. Як про безсердечниць – нате вам Овідієву Медею,²¹ як про чаклунок та чарівниць – маєте Гомерову Каліпсо і Верґілієву Цірцею.²² Як про завзятих войовників – Юлій Цезар у своїх «Записках» подасть вам до послуг себе самого, а Плутарх настачить вам цілу тисячу Олександрів.²³ Як поведете річ про любов, то, розуміючи таку-сяку дрібочку по-тосканськи, вдайтеся до Леона Юдея²⁴ – він вам того добра повну мірку з наспою уділить. А не хочете чужинами блудити, то маєте вдома власного Фонсеку з його «Любов’ю до Бога»²⁵ – там і на вас, і на всякого мудреця тієї справи стане. Одно слово, вам досить буде назвати ті ймення і згадати ті твори, що я отеє казав, а цитатки та нотатки на мене полишіть: от їй же богу, що я всі береги ними засію, ще й у кінці книги приписок аркушів на чотири пущу. А тепер іще про списки авторів, що, кажете, в усіх книгах є, тільки в вашій немає. Сьому лихові дуже легко зарадити: знайдіть лишень книгу, що наводить їх усіх од А до Я, та й перенесіть тую абетку цілком до своєї. Хоч і вийде, може, та омана наяв (бо навряд чи ви чим-небудь од тих авторів покористаєтесь), то нічого: знайдуться, безперечно, і такі невігласи, які повірять, що ви й справді визискали всі ті джерела для вашої простої та безхитрої повісті. Як-не-як, той довжелезний список хоч на те згодиться, аби книзі вашій нараз поваги додати. Та чи й стане хтось там перевіряти, чи ви користались із них, чи ні, – воно ж нікому і не потрібне. Ще й надто: якщо я не помиляюсь, цяя книга може любісінько обійтися без того, чого їй, на вашу думку, бракує, бо вона сама є суцільним запереченням рицарських романів, що про них і Аристотель ніколи не згадував, і святий Василій нічого не казав, і Цицерон ніякого уявлення не мав. Такі небилиці не потребують ані достотності правди, ані астрологічних обсервацій: байдуже їм і до геометричних вимірів, і до штуки диспутування, що її вчить риторика; не йдеться тут і про те, щоб казань комусь казати, людське з божественним мішаючи, – така-бо мішанина жодному розуму християнському не пристала. Тут головне – наслідування самої речі: що краще ви її вдасте, то досконаліший буде ваш твір. А що єдина мета вашого писання – підірвати вагу і вплив, що мають іще рицарські книги серед вищого суспільства і поспільства, то негоже вам жебрати у філософів сентенцій, у Біблії порад, у поетів вигадок, у риторів орацій, у святих чудес; дбайте радше про те, щоб слова у вас були промовисті, пристойні і к строці поставлені, а речення й періоди – повнозвучні й доладні, щоб думки ваші проступали в них якомога ясніше й зрозуміліше, не заплутуючись і не затемнюючись. Подбайте також і про те, щоб, читаючи вашу повість, сумний засміявся, веселий ще дужче розвеселився, простак не нудився, освічений подивляв її вигадливість, статечний не огудив її, знавець не міг не похвалити. Коротше кажучи, на те тільки бийте, щоб дотла зруйнувати баламутну споруду рицарських романів: хоч багато хто їх і тепер уже цурається, та все більше таких, що їх славлять і хвалять. Як вам той намір удасться, то вже немала буде річ.

У глибокім мовчанню слухав я слів мого приятеля, і так вони мені в тямки далися, що я без жодної супереки визнав їх за слушні і саме з них вирішив укласти отсю передмову – тепер ти сам, ласкавий мій читальнику, можеш судити, який він у мене розумний, і як мені пощастило в хвилину скрути на доброго дорадця, що завдяки йому ти маєш тепер собі на втіху правдиву й безокрасну повість про славетного Дон Кіхота з Ламанчі, котрий серед усіх мешканців Монтьєльського повіту тішився славою найцнотливішого закоханця і найзавзятішого рицаря, яких уже віддавна не бачено в тих околицях. Даючи тобі спізнати такого шляхетного й гідного рицаря, не хочу я прибільшувати своїх заслуг, сподіваюсь натомість на твою вдячність за те, що познайомлю тебе з його знакомитим зброєносцем Санчом Пансою, бо в ньому, здається мені, я згромадив докупи всі чесноти, що оздоблюють джуру,²⁶ тоді як у тих пустодзвонних рицарських романах вони трапляються лиш поодинці.

По сій же мові будьмо з Божої ласки здорові. Vale.²⁷

На книгу про Дон Кіхота з Ламанчі

Урганда баламутка²⁸

 
Якщо ти потрапиш, кни- (го),
До розумного у ру (ки),
Вже тобі не скаже ду- (рень),
Що говориш ти дурни- (ці).
А якщо тебе на ли- (хо)
Візьме який-небудь йо- (лоп),
То почуєш ти від ньо- (го)
Різні несусвітні ре- (чі),
Хоч йому завжди здає- (ться),
Що у нього теж є ро- (зум).
 
 
Як показує нам до- (свід),
Хто під добрим древом ста- (не),
Добра тінь того вкрива- (є);
Ми ж у Бехарі знахо- (дим)
Древо царственого ро- (ду);
Принців родить теє дре- (во),
І процвів між ними ге- (рцог),
Новий Олександр Вели- (кий);
Станьмо в тінь його: сміли- (вим)
Доля, певно, усміхне- (ться).
 
 
Ти повідаєш приго- (ди)
Дворянина із Лама- (нчі),
Що, романів начита- (вшись),
Загубив свій добрий ро- (зум).
Дами, рицарі, двобо- (ї)
Полонили його се- (рце);
Закохався він шале- (но),
Мов Роланд Несамови- (тий),
І відважно, мужньо би- (вся)
За прекрасну Дульсіне- (ю).
Ієрогліфів примхли- (вих)
Не друкуй занадто гу- (сто):
Хто кохається в фігу- (pax),
Марно тратить той чорни- (ло).
А як просто річ вести- (меш),
Не візьме ніхто на глу- (зи):
«Бач, знайшовсь Альвар де Лу (на),
Ганнібал лукавомо- (вний),
Чи Франціск, що у поло- (ні)²⁹
Нарікає на форту- (ну)!»
 
 
А як небо не суди- (ло),
Щоб була ти хитрому- (дра),
Як Латино, вчений му- (рин),³⁰
Не вдавайся до лати- (ни),
Не наводь цитат анти- (чних)
І не дуже філосо- (фствуй),
Бо побачиш – скривить ро- (та)
Той, хто діло розбира- (є),
І тобі на вухо ска- (же):
«Що ти голову моро- (чиш)?»
 
 
Не залазь у душу лю- (дям)
І не дмухай їм у ка- (шу),
Не втручайся в чужі спра- (ви),
Бо цього ніхто не лю- (бить);
Як із інших ти кепку- (єш),
То дістанеш сам по ша- (пці);
Ні, вже краще добру сла- (ву)
Просто й чесно зароби- (ти),
Хто ж пускає в друк дурни- (ці),
Той довіку подать пла- (тить).
 
 
Треба бути ідіо- (том),
Щоб сусіді вікна би- (ти),
Коли сам живеш в буди- (нку)
Під покрівлею скляно- (ю).
Як розумний пише тво- (ри), —
Все обдумає, обми- (слить),
Щоб ніде з шляху не схи- (бить);
Хто ж папір даремно тра- (тить)
На розвагу кухова- (ркам),
Пре у книгу пісне й ки- (сле).
 

Амадіс Гальський³¹

Дон Кіхотові з Ламанчі

Сонет

 
О ти, чиї пригоди невеселі
Нагадують мою біду немало,
Коли ридав з одчаю я бувало,
Страждаючи один на Бідній Скелі;³²
 
 
Ти, що гасив жагу в гіркім джерелі,
Кого розпука слізьми напувала,
Кого земля з землі ж і годувала,
Не з мідної чи срібної тарелі, —
 
 
Будь певен в тому, що на віки вічні,
Допоки в небі у красі величній
Погонить коні Феб золотокудрий,³³
 
 
Твій подвиг буде в людях найславніший,
Твій рідний край між інших найсильніший,
А твій творець – над всіх у світі мудрий!
 

Дон Бельяніс Грецький³⁴

Дон Кіхотові з Ламанчі

Сонет

 
Я бив, рубав, крушив, віщав і діяв,
І подвиги звершив я незрівнянні;
Відважний і палкий на полі брані,
Сто кривд я відомстив, сто сот розвіяв.
 
 
Зажив я слави, про яку я мріяв,
І віддано служив своїй коханій;
Пігмей мені ввижався в великані,
І завжди честь у битвах я леліяв.
 
 
Над долею я знав могутні чари,
Хапав за чуба випадки ледачі,
Тьму перешкод зумів перебороти.
 
 
Та хоч піднеслись високо над хмари
Оті мої прославлені удачі, —
Тобі я заздрю, славний Дон Кіхоте!
 

Сеньйора Оріана³⁵

Дульсінеї Тобоській

Сонет

 
Хотіла б я, прекрасна Дульсінеє,
Щоб висився в Тобосі замок мій;
Змінявши Лондон на приют сільський,
Спочила б я і тілом і душею.
 
 
Якби могла я мрією твоєю
Доповнити веселку власних мрій
І глянути, як рицар вірний твій
Летить у бій, подібний до Арея!³⁶
 
 
Якби я цноту вберегти могла
Від Амадіса, як уберегла
Ти від свого гідальга Дон Кіхота!
 
 
Всі заздрили б незаздрісній мені,
А я жила б щасливо день при дні,
Не відаючи, що таке гризота.
 

Гандалін, джура Амадіса Гальського,

Санчу Пансі, Джурі Дон Кіхота

Сонет

 
Чолом тобі, прославлений герою!
З тобою доля повелась ласкаво:
Ти джурою служив і діяв браво,
Не втративши, проте, свого спокою.
 
 
Лишивши серп, носив ти пану зброю
І правду мовив щиро, нелукаво;
Урозумлять ти маєш повне право
Шаленців, що змагаються з судьбою.
 
 
Хороший, Санчо, твій осел сумирний;
Сакви твої, потрібні при обіді,
Усім являють розум твій статечний.
 
 
Хвала ж тобі, о зброєносцю вірний!
Недарма, ні, гишпанський наш Овідій
Підніс тобі цибульки, яко ґречний.
 

Плутько, веселий поет,

Санчу Пансі й Росинанту

Санчу Пансі