Kitabı oku: «Австро-Руські спомини (1867-1877)», sayfa 3

Із моєї флорентійської переписки з січовиками того року я довідався, що поновлюється львівська «Правда». Про це писали мені з російської України, звідки дано гроші (щось 700 рублів) на початок діла, писали з Відня і, нарешті, і з самого Львова – з редакції «Правди». Всі кликали мене писати до нового українсько-народовського органу. Редакція писала в формі навіть низькопоклонній (як потім довідався я, це звичайна австрійська манера, котра не гарантує Вас від грубостів, коли це потребується далі інтересами вашого «нижайшого слуги»). Я відложив набік свого «Непобідимого Мiтру» (Deum Solem Invictum Mithram), ради котрого я засів був в Італії, і сів за роботу для «Правди». Позаяк мене прохали поспішитись, то я написав спершу невеличку рецензію на прислану мені книгу Ганкевича «Філософія у слов'ян», і, власне, на ту частину її, в котрій автор говорить про Росію, очевидно, не бачивши, може, ні одної книги філософської з Росії. Показавши запізнілість звісток автора, я дав реферат про той вплив, який мала тоді в Росії в філософській літературі позитивна французько-англійська школа, котра була тоді в Росії найпопулярніша, – що й було характерною проявою. Далі я сів за довші праці. Впорядкував я збірничок легенд і новел, записаних одним малярем в Полтавщині і подарований мені в Римі (щаслива пригода!) одним молодим тоді, тепер звісним вченим-білорусом. Написав я й оригінальну статтю про справу мені дорогу, і більш других тоді звісну, і, як я думав, найінтереснішу для галичан-народовців, тобто про народну освіту й популярну літературу в російській Україні. Там я розказав про недільні школи, щоб показати, що справа народної освіти вийшла в нас з громади, а не від уряду, потім об тім, як сам уряд мусив узятися за школи хоч на правім боці Дніпра, щоб противустати польському впливу, як нічого не могли вдіяти без громадян же у «Временной педагогической школе», як далі митрополит київський Арсеній піднявсь проти тієї школи, навів на неї «українофільський сепаратизм», як св[ятий] Синод по його ініціативі заборонив релігійні книги і проповіді по-українському, як пішов за тим Катков і т. ін. Розказую далі й про те, яку помилку зробили українці, що після заборони 1863 р. не печатали популярних книг і євангелій в Галичині і т. д. Послав такі свої праці в редакцію «Правди» і думав, що сповнив свою долю служби новому органу.

Незабаром дістаю 1 номер «Правди» – і бачу там сюрприз: моя пісня «Поклик до слов'ян», хоч перероблена місцями так, що нічого не втнеш, і підписана Гетьманцем. Я не мав ніколи претензії бути поетом, а все ж мушу розказати історію цієї пісні, доволі курйозну й характерну. В цю зиму 1870-71 р. просидів я в Берліні серед подібних криків тевтонів, котрі розбивали Францію й не ховали замірів, покінчивши з нею, взятися і за Слов'янщину з Росією. Потім я проїхав частину Слов'янщини, бачив провал федералізму Гогенвартівського, у Відні здибавсь з земляками, у котрих не знайшов широкого розуміння справи не тільки всеслов'янської, а й української, далі вп'ять в'їхав у побідоносну Тевтонщину, де пережовував кілька часу із земляком (покійним Пригарою, професором одеським) і з одним поляком всякі слов'янсько-польсько-московсько-українські справи, нарешті достався сам з родиною в Гейдельберг і абсолютно не міг думати ні об чім, як об будущім конфлікті Тевтонії і Славії, та об тім, яку б то силу показала Славія, якби в ній запанувала федеральна демократія в дусі Костомарова – Шевченка, а не ополячення, а потім московське «обрусение». Щоб голова не тріснула, сів я писати ту статтю, котра була напечатана в «Вестнике Европы» 1872 р. під заголовком «Восточная политика Германии и обрусение». В інтервалі роботи ходив я з своєю дитиною по гейдельберзькому Чорному лісі та співав собі під ніс українські пісні, думаючи все «про те ж таки, що й перше думав», і раз надумавсь на голос і форму пісні «Гей, не дивуйтеся, добрії люди, що на Вкраїні повстало!» зложити суть моєї роботи в політичній пісні. Не даючи моєму віршуванню ніякої ваги, я все-таки послав його в Берлін тому приятелеві, котрий був зо мною у Відні й Мюнхені, а далі поїхав на Прагу, Берлін і звідти писав мені такі ж думки, котрі й я переживав. З Варшави дістаю від нього лист, – пише, що ходить по місту, все перевертаючи в голові мою пісню, а надто слова:

 
Ой, слухай, ляше, ми тільки за наше
Лягали в степах головами,
Ми ж не хотіли, щоб панували
Вороги ваші над вами, –
 

і що він навіть дав одному ляхові копію, котра і тому подобалась. Далі з Києва пише, що там він розпустив серед людей ту пісню…

Як же я здивувався, коли побачив в 1 н-рі поновленої «Правди» мою пісню, тільки перелицьовану, перешиту, місцями обкраяну, місцями полатану й дошиту – і підписану Гетьманцем, тоді вже досить плодовитим віршарем. Не маючи ні тоді, ні тепер претензії на титло поета, я дививсь і дивлюсь на мою пісню як на політичну статтю, віршовану – признаюсь – досить незручно. Тілько ж коли вже вона неждано для мене дістала публічності в перелицьованій формі, то я приведу тепер її тут в оригіналі як документ свого часу, хоч як конспект тих речей і тих думок, про котрі була в нас тоді розмова і переписка, між іншим, і з галичанами.

ПОКЛИК ДО БРАТІВ СЛОВ'ЯН

 
Гей, не дивуйтесь, добрії люди,
Що на Вкраїні повстало,
Що Україна по довгій дрімоті
Голову славну підняла!
Гей, українець просить не много:
Волі для люду і мови;
Но не лишає він до всій Русі
I к всім слов'янам любові.
З Північною Руссю не зломим союзу:
Ми з нею близнята по роду,
Ми віки ділили і радість і горе,
І вкупі вступаєм в свободу.
Ти, русин московський, один із всіх братів
Велике зложив государство,
Неси ж свою силу, де треба, на поміч,
На захист усьому слов'янству.
Клади свою славу і силу в освіті,
В краєвій і людській свободі,
Не думай ніколи неважити душу
З'єднаних з тобою народів.
По волі слов'янські й чужії народи
Поручно з тобою ітимуть:
І стане на волю литвин і естонець,
А лях в тобі брата обніметь.
Гей, слухай, ляше, ми тільки за наше
Лягали в степах головами!
Ми ж не хотіли, щоб панували
Вороги ваші над вами.
Ой, признай, ляше, ти руськеє право
На руськую землю і мову,
І з тої хвилини для власної долі
Заложиш міцную основу.
Гей, брате чеху, ми твого Жижки
Табора ще не забули,
Де ми за чашу громадську стояли
Й козацького строю здобули.
З тобою, сербине, не раз ми братались
На суші й на Руському морі,
Як бились за волю народну юнаки
На Січі й в твоїй Чорногорі.
З таким же запалом, з яким ми вмирали
За волю свою і за братську,
Ми раді повстати і кості зложити,
Щоб волю здобуть всеслов'янську.
Ой гляньте, слов'яни, встають на Заході
Німецькії грізнії хмари;
Ставаймо ж докупи, забудемо, браття,
Навіки нікчемнії свари.
Ой, не даваймо урвать ні частини
Слов'янського рідного краю,
Но проклят із нас той, хто волю зневажить.
Чужої землі забажає!
Зберімося, браття, в сім'ю рівноправну,
І крикнем на братському пиру:
«Ми хочем для себе й для цілого світу
Лиш волі, освіти і миру!»
Ой мати Вкраїно, ой Київ наш чесний,
Коли б довелось серед тебе
Те слово почути і вольнеє знам'я
Слов'янське підняти до неба!
 

Гейдельберг, 23 августа 1871.

По правді кажучи, мені було хоч і смішно, а все-таки жалко й досадно побачити такий сюрприз з моєю піснею, досадно через те, що мені здавалось, що основні думки моєї політичної тредьяковщини були висловлені ясніше в оригіналі, ніж у перешивці. А потім я навіть був радий, що так вийшло: все-таки і в д. Гетьманця зосталось дещо і з мого панславізму, і навіть з мого «москвофільства», а без мого єретичного імені пісня ця пішла в збірки, антології, історії літератури і навіть вчено-академічні реферати і в Галичині, і в Росії.

Окрім цього мого несвого твору, нічогісінько мого «Правда» не хотіла печатати: і післані мною легенди, і стаття про освіту знайдені були дразливими для церкви! Рецензія ж на книжку Ганкевича знайдена була нетактичною і против автора, котрому не слід було говорити, що він пише, не знаючи діла, та й проти церкви ж, бо нетактично було показувати симпатію до позитивізму. Коли пізніше я таки настояв, щоб хоч легенди напечатано, то мені вп'ять писали, що легендами образилось галицьке попівство, як і деякими казками з другої збірки (Забадька), присланої з Полтавщини. Щоб дати тому попівству сатисфакцію, редакція «Правди» напечатала таку замітку, що це, мовляв, православне попівство в Росії гідне сатири народної, а наше, галицьке (уніатське) – зовсім інше! А як уже навіть з такого погляду виходило те, що «Правда» не схотіла печатати мого оповідання про те, як київський православний митрополит виступив першим ворогом української мови, я ніяк не зміг розуміти.

Та я б ще міг з цим примиритись, коли б «Правда» давала хоч що-небудь живе, інтересне. А то мертвячина та схоластика, – навіть в статтях про такі речі, як твори Шевченка. Я мусив написати приятелям на Україну, щоб не винуватили мене, що нема моєї праці в їхньому органі і, звісно, не пожалував пера, щоб висміяти схоластику того органу. Получив я відповідь, що самі приятелі мої (основателі «Правди») аж в сум прийшли, прочитавши «Правду», а особливо статті про Шевченка, і що Костомаров, перед котрим читано мій лист, згоджувавсь, що я в ньому вірно схарактеризував «бездарність і тупійство» тих статей і всього галицького змісту «Правди». Певно, авторитет Костомарова поміг тому, що українські приятелі написали у Львів, чому там не печатають моїх праць. Зайшла об тім переписка і з Віднем, і з Навроцьким, котрий мусив був стати в редакції «Правди», але його, як писали мені, Голуховський переніс навмисне «на Мазури», щоб відірвати його від «Правди». В один майже час получив я листи від Навроцького і від приятеля-січовика, що моїх праць у «Правді» не печатають через те, що редакція бачить там «саму негацію й нічого будуйчого».

Це мене вхопило за живе, і я, знову покинувши свого «Непобідимого Мітру», сів писати довгий огляд, котрий потім появивсь під назвою «Література російська, великоруська, українська й галицька». Там я задумав критично переглянути всю тодішню українофільську і народовську ортодоксію, показати її безосновність перед реальними обставинами й потребами, зробити те ж саме і з ортодоксією москвофільсько-панруською, – а нарешті дати нарис реалістично-прогресивного українства й панруськості зовсім на інших підставах. Замір мій ліпше всього вкладавсь у motto: Destruam et aedificabo!⁸ Але, посилаючи першу частину своєї статті Навроцькому, я побоявсь, що таке motto покажеться претенціозним, і перемінив aedificabo на aedificibitis, причому з нервозності навіть якось помилився. До посилки додав Навроцькому гарячий лист, котрий, певно, пробрав його до живого, так що незабаром початок моєї праці появивсь у «Правді» з дуже симпатичною для мене приміткою. Потім минає місяць, другий… нема в «Правді» дальше моєї праці… Питаю, чому? Але зі Львова нічого не пишуть, а з України, з Ряшова, з Відня знову пишуть про негацію…

Незабаром случилась нова пригода, з приводу котрої я вступив у новий конфлікт з «Правдою». То було святкування шевченківського дня в Цюріху в 1873 р. В той час зібралось кілька русинів-галичан у Цюріху, де вони вчились в політехніці, і також набралось чимало українців з Росії, між котрими були й такі, що признавались до національності української, але частина вважала себе «русскими», тобто не ділила себе національно від великорусів, хоч деякі з них і не цурались українських симпатій. Кілька чоловік киян, що були там, переїхали через Відень і за рекомендаціями моїх приятелів бували в «Січі» і познакомилися там з галичанами. По їх словам (власне, покійника Зібера і безнадійно тепер хорого Сергія Подолинського), «Січ» зробила на них чудне вражіння, особливо на однім вечірку, де були попи-депутати рейхсрату і де подавали «білу каву» від якогось «совітника» (чи не Лавровського?). Голова «Січі» виголосив промову, в котрій, між іншим, гаряче говорив про прихильність галицької молодіжi «до своєї питомої церкви». «Та то він бреше!» – прошепотів на вухо Зіберові і С. Подолинському один січовик, котрий раніше вже був знакомий з одним з моїх приятелів, що був у Відні зі мною, і котрий бував за чічероне киянам у Відні.

«Та то він бреше! Він такий же атеїста, як і ми з Вами! То ж він таке говорить тільки для гостей!» Але з деякими січовиками наші вандрівники-кияни вступили в добрі стосунки, здобували для них книги і для більшої взаємності виписали «Правду» в цюріхську «русскую библиотеку», в котрій висів, між іншим, і портрет Шевченка. Познакомились ті кияни і з цюріхськими галичанами, котрі зложили в себе «Русский кружок». Тілько в цьому кружку киянам прийшлось наткнутись на ворожий собі вплив, котрий ішов із польського Раппершвільського музею, де був тоді директором звісний д. Духинський, що писавсь завше під своїми працями: Prof. Duchinski de Кіef.

Звісна теорія д. Духинського про тотожність русинів і поляків і про монгольство москалів. Теорія та була образно намальована на одній стіні в Раппершвільському музею: географічна карта Восточної Європи; на меридіані,, приміром, Калуги проведена лінія: на запад від неї написано: Rасe аrіenne, constitution individualiste et liberale⁹; восточна половина поділена на паралелі, приміром, Орла, лінією, на північ котрої написано: rасе finnique (finnoise), constitution communiste¹⁰, а на південь: rасе turque (чи tatare), constitution despotique¹¹. На западній половині красувалось, крім того: Polianes (Polonias)¹² на Віслі і Polіаnes на Дніпрі i Pologne Russie¹³ через усю половину, а на восточній – Moscovie¹⁴.

Москалі образно являлись помішаниною фіннів з турками, комунізму з деспотизмом, однаково чужих арійцям-полянам з Вісли і з Дніпра!

Якраз же тоді уся молодіж російська в Цюріху (душ до 200), москалі, як і українці (між студентами майже 75 проц[ентів] були з України), були гарячі соціалісти. Цюріхські ж поляки, навіть студенти, виступали вороже против цієї молодіжі, а надто проти студенток, навіть агітували проти них серед німців; галичан же відбивали від усяких взаємин з росіянами, навіть з українцями, намовляючи їм, що коли ті держаться з «москалями», та ще й з соціалістами, то вже вони не українці і не арійці навіть.

Таке саме розказував і мені галичанин С. С., коли я прийшов у «Русский кружок», запрошений туди д. В. Нагірним, котрий сам не цурався москалів, а тим більше українців. Я ж вступив у кореспонденцію з д. Нагірним ще з Флоренції, прочитавши одну відозву його з Цюріха і в галицькому «Слові», й у «Правді», після чого я послав для «Русского кружка» наші київські видання і кілька інших українських книг.

В фебруарі 1873 р. получив я во Флоренції лист з Цюріха від Сергія Подолинського, котрий тоді був дуже близьким чоловіком до д. Лаврова й редакції «Впереда», що збирався виходити. В листі тому Подолинський, котрого я трохи знав у Києві, просив мене прислати статтю про Шевченка, щоб її прочитати на зборах у роковини його смерті. Зоставалось часу щось днів з 3-4, з котрих два мусило піти на дорогу мого листа з Флоренції до Цюріха, і я мусив писати день і ніч, так що рука зовсім зомліла, але вспів прислати свою статтю на строк. Звісно, я найбільше виставляв гуманітарно-демократичну суть творів Шевченка, показуючи, впрочім, як вона корінилась в історії і нар [одній] поезії і життю українців. Статтю цю (котра потім щось через рік була напечатана в петербурзькій «Неделе», дуже обкусана цензурою самого редактора, з роду українця і приятеля петербурзьких українофілів старих і молодших) прочитав С. Подолинський на зборі усіх росіян (куди запрошено й галичан «Русского кружка»), після чого послана була телеграма від «русских і українців» в Цюріху до «Січі», а далі й реферат, котрий мусив появитися у «Правді» вкупі з рефератом про такий же мітинг самих січовиків.

Пройшло кілька часу, – ніякого реферату в «Правді» ні про цюріхські, ні про віденські роковини Шевченка не появляється! Тим часом «Русский кружок» вряджа (на 12 марта?) свій вечір на честь Шевченка. Туди покликано, звісно, і росіян, але також і поляків з Раппершвіля, котрим віддано перші місця і перед котрими д. С. С. у промові заявив, що «головні признаки нашого характеру – індивідуальність і сильна любов родини {По тодішнім цюріхським обставинам, це мусило значити, що наші дівчата не кинуть батьківської хати для медицини й т. п. нігілізму.} – спільні й нашим братам привіслянським», хоч закінчив проти централізму польського, а другий оратор таки прочитав добру лекцію проти пануючої політики поляків проти русинів.

Реферат про цей вечір появивсь у «Правді».

Приїхавши в Цюріх літом 1873 р. і розмовившись з С. Подолинським і В. Нагірним – з одного боку, а з д. С. С. – з другого, а також придивившись до всіх обставин слов'янської колонії в Цюріху, я зрозумів смисл двох тамошніх вечорів на честь Шевченка й усю шкоду поступовання «Правди». З розмов з впередчиками я побачив, що в них єсть зерна незгоди між московським і українським елементом. Напр., д. Лавров дуже був до мене люб'язний і прохав писати для «Впереда», але коли я йому предложив статтю про Шевченка, то він заговорив спершу щось зовсім темне, а далі сказав мені, що це боязно для того, хто читав мою статтю прилюдно, бо видасть його урядові. В другім місці («Историческая Польша и великорусская демократия») я показав всю плутанину і нещирість «Впереда» відносно України, Польщі, Росії, Галичини, його проби затерти московський та й польський централізм загальними фразами, а в той же час явний замір не промовитись ні одним словом, котре б признавало яке-небудь право українців у Росії на автономію або навіть їх існування як чогось осібного, хоч програма «Впереда» бучно говорила про «соціальні партії в Польщі і Галіції», і впередчики вдержували зав'язані за поміччю українофілів відносини з галицькими народовцями у Відні і навіть у Львові. Скоро мені стало зовсім ясно, що впередчики просто хотять, за поміччю галичан, легше перевозити свої видання в Росію й раді б були побачити свій соціалізм і в Галичині, але в російській Україні не допускають ні іншої форми, ні мови, ні іншої організації навіть для ширення соціалізму, як їхня, котру вони подавали для «єдиної і неподільної Росії».

Ця тенденція великорусько-централістичного елементу серед впередчиків, а також незгоди по деяким іншим справам, котрі реальні обставини України викликали на перший план (напр., справа жидівська і польська), почали вже ділити декого з розумніших українців, як С. Подолинський, від д. Лаврова й т. ін. Моє прибуття, розмови про деякі місця програми, котру мені послали ще в Італію з просьбою сказати свою думку, а також і про всю постанову справи (я казав, що в Росії на першому плані мусить бути справа політичної вольності, а не соціальної революції) підчеркували початки цієї незгоди, ставили перед українцями соціалістами думку про потребу власної організації й одмінних способів праці, відповідних до реальних обставин власного краю.

Московські чи, власне, петербурзькі впередчики виступили проти таких зерен критики і повороту їхніх товаришів українців до українства, як проти «реакції й вузького націоналізму».

Ось тут-то й треба б було, щоб де-небудь було заманіфестоване поступове українство, новоєвропейське, космополітичне по думкам та національне по формі, по грунту. Такого українства треба було тим більше, що по всьому видно було, що звісний рух обгорнув не саму тілько цюріхську молодіж, а всю російську і може найбільше власне на Україні. А в українофілів не було нічого показати світові, окрім «Правди». «Оце ваш орган?» – питали мене було в Цюріху, коли я говорив про потребу чогось більш придатного для України, ніж «Вперед», і т. ін. Я міг тілько в загальних словах відповідати, що у Відні і на Україні є прогресивніші елементи, так «Правда» навіть не давала звістки про шевченківський мітинг у Відні.

Майже в один час зо мною приїхав до Цюріха один молодий чоловік, котрого я знав у Києві гарячим українофілом чернігівської школи {Я мушу нагадати те, що сказано в 1-ій частині про «космополітів» і українців між київськими студентами часів недільних шкіл. Чернігівці належали до українофілів і кілька з них, моїх товаришів, поробились потім учителями в Чернігові, притягли до себе і других українців і надали дуже яскравий українофільський характер тамошній молодіжі – мужській і жіночій.}. Тепер той чернігівський українофіл був ярий противник усього спеціально українського і прихильник псевдокосмополітизму російських соціалістів, або ліпше народників, vulgо¹⁵ нігілістів. Дальше, з поводу українських бунтарсько-народницьких брошур я довше спинюсь на відносинах між українофільством 60-х років і російським народництвом 70-х рр. Тепер скажу тілько, що між ними не тілько не було принципіальної незгоди, але що російські бунтарі-народники тілько переклали на прозу і консеквентно приклали на практику те, що українофіли, виховані на «Гайдамаках» і подібних творах Шевченка, розказували у віршах та піснях{Нагадаю, що у всеросійських бунтарів настольними книгами були Костомарова «Бунт Ст. Разина» й Мордовця – «Гайдамаччина» і «Политические движения русского народа».}; і тим і другим однаково недоставало європейської політичної школи, знання того, як в наші часи мусило поступати освічене народолюбство. Через те між російські бунтарі-народники так багато кинулось власне української молодіжі, навіть такої, в котрій народолюбство було перше збуджено власне українофілами, як, напр., в молодіжі чернігівській. Цій молодіжі практичний консерватизм старших українофілів (котрі на той гарячий час були зовсім без усякої політичної програми) показавсь нічим, як тілько гіпокрітством і полохливістю, а заходи коло національності, котрих українофіли не вміли оправдати широкою культурною і політичною доктриною, показувались цій молодіжі формалістикою, непотрібною, власне, для «народу», цього кумиру українофілів – «хлопоманів» 60-х рр., як і руських соціалістів, народників 70-х рр. I молодіж українська кидалась до російського руху, котрий обіцяв скоре царство «народу», та ще одягав свої обіцянки у принадні фрази космополітичного соціалізму. (Говорю: фрази, бо фактичного знайомства з соціальним рухом у Європі, а надто з його зв'язком з політичними обставинами кожної європейської сторони не було й у «русских» соц[iалістичних] народників.)

Мій знакомий черніговець, хоч і курникав по-старому українські пісні, та тепер вже відкидав усякі українські тенденції, лаяв «буржуазність і реакціонність» українофілів і покликувавсь у цьому на «Правду», зародини котрої він бачив на очі в Росії, в часи приїзду туди делегата-галичанина, і оповідав мені про них дуже сатирично {Описана в брошурі д. К. Устияновича «М. Ф. Раевский и российский панславизм» (стор. 49) нігілістка, котру він здалека бачив тоді в Києві, змальована в д. Устияновича трохи в апокаліптичному стилю, була жінка мого приятеля чернігівця. Вона була з другої, теж архіукраїнофільської сім'ї. Незадовго перед тим, як я виїхав з Києва, вона прибула туди з чоловіком, одягнута по-українському, говорила по-українському і була навіть скандалізована, ідо знайшла замало українського націоналізму в київських «громадян». Д[обродій] К. Устиянович вже застав її як типічну російську нігілістку-соціалістку. На цій характерній парі найліпше видно, як не вміли українофіли вдержати коло себе найщирішу й найактивнішу частину молодіжі, навіть тієї, котру самі виховали. Характеристично, що найменше приставала до українства або найбільш тікала від нього жіноча молодіж, так що в 70-ті роки, саме коли в Росії молодіж бралась гаряче до радикально-народницьких думок, українофілок майже зовсім не було. В Цюріху, напр., не було і духу українства серед студенток, хоч, як сказав я, 75% з них були з українських провінцій. З цього можна бачити, на якому анахронізмі збудована повість Ол. Пчілки у «Першому вінку».}.

Серед таких обставин я мусив сам написати в «Правду» допис про цюріхський русько-український вечір в роковини Шевченка, а при тому й про молодіж російсько-українську в Цюріху, про студенток, котрих якраз тоді, з поводу паскудного указу, напечатаного проти них у «Правительственном вестнике», обкидали болотом газети німецькі (не швейцарські), а ще більше польські і котрі заслугували симпатії всякого чесного чоловіка, а надто народолюбця.

Після довгих суперечок «Правда» напечатала мій допис аж через два місяці з такою приміткою: «Поміщаємо сю допись в тім пересвідченню, що вона буде дуже інтересна для наших читателів; однако мусимо вже на самім початку висказати, що з деякими поглядами в[ельми] п[оважаного] дописувателя, котрі годі (!) нам тепер враз з одмінними нашими поглядами спеціально наводити, ми не годимося» («Правда», 1872, 473). Кого мусила підперти ця примітка в наших цюріхських спорах, чи мене, чи чернігівця, ставшого з українофіла впередчиком, можете самі бачити.

В той же час галицькі народовці вже явно кинули камінь на дорогу поступовому українству. Це були дві брошури о. Качали: «Безпосередні вибори» і «Політика русинів», котрі явилися як прилога до «Правди». В тих брошурах о. Качала, котрого мені рекомендував мій кореспондент-січовик яко «батька Русі» і з котрим мені радив «порозумітись», приставав в імєні 16 мільйонів русинів, тобто й нас, російських українців, до австрійської, польської федерально-клерикальної партії з її освітньою і соціальною програмою, включно до реставрації конкордату з Римом і опозиції цивільним шлюбам! «Оце ваша програма?» – питали мене в Цюріху. «Що це ще за музика?» – питав я своїх кореспондентів у Відні й Галичині і получав відповіді, в котрих не розумів нічого. А позаяк я скоро мусив проїздити через Відень і Галичину в Росію, то мені казали: скоро побачимось і на словах порозуміємось. На лихо, усякі особисті справи, болізні в сім'ї і т. ін. задержали мене в Німеччині й Швейцарії аж до августа. У Відні я не застав майже нікого з січовиків, окрім одного молодика, досить симпатичного, але мало ознакомленого ще з публічними справами. Від нього я довідавсь тілько про цікаву річ: про вражіння, яке зробили на січовиків перші російські студентки, власне, чернігівки, вихованки українофільські, котрі потім перейшли то до впередства, то навіть до набатчиків. Вони дуже подобались січовикам своїм інтересом до ідейних справ, але прикро вразили їх своїми хлоп'ячими манерами. Я мушу сказати, що бачив тих панночок у самому Чернігові ще в український період їхнього життя і замітив у них такі ж самі манери {Пізніше я здибавсь з молодшим виводком чернігівських панночок і сам з жалем побачив, що діло не стояло на самих хлопчачих манерах, а що вони привчились серед українських народолюбців і пива пити більш, ніж треба навіть хлопцям. То була нещасна група, звісна під назвою «ґави». Час 1875-1878 – роки, котрі наступили вже після того, як скінчився невдалий похід в народ російської молодіжі, а почасти і вплив українофілів не дав їм піти «в народ» на пропаганду соціалізму ні в інші подібні російські революційні заходи, та ніхто їм не показав і іншого чесного, а при тому і органічного діла, ніхто не навчив їх працювати сталої i вони майже всі пропали марно і навіть на встид, власне, українофільським кружкам, до котрих були найближчі. Характеристично, що один з ліпших членів молодого київського українофільського кружка, з котрим зблизились ті «гави» і котрий в ті часи перейшов від ворогування против соціалізму радикалів до бучних розмов на соціально-бунтарські теми («Парова машина» і т. ін.), пресерйозно спорився з моєю жінкою, котра дивилась на пияцтво «гав» як на «безобразне», а на потворство йому з боку мужчин як на гріх проти людськості, і доказував, що коли жінка хоче мати рівні права з мужчиною, то мусить рівнятися з мужчинами в усьому!}.

Далі, як я поїхав з Відня в Галичину, то перше слово, яке я чув від молодих галичан, – цедивування перед тим, які освічені в російській Україні жінки. Це була перша побіда, яку одержала нова російська культура в австрійській Русі, побіда, котру volens-nolens¹⁶ признавав кожний галичанин, навіть і ті, котрим не подобались манери росіянок.

У Відні мене задержала всесвітня виставка, з котрої я мушу тут спом'янути те, як мені не хотіли в угорському виділі показати слов'янських шкільних книг, в тому числі і руських, а нарешті дали тілько один номер урядової шкільної газети з руським виділом, господь зна, якою мовою і правописом писаний. Мадярське міністерство щось вже чуло про русинів-народовців, – противників Москви, – і про фонетичний правопис і, видимо, рекомендувало його русинові-сотрудникові, та той, не відаючи ні російщини, ні народної мови угорської Русі, аніякої правописі руської, таке понаписував, що тільки «плюнуть та перехреститься», як каже Гоголева сваха. Це було перше моє знакомство з печаттю угорських земляків. Але що мені кинулося в вічі, власне, в угорському виділі виставки – це пребагата колекція костюмів і орнаментики народної з угорської Русі. Я такого багатства не бачив ні перше, ні послі, – навіть і в самому Пешті, де я був у 1875 р. і де в музею вже не побачив тієї колекції, бо вона, з браку місця, схована по скринях, як сказав мені директор. Не знаю, чи потім багато увійшло зразків з тієї колекції в атлас пештянського музею (я його не бачив), але знаю, що українські і галицькі етнографи не мають ніякої ідеї про ту колекцію.

В європейські ж журнали орнаментики й моди в перший раз пішли зразки наших вишивок, власне, з тої колекції, та за ними не задержалось ім'я нашої національності, бо не було видано нічого систематичного. Незабаром вийшла російська царівна за англійського принца і її придане було вишите московськими вишивками (по атласу Стасова «Русский орнамент») того ж сорту, що й наші, та осібного характеру. З того часу російські вишивки – brоderіes russes¹⁷ пішли в моду в Європі, а коли вже потім появились атласи українських орнаментів, то вони пішли в Європі теж за broderies russes, не глядячи на титули атласів і на тексти, в котрих зручно показувано одміни українського орнаменту од великоруського. Так, хто пізно приходить, той сам собі шкодить!

За кілька днів уже до мого виїзду з Відня вернувсь туди січовик О. Т[ерлецький]. Він нам несказанно подобавсь, і коли б можна було судити по ньому об тім прогресі, котрий зробила «Січ» з часу нашого першого пробутку в 1871 р., то прогрес той був би дивний: О. Т[ерлецький] був цілком європеєць по своїй науці і ідеям. Багато ми говорили з ним про наші справи і, між іншим, про те, якою колодою на них лежать львівські народовці. Між іншим, я почув від нього новий поступок редакції «Правди», а власне, що вона не хоче печатати його цілком фактичної дописі про штунду, зробленої найбільше по кореспонденціям у російські видання, і являється, таким способом, більш клерикальною, ніж царська цензура. О. Т[ерлецький] казав мені від імені січовиків бажання, що нехай би вже «Правда», коли вона не хоче бути одверто поступовим органом, то хоч би перестала бути органом виключно консервативної фракції народовців, а допускала до публіки й думки других фракцій, хоч би і з полемічними примітками редакції.