Kitabı oku: «Австро-Руські спомини (1867-1877)», sayfa 6

Одкритий лист з України до редакції «Правди»

У остатні часи серед боротьби галицько-руських партій з поводу послідніх виборів до державної думи публіцисти обох партій, як централістів, так і федералістів, у своїх доводах часто виходили за границі Галичини і покликувались то на Росію узагалі, то на Україну почасти. Публіцист федеральної партії п. Н. Загірний навіть назива свою партію українською («Політика русинів», стор. 17). Це дає нам право, і яко гражданам Росії, і яко українцям, подати і собі голос перед галицькою громадою в ділі програм, заявлених обома галицько-руськими партіями, і просити шановну редакцію «Правди» дати у себе місце цьому нашому листу.

Політику і програму, заявлену «Рускою радою», ми не можемо знаходити іншою, як для слов'ян згубною, для галицько-руського народу недостойною, а для Росії, на котору покликуються публіцисти «Рускої ради», шкідливою – бо «Руска рада» піддержує гегемонію навіть не усього німецького племені, которе яко народ не має жадної користі од зневаги прав других народів, а гегемонію тілько одної німецької централістичної партії над усіми народами, а надто над народами слов'янськими, піддержує ту партію, которої органи найзліше ворогують і против Росії яко слов'янської держави, маючої прямий інтересу задержанню і вкріпленню Австрії на основі рівноправності народів. До того ж і там, де політики «Рускої ради» одходять од так званих «вірноконституційних» централістів, вони вп'ять-таки заявляють програму, стілько ж згубну для слов'ян, скілько шкодливу для Росії і по усьому недостойну галицько-руського народу, бо піддержуючі те, що єсть самого шкодливого у системі централістів і при тому згоджуючись на програму нижче австрійських католиків, політики «Рускої ради» стають против того, що одно тільки і є симпатичне у політиці «вірноконституційних», і піддержують ультрамонтанство, противне поступу усіх народів, ультрамонтанство, против которого малоруський народ бивсь енергічно у славніший період своєї історії, од котрого завсігди одвертавсь народ великоруський і которе було і є ворогом усіх руських племен, складаючих Росію.

Ми не можемо згодитись і з програмою партії галицьких федералістів, як вона виложена у брошурі п. Н. Загірного, бо шановний автор, називаючи свою партію консервативною, подає голос за конкордат, за конфесійні школи, за привілегії католицької церкви (бо що інше значить бажання, щоб держава і ця церква «всперали» одно одного?), против гражданського шлюбу, против шлюбу між різновірцями, против переносу торгів на празники і т. д. Яко слов'яни і українці, ми признаємо себе друзями федеральної системи – т. є. не стілько федералізму коронних країв, скілько федералізму народностей і широкого самоуправу земського і громадського, однак же ми бачимо підставу щастя слов'ян узагалі і малоруського народу почасти тільки у основах прогресивних, которі не мають нічого спільного з конкордатом і ультрамонтанством.

Яко граждане одрубної од Галичини держави, ми ніколи не позволимо собі вказувати своїм галицьким соплеменникам подібної програми політичної; можуть вони піддержувати ту чи другу систему виборів, увіходити задля парламентської тактики у хвилеві компроміси з тією чи другою партією, але як соціальні і культурні основи, спільні для усіх освічених народів і громад, не можуть бути ділом хвилевої тактики і компромісів, і як ім'я нашої землі і народу згадувалось і згадується у боротьбі і програмах галицько-руських партій, то вважаємо обов'язком, щоб відсторонити усяке нерозуміння, виголосити, що

1) той, хто зветься руським і говорить про одностайність усіх руських племен, але піде і голосуватиме у державній думі противу прав усіх і кожного слов'янського народу, той не знайде собі симпатії у освіченій громаді в Росії.

Так само як і 2) той, хто піде против свободи совісті і освіти за ультрамонтанство

і 3) хто хоть би і признав федералізм країв і рівноправність народностей, але при тому не держиться у питанях політичних і соціальних основ свободи і народоправства, а у питанях культурних – свободи розуму, той хай не покликується на народ і народовців на Україні.

Прикладаємо до цього листа підписи, скілько могли їх зібрати за короткий час.

Надіємось, що руські і слов'янські видання в Австрії перепечатають цей лист.

(Підписалось тридцять один чоловік). {Між підписавшими цей лист було чимало й словарників, котрі з радістю говорили мені, що вони «в перший раз беруть участь в ділі, котре має принципальний характер».}

Чималою радоcтю наповнив нас цей лист з України, бо він показує нам не тілько, що наші брати українці інтересуються живо справами своїх родимців в Галичині, але є ще й новим доказом того, що симпатії України, а тим самим і симпатії ліберальної Росії, себто тої, котора шукає щастя свого краю не в розширенню границь, а у піднесенню і розвою єго і з которою у політичних, соціальних, релігійних і в культурних питанях наші українські брати взагалі ідуть разом, що симпатії України і поступової Росії суть по нашій стороні, по стороні галицьких русинів-народовців.

Сей лист пожаданий нам єще й тому, що подає нам нагоду трохи докладніше заявити наші цілі, наші прямовання, которі часто не тілько ложно бувають представлювані нашими противниками, але не раз і фальшиво розуміються нашими приятелями.

Головною цілею русинів народовців у Галичині єсть хоронене своєї національності і розвій свого народу, окремішнього як від польського, так і від великоруського. Наш народ, окружений, а почасти і змішаний з близько посвояченими йому народами великоруським і польським, перевищуючими єго і матеріальною силою, і культурою, находиться в небезпеченстві втратити свою окремішню індивідуальність, злятися в одно з котрим із сих народів. Серед такого небезпеченства найперше всі наші сили мусимо напружити на заховане нашої національної индивідуальності і не можемо тратити багато сили й часу на інші борби. Всякий, хто визнає однакі з нами засади щодо нашої народності, хто хоче розвою нашого народу, нашої мови і літератури на підставі окремішності від польської і великоруської, належить до нас без взгляду на те, яких політичних, соціальних або релігійних принципів держиться. Ділитися на партії з причини ріжниці в таких питанях могуть народи, котрих бит народний забезпечений, – ми для дальших цілей не можемо найближчої спускати з ока.

Тим однако не кажемо зовсім, щоби загал русько-народної партії у Галичині і в інших питанях не мав стало вироблених засад; суть такі засади, тільки що вони не ставляються так остро, щоби поодиноких людей з іншими засадами аж виключали із народного гурту.

Нашому народові не досить, щоби схоронював свою окремішу індивідуальність, треба єще, щоб він і розвивався. Розвивати ж ся може тільки в згоді з духом часу, з ідеями віку, приноровленими до єго національних властивостей. Ми, отже, не реакціонери, ані навіть консерватисти, але люди поступу, прогресисти. Проте ми не можемо бути, напр., сторонниками ультрамонтанства не тільки задля того, що сим ми станули б в противності до більшої часті нашого народу, належащої до іншої церкви, але і тому, що вважаємо ультрамонтанство невідповідаючим духові часу. Так само в інших питанях, соціальних, політичних і х. п., ми ліберали і поступовці. Однако правдивим лібералізмом вважаємо лиш такий, котрий і противникам дає повну свободу, не як більшість псевдолібералів німецьких, которі всю свободу віндикують виключно для себе, а кричать: Polizei, коли хто з противників хоче також свободою хіснуватися. Ультрамонтанство, феодалізм і всякі тенденції, противні лібералізмові, по нашій гадці, повинні поборюватись силою ідеї, а не брутальним насильством. Так само різнимось і від тих лібералів, котрі допускають вправді свободу і рівноправність лиць, але не допускають свободи й рівноправності народів: ми противимося якнайсильніше всякому експлоатованю конституційних свобід на користь як поодиноких партій, так і народів, – ми ліберали і федералісти.

Єще одно. Наш народ, не поступивши в своїм розвою так далеко, як інші народи Європи, не може й цілком рівно йти з ними дорогою поступу. Добрий і конечний єсть поступ, але він повинен відбуватися природно. Як сили фізичні і моральні поодинокого чоловіка розвиваються постепенно, так постепенно розвиваються і цілі народи; і як те, що добре єсть доспілому мужеві, не все може бути добрим і недоліткові, подібно не все, що добре німцям, французам і англійцям, добре і русинам. Республіка єсть в засаді найліпшою формою ряду, але вона може мати певне існовання тільки в високо просвіченім і моральнім народі; була би вона доброю нині, напр., для турків?… Розуміється, однако ж що і природний розвій народу в нинішнім часі при сприяючих обставинах відбувається без порівняння скоріше, ніж, напр., перед двома або трьома віками; тож можемо надіятись, що народ наш далеко скорше розвинеться, ніж розвивались інші народи Європи, і що вже незабавом у всяких напрямках буде міг рівним ходом іти з тими, котрі єго нині значно випередили.

Такі суть наші гадки, гадки загалу руських народовців у Галичині. Ми передвсім русини, члени 15-мільйонного народу, але враз ми і поступовці, ліберали, демократи не менше, як наші брати закордонські. Тільки ж ми стережемся всякого доктринерства, красного в теорії, але в практиці многим много пошкодившого.

Щодо брошури «Політика русинів», против деяким тезам которої наші брати українці виступають, треба зважити, для кого і в якій цілі вона була написана. Вона не єсть політичним маніфестом партії, але написана в одній певній цілі. Впрочім, може, автор єї де в чім і різниться в своїх гадках од гадок, нами повище висказаних: значною однак ся різниця, навірно, не єсть (він зовсім далекий, напр., від ультрамонтанства), і яко одномишленик наш щодо головного питання народного, єсть він враз і чоловіком нашої партії, а при тім і федералістом і найчеснійшим і найревнійшим нашим патріотом.

Ред[акція] «Правди».

Як бачите, відповідь редакції зладжена зовсім a 1а К. Сушкевич: і сюди й туди, і ні сюди й ні туди. Але все-таки «Правда» хоч призналась, що й вона стоїть за лібералізм, поступ і проти ультрамонтанства. З цього боку «Правда» 1873 виявилась такою прогресисткою, що якби хто передрукував повищу замітку, напр., в 1885-1886 рр., тоді, коли, напр., «Діло» курило фіміами новому станіславівському владиці і його програмі, і коли навіть російсько-український кореспондент підвів «Вестник Европы» своїми похвалами єп[іскопу] Пелешу, або коли народовський оратор на роковинах Шевченка виголошував: «Ми націонали-консерватисти», то пішов би за революціонера. Але, окрім крутіння на всі боки, дві точки в замітці редакції мусили звернути на себе нашу увагу: 1) спосіб збувати справу програми Качали: мовляв, «написана в одній певній цілі», так, значить, пиши, а далі й роби що хочеш в імені 16-мільйонового народу! 2) головна ціль наша – національність, а всі інші борби – пусте, трата сили й часу. А коли національність, по суті речі, не може бути нічим іншим, як тілько формою, то виходило, що всякі думки про те, чим, власне, заповнити ту форму, трата сил і часу.

Ми послали у Львів свою відповідь, в котрій звертали увагу народовців на небезпечність постанови справи «о певних цілях», і налягали на те, що для нас по крайній мірі справа про те, чим наповнити нашу національну форму, зовсім не підрядна. Коли це в № 3 «Правди» за 1874 р. появляється другий одкритий лист з України з новою заміткою редакції.

Одкритий лист з України до редакції «Правди»

У 19-ім № «Правди» (1873) надруковано «Одкритий лист з України до редакції «Правди» і відповідь редакції. Яко малорусини, котрим єсть дороге усе, що доторкається нашого народу як у Галичині, так і на Вкраїні, ми вважаємо нашим обов'язком і правом подати і собі голос щодо непорозуміння, викликаного брошурою пана Загірного «Політика русинів» і просимо щановну редакцію «Правди» дати місце нашому слову.

1. Нещасливі історичні пригоди, а найбільш недостача ясної національної самовіжі у вищих верствах руського народу позбавили нас прав, належачих нам яко народові історичному. Страта тих прав у своїй дальшій консеквенції звела наш нарід у найнижчий соціальний стан на власній землі своїй і була причиною його вікової недолі. Маючи перед очима нашу минувшість, узнаючи й з приміру інших народів, що тільки на полі народності, вільної у своїй діяльності, не скаліченої чужою силою, можуть розвитись і зреалізуватись найкращі поступові засади як життя розумового, так і матеріального на правдиву несфальшовану користь народові, а вбачаючи нашу народність і за нашого часу у великім небезпеченстві винародовлення у Галичині, як і у нас (з другого боку), ми не можемо не прилучити нашого голосу до слова редакції «Правди», що нашою головною цілею єсть хоронення своєї національності і розвій свого народу, окремішнього як від польського, так і від великоруського, і що тій головній цілі повинні підклонитися усі інші питання нашого розвою і поступу, позаяк усi наші поступові бажання можуть справдитися тільки під умовою досягнення головної цілі.

2. Розбудження самовіжі і рух народності, пригніченої і позбавленої своїх природніх прав, вже яко протест самі у собі носять зерно свободи і поступу. Поступові засади у боротьбі за народність зростаються органічно з народним духом, а не беруться як подарунок з рук гегемона. Нічого ж нам турбуватися проте, щоб галицька народна партія не звернула з поступового шляху, ані накидати їй кабінетні теорії замісць того, щоб добре оглянутись навкруги самих себе. Оглядаючи діяльність народної партії у Галичині, ми знаходимо, що вона покликалась на симпатії українців до розумового і соціального руху галицько-руського народу і вона мала на те право – бо симпатії суть. Але жми нігде не знаходимо, щоб народна галицька партія покликалась на симпатії України до яких-небудь ретроградних цілей. Отож нам здається, що галицькі народовці можуть і надалі безпечно покладатись на симпатії українських патріотів, а коли те буде їм потрібно, покликуватись на них. Той тільки, хто узнає свою народність за матеріал, гідний не на більш як на послугу цілям (або й химерам) чужину ців – як далеких, так і найближчих – той най не покликується.

3. Ми не бачимо у брошурі п. Загірного досить важного поводу до колективного протесту, бо вона зовсім, як каже «Правда», «не єсть маніфестом засад партії», але виразом гадок самого автора, хоча й значного члена своєї партії. Тим менш можна бачити у словах автора замір приписувати свої гадки українській громаді у Росії. Усякому ясно, що, прозиваючи свою партію українською, п. Загірний розуміє саму народну партію у Галичині і ту назву уживає з причини, що народну партію так прозвало противне галицьке сторонництво. Як нам здається, брошура п. Загірного була не більш як виразом виборової боротьби і часової політичної ситуації. Автор відступає де у чім від загальних поступових засад. Що жі Чи не бачимо ж ми, що не тільки поодинокі громадські діячі, але й цілі партії, силкуючись досягнути головної цілі і почуваючи себе слабішими, мусять часом давати своє вотум тому, що відкидають у засаді. Остро ставляти самі чисті принципи може або сильний, або теоретик. Брошура могла дати нагоду до критики поглядів автора і навіть до гарячої полеміки, але не могла (коли спокійно зважити) бути підхопленою як претекст до маніфестації. Таке поступовання може стати на перепоні усякій поєдинчій ініціативі; з такого поступовання міг би повстати розбрат, коли б з другого боку не знайшлося досить патріотизму і тверезого погляду, – розбрат, против котрого ми не можемо заздалегідь не протестувати усіма нашими силами, узнаючи його згубним у будущині як для головної цілі, так і для реалізації тих же поступових засад, котрі виголошує «Одкритий лист».

Стоїмо далеко від поля боротьби; за діяльність народної партії у Галичині ніхто на нас вини не покладе; ультрамонтанством і конкордатом нам, належачим до восточної церкви, ніхто дорікати не може. Отже, налягаючої потреби колективно «відсторонити непорозуміння» не бачимо. Не приписуючи «Одкритому листові» нічого більш того, що у ньому строго знайти можна, будучи готовими признати у ньому найкращі заміри, ми також «вважаємо обов'язком, щоб відсторонити надалі ближчі непорозуміння, виголосити», що: яке б не було поступовання народної галицької партії у боротьбі за народність, хоронимо собі право критики і дружнього совіту – не більш; гасити симпатії, рвати духові зв'язки з патріотичною інтелігенцією значної частини нашого народу – ні з яких побічних причин – не хочемо, не можемо.

4. Не можемо зрозуміти цілі бажання, щоб інші слов'янські видання перепечатали «Одкритий лист». Не позволяємо собі бачити у тім бажанню апеляцію до опінії чужих, хоча би й побратимчих народів з поводу нашого «хатнього» непорозуміння. Не можна не згадати, що межи слов'янськими народами суть два, у котрих єсть партії, що нас негують як окремішню народність, – партії далеко більше впливові, ніж ті поодинокі поступові особи, котрі, як нам бажалося б вірити, можуть признати наше право. Слов'янам, як і іншим народам, вільно і без того критично відноситись до діяльності наших партій. Ліпше ми готові бачити у тім якусь потребу виголошення засад, котрими поводяться освічені українці у Росії. Але ж бажалося б бачити таке profession de foi у формі, не маючій характеру роз'єднання, а просто як вираз свого переконання. Галицькі народовці, певно, прилучилися б до засад усім відомих, недостачею котрих до цього часу ніхто не дорікав нашому народному напрямкові.

5. Не даючи великої ваги цьому непорозумінню, не маючому у собі нічого, що повело б нас до справжнього роз'єдинення, ми сподіваємось, що наші народолюбці – як у Галичині, так і на Вкраїні – не відступляться правила слабих «unitis viribus res parvae crescunt»²⁷.

Лист сей з лівобережної України з 24 підписами дійшов нас ненадійно і тим більше нас зрадував. Коли в попереднім листі з правобічної України симпатії наших українських братів висказуються условно – хоч і вимінки там поставлені зовсім не суть того роду, щоби симпатії спиняли, і пробивається трохи недорозуміне, вимагаюче доперва вияснювань, – сей лист є нам повним доказом, що значна часть інтелігенції української не тільки симпатизує безусловно з русько-народною партією у Галичині, але й розуміє наше положіня, наші прямованя так добре, як тільки бажати б, щоб усі сини одної матері Русі-України розуміли. З цілої душі, з цілого серця пишемося на остатній уступ нинішнього листа: геть усякі непорозуміння! сполученими силами!

Мусимо враз однако висказати, що не тільки роз'єдинення, але й якого-небудь більшого непорозуміння не боїмося. Як в обох листах з України, так і в поглядах і прямованнях русько-народної партії у Галичині зовсім нема значної ріжниці: всі ми хочемо розвивати нашу малоруську народність; всі ми й годимося, що се тільки може статися дорогою прогресу; всі ми стоїмо за свободою як поодиноких лиць, так і цілих народностей, за демократизмом і федералізмом; а що в дрібнійших питанях є деякі ріжниці, а навіть що одні сю, а другі іншу справу кладуть наперед – се зовсім природно. Та ж ні в одній партії – а тим менше у цілому народі – нема єдності всіх а всіх гадок: бувають гадки ріжні, але котора гадка прийметься більшістю, за тою піде і меншість. Згідність же в питанях підрядної ваги не належить ставити непотрібно яко conditio sine qua non²⁸ приналежання до партії, а навіть важнійші питання ставляться так тільки тогді, коли стануть наглячими і мусять доконче сейчас рішитися.

Поки ж що переводити будемо згідно ті діла, що до котрих ніяка ріжниця гадок між нами не заходить. Обміна гадок однако є у всіх питанях важна, і ми тілько вдячні будемо нашим братам українцям, коли ві всіх справах висказувати будуть свої гадки. Ми «не залишимо, коли буде треба, і наші гадки висказувати і всякими радами по можності хіснуватися.

Редакція «Правди».

Зрівнявши обидва листи, всякий може виробити собі суд про характер обох їх і навіть вичитати в остатньому листі те, що в ньому говориться «между строк». А там найбільш усього видно невдоволення, на що ми в свому листі стали на всеросійський і всеслов'янський грунт, а не на виключно український або навіть українофільський. Для характеристики обох листів я мушу сказати, що лист наш, котрий редакція «Правди» похрестила в «правобережний» (як другий в «лівобережний»), був, коли хочете, теж «лівобережний», бо під ним підписано було по крайній мірі 25 на 31 любісіньких лівобережців. Далі треба сказати, що під нашим листом підписались майже всі активніші з молодшої (з 60-их років) генерації діячів української справи, котрі хоч що-небудь робили для української науки, письменства, школи, тоді як між 24 лівобережцями справді робучих для українства людей не було й 3-х, а решта були колишні українофіли студентських громад 1862-1863 рр., котрі поробились собі фабрикантами, адвокатами, чиновниками, такими, як і всі інші «благополучні росіяни», та тільки про себе іноді сумували, що ось, мовляв, «пропала наша Україна через бісову Москву, – ну, та дасть бог, буде лихо й на Москву» {Такими словами схарактеризував мені цих людей один старий мій гімназіальний товариш, котрий тілько поступив у інший університет, сам українофільствував, як другі, а потім і перестав, зробившись «адвокатом та й годі» – навіть без усякого суму за Україною, хоч любив балакати при нагоді по-українському. Коли я йому докоряв це рішуче дезертирство, то він мені одповів: «Знаєш, братику, так чесніше! Як мені бути таким українофілом, то ліпше не буду ніяким»!}. З одним з них я перед тим здибавсь і чимало розмовляв. Він докоряв правобережців тим, що вони дуже забагато роблять уступок російській государственості (державності; порівн. Бакуніна «Государственность и анархия»), забагато покладають надії на «российский прогресс» {Років через півтора один мій приятель вже почув од того лівобережця й його товаришів ще третій докір: «Дуже зарані викидаєте свій прапор».}.

А коли я спитав, на віщо ж нам покладати надію і що нам робити? – то дістав відповідь: «На Бісмарка, котрий колись одбере половину Росії, а поки що нічого не робіть і сидіть мовчки». – «А по чім же й Бісмарк буде знати, «что в городе NN живет Петр Иванович Бобчинский, украинофил?» – спитав я і, звісно, одповіді не получив. Трохи згодом до тих бісмарковірців заглянув один з правобережців, небіжчик Чубинський, так вони й йому вичитували те ж саме. Чубинський все-таки довів їх до того, що треба б усе-таки вести пропаганду української ідеї серед молодіжі, та тільки бісмарковірці признались, що самі вони нездібні до того. «Пришліть, – казали, – нам кількох студентів-українофілів, ми їх будемо содержувати навіть, а вони хай привертають до українства тутешню молодіж». Багато було у нас сміху з-за цього проекту вислати в NN якихсь українофільських валахів на розплід.

Окрім таких українофільських «воздиханців», або ох-оховців {В московщині, кажуть, така секта єсть, котрої адепти чекають кінця світу, а поки на зборах щонеділі зітхають ох-ох-ох! над гріхами мира, що однако ж не перешкоджа й їм грішити, як і другі, цілий тиждень.}, підписали лист 24-х кілька зовсім молодих гімназистів. В усякім разі «Лист з лівобережної України» зробив свій ефект у Львові. Ефект той видно в словах редакційної замітки «Правди»: «Значна часть інтелігенції української симпатизує безусловно з русько-народною партією». Получивши такий абсолюторіум, львівський народовський штаб махнув рукою на всі опозиційні голоси, не печатав уже ні січових статей, ні правобережної відповіді на замітку редакції «Правди» до першого листа, ні відповіді на лівобережний лист, в котрій, між іншим, ставилось питання про те, що формула поверховнонаціональна: «В своїй хаті своя правда і сила і воля» не може задовольняти реальних потреб людності, що для неї завше важно знати, яка правда, а що спеціально для українців навіть з національного погляду треба вияснити, якою правдою можемо ми вбільшити свою силу, добитись своєї волі й своєї хати. Не стали слухати львівські народовці й ніяких наших уваг проти їхньої організації й комерчеського напрямку Тов[ариства] імені Шевченка.

Тільки ж в остатнім вони перетягли струну. Навіть лівобережці обурились, коли дізнались про статут і напрямок товариства того й довідались, що воно, нічого не зробивши просто для науки й письменства, почало з того, що зробило довгу на 4000 гульденів. Про те обурення переказував мені один з немногих справді робучих людей з лівобережців, починавший белетрист справді з талантом і реальним напрямком. Перекинувшись думками, ми побачили, що в нас нема ріжниці, й надумались, щоб мені поїхати в один з «лівобережних» центрів, щоб там поговорити про галицькі справи з найголовнішим проводирем лівобережців. А треба сказати, що ті лівобережці ще менш ніж правобережці ознакомлені були з дійсним станом речей в Галичині, ще менше мали постійних впорядкованих стосунків з Галичиною.

Чудно справді стоїть галицька справа в Росії взагалі, а ще чудніше серед українофілів, як і серед московських слов'янофілів!

Серед звичайних російських громадян усяких напрямків панує повнісінький індиферентизм до Галичини. Не всі навіть знають, що там живуть «русские», чи русини, «малороссы», а хто й зна, то якось не пам'ята того. Через те чоловік, котрий побивається галицькими справами, перш усього дивує росіян. От над таким індиферентизмом і відповідним йому незнаттям стоїть, мов побічна латка, обов'язок українофілів, як і москвофілів, піклуватись про закордонних братів, симпатизувати їм. І українофіли, і москвофіли мають своїх обов'язкових фаворитів у Галичині, але з цього зовсім не виходить, щоб вони їх знали, а ще менше, щоб у всьому симпатизували їм. Зовсім напроти. Мені самому доводилось чути від гр[афа] Уварова, – правда, тілько наполовину слов'янофіла, іронію над Головацьким. Один московський літератор, бувший близьким сотрудником Івана Аксакова, розказував мені анекдоти про явну нехіть цього апостола панрусизму спеціально до братів галичан, котрих дописі він печатав у своїй газеті і котрим платив за це гроші.

В українофілів російських звичайно подибуєте фрази: Галичина – єдина наша земля, в котрій наша національна справа поставлена явно, вона вивезе й нашу справу і т. ін. Тільки ж такі фрази не перешкоджають тому, що, напр., я так обрид навіть своїм найближчим приятелям своїми неперестанними розмовами про Галичину, що мене прозвали «Михаил Галицкий». Коли українофіл загляне за офіціальну етикетку, по котрій він судить про братів галичан, та вбачить їх дійсну суть, то його бере така нехіть, що він не хоче й слухати таких навіть намов: Галичина безпремінно вивезе нашу національну справу, та перш усього вона потребує заходу навіть і з нашого боку, бо це тепер авгієва стайня, з котрої перш усього треба й нам помогти вивезти маси багна, що душить усі свіжі парості. «Нехай їм сто чортів!» – кричить на такі намови й найгарячіший українофіл, коли хоч трохи познайомиться з галицькою дійсностю.

В остатні роки відносини трохи змінились, бо й Галичина пішла наперед: там єсть уже люди, котрі хоч знають, що навкруги їх багато багна. Та ще недавно один українофіл і при тому далеко не «правобережний» і навіть москвоненависник, придивившись до галицьких народовців найбільш у Львові, писав мені: «Господи! Коли хочеш карати Росію й Україну, карай їх огнем, мечем, чим хоч, тільки не прилученням Галичини, бо в нас же й свого сміття стане Дніпро перегородити, а що ж буде тоді, як галичани посунуть до нас цілою хмарою на учителів, на станових і т. п.!? Пропали ми тоді навіки! NN каже, що Галичина, це телефон, по котрому цивілізація буде переходити з Європи в Азію… Але по цьому телефону йдуть і доноси…»

От так-то й у 1873-1874 рр., коли через справу Товариства імені Шевченка лівобережці почали знайомитись з дійсною Галичиною, то обов'язковий оптимізм став ламатись і в них. Коли літом 1874 р. я приїхав у згаданий лівобережний центр, то застав там перш усього безмірно менше знакомства з Галичиною, ніж навіть у Києві, бо туди й «Правда» доходила дуже неакуратно, так що тамтошні дописувател] «Правди» навіть тільки через мене довідались, чи напечатано в «Правді» що з їх творів, чи ні {Пересилка «Правди» йшла туди дуже неакуратно, між іншим, через те, що тамтошні укр[аїнські] патріоти боялись дуже часто получати «Правду» в листах, а також не хотіли просто вписати свої імена «між абоненти в одній київській книгарні, через котру получалась «Правда» правобережцями.}. Про Товариство імені Шевченка були там дуже неясні звістки, окрім того, що К. Сушкевич писав, що получених перше грошей (6000 рублів – 9000 гульденів) не стало на закуплення самої топографії і що на ту справу треба ще щось зо 3000 рублів (котрі й були вислані). Ця недостача порядком дивувала не тільки мене, але навіть і лівобережців. Потім мені довелось бачити топографію Товариства імені Шевченка й особисто познайомитись з типографськими справами, і львівська товариська типографія мені видавалась замалою на ті гроші.

При впорядкованні її безпремінно мусила бути чи недбалість одних, чи неакуратність, а може, що й гірше других. В усякім разі навіть голова лівобережних українофілів був невдоволений львів'янами і починав признавати, що не одна біднота на гроші є причиною малих прогресів у Галичині, а є глибші причини. Про це розмовляли ми 4-5 днів, або, ліпше, ночей, і таки зійшлись на практичних пунктах, хоч і розходились в теоріях. Лівобережний філософ державсь догмату, що Росія гниє на всьому тілі, і підкріпляв цей догмат навіть тим аргументом, що в Росії тепер найліпший писатель – Щедрін, сатирик, а сатира б то появляється завше у народів в часи гнилості, перед смертю. (Я цей аргумент чув і перед тим, і після того од кількох лівобережців тими ж самими словами.) Гнилизна Росії, по його думці, труїть і нас. Філософ, напримір, признавав, що лівобережці нічогісінько не роблять для України, тоді як правобережні все-таки щось та роблять, та поясняв це так: «У Вас ще нема судової реформи 1864 р. з адвокатурою, цього апогею російського прогресу; як буде судова реформа й на правім боці Дніпра, все стане, все здеморалізується й там». На запити, що ж нам робить, лівобережний філософ давав відповіді то темні, то зовсім фантастичні, хоч, зрештою, коли я його спитав про бісмарковірство, то й він засміявся. Ясніше всього було в нього таке: «Треба хоч морально відділитись від Росії і її гнилизни і заложити собі хоч моральну точку опори на нашому національному грунті, в Галичині».