Kitabı oku: «Вибрані статті», sayfa 10
Діставши вість, що Юрий зайняв Берестейщину, Мстиславові бояре радили Мстиславу, аби йшов походом на Юриєву волость, але Мстислав волїв попробувати спокійнїйших способів: він посилає посла до Юрия, жадаючи, аби уступив ся з Берестейщини, «по семъ», очевидно — коли Юрий не сповнив його жадання, посилає в тій же справі до Льва, а слїдом висилає до Татар — кликати їх до помочи. Лев присилає з Мстиславовим послом свого післанця, котрого посилає до сина «с прочными рЂчи» (рішучим словом), аби Мстислав їх вислухав і прийняв як сатисфакцию, і Мстислав дїйсно задоволяєть ся сим: посилає вернути свого посла, висланого до Татар. Юрий дїйсно по батьківськім слові полишає Берестейщину. Мстислав слїдом їде в Берестє, і пробувши тут «мало дний», об’їздить иньші міста Берестейщини, потім вертає в Берестє й тут за «коромолу» уставляє «ловче» з Берестян. Як бачимо з сього порядку подїй, ся істория з Берестейщиною мусїла перетягнути ся в май, а може навить і в червень 1289 р.
Покінчивши справу з Берестейщиною, Мстислав вернув ся в Володимир, і тут відбув ся боярський з’їзд. «Тогда же» приїхав до Мстислава Конрад мазовецький, просячи помочи для свого походу на Сендомир. Мстислав каже йому іти в похід, а сам обіцяє вислати слїдом своє військо. Се, як бачимо, мусїло діяти ся лїтом 1289 р. Мстислав свою обіцянку сповнив, і «тако сЂде Кондратъ князь в СудомирЂ кн. Мстиславомъ…, и его помочаю» — се могло стати ся ще лїтом таки.
Не мають такого докладнїйшого означення иньші зносини Мстислава — з литовськими князями. Описуючи настолованнє Мстислава, лїтописець каже, що він «нача княжити… миръ держа с околными сторонами: с Ляхы, и с НЂмцы, с Литвою» — се, очевидно, загальна характеристика Мстиславового правлїння, нї з якою хронольоґічною датою не звязана; до неї, згадавши про Литву, лїтописець додає звістку про посольство від литовських князїв. Отся принагідність сеї звістки не дає повної повности звязати її безпосередно з моментом настоловання Мстислава напевно, хоч се й можна зробити з огляду, що лїтописець аж по сїй згадцї каже про поворот Мстислава з Берестя й приїзд Конрада. Мусимо супроти того се литовське посольство класти взагалї на перші місяцї Метиелавового князювання.
Іпат. с. 614-6 (1290-1). Участь Льва в польській усобицї. Генрих т. зв. Честний (Probus) засїв у Кракові зимою 1288/9 р. й списана лїтописцем боротьба між ним і князями мазовецькими й куявськими припадає на кінець зими (битва під Сєвержом 26/II) і весну 1289 р. Облога Кракова, як сам лїтописець каже, трівала «лЂто цЂло». «Того же лЂта» Лев Данилович також пішов у похід на Краків, в поміч Генриховим противникам. Судячи з того, що руський похід на Шлезк, куди Львове військо пішло з під Кракова, в місцевій лїтописи записаний під 30 липня (a. D. 1289 tercio kal. Augusti — Monum. P. h. III. 702, Rocznik cystersуw henrykowskich), похід Льва на Краків можна класти на початки липня — найранїйше, бо взагалї його похід під Краків на довгий не виглядає. З’їзд Льва з Вацлавом чеським, що став ся по шлезькім походї, за тим припадає на серпень 1289 р.
Іпат. с. 616 (1291-2). Дрібні записки: Мстислав будує каплицю в Володимирі й вежу в Черторийську. Смерть Юрия кн. пинського й Івана кн. степанського. Докладне означеннє шлезького похода Льва — липень 1289 р. — дає нам можливість ориєнтувати ся в чотирох коротких записках, що кінчать Галицько-волинську лїтопись. Вони означені словами «того же лЂта» — дві перші, й «тое же зими» — дві останнї, таким і чином перші мусять належати до лїта-осени 1289 р., другі дві до зими 1289/90 р. Хронольоґізатор Іпатського кодекса і тут, як бачимо, зістав ся собі вірним: він помилив ся в датах сих остатнїх записок на 2-3 роки — найлїпший доказ, що чбсом, а може й місцем був він далекий від сих подїй.
23.X (5.XI) 1900
Поправки: На с. 11 ряд. 9 зн. надрук. липнї, треба читати: червні. На с. 30 ряд. 19 зв. надр.: 528-9 (1245), треба: 526-9 (1241-5). На с. 43 ряд. 4 зв. надр.: 1262-4, треба: 1262.
Незаплачене київське подимне
Прилучені 1569 р. до Польської корони українські землї досить швидко вкладали ся в рами нового устрою — але не там, де сей новий устрій приносив з собою меньше приємні новини, особливо в Київщинї, «яко на Українї». Плата подимного, в заміну иньших даней і оплат, була новиною, і як показує поданий низше документ, знайдений в Литовській Метрицї (т. зв. Руській Метрицї) Московського Архива Министерства Справедливости (Записи В. кн. 11 л. 100), тут з ним не спішили ся: в 1596 р. ще не було плачено подимного від самого 1569 р. (підозрівати справедливість сього факта не бачу причини) *), і мабуть правительство робило в тім напрямі проби не конче успішні, коли вкінці подарувало вею сю подимну залеглість двом заслуженим воякам за заслуги; очевидно, воно стратило надїю стягнути сей податок, коли так за нїщо його відступило. Чи удало ся обдарованим щось стягнути з київських обивателїв, зістаєть ся нам незвісним.
*) В виданню д. Яблоновского (rуda dziejowe т. XX) подимних тариф з київського воєводства для XVI в. не бачимо; не знахожу їх і в своїх записках з архиву Коронного Скарбу, але на повність їх не положу ся.
Подымне києвскоє Лысаковскому и Коморовскому.
Жикгимонт третий. Ознаймуємы тым листом всЂмъ вобець и кождому зособна, нинешнимъ и напотомъ будучимъ, иже што обыватели земли Києвскоє вшелякого стану кондиции людей не платили подымного от летъ двадцати и далей, и не заховали се в той повинности по обычаю иних землъ наших, з немалою шкодою скарбу нашого, ино мы господаръ преречоноє подымное з ласки нашоє господарскоє отдали єсмо урожоным Еразмови Коморовскому и Станиславови Лысаковскому, слугам нашим, якоже и тым листом нашимъ за ихъ верныє уставичныє и добре загорлованыє на войнах наших службы даємо вечными часы, с тым докладомъ, же они за тую толко двадцат лет и килка, почавши от року унии Любелской ажъ до нинешнего року деветдесят шостого обывателъ землЂ Киевское тоє то подымноє выбрати мают и на свой пожиток обернути волни будут; которого то выбраня через нихъ преречоного подымного за тыє помененыє роки скарбъ нашъ и нихто иный вжо на обывателахъ києвских за квитами преречоного Комаровского и Лысаковского поискивати и о то их труднити нияким способом не мают и не можетъ вечными часы. Ведже от нинешнего вже року по старому, яко в иных земляхъ вашихъ заховуєт се около того подымного, обыватели наши києвскиє заховатисе мают. Што всЂмъ вобецъ, до которых ведомости сес нашъ листъ прыйдет, а злаща обывателем земли Києвской духовного и свецкого стану людем подданым нашим ку ведомости приводечи росказуемъ, абы сте преречоноє подымноє за тыє лета яко вышей єст написано водлуг сего листу и данины нашоє никому иному одно помененым Лысаковскому и Коморовскому, кгды тым листом нашим обвещени будете, кождый подымноє до рук им отдал в справедливе заплатил, иначей не чинечи с повинности своєє и для ласки нашоє королевскоє. И на то дали есмо сес нашъ лист с подписом руки нашоє королевскоє, до которого на болшую твердост и печат нашу корунную притиснути єсми казали. Писан у Варшаве лета божого нароженя тисеча пятсотъ деветдесят шостого месяца октебра десятого дня, а панованя кролевствъ нашихъ полского девятого а шведского третего року. Sigismundus Rex. Florian Oleszko.
Михайло Грушевський.
Історія Хмельниччини, списана Силуяном Мужилівським в лютім 1649 р.
Коли в 1880 рр. в московськім архиві юстиції почали розбирати і описувати віддїл «Сибирського приказу», під проводом звісного на сїм полї і заслуженого архивиста Мик. Мик. Оглоблїна, в сїм величезнім архиві знайшло ся багато цїнного матеріалу до історії України, котрого не могли здогадувати ся там і шукати в сїй величезній масї сибирського матеріалу дослїдники української історії. Між иньшим знайшли ся там цїлі «стовбцї», що заблукали туди з «Малоросійського приказу» (вони вичислені в «ОбозрЂніи столбцовъ и книгъ Сибирскаго приказа» Оглоблина, т. І, с. 273-6) і між ними акти перших дипльоматичних місій, якими обміняли ся в 1649 р. правительство українське і правительство московське. Молодий московський архивист Ал. Востоков познайомив тоді наукові круги з сими актами в статї своїй «Первыя сношенія Богдана Хмельницкаго съ Москвой», надрукованій в Кіев. Старинї 1887 р. в кн. VIII. Переповідаючи в ній цїкавійші матеріали, які містили ся в збережених актах сих місій — Силуяна Мужилівського, висланого Хмельницьким в Москву в сїчнї 1649 р. і Григ. Унковского висланого потім з Мужилівським до Хмельницького, Востоков навів записку, подану Мужилівським цареви на авдієнції 4 лютого, з такою заміткою: «Къ сожалЂнію дурной переводъ дЂлаетъ очень труднымъ чтеніе его, подлинный же текстъ совсЂмъ почти недоступенъ для пониманія его» (ст. 726). Звертаючи ся до тексту, чи парафрази сеї записки, поданої Востоковим, не раз справді приходило ся надибати вирази, які викликали певні сумнїви, а тим часом згадка його про ориґінал «майже неприступний для розуміння» не могла не інтриґувати своєю загальністю. Тому я постановив при першій нагодї познайомити ся з ориґінальними актами обох мисій, і особливо з запискою поданою Мужилівським, що містила в собі коротку історію повстання Хмельницького. Працюючи в Москві в падолистї минулого року, я й здїйснив сей замір, присвятивши цїлий тиждень сїй записцї.
Акти посольства Мужилівського, переговори з ним і з патр. Паісієм, з котрим приїхав Мужилівський в офіціальній ролї його провідника, містять ся в так званих «розбитих столбцах сибирского приказа» архива юстиції №№ 273-283 (№№ 273-275, 277-281 і 283 містять один звиток, присвячений Мужилівському, — «Посольство малорусскаго полковника Силуяна Мужиловскаго, а № 282 і 284-7, — другий, присвячений «Распросним рЂчам» патр. Паісія); тут містять ся московські протоколи з посольства Мужилівського, ріжна кореспонденція з приводу його, ориґінальні листи Мужилівського і «списки» — московські урядові переклади їх. Між ними містить ся і записка Мужилівського, яку він мав під час авдіенції «написав положити под ноги его царского величества»: маємо тут її в ориґіналї і в московськім урядовім перекладї, що має заголовок «Список з листа з белоруского писма что прислал въ посолской приказ запорожской полковникъ Силуян Мужиловской в нынешнем во РНЗ году евраля в 7 день». З сього «списка», а властиво перекладу, зробленого в посольськім приказї, і видав записку пок. Востоков, без значнїйших відмін, тільки відкинувши вступні і кінцеві, фрази, та підправивши правопись і граматику сього перекладу. Ориґінал очевидно відстрашив його — не так мабуть своєю незрозумілістю, бо писаний досить виразним письмом — хіба може покійний не був ще тоді призвичаєний до українського письма — як тим жалісним станом, в якім він до нас дійшов.
Дїло в тім, що весь звиток, в якім містять ся акти місії Мужилівського, сильно потерпів від вохкости і дуже погнив від лївої сторони; але московські стовбцї принаймнї мали з сеї сторони вільне місце (марґінез), так що властивий текст потерпів меньше, письма ж Мужилівського писані на звичайних аркушах, ширших від стовбцїв (стовбцї мають ширини 16 цм., а лист (піваркуша) записки Мужилівського 20 цм. ширини, в довжину 30,5 цм., самий текст 16 цм. ширини, а на 3 цм. відлїнований марґінез, довжина тексту 25 цм.). Через се, вкладаючи їх в «столбецъ», дяки його записку (як і иньші його писання) зігнули збоку (до 14 цм.), і таким чином ся (лїва) сторона тексту опинила ся на краю стовбця, погнила і розсипала ся в деяких місцях страшенно (аркуш крім того був зігнений в поперек, і в двох місцях погнив особливо сильно). Правдоподібно, тридцять лїт тому, коли сей стовбець розгортали для описи, ся записка була в кращому стані; але тоді не зроблено було нічого для можливого забезпечення сього «столбца» від дальшого знищення — не розгорнено, не вложено в палїтурки, як потім стали робити, а звинуто знову; тим часом кожне розвиваннє такої паперової гнилини неминуче приносило з собою дальші утрати, бо при кожнім розгортанню, а навіть обертанню сього паперу відпадали шматочки на обгнилих його частях. Тепер, коли я звернув увагу управи архиву на потребу можливої консервації сього цінного «столбца», правдоподібно буде зроблене де що — його мабуть заклеють в кальку і вложать в палїтурки; але найбільш зігнилі, вицвілі місця записки не можно було б читати під калькою, як я переконав ся, тому поспішив прочитати все що ще можна було в тім стані, в якім я застав сю записку, а потім сфотоґрафувати — одним словом зробити все можливе, щоб взяти від сеї записки все, що ще можна було взяти.
Такі особливі мої заходи коло неї виходили з оцінки її значіння. Я надаю вагу не тільки змістови записки, як історичного документу, але і формі як памятки до певної міри лїтературної. Коли відняти вступні титулятури і кінцеві звертання до московського правительства, себто рамцї даної хвилї, ми дістаємо заокруглений твір, котрому, я думаю, належить певне місце в старій українській історіографії, як короткій історії повстання Хмельницького і війни 1648 року, а з тим — і в старій українській лїтературі — хоч твір сей, писаний на швидку, не дістав потрібної лїтературної полїтури, має ріжні стилїстичні огріхи і просто помилки в писанню. При новій редакції, коли б автор призначив сю рїч для лїтературного ужитку, він певно змінив би в нїй неодно — але завсіди видно в нїй і тепер певну лїтературність. Треба памятати, що автор, Силуян Мужилівський належав до сїмї дуже близької до київських духовних, учених кругів і був без сумніву чоловік освічений і лїтературно вишколений. Син Андрія Мужилівського, протопопа слуцького, чоловіка дуже видного в церковних кругах, — кандидата на київську митрополію по Йові Борецькім, Силуян М. через се саме мусив бути людиною, вишколеною, «лїтератом» по тодішньому кажучи, обізнаним з церковними справами і відносинами. Тому на нього і впало дорученнє бути при патр. Паісію: привезти його на Україну, і з України на Москву, а при тім позондувати московське правительство що до його відносин до українського повстання — перші звісні нам факти в недовгій, але визначній карієрі сього видного козацького дипльомата, що закінчив своє житє в 1654 р. на високій позиції військового судії.
Хмельницький підняв своє повстаннє в хвилї досить тісного контакту Польщі і Москви на грунтї спільної оборонної боротьби против Криму. Тому що Татарська орда взяла участь в повстанню, польське правительство добачало тут casus foederis і сподївало ся притягнути московські сили до операцій против повстання. Хмельницький тому робив всякі заходи, висунув всякі привабні перспективи, щоб перетягти Москву на свій бік і забезпечити собі її нейтральність, а коли б удалося — то й активну поміч. Се до певної міри йому вдало ся: московське правительство зістало ся нейтральним; навіть польських утїкачів, що спасали ся від повстання, велїло воно своїм воєводам не перепускати через границю. Але з огляду на перспективу нової війни Хмельницькому хотїло ся активного московського виступу в українських інтересах, особливо против Литви, що виходила з своєї нейтральности, якої держала ся в перших кампаніях. Се й було поручено Мужилівському в його місії до Москви — подвигнути московське правительство до оружного виступлення на литовських границях, або хоч до дружної демонстрації, щоб звязати литовські сили.
Сю місію свою Мужилівський обставив дуже таємничо. Коли по приїзді його до Москви дяки в посольскім приказї питали його звичайним порядком, чи має якісь доручення від гетьмана, Мужилівський зпочатку відрік ся, потім признав ся, що має устне порученнє від гетьмана, але може переказати його тільки особисто цареви, в присутносте патр. Паісія. Даремно дяки виясняли йому, що така особиста передача цареви гетьманських поручень неможлива, — Мужилівський стояв на своїм, і нарештї з свого боку подав таку комбінацію: він на авдіенції, поздоровивши царя від гетьмана і передавши цареви в опіку патр. Паісія, порученого його охоронї, заявить і про передане йому від гетьмана дорученнє і просити ме, щоб цар визначив когось до вислухання від нього тих доручених річей, а сам, списавши їх на письмі, положить під час авдіенції під ноги цареви. Ся записка, написана Мужилівським, була потім переслана до посольського приказу і переховала ся в його актах.
Зміст її одначе не має в собі нічого особливо секретного і стає навіть дивним, що Мужилівський таїв ся з такими досить наче б то невинними дорученнями, як присланнє оружної помочи против Литви і Польщі. Насуваєть ся гадка — з огляду на те, що самому цареви безпосередно своїх поручень переказати Мужилівському не удало ся і прийшло ся таки відкривати їх боярам, чи не затаїв Мужилівський найбільш дражливого? Так, очевидно, думали й московські полїтики, тим більше, що патр. Паісій говорив більше нїж Мужилівський: що Хмельницький хоче піддати ся під царську руку. На швидку вислано до Хмельницкого гінця Вас. Михайлова — довідати ся, чого хоче Хмельницкий. Але в своїм листі відправленім з Михайловим (одержанім в Москві 3 марта) Хмельницький теж нічого більше не сказав. Згадував, що вже двічи — через посланців воєводи путивльского і воєводи сівського, які попадали в руки Хмельницкого (посилані до Польщі з ріжними листами) — він переказував своє проханнє до царя, щоб він «благословив військам своїм наступити на лядську землю від Смоленська», і тепер просить царя вислати своє військо на Польщу. Додав до сього бажаннє, щоб цар учинив ся їм государем і царем; але ніякого пояснення що до способу такого переходу козацького війська чи України під царську руку не подав; тож і московським дипльоматам прийшло ся вернути ся до переговорів з Мужилівським. Вони стали виясняти йому, що Москва через свою угоду з Польщею не може мішати ся в боротьбу козаків з Поляками. Мужилівський виясняв, що се можна б зробити через донських козаків, яко людей вільних; можна б також зробити се в укритій формі — ввести московське військо на козацьку територію, яка вже вийшла з власти Польщі і Литви: вона могла б перейти в підданство цареви і він посилав би туди військо як у свою землю; се не порушало б відносин до Польщі, а козаки мали б охорону свого тилу і могли б звернути всі сили на фронтові операції против Польщі. Московських дипломатів одначе сей вихід не вдоволив. Він все таки грозив розривом з Польщею, а Москва того не хотіла і найбільш користним виходом вважала вибір царя королем польським. Тому постановлено вислати разом з Мужилівським свого посла до Хмельницького для порозуміння в справі царської кандидатури на польське королївство, хоч вибори короля давно вже скінчили ся і сеї справи зовсім уже не можна було порушати.
Така була місія Мужилівського; завдання її, розумієть ся, мусили відбити ся на самім складї його записки. Се перед усїм треба сказати про те підчеркуваннє релїґійних мотивів війни, яке в нїй бачимо: висуваннє всього, що могло надати їй характер релїґійної боротьби і на сїм грунтї, по старим традиціям, улекшити Москві розрив дипльоматичних актів і вмішаннє в внутрішнї справи Польщі. Поляки, по словам Мужилівського, поставили своїм завданнєм кінець кінцем «викорінити православну віру», з тим заміром Потоцкий рушив на Україну польські війська. Показав се вже при руйнуванню Корсуня, де Поляки рубали священників, обдирали церкви, наругали ся з православних святощів. Господь помішав польські замисли, щоб спасти православну віру, і вложив мисль реєстровцям не тримати ся взятої з них присяги; се був початок визволення українських православних. Цар, спочуваючи розмноженню і процвітанню православної віри, певно, забезпечить його далі своєю здоровою радою гетьманови і ратною помічю. За те його жде не тільки небесна нагорода, але й вірна служба Запорозького війська, а з тим — розширеннє царської держави. Казацьке військо, дійшовши величезного розросту — до трохсот тисяч, становить таку полїтичну силу, яка богато може зробити, маючи в додатку запевнену татарську поміч, і властиво не потрібує чужої. Як виходило б з представлення річи поданого Мужилівським, активний виступ Москви був би цінний українцям скоріш як прояв солїдарности Москви — на ґрунті релїґії з боротьбою України за свою православну віру.
Треба одначе сказати, що релїґійні мотиви в повстанню підчеркувано не тільки на московську адресу, — хоч не так старанно, як для Москви. Вони служили одним з улюблених методів оправдання сього повстання, і взагалї освітленнє, яке дає Мужилівський Хмельниччинї тим власне й цїнне, що віддає нам погляди і гадки тої старшинської верстви, що стояла на чолї українського полїтичного житя. Правда, він робить се не дуже яскраво, не надто виразисто, але все таки досить виразно, і освітленнє дане ним в самий момент подій варте всякої уваги дослідника — хоч би для того щоб констатувати його згідність з мотивованнєм в ріжних заявах Хмельницького й инших вождів повстання — істнованнє певного офіціального мотивовання козацької полїтики. Він підчеркує, що нагінки против козаччини і Хмельницького, які перейшли потім в відкриту кампанію Потоцкого, вели ся против волї короля. Хмельницький вів боротьбу з маґнатами-кривдниками, з них на чоло виступає Потоцкий в першій кампанії, Вишневецький в другій (третій — Конецпольский, на котрого теж жалїв ся Хмельницький, у Мужилівського зістаєть ся в тїни). Промовчано зазив до помочи Татар — вони виступають самі: «прочувши про сю війну» з початку придивляли ся їй як глядачі, потім пристали до козаків, «бачучи явну ласку божу до них» (в такім представленню може певна дипльоматичність супроти згаданого польсько-московського оборонного союзу). Підчеркують ся за те заходи Хмельницького, щоб православні християне не потерпіли від татарського походу на Україну, і взагалі його неохота до розливання християнської крови. Се противставляєть ся поведенню Вишневецького, що Жидами піклував ся, а православних немилосердно мучив, катував, побивав. Відновленнє війни після білоцерківського антракту представляєть ся вимушеним — се була такаж самооборона з боку Хмельницького, як і початок повстання: ворожими вчинками Вишневецького Хмельницький був примушений наново розпочати воєнну акцію, як нагінка Потоцкого викликала його воєнні кроки в першій кампанії. Замиренне з кинцем 1648 р. було зроблене з огляду на прохання нового короля, що обіцяв потвердити за козаками всі землї ними завойовані і бути «королем руським»; військо козацьке не прийняло на себе ніяких зобовязань, воно нічим не звязане — так потім заявив і Хмельницький Унковскому. Воно чекає, як поведе себе польське правительство і чи сповнить король свою обіцянку бути «королем руським».
Се дуже інтересний постулят, на жаль висловлений дуже коротко, хоч і підчеркненний дуже сильно (повторений двічи). Він стоїть в очевиднім звязку з лєґітимістською лєґендою, що була пущена вже в перших початках аґітації і представляла короля Володислава спеціальним протектором Руси-України («извЂстнымъ русскимъ патріотом», кажучи словами «Історії Русов»), що підіймав козаків до боротьби з лядським засилєм, кажучи теперішніми словами.
І се дуже правдо-подібно, що при замиренню з Польщею в падолистї 1648 р. була між козаччиною пущена подібна ж лєґітимістська лєґенда, яка переносила на Яна-Казимира лєґенду Володиславову і казала від нього чекати якихось спеціальних проявів його прихильности і опіки українським інтересам. Як собі представляв лїнїю такого «руського короля» в позиції Яна Казимира Мужилівський, він не пояснив, і дуже можливо, що ясно виробленої проґрами такої королівської діяльности і не було ще, але клич був даний — дуже далекосяглий.
До фактичної сторони повстання записка Мужилівського дає небагато фактів, не звісних з иньших джерел. З особливою увагою сниняєть ся вона на розвою повстання в лївобічній Україні («на сїй стороні»), в сусїдстві з московською границею — може власне на те, щоб демонструвати перед московським правительством силу і вагу повстання. Велику вагу для історії полкового устрою має вичисленне лївобічних полковників в другій кампанії — полк борзенський, полк іченський, полк прилуцький і полк миргородський ходили з гетьманом на Волинь, полк нїженський під Кодак, і разом лівобічне військо Мужилівський рахує на 80 тисяч.
Єсть кілька цінних подробиць і в історії волинської кампанії Хмельницького. Загалом же беручи вага записки Мужилівського полягає в тім, що він своїм голосом, як близький сучасник, підтверджує звістки знані досі з жерел пізнїйших або меньше авторитетних. Його оповіданнє далеко докладнїйше і просторійше, нїж оповіданнє Львівської літописи, теж більше меньше сучасне. З другого боку, хоч значно коротша, випереджує записка Мужилівського на цїлу чверть столїтя оповіданнє Самовидця. В сїм вага її як історичного джерела в історії Хмельниччини.
