Kitabı oku: «Вибрані статті», sayfa 2

Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства

Поставлена організаційним з’їздом російських філологів справа раціонального укладу історії слов’янства в задуманій Слов’янській Енциклопедії дає мені нагоду порушити справу схеми історії східного слов’янства. Я не раз порушував уже справу нераціональностей в звичайній схемі «руської» історії, тепер хотів би обговорити се питання трохи повніше.

Звичайно, прийнята схема «руської» історії всім звісна. Вона починається з передісторії Східної Європи, звичайно про неслов’янську колонізацію, потім іде мова про розселення слов’ян, про сформування Київської держави; історія її доводиться до другої половини XII в., потім переходять до В[еликого] кн[язівства] Володимирського, від нього — в XIV віці — до князівства Московського, слідиться історія Московської держави, потім Імперії, а з історії українсько-руських і білоруських земель, що лишалися поза границями Московської держави, часом беруться деякі важніші епізоди (як держава Данила, сформування В[еликого] кн[язівства] Литовського і унія з Польщею, церковна унія, війни Хмельницького), часом не беруться зовсім, а в кождім разі з прилученням до Російської держави сі землі перестають бути предметом сеї історії.

Схема ся стара, вона має свій початок в історіографічній схемі московських книжників, і в основі її лежить ідея генеалогічна — генеалогія московської династії. З початком наукової історіографії в Росії сю схему положено в основу історії «Российского государства». Потім, коли головна вага перенесена була на історію народу, суспільності, культури, й «русская история» стала зближатися до того, щоб стати історією великоруського народу й його культурного життя, задержано ту ж схему в її головних моментах, тільки стали відлітати епізоди що далі, то більше. Ту ж схему, в простішій формі, прийняла наука «истории русского права», складаючися з трьох відділів — права Київської держави, московського й імперського.

Через таку традиційність, через таке довге уживання до сеї схеми привикли й її невигоди, нераціональності не вражають прикро, хоч вона повна таких нераціональностей, і то дуже великих. Я вкажу деякі, не маючи претензії вичислити їх всі.

Передовсім дуже нераціональне сполучування старої історії полудневих племен, Київської держави, з її суспільно-політичним укладом, правом і культурою, з Володимиро-Московським князівством XIII — XIV вв., так, наче се останнє було його продовженням. Се можна було московським книжникам — для них досить було генеалогічного преємства, але сучасна наука шукає генетичної зв’язі і не має права зв’язувати «київський період» з «володимирським періодом», як їх невідповідно називають, як стадії того самого політичного й культурного процесу. Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської.

Сю ріжницю хотіла була затерти Поґодінська теорія, населивши Подніпров’я X — XII вв. великоросами й казавши їм потім, в XIII — XIV вв., відси виемігрувати, але я сумніваюся, що хто-небудь схоче тепер боронити стару історичну схему сею ризиковною, всіма майже полишеною теорією. Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько-польський XIV — XVI вв. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені, і відносини до неї Київської можна б скорше прирівняти, напр., до відносин Римської держави до її галльських провінцій, а не преємства двох періодів в політичнім і культурнім житті Франції. Київське правительство пересадило в великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на сій підставі ще не можна включати Київської держави в історію великоруської народності. Етнографічна і історична близькість народності українсько-руської до великоруської не повинна служити причиною до їх перемішувань — вони жили своїм життям поза своїми історичними стичностями і стрічами.

Тим часом наслідком пришивання Київської держави на початок державного й культурного життя великоруського народу що бачимо? Історія великоруської народності зістається, властиво, без початку. Історія сформування великоруської народності досі зістається невиясненою, через те що її історію починають слідити від середини XII в., і за київським початком сей свійський початок зовсім неясно представляється людям, що вчилися «русскої історії». Не слідиться докладно за процесом рецепції й модифікації на великоруськім ґрунті київських суспільно-політичних форм, права, культури; в таких формах, які мали вони в Києві, на Україні, їх попросту включають в інвентар великоруського народу, «Русского государства». Фікція «київського періоду» не дає можності відповідно представити історії великоруської народності.

Тому що «київський період» прилучається до державної й культурної історії великоруського народу, зістається без початку й історія українсько-руської народності. Підтримується старе представлення, що історія України, «малорусского народа» починається доперва з XIV — XV віком, а що перед тим — то історія «общерусская». Ся знов «общерусская история» свідомо і несвідомо на кождім кроці підмінюється поняттям історії державної і культурної великоруського народу, і в результаті українсько-руська народність виходить на арену історії в XIV — XVI вв. як би щось нове, мовби її перед тим там не було або вона історичного життя не мала.

Зрештою історія українсько-руської народності зістається не тільки без початку, а і в виді якихось кавалків, disjecta membra,¹¹ не пов’язаних між собою органічно, розділених прогалинами. Одинокий момент, що вирізняється й може лишитися ясно в пам’яті, — се козаччина XVII в., але дуже сумніваюся, щоб хтось, хто вчився «русскої історії» по звичайній схемі, потрапив зв’язати її в своїм представленні з ранішими і пізнішими стадіями історії української народності, мислив би сю історію в її органічній цілості.

Ще гірше виходить на сій схемі народність білоруська — вона пропадає зовсім за історією держави Київської, Володимиро-Московської, ба навіть і за В[еликим] кн[язівством] Литовським. Тим часом, хоч вона не виступає в історії ніде виразно як елемент творчий, але роля її немаловажна, — вкажу хоч би на значіння її в сформуванні великоруської народності або в історії В[еликого] кн[язівства] Литовського, де передовсім їй, з-поміж слов’янської людності сеї держави, належала культурна роля супроти далеко нижче розвинених литовських племен.

Заведенням до «русскої історії» В[еликого] кн[язівства] Литовського хотіли поправити односторонність і неповноту традиційної її схеми. В історії, здається, перший сю гадку з натиском підніс Устрялов, а Іловайський, Бестужев-Рюмін і ін[ші] пробували викладати паралельно історію «Руси западной», себто В[еликого] кн[язівства] Литовського, й «Руси восточной», себто Московської держави. В науці історії права потребу включення В[еликого] кн[язівства] Литовського пропагує школа проф. Владимирського-Буданова, хоч не дала ще ані загального курсу «истории русского права», де було б включене В[елике] кн[язівство] Литовське, ані осібного курсу права сього останнього.

Се поправка, але вона сама потребує ріжних поправок. В[елике] кн[язівство] Литовське було тілом дуже гетерогенним, неодностайним. В новішій науці легковажиться, навіть зовсім ігнорується значіння литовської стихії. Слідження преємства права староруського з правом В[еликого] кн[язівства] Литовського, значіння слов’янського елементу в процесі творення й розвою В[еликого] кн[язівства] Литовського привело сучасних дослідників внутрішнього устрою сеї держави до крайності, що вони зовсім ігнорують елемент литовський — навіть не ставлять питання про його впливи, хоч, безперечно, ми мусимо числитися з такими впливами в праві й устрої В[еликого] кн[язівства] Литовського (от хоч би — вкажу лише exempli gratia¹² — інститут «койминців»). Потім, лишаючи литовський, — сам слов’янський елемент В[еликого] кн[язівства] Литовського неодностайний: маємо тут дві народності — українсько-руську й білоруську. Українсько-руські землі, з виїмком Побужжя й Пинщини, були досить механічно зв’язані з В[еликим] кн[язівством] Литовським, стояли осторонь у нім, жили своїм місцевим життям, і з Люблінською унією перейшли безпосередньо в склад Польщі. Противно, білоруські землі дуже тісно були зв’язані з В[еликим] кн[язівством] Литовським, мали на нього величезний вплив — в суспільно-політичнім укладі, праві й культурі (як, з другого боку, самі підпали дуже сильному впливу суспільно-політичного й культурного процесу В[еликого] кн[язівства] Литовського) й зісталися в складі його до кінця. Таким чином історія В[еликого] кн[язівства] Литовського далеко тісніше зв’язана з історією білоруської народності, ніж українсько-руської, що чимало підпала впливу його історії, але дуже небагато мала на нього впливу (тільки посередньо — оскільки білоруська народність передавала право й культуру, насаджені Київською державою, але так само посередньо, через політику литовського правительства, українсько-руська народність приймала не одно, що йшло від білоруської, — напр., білоруські елементи актової мови, прийнятої литовським правительством).

Отже, включення історії В[еликого] кн[язівства] Литовського в русску історію" не заступить прагматичного представлення історії народностей українсько-руської й білоруської. Для історичного представлення суспільного й культурного процесу українсько-руської народності вистане зазначення тих кількох моментів з історії В[еликого] кн[язівства] Литовського, що мали для неї безпосереднє значіння. Більше з неї увійшло б у історію білоруської народності, але в цілості включати історію В[еликого] кн[язівства] Литовського в «русску історію» нема причини, коли се має бути не «історія Росії», себто історія всього того, що коли-небудь діялося на території її, і всіх народностей і племен, що її залюднюють (так її програму, здається, тепер ніхто не ставить, хоч ставити также можна), а історія народностей руських, або східнослов’янських (уживаю часом сього терміна, аби обминути неясності й баламутства, які випливають з неоднакового уживання слова «руський»).

Взагалі історія державних організацій грає все ще забагато ролі в представленні «русскої історії» чи історії східного слов’янства. В теорії признається давно, що головна вага повинна бути перенесена з історії держави на історію народу, суспільності. Політичне, державне життя, розуміється, чинник важний, але поруч нього існують інші чинники — економічний, культурний, що мають часом менше, часом більше значіння від політичного, але в кождім разі не повинні лишатися в тіні поза ним. З руських чи східнослов’янських племен держава найбільше значіння мала, найтісніше зв’язана була з життям народу у народності великоруської (хоч і тут поза межами національної, Володимиро-Московської держави бачимо такі сильні явища, як вічеве життя новгородсько-псковське). Українсько-руська народність ряд століть живе без національної держави, під впливами ріжних державних організацій — сі впливи на її національне життя повинні бути визначені, але політичний фактор сходить в її історії в сих бездержавних століттях на підрядну ролю попри факторах економічних, культурних, національних. Те саме треба сказати про народність білоруську. Для сеї останньої великоруська національна держава стає історичним фактором, властиво, тільки від 1772 р. На історію України вона починає впливати століттям скорше, але тільки одним краєм. Те виїмкове, виключне значіння, яке має історія великоруської держави в сучасній схемі «руської» історії, має вона, властиво, наслідком підміни поняття історії «русского народа» (в значінні руських, східнослов’янських народностей) поняттям історії великоруського народу.

Взагалі в тім, що зветься «русскою історією», я бачу комбінацію, чи, властиво, — конкуренцію кількох понять: історія Російської держави (сформування й розвою державної організації й її території), історія Росії, себто того, що було на її території, історія «руських народностей», і, нарешті, — історія великоруського народу (його державного й культурного життя). Кожде з сих понять, в консеквентнім переведенні, може бути вповні оправданим предметом наукового представлення, але при такім комбінуванні ріжних понять повного представлення, консеквентного переведення не дістає ані одно з них. Найбільше входить в схему «русскої історії» з понять історія Російської держави і великоруського народу. З розмірно невеликими перемінами й купюрами вона може бути перемінена на консеквентно й повно переведену історію великоруського народу. «Честь и место» історії сеї найбільшої з слов’янських народностей, але поважання до її першенства й важної історичної ролі не виключає потреби такого ж повного й консеквентного представлення історії інших східнослов’янських народностей — українсько-руської й білоруської. Історії східного слов’янства таки не заступить історія великоруського народу, його державного й культурного життя, і ніякі мотиви не дадуть права зігнорувати історію білоруської і ще менше — українсько-руської народності, або заступити їх повириваними з них і попришиваними до історії великоруського народу клаптиками, як то практикується тепер. Зрештою, як тільки «русская история» буде щиро і консеквентно зреформована в історію великоруського народу, його державного й культурного життя, так історія українсько-руської і білоруської народності, я певний, вийдуть самі собою на чергу й займуть відповідне місце побіч великоруської. Але для сього наперед треба попрощатися з фікцією, що «русска історія», підмінювана на кождім кроці великоруською, — то історія «общерусска».

Такий погляд сидить іще досить твердо, хоч, на мій погляд, він, оскільки не стоїть на услугах політики, являється пережитком старомосковськоі історіографічної схеми — пережитком, дещо приладженим до новіших історіографічних вимог, але в основі своїй таки нераціональним. Історія великоруська (такою стає ся «русска історія» від XII — XIII вв.) з українсько-руським (київським) початком, пришитим до неї — се тільки калікувата, неприродна комбінація, а не якась «общерусска» історія. Зрештою, «общерусскої» історії й не може бути, як нема «общерусскої» народності. Може бути історія всіх «русских народностей», кому охота їх так називати, або історія східного слов’янства. Вона й повинна стати на місце теперішньої «русскої історії».

В деталях я не маю заміру викладати схему такої нової конструкції Історії східного слов’янства. П’ятнадцять літ я спеціально працюю над історією українсько-руської народності й виробляю її схему як у загальних курсах, так і спеціальніших працях. По сій схемі укладаю я свою історію України-Русі, і в такім же виді представляю собі історію «руських» народностей. Не бачу трудностей, аби була зроблена подібним способом історія білоруської народності, хоч би вона випала менше багато, ніж історія українсько-руська. Історія великоруської народності майже готова — треба тільки обробити її початок, замість пришитого до неї тепер київського початку, та вичистити від ріжних епізодів з історії України й Білорусі — се вже й так майже зроблене істориками великоруського народу й суспільності.

Найбільше раціональне здається мені представлення історії кождої народності зокрема, в її генетичнім преємстві від початків аж донині. Се не виключає можливості представлення синхроністичного, подібно як укладаються історії всесвітні, в інтересах перегляду з педагогічних, щоб так сказати, мотивів.

Се деталі, й вони мене інтересують мало. Головні принципи: треба б усунути теперішній еклектичний характер «русскої історії», зшивання докупи епізодів з історії ріжних народностей, консеквентно перевести історію східнослов’янських народностей і поставити історію державного життя на відповідне місце з іншими історичними факторами. Думаю, що й прихильники нинішньої історичної схеми «русскої історії» признають, що вона не бездоганна і що в своїх спостереженнях я виходив від правдивих її хиб. Чи сподобаються їм ті принципи, які я хотів би положити в основу її реконструкції, — се вже інша справа.

У Львові, 9 (22) IX. 1903

Спірні питання староруської етнографії

Розселення східнослов’янських племен, поділ їх на групи, уставлення їх територій і відносин — все це має за собою вже дуже поважну літературу, поважну історію дослідів. Але хоч завдяки старанням численних дослідників удалося не одне роз’яснити й привести до потрібної докладності, то ще більше лишається тут сумнівного, спірного, а й серед тих гадок, які нині циркулюють в науковій літературі cum tacito consensu,¹³ не викликаючи спору, дуже багато є такого, що вимагало б ревізії, перевірки або дуже значних поправок.

Головною, а дуже довго — одинокою майже підставою до всяких виводів в сфері староруської етнографії служили звістки «Повісті временних літ», передовсім реєстри східнослов’янських племен, уміщені на початку її. Реєстри сі мали вповні принагідний характер, і хоч остатні редактори «Повісті» доложили старань, щоб дати їм якусь більшу повноту й докладність, так щоб з них міг зложитися образ «словЂнского языка въ Руси», одначе неповноти, неясності, непевності в сих реєстрах лишилося досить, аж занадто. Приходилося розглянутись за іншими джерелами.

Пок[ійний] Барсов в своїй «Географии Начальной летописи» — праці, що й досі лишається підставовою для староруської етнографії, звернувся до географічних назв, шукаючи в них пережитків племінних імен та на їх підставі стараючися ближче означити племінні території. Він, одначе, сам звів ad absurdum¹⁴ сей метод, хапаючись зовсім припадкових і далеких созвучностей, так що сей метод дальше не був розвинений і відповідно вироблений, хоч, безперечно, при обережнім і відповіднім уживанні його він може дати корисні результати.

Від 80-х, а головно в 90-х рр., під впливом проф. Антоновича передовсім і головно в київських монографіях поодиноких земель, для розв’язання питань староруської етнографії дослідники починають звертатися до археологічних здобутків. Супроти вказаних в «Повісті» ріжниць в похоронних обрядах поодиноких племен являється дуже привабна гадка — на підставі відмін похоронного обряду, сконстатованих археологічними дослідами, визначити території поодиноких племен і їх угруповання (поділ на більші групи). Показалося, одначе, що се справа далеко тяжча — вимагає в кождім разі далеко докладніших, численніших і систематичніших розслідів, ніж якими розпоряджає сучасна археологія. Похорон з конем, в якім бачили полянський похорон, показався похороном турецьким, чорноклобуцьким і половецьким, і полянського похоронного типу ми тепер не знаємо. Деревлянський похоронний тип пішов на захід далеко за границю, яку клали деревлянській території, — в поріччя Стиру, прокинувся в Києві, а в поріччі Случі показалися могили з паленими трупами, аналогічні з сіверянськими і т.д. Проба звести археологічний матеріал в один образ етнографічних відносин, зроблений д.Спіциним, виказав величезні прогалини, неповноту, а з тим і неясність в сих питаннях.

Разом з працею д.Спіцина появилася праця ак[адеміка] Шахматова, де він попробував розв’язати ту ж проблему групування східнослов’янських племен на підставі іншого матеріалу — діалектологічного. Ідея приложити діалектичні спостереження до староруської етнографії не нова. Але вперше в праці ак[адеміка] Шахматова, котрої перший начерк був даний ним п’ять літ перед тим, а потім основні принципи її були розвинені в більш деталічній, докладніше розробленій і в не однім зміненій і справленій формі, стрічаємо ми на широку скалу і з численним науковим апаратом зроблену пробу — привести до одного знаменника факти лінгвістичні з студіями історичних даних «про староруські племена, сформування староруських земель, а потім держав».

Але й тут в багатьох місцях приходиться стрічатися з прогалинами і непевностями, навіть при уставленні більших язикових і племінних груп, не говорячи про детальніше розміщення поодиноких племен. Шан[овний] автор вправді сміло перескакує через сі непевності, надробляючи гіпотезами свою теорію; але, мабуть, кориснішою і вдячнішою навіть річчю було б замість такої сміло збудованої теорії виказати, в чім факти діалектологічні потверджують, поправляють або збивають історичні виводи про староруські племена, їх групування і т.д.

Кінець кінцем не можна сказати, щоб ті дисципліни, до яких по поміч зверталися в розслідах староруської етнографії, дотепер віддали їй великі прислуги. Ті неясності, які стрічали сі розсліди, орудуючи чисто історичним матеріалом, і досі в значній мірі стоять на їх дорозі, хоч, може, й не завсіди представляються ясно й свідомо поза різними гіпотезами й теоріями, що їх притемнили, заступили. Задачею сеї статті буде відсунути деякі гіпотези й теорії, що маскують такі непевності й прогалини або дають невірне представлення про фактичні відносини, та вказати на ті неясні й непевні точки, які вимагають розсвітлення.

Я почну від загальнішого питання — про угруповання східнослов’янських племен. Тепер, коли в лінгвістиці загалом все ясніше виступає переконання, що початки язикової, а з тим і племінної диференціації сягають дуже давніх часів — часів язикової й культурної спільності племен, часів праязика і пракультури, — все менше може бути сумнівів і в тім, що початки трьох головних східнослов’янських груп, трьох народностей — українсько-руської, білоруської і великоруської — виходять вповні за границі історичних часів. Виходячи від сучасного угруповання сих народностей, найпростіша гадка, яка приходить, що, виключивши історично звісні нам колонізаційні переміни, сучасне угруповання відповідає старому — себто, що кожда народність зложилася з тих східнослов’янських племен, які ми бачимо на її території в початках історичного життя східного слов’янства. Правда, порівнюючи розміщення східнослов’янських племен «Повісті» з сучасним групуванням, ми стрічаємося з ріжними трудностями, напр., сучасна українсько-білоруська границя переходить через територію дреговичів; потомки радимичів і в’ятичів, так тісно зв’язаних в «Повісті», тепер сидять на двох ріжних етнографічних територіях і т. ін. Але се не такі ще трудності. Далеко більшу замотанину вносять теорії деяких дослідників, філологів передовсім, що етнографічні відносини староруських часів підпали в пізніших часах рішучим пертурбаціям, які, мовляв, змінили ix радикально, так що сучасні етнографічні території зовсім не відповідають старому групуванню племен.

Першою такою теорією, що внесла велику суперечність в староруську етнографію, була теорія великоросизму старих осадників Подніпров’я і пізнішого залюднення його українською колонізацією — т.зв. теорія Поґодіна, в більш наукообразній формі відновлена проф. Соболевським. Вона опиралася на премісі міграції старої (великоросійської) людності Подніпров’я на північ, десь в XIII в., і нового колонізування його, десь в XIV в., українською людністю з заходу. Спочатку центр тяжкості її лежав в питанні про великоросизм полян; в останніх літах — відколи один з головніших репрезентантів сеї теорії ак[адемік] Шахматов відступився від полян і лишився при великоросизмі задніпрянської (лівобічної) людності, а з другого боку — один з визначніших противників її проф. Яґіч також признав можливість старої великоросійської колонізації за Дніпром, центр тяжкості після такого компромісу перейшов на сіверян.

З сею теорією міграцій — великоросійської, а пізніше — української зв’язав ак[адемік] Шахматов іншу, ще більше далекосяглу теорію — радикального впливу державних організацій XIV — XV вв. на початкове групування східнослов’янських племен, трансформації сього групування під впливом тих політичних чинників.

Я не буду входити в сю другу теорію принципіально: свої гадки про неї я висловив уже по появі першого начерку праці ак[адеміка] Шахматова, і по виході її нової, поправнішої редакції я лишаюся при давнішій гадці — що вона при ближчім переведенні стрічається з фактами, які їй рішучо противляться й проречисто доводять, що політичним групуванням і комбінаціям тих часів ніяк не можна признавати такого незвичайного впливу на сформування східнослов’янських народностей. Я спинюся тільки на тих точках, де д. Шахматов ставить нові конкретні тези щодо розміщення східнослов’янських племен і їх групування.

Д[обродій] Шахматов ділить східнослов’янські племена на три групи: полудневу, між Дніпром і Прип’яттю, середню — племена задніпрянські, лівобічні, а з правобічних — дреговичі, і північну — кривичі й новгородські словени. Пізніша українська народність сформувалася з племен полудневої групи, що сколонізували й спустошені задніпрянські землі (від XIV в. почавши). Білорусини — се західна частина середньої групи, відокремлена приналежністю до В[еликого] кн[язівства] Литовського, тимчасом як східна частина середньої й ціла північна, притягнені В[еликим] кн[язівством] Московським, формуються в народність великоросійську. В сім групуванні я спинюся на ближче інтересній для мене точці — приналежності задніпрянської (лівобічної) полудневої колонізації до середньої групи, себто до іншої групи, ніж полуднева правобічна колонізація, а до одної групи з радимичами, в’ятичами й рязанцями. Тому що д. Шахматов зачисляє Подоння до сіверянської колонізації, для нього се питання сходить на приналежність до середньої групи сіверян. Нижче побачимо, що для такого розширювання сіверянської колонізації нам, властиво, бракує підстави. Але коли признати, що сіверяни належали до одної групи з правобічними племенами, то се рішає справу й для колонізації територій, що лежали на полуднє від сіверян, тому й ми можемо се питання звести щодо сіверян: до которої групи вони належали?

Як я вже сказав, теорія, що сіверяни не належали до полудневої групи — се спадщина теорії про великоросизм старих осадників Подніпров’я, компроміс її оборонців і противників. Великоросизм полян нині, можна, здається, сказати, зложений уже до архіву. Д[обродій] Шахматов в своїй праці признає, що слаба діалектична закраска київських пам’яток толкується зовсім природно стрічею в сій старій столиці людей з різних племен і земель, що народність полян не можна розлучати від народності Деревлян, які широкою смугою покривали від півночі й заходу невеликий придніпрянський клинець полян.

Але признаючи в полянах плем’я полудневої групи, тим самим позбавляють підстави теорію великоросизму чи середньоросизму сіверян, що, повторяю, являється тільки останком, пережитком теорії великоросизму полян. Для сеї останньої була все-таки якась вихідна точка — брак виразної української закраски в київських пам’ятках XI — XIII вв. Для сіверян навіть і такої вихідної точки ми не маємо. Д[обродій] Яґіч і не аргументує, просто відступає поґодінській теорії можливість великоросизму сіверян; д. Шахматов пробує аргументувати, але поневолі його аргументація випадає слабенько. Він вказує, що сіверяни зв язуються з радимичами й в’ятичами разом при огляді звичаїв і обрядів в «Повісті» (с.7), що вони злучуються в одне політичне тіло, до Києва не тягнуть, противно — від нього, та що в рязанській колонізації видно дві течії, з яких полуднева відповідає сіверянській колонізації і своїм діалектичним характером ілюструє язикову приналежність сіверян.

Більше аргументів я не знаю, а сі рішучо заслабі. «Повість», описуючи звичаї, противставляє полянам їх сусідів — західних, деревлян, і східних, сіверян, радимичів і в’ятичів, всіх їх малює більше-менше одними красками та додає до них вкінці кривичів і «прочих поган». Про розділювання й зв’язування в групи по етнографічній близькості тут нема мови — книжник малює загалом образ поганських звичаїв. Проф. Багалій, на котрого покликується д. Шахматов, на попертя своєї гадки про близькість сіверян до радимичів і в’ятичів говорить лише стільки, що сусідство давало таку близькість і на підставі географічного сусідства «Повість» в’яже племена в групи — сіверян з радимичами й в’ятичами, уличів з тиверцями.

Сіверяни з радимичами й в’ятичами рано зв’язані були в одну політичну групу — передовсім династичним зв’язком, накиненим їм київським правительством — мабуть, іще за Володимира В[еликого], а може, й ще раніше. Такі династичні зв’язі творили часом комбінації дуже дивні, вповні довільні — як, напр., зв’язь Переяслава з Ростово-Суздальською землею. Зв’язок сіверян з радимичами й в’ятичами мав, одначе, за собою деякі спеціальні обставини, що причинилися до того скріплення: у радимичів і в’ятичів не було розвиненого міського життя, як у сіверян, і чернігівські князі не стрічали опозиції зі сторони місцевих міських центрів; тоді як сама сіверянська земля ділилася на волості, з головнішими містами на чолі, радимичі й в’ятичі лишаються в позиції пасивних повінцій. Сіверяни на лівім боці Дніпра грали подібну ролю, як поляни на правім; їх старі міські торговельні центри — Чернігів, Переяслав, Любеч домінували над цілою Задніпрянщиною, її комунікацією й торгівлею, зовсім незалежно від племінних ріжниць — як Новгород та Смоленськ держали в руках Поволжя (зрештою, ми стрічаємо в літописі натяки, що й сі сіверянські провінції так дуже своєї моральної одності з Черніговом не відчували — див. «Іпат[ську літопись]», с. 239).

Взагалі не сама племінна одність, а й зовсім інші — економічні, політичні і т. ін. мотиви впливали на формування політичних тіл, [се] якнайліпше показують змагання Переяслава до рішучого відокремлення від одноплемінного Чернігова та його старання знайти собі династію зовсім далеку, не сусідню, яка б не поставила Переяслав в позицію пригорода — для чого й звертається він до ростово-суздальської династії. Шукати тут якихось внутрішніх, колонізаційних підстав ніщо не дає нам права. Князі торгували своїми волостями, зовсім не оглядаючись на їх племінні чи інші зв’язі. Коли д. Шахматов припускає на верхнім Поволжі колонізацію в’ятицьку, а навіть і сіверянську, то, думаю, робить се тільки в запалі до улюбленої гіпотези. Навіть в Рязанській землі не можна припустити якоїсь одностайної сіверянської колонізації, яка б могла в чистоті занести й задержати свою сіверянську мову, бо між землею сіверян і Рязанською землею лежала область в’ятичів, і сіверянські колоністи в Рязанську землю могли приходити тільки разом з в’ятичами всуміш, і при тім очевидно — в меншості супроти в’ятичів. Не можна припустити масової колонізації сіверян (а тільки масова, в збитих масах осаджена колонізація може мати значіння для цікавих нам питань) в Рязанську землю і з басейну Дону, як те робить д. Шахматов.