Kitabı oku: «Вибрані статті», sayfa 6

VI

Я не можу тут ширше застановлятись над його історією. Нагадаю тільки, що в XV-XVI вв. назвою Білої Руси на заході означались північні землі в дуже ріжних розуміннях — то прикладали сю назву до земель великоруських, то білоруських в нашім розумінню. Великий князь Іван III, фундатор нової московської держави, котрий ще не володів ані кусником Білої Руси в нашім розумінню, називавсь володарем Білої Руси. Офіціяльна хроніка папської курії, записуючи його посольство і грамоту до папи, принесену 1472 р., так перекладає її вступну фразу: Великому Сікстові, папі римському, наставникові, Іоан князь Білої Руси чолом бє. Коли навіть прийняти, що не сам в. кн. назвав себе князем Білої Руси, а так його, примінюючись до сучасної географічної термінології, назвали переводчики, все-таки зістається фактом, що тут під Білою Руссю розуміється Велика Русь теперішньої термінології. Письменники XVI в. називають Білою Руссю то землі нововідібрані Москвою від в. кн. Литовського, себто Смоленщину, то саму Московщину. В наведеній промові Филимоновича під Білою Руссю розуміється щось близьке до того, що ми вкладаємо тепер в се поняття. Але в Москві, якраз навпаки, «Білою Руссю» тоді залюбки називали Україну. Біла Русь значила у московських книжників руські землі Польсько-литовської держави, українські і білоруські, «білорусці» — цивільну, так би сказати, людність, в протиставленню до козаків, котрих звали черкасами, «білоруське письмо» — мову і письмо українське (і білоруське також), і т. ин.

І от, коли московське правительство захотіло означити якоюсь окремішною назвою землі горішнього Подніпровя, воно взяло назву «Білої Руси» в тім розумінню, яке вкладалось в се поняття в книжних кругах українсько-білоруських, і сей ужиток остаточно і вплинув на викристалізування і вишліфування всіх трьох термінів: Великої, Малої й Білої Руси.

Кінець кінцем вони набрали характеру етнографічного, національного, але початок їх був зовсім не етнографічний, і значіння свого вони набрали під впливом чисто політичним. Се й хотів я вияснити в сій своїй статті.

Тема тут поставлена, мала розглядатись в IX т. моєї Історії України-Руси. Коли робота моя над нею перервалась, я, сидячи в Казані і не маючи змоги займатись роботою над самою «Історією», задумав обробити сю тему в осібній статті і взявсь до неї літом 1915 р. Стаття зісталась початою і недокінченою, коли мене переведено до Москви, де я міг зайнятись більш важною для мене роботою — докінченням VIII тому. Дописую її тепер і випускаю, не маючи змоги зайнятись близше деякими порушеними тут питаннями. Може, висловлені в сій статейці гадки спонукають кого-небудь зайнятись близше згаданими тут справами. Напр. цікаво було б прослідити уживання і значіння термінів Великої, Малої і Білої Руси в українських і московських кругах до 1654-5 рр. і зібрати більш матеріялу про обставини, в яких наступило їх проголошення. Я не можу сим зайнятись, але вияснення їх має свою вагу для зрозуміння і сучасних відносин і пізнішої національної ідеології.

17.XI.1917

Хронологія подій Галицько-Волинського літопису

ПАМЯТИ МОГО БАТЬКА

(† 27/I (9 II) 1901)

  ХРОНОЛЬОҐІЯ ПОДЇЙ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ЛЇТОПИСИ

Розвідка М. Грушевського.

  Вступ

Галицько-волинська лїтопись належить до найважнїйших джерел до істориї України-Руси, а також й її сусїдів — Литви, Польщі й Угорщини. Для декотрих партий істориї України, Литви, Угорщини XIII в. вона служить майже одиноким, або й зовсїм одиноким джерелом, джерелом тим важнїйшим, що відомости її йдуть від сучасників, переважно добре осьвідомлених, і часто писані по горячим слїдам подїй. Тим прикрійшу перешкоду робить в користанню з сього дорогоцїнного джерела брак хронольоґії в нїм.

Як відомо, галицький лїтописець писав без років і не вязав ся порядком лїт, змагаючи до того, аби дати можливо праґматичне оповіданнє, подібно до грецьких хроноґрафів: «хроноґрафу же нужда есть писати все и вся бывшая, овогда же писати в передняя, овогда же воступати в задняя».

При тім він надїяв ся розставити роки по скінченню працї (вся же лЂта спишемь росчетше во задняя), але обіцянки сїєї не сповнив, і його лїтопись так і зістала ся без років, а його приклад вплинув і на його наступників, що доповнили його лїтопись і продовжили до 1290 р. — вся Галицько-волинська лїтопись, з незначними виїмками, зістала ся без років, і в такім видї була прилучена до Київської лїтописи. Аж по тім як вона була прилучена до лїтописи Київської, якийсь книжник, незадоволений тим, що хронольоґія, переходячи через Найдавнїйшу й Київську лїтописи уривала ся на році 1200, постановив се направити, і подїлив Галицько-волинську лїтопись на роки. Але зробив він то зовсїм по дурному, то значить — валив роки навить без огляду на зміст, розриваючи частини одної подїї на кілька років, або кладучи під оден рік подїї богатьох років (нпр. під р. 1233).

При тім роки почав класти він не від 1205, від котрого починаєть ся оповіданнє Галицької лїтописи, а від 1200 р., котрим кінчить ся Київська лїтопись, і «ничтоже сумняше ся» поставив роки від 1201 на подїях пізнїйших лїт. Окрім тих кількох років, які він знайшов готові в Волинській лїтописи, здаєть ся одинокими датами, які він зачерпнув з иньших джерел, були дати кількох русько-татарських подїй, звістних добре з північних лїтописних компіляций (з ними сей книжник, видко, був обзнаємлений) — битва на Калцї (1224), прихід Бату (1237), облога Київа (1240). Ними ориєнтовані подїї сусїднїх років, з рештою ж роки розложено зовсїм довільно, а тим самим і хронольоґія ся зовсїм нїчого не варта, і основою всяких студий над лїтописею повинний бути не хронольоґізований Іпатський кодекс (з опублїкованих дотепер він тільки й має хронольоґію), а иньші (як Хлєбнїковський і Поґодінський), що хоч пізнїйші о столїтє, близше стоять до архетипа, бо не мають анї хронольоґїї анї тих стилїстичних змін, які поробив хронольоґізатор, вставляючи роки (він викидав при тім такі переходи як: «въ та же лЂта», «въ то же время», «въ то же лЂто», «зимЂ же бывши» «времени минувши», і т. и. — нераз дуже цїнні для уставлення порядку подїй).

Супроти такої повної довільности хронольоґії Іпатського кодекса вона зовсїм не може служити до ужитку. Нїяка редукция не поможе на неї: треба дату кождої подїї викомбіновувати на власну руку, хронольоґію ж іпатську попросту іґнорувати. На жаль, се переконаннє досї не було загально прийняте в науцї. Що правда, повну неужиточність іпатської хронольоґії запримітив уже Карамзін, що перший віднайшов Галицько-волинську лїтопись і рішучо признав її хронольоґію невірною.

Одначе його осуд, дуже катеґоричний, не був відповідно оцїнений пізнїйшими дослїдниками. Поґодїн, Соловйов, Костомаров, Бестужев-Рюмін, пишучи про Галицько-волинську лїтопись, збувають її хронольоґію невиразними увагами, що вона «перебита», «неповна», «незручно зроблена», або зовсім промовчують. Соловйов, пишучи свою історию, хоч подекуди нотує похибки в хронольоґії Галицько-волинської лїтописи, але переважно бере її дати без застережень. Костомаров у своїй розвідцї «Черты народной южнорусской исторіи» (1862) без скрупулів датує подїї її роками, навить найбільше неможливими. Тільки Зубрицький в III т. своєї Істориї (1855), специяльно займаючи ся подїями Галицько-волинської лїтописи, полишає на боцї іпатську хронольоґію й пробує, особливо в подїях початку XIII в., самостійно датувати факти, на підставі иньших джерел (що правда — забогато при тім кладучи ваги на Густинську компіляцию й її хронольоґію). Але його погляд на іпатську хронольоґію далеко не так радикальний, як у Карамзїна; признаючи в нїй «анахронізми», він одначе не цураєть ся гадки про можливість редукциї (с. 82), а в пізнїйших подїях часто живцем бере іпатські дати.

На початку сїмдесятих років майже разом вийшли дві незалежно від себе написані розвідки, що близше займали ся хронольоґією Галицько-волинської лїтописи: розвідка проф. Шараневича про Іпатську лїтопись (Die Hypatios-Chronik als Quellen-Beitrag zur цsterreichischen Geschichte, 1872) і проф. Дашкевича про Данила (Княженіе Даніила Галицкаго по русскимъ и иностраннымъ извЂстіямъ, 1873).

Проф. Шараневич дав досить місця й уваги хронольоґії подїй Галицько-волинської лїтописи (с. 6-7 специяльно і в IV-V гл. passim), і зібравши досить значний материял з польських, угорських і німецьких джерел, на підставі його поправляв часом дуже добре хронольоґію Іпатського кодекса. Але й його становище супроти сеї хронольоґії дуже здерждиве: він уважав її роботою самого редактора лїтописи і хоч признавав в нїй помилки, («від одного до чотирох років наперед або назад»), але старав ся витолкувати декотрі похибки переводом дат з сїчневого числення на вересневе (sic) і змаганнєм лїтописця до праґматизма, а також уважав можливою редукцию сих дат (с. 7).

Далеко більш рішучо й основно виступив у сїй справі проф. Дашкевич — тодї ще молодий студент Київського унїверситета. Він признав роки Іпатського кодекса роботою копіста, «не вартого найменьшого довіря», і для датовання подїй Галицько-волинської лїтописи уважав одинокою дорогою: відшукуваннє хронольоґічних вказівок у текстї лїтописи та порівняннє їх з иньшими джерелами (с. 6-7). В своїх безконечних нотках, що робили майже неудобочтомою сю з рештою цїнну книгу, він дїйсно дав чимало дат, переважно добре виведених і часто умотивованих, хоч нїде специяльно над хронольоґією не застановляв ся.

Не вважаючи одначе на появу сих праць історична робота таки не вийшла на битий шлях в сїй справі. Кількадесять дат, принагідно поданих у працях Зубрицького, Шараневича, Дашкевича, часто зовсїм добрих, але не завсїгди умотивованих, часом не згідних з собою, а головно роскиданих в нотках, принагідно трактованих, так що й відшукати їх в потребі було не легко, не могли заступити хронольоґічного підручника, якого треба було для Галицько-волинської лїтописи. Самий навить принціп повного іґноровання хронольоґії Іпатського кодекса і самостійного комбіновання лїтописних подїй не знайшов собі повного горожанства в науцї. Такий авторитет в українській істориї як проф. Антонович в своїй Істориї Литви (виданій 1878) уживає дат Іпатського кодекса. Иньші знов дослїдники не кидали гадки про можливість редукциї його дат. А хоч не бракувало праць, де хронольоґія подїй Галицько-волинської лїтописи робила ся самостійно, або на підставі зроблених попереднїми дослїдниками комбінаций, хоч появляли ся працї, де певні партиї Галицько-волинської лїтописи, специяльно студиювали ся й хронольоґізували (нпр. Дроби Stosunki Leszka Biaego z Rusi і Wgrami, 1881, Лятковского Mendog, 1892), але се все заступити такого підручника не могло, тим більше що й не всї дослїдники роспоряджали відповідним для того апаратом.

Була заповіджена в Rozpraw-ах краківської академії специяльна студия про хронольоґію Галицько-волинської лїтописи пок. Дроби, але надрукована не була; зрештою, судячи по його друкованій працї, його хронольоґічні аналїзи ледви чи відповіли б науковим вимогам. Таким чином кождому дослїднику, що заглядав до Галицько-волинської лїтописи, приходило ся далї спотикати ся на хронольоґічній справі і коли не хотїв він збути її вказівкою, що ся лїтопись говорить те й те «під тим і тим роком», то мусїв вертувати ріжні працї, шукаючи в них хронольоґічних вказівок, а не знайшовши, чого потрібував, — сам комбінувати дату, стягаючи до того материяли, які міг і знав, а виходили й дальше працї, що в цїлости або переважно йшли за іпатською хронольоґією.

Мавши не раз до дїла з Галицько-волинською лїтописею, я часто мав нагоду на собі дізнавати сю приємність. Тож коли минї прийшло ся останнїми часами для істориї Галичини (в III т. Істориї України-Руси) переробити Галицько-волинську лїтопись від a до z, постановив я не скінчити на кількох хронольоґічних екскурсах, а зладити на підставі зібраного материяла підручник, який міг би бути придатним і для дальших дослїдників, і по скінченню III т. своєї Істориї зараз до нього забрав ся.

Сей підручник зложив ся в формі таблицї з коментарем, де кожда дата була б докладно виведена, бо без такого коментара не мала б нїякої сили переконання й сама таблиця. В природнім порядку роботи подаю наперед виводи дат, а в кінцї таблицю, як їх результат. Полєміки з відмінними хронольоґічними виводами оминаю, обмежаючи ся короткими вказівками: з рештою моя арґументация служить і арґументациєю contra відмінних виводів. По загальнїше осьвітленнє подїй відсилаю до своєї Істориї України-Руси т. III.

В виводї дат старав ся я довести датовання до можливої докладности, але подекуди се було неможливо, й приходить ся обмежити ся тільки приблизним означеннєм, з ваганнями до одного року. Ріжні степени докладности й певности дат означено на таблицї ріжним письмом і значками. Коментар до кождої дати можна знайти по поданих в хронольоґічній таблицї сторонах Галицько волинської лїтописи вид. 1871 р., і ще лекше — по поданій сторонї мого коментара.

Материял, яким я роспоряджав при виводі дат, значно більший, нїж мали мої попередники, але ідеально-повним, певно, і він не буде. Всякі вказівки в сїм напрямі я прийму радо. Так само не уважаю оконечними свої виводи дат, особливо де вони опирають ся на комбінациях, виведених з текста лїтописи. Я б дуже тїшив ся, коли б мої виводи викликали серед дослїдників, що близше займали ся сими справами, детайлїчну річеву критику, яка б причинила ся до більшої докладности сеї хронольоґії й дала б вкінцї дослїдникам нашої старовини певну провідну нитку при користанню з Галицько-волинської істориї.

Хронольґічна аналїза Галицько-волинської лїтописи.

Іпат. 480 (1202). Перший похід Рюрика на Галичину. Вихідною точкою служить дата смерти Романа, 19/VI. 1205, дана нам польськими джерелами — див. Monumenta Poloniae historica II. 836, 876, III. 70, 162-3, 171, 353; в Лаврен. л. дата смерти Романа під 1206 р., бо вона о рік спішить ся тут, в Воскр. добра — 1205. Оповіданнє Суздальської лїтописи, дуже докладне (оповіданнє Галицько-волинської чимало поплутало в порядку подїй і проминуло другий похід зовсїм), дає розуміти, що похід Ольговичів став ся на перші вісти про смерть Романа. Супроти того одначе, що сю кампанїю в Галичинї випередив з’їзд в Сяноцї Романової княгинї з угорським королем і прихід угорського війська в Галич, треба мабуть покласти її на осїнь 1205 р., не скорше.

Іпат. 481 (1202). Ігоревичі в Галичу. Другий похід Рюрика на Галич в Галицько-волинській лїтописи пропущено зовсїм, згадано тільки про прихід Ігоревичів на галицькі столи. Порядок подїй докладно оповідає Суздальська лїтопись і дає опору для їх хронольоґії в датї приїзду Ярослава в Суздаль — 22/IX. 1206. З її оповідання виходить, що похід став ся в новім — 1206 роцї, орґанїзовав ся дуже поважно і зайняв досить часу. По тім наступив прихід Угрів, переговори з Поляками, посольство до Ярослава Всеволодича, котрого чекали два тижнї, й аж тодї Ігоревичі сїли в Галичі. Коли Ярослав вернув ся з під Галича в Переяслав, і звідти вигнав його Всеволод Ольгович, засївши в Київі, — він поспів в Суздаль 22/IX. Звідси очевидно, що Ігоревичі мусїли сїсти в Галичинї не пізнїйше лїта 1206 р., а Романовичі мусїли утїкти з Галича в Володимир, випередивши похід, десь при кінцї весни найдальше. Похід же Ольговичів мусїв роспочати ся десь на весну, дуже рано.

Для дальшої партиї подїй, р. 1207 — 1211, провідником у хронольоґії служать дати Воскресенської лїтописи. Ми вже бачили її добрі дати для подїй 1205 і 1206 р. і дальше побачимо, що її хронольоґія знаходить собі потвердженнє в иньших джерелах. З огляду, що вона дає тут не тільки хронольоґію, зовсїм самостійну, але й серию галицьких подїй, з иньших лїтописей, незвістних, треба здогадувати ся, що в нїй маємо останки якоїсь української лїтописи, дуже доброго джерела.

Іпат. с. 481-2 (1202-3). Святослав Ігоревич у Володимирі. Усобиця Ігоревичів. Опору для хронольоґізациї дає Воскресенська лїт., де під р. 1208 читаємо: «Угри тогда прогнаша Володимира Игоревича изъ Галича, а брата его Романа посадиша въ немъ» — се відповідає Іпат. 482: «Романъ же Ђха во Угры и поемъ Угры би ся съ братомъ, и побЂдивъ взя Галичъ, а Володимеръ бЂжа во Путивль.» Дата потверджуєть ся запискою Лавр. під 1207 р., з котрої видно, що весною-лїтом 1207 р. Володимир сидїв ще в Галичи, і не мав клопотів, бо ходив походом у Київщину, в поміч Всеволоду Сьвятославичу. Очевидно, «м’яте» межа Ігоревичами став ся пізнїйше, а відносини з Угорщиною, звідки треба було бояти ся оружної оборони прав Романовичів, мабуть були полагоджені перед тим походом у Київщину. Галицька лїтопись також каже, що «м’яте» став ся «долгу времени минувшю» по утечі Романовичів до Польщі і викликаних нею дипльоматичних переговорах? Для дуже довгого часу місця тут нема, але мусїло скількись часу таки минути. Супроти того посольство Володимира Ігоревича до володимирських бояр і утечу Романовичів до Польщі мусимо класти на кінець 1206 — початок 1207 р. Подоріж малого Данила на Угорщину з Лєшковими послами й посольство Володимира Ігоревича до угорського короля мабуть стало ся не пізнїйше як у першій половинї 1207 р., а усобиця галицька могла розвинути ся десь з кінцем 1207, але головно в 1208 р., коли Роман накликав Угрів.

Іпат. с. 482-3. (1204-5). Волинські подїї. Лїтописець оповідає про волинські подїї як вставку, intra parenthesim серед галицьких, поза хронольоґічним порядком. Ориєнтують нас в їх хронольоґії тільки галицькі подїї, і то приближно. Переходячи від оповідання про галицьку усобицю Ігоревичів до вигнання Сьвятослава, лїтописець каже: «въ то же веремя», отже Сьвятослава вигнано під час галицької усобицї. Се потверджуєть ся й тим, що від галицьких Ігоревичів Сьвятослав не дістав нїякої помочи, коли його виганяли. Отже галицька усобиця, рік 1208 — се вихідна точка. Знову terminum non post дає згадка низше (Іпат. 485), що під час війни 1211 р. (див. низше) Василько княжив уже в Белзї. Між сими двома датами маємо розмістити такі подїї: Олександр, вигнавши Сьвятослава, сїв у Володимирі; Інґвар випросив Володимир від Лєшка, й Олександер мусїв уступити ся звідти; бояре володимирські не були задоволені з Інґвара, й Олександер випросив собі Володимир назад від Лєшка. Яких небудь близших вказівок для хронольоґічного ориєнтовання лїтопись не дає, а в додатку має ще тут і виразні пропуски.

Тому можемо лише приближно датувати: вигнаннє Сьвятослава 1208, перехід Інґвара до Володимира 1209 роком, друге князюваннє Олександра 1210, уважаючи, що сї зміни мусїли мати якийсь час для свого приготовання. Під час князювання в Володимирі Інґвара, як виходило б з контекста лїтописи (не так дуже й ясного), дістав Василько з материю Берестє. Під час другого князювання Олександра в Володимирі (тут текст лїтописи зовсїм ясний) дістав Василько Белз, і тодї ж став ся сильний напад (чи кілька нападів) Литви й Ятвягів на околицї Турийська й Червна.

Іпат. 483-486 (1205-8). Галицькі подїї: угорська окупация, Ігоревичі знову в Галичинї, боярська різня й упадок Ігоревичів, Данило в Галичі. Опорною точкою для хронольоґії сих подїй служить записка Воскресен. л. під р. 1211: Тогоже лЂта Галичане приведоша къ собЂ отай черезъ горы и изъимаша князи своя Игоревичи 3, Романа съ братома, и бивше ихъ повЂсиша ихъ. На потвердженнє сеї дати можна сказати, що угорський воєвода Пот, висланий на Галич підчас сеї кампанїї був палятином («великий дворский» — Іпат. 484) в рр. 1290-11 (див. індекси до Codex diplomaticus Hungariae і Codex Arpadianus continuatus), так що пізнїйше як на 1211 р. класти сю кампанїю і з сього погляда ризиковно. Перед нею стали ся такі подїї: угорська окупация Галичини, котру випередили «безакониє галицьке і м’яте»; Галичане кличуть Мстислава пересопницького; довідавши ся про утечу Романа, закликають Ігоревичів назад, і ті вигоняють Угрів. Отже се маємо класти між р. 1208 і 1211.

Близше ориєнтувати нас може записка Воскресенської лїтоп.: «Въ лЂто 6718 Ростиславъ Рюриковичъ сЂде въ Галичи, а Романа Игореивча выгнаша; осени тояже выгнаша изъ Галича Ростислава Рюриковича, а Романа Игоревича посадиша съ братомъ.» Трудність тільки в тім, що Галицько-волинська лїтопись мовчить зовсїм про сей епізод; але вона промовчує не одно. Очевидно, сей епізод входив як складовий елємент у те «безаконье галичкое и м’яте», що заохотили кор. Андрія до окупациї Галичини. Помітувати сею звісткою Воскр. л. і її датою не можна, бо вона входить в ту серию галицьких звісток сеї компіляциї, про авторитетність котрих я сказав трохи вище (с. 8). Отже супроти неї угорську окупацию не можемо класти скорше як на сам кінець 1210 р. і початки 1211 (дуже короткою вона не могла бути, коли Угри встигли так сильно наприкрити ся Галичанам). Значить на всї дальші подїї: похід Мстислава пересопницького, похід Ігоревичів, посольство Володимира Ігоревича до угорського короля, боярську різню, угорський похід і облогу Звенигорода лишаєть ся з яких півроку. Єсть в сїм трудність, що так богато подїй скуплюєть ся в такім короткім часї, але й абсолютно неможливого в тім нема, а поки хронольоґія Воскресенської лїт. нїчим не зкомпромітована, не можемо її іґнорувати. Отже прихід Ігоревичів припадав би більше меньше на весну, боярська різня на лїто, а в вереснї 1211 р. повішено Ігоревичів.

Іпат. 484 (1206-7). Єлисавета-Кінґа, наречена Данила. Епізодом в оповіджених подїях оповідає лїтописець про замір угорського короля дати за Данила свою доньку Єлисавету й зробити його, за браком сина, своїм спадкоємцем; сей замір не прийшов до кінця тому, що Андрієва жінка кор. Ґертруда видала Єлисавету за Людовика гесенського. Епізод сей містить в собі богато баламуцтв, як виказав уже проф. Шараневич, що ширше аналїзував його. Не входячи в його аналїзу, зазначу тільки (сього досї не зауважено), що сей епізод оповіджено тут в тїснім хронольоґічнім звязку: по виведеному вище рахунку він стоїть між подїями 1211 р.; Єлисавета родила ся р. 1207 (Monum. Germ. Scr. XIX с. 700), а старе житиє її каже, що вона була заручена за Льодовика тірінґського ще нїм була відлучена а вивезена на тірінґський двір в р. 1211, коли мала чотири роки (себто четвертий) (диви витяг у Шараневича с. 119); очевидно, з нагоди від’їзду Єлисавети з Угорщини, що став ся чи більше-меньше, чи й як раз тодї як Данило був на Угорщинї в 1211 р., — лїтописець і оповідає сей епізод. Умерла ся Єлисавета 1231 р. (Mon. Germ. XIX с. 547 і 699). Убийство римського короля Филипа, згадане тут, стало ся в червнї 1208 р.

Іпат. с. 486-7 (1208-9). Галичане проганяють Данилову мати. Король угорський приводить її назад. «Минувшю же времени», каже лїтописець, по вересневих подїях 1211 р., вигнано Данилову мати. Вона виїхала в Белз, але король, почувши (мабуть — діставши посольство від неї) «зимЂ бывши» пішов на Галич і арештував противних її бояр.

Котрого року се була зима? ми маємо тут що найменьше два роки до роспорядження: 1211/2 і 1212/3. Нїщо не перешкоджає взяти близший: значить, бояре вигнали б Данилову мати слїдом за посадженнєм його в Галичі. Се вповнї можливо, бо Данило їм потрібний був тільки, аби позбути ся Ігоревичів. Але се дата тільки гіпотетична.

Іпат. с. 487 — 8 (1209-10). Данилова мати з Данилом тїкають на Угорщину. Володислав «вокняжив ся» в Галичу. Олександер відібрав Белз від Володимира. Датованнє сих справ залежить від дати смерти королеви угорської Ґертруди, забитої під час сього похода. Є тут ваганнє між р. 1213 і 1214, але дата 1213 р., супроти згідних звісток нїмецьких джерел, може уважати ся певною. Близше означеннє дає хронїка домінїканів віденських, а то 4 kalendas Octobris, себто 28 вересня. Тому похід угорського короля і вокняженнє Володислава мусимо датувати початком осени р. 1213. Перед тим — значить р. 1212 бояре кличуть на Данила Мстислава пересопницького в Галич, Данилова мати з Данилом тїкає в Угорщину, а Мстислав засїдає в Галичу: між сим фактом і походом короля мусїло минути трохи більше часу, бо король «спЂашеть рать велику». Після того як Данилова мати утїкла з Галича, відібрав Олександер Белз від Василька (бо мати посилає з Галича Василька в Белз, і він уже потім переїздить в Камінець, отже Белз відібрано десь саме коло часу Андрієвого походу, в р. 1213. Пізнїйше, коли вияснило ся, що від Угорщини не буде помочи, але завсїди, можливо — ще в тім же — 1213 роцї, Данилова мати поїхала з Угорщини до Лєшка і відти до Василька в Камінець — отже се буде 1213 або початок 1214 р.

Іпат. с. 488-9 (1211). Володислав і Лешко пробують вигнати Володислава з Галича. Спішська умова. Кольоман у Галичу. Романовичі дістають Володимир. Вихідною точкою служить дата посадження Кольомана в Галичі в Воскресен. (і Нїконов.) л. — 1214 р.: «Король угорьскій посади сына своего въ Галичи, а епископа и попы изгна изъ церкви, а свои попы приведе латыньскія на службу.» Дата ся варта повного довіря: її потверджують угорські документи в справі коронациї Кольомана, що була наслїдком Спішської умови; з них бачимо, що між сею умовою й смертию папи Інокентия III († 1216) минуло досить часу: кор. Андрій просив від папи дозволу на коронацию Кольомана, потім, діставши відповідь на се, знову просив корони; серед сих переговорів Кольомана обложено в Галичу, й Андрій ходив йому в поміч. Полагодивши галицькі справи, вибрав ся він в хрестоносний похід 1217 р. З сього видко, що між Спішською умовою й 1216 р. проминуло досить часу, і се вповнї відповідає датї 1214 р. Ми б мали й зовсім докладне потвердженнє її, як би були певні, що перший лист кор. Андрія до папи дїйсно належить до 1214 р. (XVII рік папства), як його датує Тейнер; але в текстї нема дати, і не знати, чи дату — XVII рік Тейнер опер на папських реґістрах, чи викомбінував тільки з підручників угорської істориї. У всякім разї отже дата 1214 р. для посадження Кольомана в Галичу певна. Сим роком можемо датувати і з’їзд Андрія з Лєшком в Спішу. Перед тим, на р. 1213-4 мусимо покласти війну Лєшка і Мстислава з Володиславом і наданнє Романовичам Тихомля і Перемиля. Володимир Романовичі, очевидно, дістали також в звязку з Спішською умовою, могло се стати ся ще 1214 р., але могло наступити й пізнїйше трохи — 1215 нпр.

Іпат. с. 489 (1212). Кор. Андрій відберає Перемишль від Лєшка. Лєшко закликає Мстислава, і той осїдає в Галичу. В кількох рядках лїтописець звів тут до купи подїї з кількох років, при тім для галицької істориї дуже важні. Починає він се оповіданнє стереотиповим: «въ та же лЂта времени минувши», а й далї не дає нїяких хронольоґічних вказівок, тож мусимо оглянути ся за иньшими джерелами.

Насамперед що до розриву між кор. Андрієм і Лєшком, то ми чуємо про нього уже в згаданім листї короля до папи Інокентия про Кольоманову корону, не датованім, але писанім очевидно 1215 або 1216 p. Дальше як на 1216 р. відібраннє Перемишля відсувати не можна тому, що вибераючи ся в хрестоносний похід (1217 р.) Андрій, певно, не розірвав відносин з Лєшком саме в переддень сього походу. З другого боку не скорше як 1216 р. Лєшко звернувся до Мстислава: в 1215 р. Мстислав, покинувши Новгород, робив собі ріжні пляни і як оповідає Воскресен. л. — хотїв «просити Галич» від угорського короля; як би під час сеї неприсутности своєї з Новгорода він був би дістав запросини від Лєшка, то не мав би чого вертати ся в Новгород (він вернув ся туди на початку 1216 р.). З значною правдоподібністю можна думати, що як раз славна кампанїя його з Ярославом Всеволодичом (весна 1216 р.) піддала Лєшкови гадку всадити Мстислава на Угрів. З другого боку коротку подоріж Мстислава на Україну (1 Новг. 204) в початках 1217 р. можна уважати наслїдком Лешкового запрошення, отже 1216 рік для нього дуже правдоподібний.

Відїзд Мстислава з Новгорода з замірами «здобувати Галич» 1 Новг. записує під 1218 р., на початках. Се дата зовсїм непідозріла. Потім під 1219 р. маємо в нїй записку (повторену і в Воскресен. л.) про похід Мстислава на Галич; тут одначе маємо таку трудність, що Мстислав при тім бере в неволю угорського королевича, а се в дїйсности стало ся не в перший, а в третїй похід Мстислава на Галич. Супроти того можуть насувати ся непевности, чи й дата 1219 р. належить до першого похода? Але сї непевности усуваються: по перше, ми маємо для дальших походів Мстислава в Суздаль, і Воскресен. л. дати 1220 і 1221 р., а в них непримітно приспішення, анї в 1 Новгородській — спізнення. По друге, лїтописець Новгородець скорше міг би проминути пізнїйші походи Мстислава, нїж перший; слїдом по виходї Мстислава з Новгорода. Можна б хиба припустити, що похід відбувся в 1218 р, а до лїтописця чутки дійшли пізнїйше, і він записав сю подїю під 1219 р., але й се не дуже правдоподібно з огляду на Воскресенську лїтоп. Тут одначе Воскресен. л. виставляє нас на тяжку пробу — своєю запискою під тимже 1219 р. про вигнаннє Мстислава з Галича.

Іпат. с. 489-491 (1213). Данило женить ся з Анною Мстиславною й відберає від Поляків Берестє. Угри виганяють Мстислава з Галича. Як в попереднїй серії звісток галицький лїтописець зібгав подїї кількох років у коротеньку згадку, так тут він широко описує подїї кількох, що найбільше — кільканадцяти місяцїв, роблячи вражіннє довгого часу своїми кількома «времени минувшю». Вагання може бути о рік, в звязку з тим, чи приймемо ми дату Воскресен. л. для вигнання Мстислава з Галича. В нїй читаємо під 1219 р. — «тояже зимы Угри выгнаша Мстислава Мстиславича изъ Галича, а королевичь сЂде въ ГаличЂ.» Мстислава вигнано з Галича в жовтнї, як то видко з Галицької лїтоп., тож вираз «зимы» Воскр. л. ще можливий хоч частїйше «зима» в лїтописях значить грудень-сїчень. Питаннє — чи вигнано Мстислава того ж самого року, в котрім він сїв у Галичі, чи на другий рік?

Для розвязання сього питання пригляньмо ся оповіданню Галицької лїтописи з хронольоґічного погляду. Припустїм, що Мстислав сїв у Галичу на самім початку року. «Въ та же лЂта времени минувшю» Данило оженив ся з його донькою, і знову «времени минувшю» звернув ся до Мстислава, представляючи йому свій намір відібрати від Лєшка волинські волости. По тім Данило пішов і відібрав їх від Лєшка, а той «вЂснЂ же бывши» відповів нападом на Побуже. Лєшко входить в переговори з кор. Андрієм і наслїдком їх роспочинаєть ся угорсько-польська кампанїя, що кінчить ся (в жовтнї) уступленнєм Данила з Галичини. Як бачимо, подїй буде дуже напхано в тих кількох місяцях, але знову нема нїчого неможливого, що вони таки відбули ся в сїм роцї, як виходить з Воскресенської л. В Тверській комп. ми, правда, маємо вигнаннє Мстислава під р. 1220, але на початку його, з тоюж заміткою «зимЂ», так що редактор міг сам на підставі сього означення перенести сю записку під дальший рік (так само записка про другий похід Мстислава на Галич, що стоїть в Воскр. л. в кїнцї 1220 р. з заміткою: «тоя же зимы», в Твер. перенесена під 122.1 р.). Отже кінець кінцем нїщо не дає нам права відкинути і тут хронольоґію Воскресенської лїтоп., котра стільки разів уже видержала честно нашу критику. Отже приймаємо і тут її хронольоґію: Мстислав засїдає в Галичу на поч. 1219 р., дуже скоро потому Данило женить ся з його донькою (зносини між ними могли бути ще скорше); десь в мартї нпр. міг Данило вибрати ся на Поляків, і Лєшко відповів йому по тому нападом. Зістаєть ся цїле лїто для переговорів Лєшка з Андрієм, а що похід на Галич був досить наглий, потверджує й те, що Мстислава він застав неприготованим, поза Галичиною («Мьстиславъ бо бЂ со всими князьями рускыми и черниговьскыми»).