Kitabı oku: «Мій рідний Макунів. 2-ге видання»

© Михайло Іванович Бервецький, 2021

ISBN 978-5-0055-0459-3

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

МАКУНІВ

Спогади очевидців

Великих людей, які можуть змінити історію, небагато. Але кожен із нас може вплинути на певні події; сума цих подій і визначає історію всього покоління.

Роберт Кеннеді

Моїм дітям присвячую

 
Зоряні
Олегові
Юлі
Іванові
Василю
Володі
 

ПЕРЕДМОВА

Наприкінці 2016 року, коли вийшла в інтернеті книжка «Макунів—нарис історії рідного краю. Історія землі моїх батьків», деякі читачі, телефонували мені і ділилися своїми враженнями. Багато людей запитують, – як воно сталося що ти взявся за написання історії. Скажу чесно, що спочатку такого наміру не було. В 2013 році в державному архіві м. Львова досліджуючи церковні метричні книги, щоб написати і дослідити свій генетичний родовід, в розмові з працівниками архіву, я довідався що можна багато чого взнати про своє село. Я потроху збирав різні архівні довідки, а коли їх накопилось багато прийшла ідея все зібрати до купки і вийшла маленька книжка.

Матеріали про історичні події 30—60 років 20 століття вдалося дослідити після революції гідності в наслідок якої був прийнятий Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років» від 9 квітня 2015 року.

Мною рухало лише одне почуття взнати правду про історичні події в рідному селі і донести їх до Вас, читачів цієї книжки. Мною не керувала ні злоба, ні інші будь які упередження. Я зовсім нічого не знав про ці історичні часи, поки не побував в архівах СБУ і МВС, державних архівах. В основі цієї книжки лежать факти взяті з архівних документів, як що є думки чи покази людей то так і написано. В деяких главах використані матеріали книг, які приведені в розділі “ Використані джерела.» З багатьма людьми я зустрічався особисто, щоб записати їх розповіді чи спогади про їхні родини.

Серед них був Буяр Павло Дмитрович 1947 р.н.,якого разом з сім’єю його батька 1.06.1950 рокубуло виселено комуністичним режимом у Красноярську обл. Росії. Сім’я була виселена без права на повернення та з конфіскацією майна. Пан Павло запропонував мені зустрітися і обговорити цю тему. Скоро така зустріч відбулася в його тітки Віри (1930р.н.),здому Гринчук Федора, с. Берці. Ми зустрілися 24 грудня 2016 року, в смт. Рудно, у день Святого Вечора в римо- католиків. На дворі падав гарний сніг, ми пили запашну каву, яку приготувала літня вже, але турботлива господиня, читали і собі і їй книжку. Тривала тепла розмова, спогади. Тоді в цій розмові виникла пропозиція написати другу частину історії: «Макунів. Спогади очевидців», де необхідно розмістити історичні розповіді – спогади про родини, наші традиції, релігійні, народні, сімейні, про особистості, а також розмістити історичні фотографії. Ми дійшли згоди, щоце оживить книжку, вона стане ближчою до читача, до людей.

Пан Павло познайомив мене з Рокицькою Галиною Євгенівною. Сім’я її батька походить з села Шишоровичі, а бабця, татова мама з Макунева з родини Буяр. Батько їй залишив спогади про нелегкі післявоєнні роки, про виселення їхньої сім’ї і про брата члена ОУН-УПА Рокицького Івана. Галина Євгенівна їх доопрацювала і передала для друку. Це додало і менінових сил, яківжебуливичерпаніроботою над першоючастиною.

В середині червня 2017 року я зустрівся, після трьохрічного спілкування по телефону з Бервецьким Володимиром Даниловичем (1935р.н.), який передав мені до книжки багато сторінок спогадів про свою родину. А літом 2018 року я знову зустрівся з паном Володимиром на яку він мені приніcще купку листочків надрукованих на друкарській машинці про життя своєї сім’ї. Спогади пана Володимира розповідають про життя трьох поколінь його родини: діда Павла, батька пана Володимира і його з братами. Червоний каток визволителів добре пройшовся по жителях Галичини, а по родині пана Володимира він проїхав два рази. Перший раз в 1940 році коли сім’ю діда виселили в Кустанайські степи, як куркульську сімю. Туди без суда і слідства було вивезено: діда Павла, бабцю Рузю, тата Данила, маму Марію, брата Богдана і звичайно Володимира. Там померає дід Павло. Не проживши там і року родина відчуваючи подих війни, втікає до дому. Починається війна з німцями, тут не на живесься. Після закінчення війни, новий прихід визволителів, як народ казав «других москалів”бо перші прийшли в 1939 році і їх пішли. А другі прийшли більше, як на пів століття. І знову каток репресій не минає родину Бервецького Володимира. Засуджують батька, а потім і маму до 10 років тюрми. Майно кофісковують, житло також, троє дітей залишаються, безбатченками і безхатьками і це в гуманній комуністичній державі, так вони себе називали. Комуністична теранія ламала все на своєму шляху. Вчитаймося в розповідь пана Володимира і ми зрозуміємо весь трагізм життя нашого народу в середині 20 століття.

22 липня 2017 року дякуючи Іваницькій Розалії Андріївні, відбулася зустріч з представниками родини Слюсарчика Василя Івановича, яка також буларепресована в 50 роках. Зустріч проходила в родинному будиночку Слюсарчика Григорія що на вулиці Луговій, перед Рясне-1. Зараз там проживають діти Григорія Ігор і Дарія з сім’ями. Вцей час в гостях у них також були: тітка Оля, що зараз проживає в місті Пустомити і її племінниця Ганна Гречкосій з Оброшино. Ми гарно спілкувалися. Переважно Ольга Василівна згадувала про батьківськусім’ю, про виселення в Сибір, про життя там і повернення до дому. Її доповнювали спогадами Дарія Григорівна і Ганна Павлівна. Пані Ольга і Ганна пообіцяли своїспогади викласти на папері і менше ніж через рік я отримав їхній рукопис, який увійде до книжки. Ще пані Ганна дала сімейні фотографії, щоб поділитися з молодими істориками, які досліджують історію Галичини з організації «Локальна історія.»

В лютому 2019 року Ганна Гречкосій, мама якої Слюсарчик Наталя дає мені телефон до Балабух Богдана Івановича, сім’я їхня також була виселина в Красноярський край Сибіру. Після телефонної розмови ми договорись про зустріч. І 10 березня я був в гостях у пана Балабуха, щопроживає у Львові в районі вулиці Окружної. У нас вібулась зацікавлена, змістовна розмова. Ми обмінялися деякими історичними матеріалами. Пан Богдан наддав мені історичні фото з життя його родини першої половини двадцятого століття. Спогади пана Богдана і його брата Володимира також увійдуть до нашої спільної історії нашої малої батьківщини. З паном Богданом в нас зав’язався дружній взаємно інтересний діалог, повязаний з інтересом до нашої історії, яка переплетена з історією наших сімей. Я кілька разів знову відвідав архіви м. Львова, а пан Богдан неодин раз відвідував родини його матері і батька, які проживають в с. Макуневі і с. Градівка (Гошани) з відки кожен раз привозив нові і нові історичні матеріали і інформацію. Фотографія ми які він роздобув в родинах ми ділились з редакцією журналу «Локальна історія», які вони використають в своїх працях. В такій співпраці всі мали певний зиск родина пана Богдана краще взнала історію своєї родини, а ми отримали цікаві історичні матеріали. В свої 82 роки пан Богдан веде активнее життя, одного разу поділився зімною насінням шести видів квітки мальви (це і однорічні і дворічні рослини різних кольорів), яку сам вирощує на своєму подвір’ї, а в часи свята Миколая подарував мені ікони, які за унікальною технологією виготовляє він з братом Володимиром і дітьми. За що йому велике спасибі.

17 березня відбулася ще одна зустріч. На цей раз з Кутним Григорієм з Шишорович, а його батько походить з Макунева, недалекий мій сусід. Його сім’я також булла репресована комуністами. Але співпраця моя з паном Григорієм не вийшла, так само як з деякими іншими родинами. І це їхній вибір і їхнє право.

З Орисею Закопець (Гнідюк) ми познайомилися в соцмережі «однокласники», а з 2016 року спілкуємося в «фейсбуці» і по телефону. Орися є внучкою Буяр Івана Григоровича і Марії Іванівної. Родина Буяр булла виселена в Іркутську область. Її мама Наталя познайомилася з татом Орисі, Гнідюк… на засланні в Іркутській області Росії. Батько родом з Волині, була активним участником ОУН- УПА. Орися вжедовгий час очолюєтоваристворепресованих, якіперебували на спецпоселенні в Іркутськійобласті.

Щовийшлосудити Вам- читачам книги.

Ця книжка піднімає з забуття імена чесних, добрих людей – наших земляків, які в данийвідрізокісторичного часу проявили людськугідність і паріотизм, булипоряднимилюдьми і вірнимизаповітам Бога.

Ми українціпереважнодумаємо «Нам треба лихо перебути…» А треба просто робити свою справу, робити на високомурівні, щоб до неїприєднувалися люди, а не просто бити себе в груди й кричати, що на нас тиснуть, нам недають. Скількиможнаскиглити і плакатися. Потрібновипростати хребти, відродити душі і дух і стати народом. Меншедумати про себе в справі, більше про справу в якійти є, до якоїтипричетний. Не потрібнобоятисяпоступитисямісцем молодим, розумнішим, енергійним. Укожну справу необхідновливатимолодуенергійну кров тоді, буде результат і успіх. Поліпшити свою долю ми зможемо лиш в середовищі, утвореного із свіжого повітря мільйонів та мільярдів зроблених корисних справ. І ми повинні готувати до цього своїх дітей і онуків. Тому у дитинстві діти мають засвоїти складні уроки обов’язок, побожність, мужність, самодостатність, важливість власної думки, відмову від психології покірності.

Сподіватися що хтось зробить щось добре для ваших дітей, не варто. Історичний досвід свідчить, що цей принцип не працює. Не потрібно чекати на хазяїна, який би нами попихав і роздавав накази. Дітям потрібно дозволити взяти на себе відповідальність і відігравати важливу роль в житті суспільства, тоді вони досягнуть вагомих результатів. Наші діти – це окремі особистості, вони мають отримувати правильне виховання у неповторних умовах своєї власної сім’ї, яке зформує велику надію на те, що будь-яких цілей можна досягти, спираючись на свої особисті знання, довіряючи своїй інтуїції.

Маючи глибоку потребу в тому, щоб мати особистий успішний досвід в чому – небудь. Мрія – це успіх! І процес досягнення цього успіху, має більше значення, ніж сам успіх. Істинний сенс життя в тому, щоб “ зростав ваш сад, а не банківський рахунок.»

Багато читачів запитують: “ А що з того ти будеш мати? ” А що має бджола – як кажуть люди – з того, що мед збирає? А що має земля з того, що родить і нас годує? А що мають тато і мама з того, що нас мають і годують? Що питаюся? Так уже Бог дав і так мусить бути! Хтось і цю роботу мав зробити.

Памятаючи слова Григорія Сковороди, який писав:” Минуле – це фундамент сьогоднішнього дня і будівля нашого сьогодення ніколи не стоятиме, коли не буде міцний фундамент. Отже, повертаймо пам’ять народові, фундамент головної суті людської цивілізації.»

Перефразовуючи письменника-романіста Уласа Самчука скажу наступне, я пишу історію свого села не тому, що я історик, а тому що відчуваю обов’язок перед своїми земляками і роблю це так як можу, як розумію, виходячи з тих умов і інформаційної бази яку маю, хочу і сам усвідомити життя цієї чи іншо їєпохи, життя певних особистостей, хотілося щоб не затерлися їх стопи на цій землі, щоб не розвіявся їх дух в часі і просторі.

Михайло Бервецький.

КУЛАК

(Родинні спогади Бервецького Володимира Даниловича 1936)

 
«Все йде, все минає—і краю немає.
Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.»
Гайдамаки. Т. Шевченко.
 

Передмова

Спогади. Спогади. Оці вічні спогади чомусь завжди приваблюють і мучать людей. Більш за все це пов’язано з прожитим і пережитим. Людина, яка прожила довге життя, повне тривог, печалі і розчарування, старіє і задумується. Вік прожито, а щастя, радості так і не бачено. Ніби немає його на землі, або кудись заблукало. А може все не так, і ти марно прожив на цьому світі? Все це мучить і знову, і знову повертає до спогадів. Я пам’ятаю, як тато в останні роки свого життя, особливо при сімейних святкових зустрічах, неодноразово повторював, що в нього в голові накопичилась маса спогадів, і якби він міг все описати, що бачив, чув і пережив, то могла б бути цікава книжка. Слухаючи окремі розповіді тата, я розумів, що тата болить душа, що, можливо, він десь не так вчинив, не прийняв правильного рішення, що вплинуло на подальше його життя, життя родини, його дітей.

У кожної людини життєвий шлях складається по – різному, одні згадують його з насолодою і хотіли б ще раз його повторити. Життя таких людей пройшло гладко і в добрі, їм все вдавалося зробити без жодного напруження, досягти певного рівня в суспільстві і жити без всяких ускладнень. Як вони цього досягли, і хто їм допомагав, це вже інше питання. Одним просто в житті поталанило, інші просто прилаштувалися до існуючого режиму. І не тільки прислуговували йому, а правдою і вірою служили йому, в більшості заради свого спокою, благополуччя і кар’єри. При системі, яку ми пережили, це були доноси на близьких і знайомих, на сусідів, на колег по роботі, це підслуховування і знову доноси. Це підлість і зрада, підлабузництво. Інші самостійно стверджували себе і, як правило, більшість з них не могла знайти себе.

Але з часом сама ідея знаходить свого виконавця. Можливо, вона мені десь глибоко засіла в душу, поступово визрівала в моїй свідомості до певного часу. І коли прийшов цей час, мені вже хочеться самому трохи зупинитися, оглянутися назад і ще раз згадати вже про свій пройдений шлях, проаналізувати свої помилки, застерегти від них інших і жити з надією, що твої діти, внуки будуть жити вільно, заможно, розумно, щасливо і краще, ніж прожив ти. Прочитавши мою розповідь, ви зрозумієте, що ви поправу заслуговуєте на це. Але, як кажуть, на все свій час. Життя швидкоплинне, і потрібно встигнути зробити так, щоб вже в зрілі роки ви відчули його насолоду. Діти завжди повинні жити краще, духовно багатше, ніж їхні батьки. Ніби така закономірність. Сьогодні я пригадую прожите, зіставляю батьківське і своє життя, і я в цьому переконуюсь.

Поки я перебував в таких спогадах, якось зненацька до мене підкралась зовсім несподівана думка написати історію нашої родини. Минуло небагато часу, і я змушений був робити записи окремих епізодів. Я робив їх всюди, по дорозі на роботу, на роботі і навіть прокидався і теж щось пригадував і записував. Пізніше я телефонував знайомим. Зустрічався з родичами, щоб і в них щось дізнатися про родину. На великий жаль, ця думка прийшла до мене дещо з запізненням, лише після смерті батьків, а тому не маю нагоди повністю використати основне джерело, яким були або могли бути батьки.

Коли помирають батьки, а ти приходиш на їхню могилу, то зразу відчуваєш розрив зв’язків поколінь, відчуваєш, що зразу ти постарів і тобі немає з ким порадитись, порадитись з тим, в кого є життєва мудрість. Особливо я це відчув, коли померла мама. Молоді діти не завжди хочуть розуміти батьків, їх старань, ставлення. В більшості це розуміння приходить до дітей зі значним запізненням, а можливо, зовсім не приходить.

Цю непросту, а здебільшого надзвичайно складну історію нашої сім’ї я розповідатиму, використовуючи свої спогади, які базуються виключно на фактичних матеріалах, а також спогадах моїх батьків, родичів, знайомих, і те, що особисто сам бачив і пережив. Мої спогади про батьків в більшості ґрунтуються на сумних і вистраждалих матеріалах, які надто повільно визрівали в глибині моєї душі, а тепер просяться на поверхню, щоб стати живою сімейною правдою, про яку батьки боялися навіть згадувати, щоб не нашкодити своїм дітям. Окрім того, це розповідь і про особисте життя, ще зовсім дитячі враження від тих подій про пережите, як дитяча психіка сприймала цю несправедливість до моєї родини, до батьків, до нас. Я постараюся викласти події і факти, які вкарбувалися в моїй пам’яті на все життя. Пишу я це ще для того, щоб загоїти біль за моїх близьких, за себе, біль який постійно нас супроводжував протягом всього свідомого життя. Все, що я подаю, настільки правдиве, що при бажанні матеріали можна використати для більш серйозної роботи, або хоча б отримати певні уявлення про цей період життя трьох поколінь.

Я дуже радий, що таке сталося зі мною, що саме вибір написати цю історію випав на мене. Я розумію, як в даному випадку необхідно бути надзвичайно правдивим щодо тих подій, які стануть основою моєї розповіді. Починаючи таку роботу, я буду старатися зберегти звичаї, привички, сімейні традиції і світлу пам'ять про своїх близьких і рідних. Я лише переживаю, чи зумію зібрати все в єдине ціле і належним чином викласти так, як я це задумав. Саме тому я готовий ще раз заново пережити, набратися терпіння і писати. Я маю право на спогади ще й тому, що сам пережив ті часи, сам був свідком і в певній мірі учасником цих трагічних подій.

Вступ

Історія нашої сім’ї (родини) має право на пам’ять, вона терпеливо вистраждана з прихованою ненавистю до тих, хто скривдив її, хто обікрав наше дитинство, хто нишком, підло і нізащо вислав моїх батьків у Кустанайські степи, а потім без вини і надовго посадив в тюрму, залишивши малих, беззахисних дітей круглими сиротами при живих батьках, без жодних прав і засобів до існування. Згадуючи і усвідомлюючи все пережите, яке неможливо забути, я впевнений, що пройде певний час, і мої спогади будуть прочитані дітьми і внуками як пізнавальний матеріал (для сімейного користування) Я дуже хочу, щоб історія нашого родоводу продовжувалась, збагачувалась і залишалась в пам’яті поколінь. Адже все це було. Я і сам не знаю, як краще написати про нашу берегиню, про нашу оселю, де ми народились і виросли, про усе, що в ній було, що нажили дід з бабою, наші батьки, що збереглося, а що втрачено назавжди і залишилося лише в пам'яті.

Наші Предки

Як і коли прибули наші предки в село Макунів, ніхто з родини не знає. Окремі розповіді родичів, похилих людей не дають чіткого уявлення-відповіді на це питання. Воно закінчується вже на прадідові, якого чомусь теж ніхто не пам’ятає. З цього приводу я неодноразово розпитував тата: чи пам’ятає він своїх предків, хоча б бабу чи діда. Було дуже дивно, що, крім тата з мамою, він нікого з предків не знає. І ніхто з родини того теж не знав. Таке враження, що дід разом з іншими переселенцями переселився в с. Макунів один без сім'ї, але з великим земельним наділом—приблизно 10 га землі і 3 га лісу. Коли і хто йому давчиподарував, а можливо передав у спадок це багатство, того ніхто не знає.

Далі ми дізнаємося, що дід жениться на молодій і досить багатій п’ятнадцятирічні дівчині Розалії з сусіднього села Купновичі. Фактично з цього часу і почався наш рід Бервецьких.

Правда, дещо пізніше я дізнався, що разом з дідом в село переселилась і його рідна сестра. Вона жила разом з чоловіком, дітей у них не було. Кажуть, що вони були досить багатими. Їх величали Геліксевичі. Якось я з татом був на їхньому подвір’ї, смутно їх запам’ятав. Пригадую, що в них було багато вуликів з бджолами. Все пов’язано з подіями, які відбувалися в той час на теренах Галичини, і саме про них згадує літопис ще у 1368 році, де окремо виділяється м. Вишня як культурно-просвітницький центр, де народився, жив і творив видатний філософ, письменник Іван Вишенський. Місто СудоваВишня стало в ті часи культурним і ремісничим центром. Сьогодні СудоваВишня існує в межах Мостиського району Львівської області. Події, які відбувалися в Галичині в 14 ст., мали негативний наслідок для нашого краю. Це була запекла боротьба між Галицькими боярами і польським королем Казимиром за галицьку землю. Відомо, що внаслідок цієї боротьби галицькі землі були надовго захоплені польськими феодалами, а народ Західної України був поневолений і попав в повну залежність від поляків. Поляки як окупанти встановлювалисвої порядки, а людей, особливо інтелігенцію, ополячували. Всі кращі галицькі землі перейшли у власність польських поміщиків, які в свою чергу виселяли з уже обжитих земель небажаних галичан на ще не освоєні землі.

З письмових джерел відомо, що село Макунів, до 1648 року Маковнів, вперше згадується в літературі в 1466 році. З тих джерел дізнаємося, що наше село знаходилось у приватній власності поміщика пана Ольшанського аж до 1848 року. Це був довгий період поневолення і знищення боярської влади на Галичині. Можливо, це і було причиною того, що в наш тоді ще необжитий край, в с. Макунів, переселилося чотири, а може і більше родин. Всі ці родини місцеві жителі стали величати Бервецькими. Я думаю, що потрібно взяти до уваги ту місцевість, звідки вони приїхали. Це було село Берлецьке Станіславської (сьогодні Івано-Франківської) області. Це підтверджують архівні дані Івано-Франківської області. Саме тоді поляки виселяли звідти на необжиті землі людей. Тому прибулих звідти в наше село людей стали величати Бервецькими. Ось така маленька, можливо, прикра історія переселенців Бервецьких. Так вони прижились в нашому селі. Працювали вміло, а тому заслужено користувались авторитетом серед селян.

З урахуванням дитячих вражень, я згадую про своє рідне село з великою теплотою, воно в моїй ще дитячій пам'яті виглядало напрочуд гарним. По- іншому не могло й бути, я в ньому народився і виріс, тут пройшло моє босоноге дитинство, шкільні і юнацькі роки, тут я виростав і мужнів.

Наше село вже за моєї пам'яті виросло до 360 дворів з населенням більше, як 2 тис. чоловік. З моїх дитячих спогадів воно було надзвичайно красиве, все потопало в зелені, звідки виднілись хіба що білі хатки. Усі садиби були обгороджені плотами з перелазами від сусіда до сусіда. Краса нашого села набувала особливого забарвлення весною, коли довкола все зеленіло, всі готувались до Великодніх свят. Господині білили хати, господарі приводили до порядку подвір’я, сад, а діти, як годиться, були напохваті, і з великим нетерпінням чекали Пасхи. Перед святами обов’язково проводилась і громадська толока, основне завдання якої полягало в тому, щоб привести до порядку дороги, церкву і школу, для селян це був святий обов’язок.

Наше село не мало вулиць, крім центральної. Розташовувалось окремими забудовами по 30—50 хат і обов’язково зі своєю назвою, що відповідала їхньому географічному положенню—ландшафту. На центральній садибі були розташовані церква, школа, читальня-клуб і корчма-магазин. Гордістю наших односельчан була школа, збудована в 1937 році за їхні власні кошти. Школа на той час була одна з найкращих в районі, цегляна, двоповерхова з перспективою на майбутнє. Саме в цій школі я провчився цілих десять років і дечого навчився. З цього приводу я хочу згадати цікавий факт: землю під забудову школи, на прохання односельчан, на пільгових умовах продав мій дід Павло. Місце для школи було підібрано зі смаком, в самому центрі села. Вона і сьогодні стоїть і працює (2010р.), але як восьмирічка.

Сьогодні село постаріло, немає молоді, немає дітей. Фактично село стало неперспективним. Молодь виїхала в місто, а старші люди немічні і беззахисні, все ще надіються на краще. Але кращого скоро не буде, його загальмував комуністичний шлях розвитку – колгоспи, а там, де панує комуністичний лад, люди живуть дуже бідно. Прикладів дуже багато. Це Куба, В’єтнам, Північна Корея і т. п. Ще в шістдесятих роках почався великий відхід селянської молоді до міста. Нарешті всі колгоспники отримали паспорти і свобідний вихід з колгоспу. Це не був жест доброї волі «мудрої» політики партії чи уряду. Ні, це була вимушена міра, тому що на заводах і фабриках не вистачало робочих рук, почався розвиток промисловості. Тільки за перші роки, а точніше станом на 01.01.64 р. кількість населення в с. Макуневі зменшилась на 800 чол., тобто на 327 дворів залишилось менше 1200чол. А відхід продовжувався.

Але повернімось до спогадів, до старих часів. Як я вже згадував, наше село розбудовувалось без всякого плану, на окремих земельних масивах, і кожен з них мав свою назву. Таким чином, від центральної садиби йшли назви забудов: Гори, Доли, Яворівщина, Загребля, Завадівка і Бояри. Село ще мало два хутори—Берці і Парцеляція, де теж жила наша родина. На Боярах поселилися і наші предки. Мені здається, що саме ця околиця заселялась в ті далекі часи переселенцями. Дані говорять про те, що в село переселились не тільки родини Бервецьких, а і Крукеницьких, Базеляків, а може, були ще й інші. На мою думку, ця околиця була вибрана для проживання не випадково, вона була найбільш сприятливою для ведення сільського господарства, знаходилась на пагорбі, вся сонячна, а поруч поля і велике громадське пасовище, яке чомусь називали Залісок. Можна тільки здогадуватись, що Бояри виникли на місці якогось лісочку, а тому і назва Залісок. Фактично с. Макунів було оточене лісами з усіх боків. Ні один сільський масив такого пасовища не мав. Худоба на ньому випасалась безкоштовно, але і віддачі від нього було мало, оскільки за ним ніхто не доглядав. Важливе значення мало і те, що недалеко від садиб були розкинуті людські поля, щодавало перевагу в обробітку землі і впливало на рентабельність продукції. Правда, в ті часи про це ще ніхто не здогадувався, залишки продукції продавали.

Я ще коротко хочу розповісти про особливий масив—Парцеляцію, оскільки з нею пов’язане і моє дитинство. Це було наймолодше і найменше поселення в селі. Сюди добровільно, шукаючи кращої долі, роботи, люди переселялись на заклик пана Ольшанського, на його землю, частину якої по можливості викупляли. В основному він давав їм земельні наділи для будівництва і обробітку, а їх використовував як дешеву робочу силу. Це була так звана панщина. Сюди на Парцеляцію в 30-х роках переселилися мій дід Федір і баба Катерина по маминій лінії. Разом з батьками переїхала і наша мама, тут вона знайшла нашого тата-діда, за якого згодом вийшла заміж. Мама з родиною переїхала з села Заріччя, сюди ж переїхали ще дві мамині заміжні сестри: Ганна і Катерина. Всього на хуторі Парцеляція було сім дворів, в т.ч. один жидівський—Саламонівський. Село Заріччя, звідки приїхала мамина родина, це фактично хутір. За переказами, він виник в 17—18 ст., назва пояснюється його розташуванням—за річкою Вишня відносно найдавнішого поселення с. Борятино. Назва села і хуторазбереглася і понині. В названих поселеннях жили і мамині дальші родичі. З окремими я був знайомий, зараз не знаю нікого.

Як я вже згадував, за мірками тих часів наша родина Бервецьких жила у відносному достатку, давала собі раду і не тільки вміло господарювала, а ще брала активну участь в громадському житті села. Люди були мудрі, громада їхню думку брала до уваги. Відомо, що селяни неодноразово обирали їх до місцевих органів самоврядування, а це вже надзвичайно велика довіра, шана. Пізніше з членів тих родин вийшли не тільки прекрасні хлібороби, а й інтелігенти. Були священики і вчителі, декого з них я знав особисто. Правда, ця родина по лінії баби Бервецької, а точніше, від другого шлюбу бабиної матері. Брата і сестру баби я знав особисто. Цьоця Нюся останнім часом жила в Дрогобичі, неодноразово була у нас у Львові, а також на моєму весіллі. Про неї я ще буду згадувати, вона—це ціла епоха, і прожила на цьому світі 90 років. Брат-священик не родичався. Він мав парафію в с. Заріччя (біля С. Вишні). Один раз ми з татомїздили до нього. Я мав з ним розмову і відчув, що сільське життя змінило його.

Поки що повернемось до нашої родини Бервецьких. Посилаючись на спогади моєї баби Рузі (татової мами), я хочу повести розмову про свого діда Павла.

Про прадіда чомусь внуки не пам’ятають, можливо, рано помер. Дід Павло одружився з дочкою одного заможного селянина із сусіднього села Купновичі з родини Піцюрів-Стаховичів, тобто з тої самої родини, про яку я вище розповідав. Майбутня дружина діда, баба Рузя, вийшла заміж за діда, коли їй виповнилось лише 15 років. Ясно, що такий ранній шлюб міг відбутись лише по волі батьків, а воля батьків для дітей була законом. Батько був в нареченої нерідний і, видно, хотів швидше позбутися нерідних дітей. Крім того, на цей випадок чітко працював так званий інститут свах, хоча це все було неофіційно, але звідниці при потребі працювали швидко і чітко, знаходячи потрібних женихів і невісток. І не просто знаходили, ай заздалегідь морально готували до сімейного життя. Майже не було випадків, щоб хтось з молодих насмілився ослухатися волі батьків, адже це був би повний сімейний розрив, внаслідок якого неслухняні діти позбувались частки батьківського приданого (спадщини). Такі дії були б привселюдно засуджені священиком, родиною, сусідами, а то і всією громадою. Непокірних чекав розрив родинних зв’язків, і це не дивно, ніхто не мав права порушувати вікові традиції. Щоб піти на такі порушення, треба було хіба що виїхати з села, а їхати було нікуди і нізащо, хоча виїзд був свобідним. Це вже в 30-х роках людей вербували на роботу в Америку, Німеччину, Канаду, Францію та ін.. Там і сьогодні живе дуже багато наших українців. То була друга еміграція.

На мою думку, такий принцип добору сімейних пар мав і свої позитивні сторони. В сім’ю ніколи не брали поганих, не роботящих зятів (п’яниць тоді ще не було), невісток не брали сварливих, брехливих і хворобливих. Не брали злодіїв, паліїв (в селі про таких всі знали). В сім'юбрали невісток з багатим приданим, роботящих, здорових. А тому підбір був добрий, але не бездоганний. В цьому шаленому доборі основну роль відігравав майновий принцип, всі старались видати дочку заміж за багатого, або навпаки, а тому в більшості випадків такі сім’ї були прототипом «Кайдашевої сім'ї» Н. Левицького. Розлучень тоді теж не було, церква була категорично проти розлучень. Незважаючи на віками встановлені традиції, звичаї, вродливі дівчата завжди мали кращий шанс і виходили заміж без особливого приданого, тут перемагала сама природа.

Наскільки відомо, шлюб мого діда Павла і баби Рузі був досить вдалим, а, можливо, і щасливим, хоча б тому, що баба була досить гарною сільською дівчиною, надзвичайно доброю і чуйною людиною. Її щирість і повага до людей скоро привернула увагу всіх односельчан. За все це її шанували. Крім цього, виходячи заміж, баба отримала багате придане разом із землею. Таким чином, господарство діда розширилось, але великих перспектив не мало. У діда з бабою скоро народилось багато дітей. І вже тоді треба було думати про їхнє майбутнє—придане. Господарював дід непогано, хоча земля не давала необхідного прибутку, але дід зумів побудувати нову велику хату з трьох кімнат і кухні, та ще й покрив бляхою, а не соломою, як всі тоді крили хати. Це була перша велика хата в селі, та ще під бляхою. Ще збудував велику стайню з кормоцехом на утримання 4-ох коней, 6-ти корів, 4-х свиней. А також велику стодолу приблизно 20м х 10м з двома заїздами і трьома ангарами для зберігання врожаю. Обмолот зерна тоді робили вже після всіх польових робіт. Обмолот зерна в діда вже проводили не ціпами, а молотаркою, яку дід теж придбав. Був у діда і млинок для очистки зерна. На все це потрібно було витратити відповідні кошти. Пізніше дід збудував ще і зерносховище шпіглері з грубих дубових зрубів. Як бачимо, дід заклав солідний фундамент для подальшого розвитку і розширення свого господарства. Правда, він ще мав 2.5 га свого дубового лісу, але використовував його дуже дбайливо, в обмеженій кількості. Ніби все йшло добре, але були і прикрі хвилини, помер молодший син Нестор, казали, що не без допомоги сусіда ВенгераІвана, ніби-то він якось його вдарив, і після цього хлопець довго хворів і помер. Чи справді так було, чи ні, сказати трудно. Померла одна із старших дочок Марія, вже заміжньою захворіла на туберкульоз, азгодом захворів і помер її чоловік. Вони залишили маленьку дочку Олю, яку виховували дід з бабою. Дочка Параня вийшла заміж на Берці за ГринчукаФедора, а дочка Ліля за Базиляка Івана з Загреблі, дочка Катерина пішла заміж в село Керниця, а в післявоєнний час виїхала з чоловіком до Америки, де й проживала.

На жаль, зростання господарства тривало недовго, діда мобілізували на війну. Це був початок Першої світової війни, під час якої дід воював на боці Австро-Угорщини, під владою якої знаходилась і Галичина ще з 1772 року. Як ви знаєте, війна для Австро-Угорщини закінчилась поразкою.

На Галицьку землю прийшли перші москалі, які скоренько, після закінчення війни, покинули галицькі краї добровільно.

Після закінчення війни дід Павло повернувся додому, як кажуть, живий і неушкоджений. Насправді це не так, із спогадів баби, дід повернувся вже не такий, яким пішов. На війні дід заробив грижу, якої тоді ще не вмілиоперувати. Крім того, дід не зміг забути обличчя солдата, якого йому довелося заколоти багнетом, щоб залишитися самому живим. Після війни у діда вже не було великого бажання до господарювання, тим більше до фізичної праці, грижа не дозволяла. Дід Павло став замкнутий, доглядав ліс і багато читав. Дід дійсно любив ліс, про це свідчить той факт, що він поруч з садом виростив прекрасний грабовий парк – приблизно 0.20 га, який я сам дуже добре пам’ятаю. Тоді для мене це був цілий ліс, а граби в ньому були, як на підбір: всі високі і рівненькі. З лісом дід пов’язував майбутнє своїх дітей. Це багатство треба було поділити між дітьми. Кожному треба було дати придане, а давати було кому. Думаю, що з тим і були пов’язані його думки. На жаль, не все складається так, як ти думаєш, як плануєш. Життя часто диктує свої правила, а ми, не відаючи того, що нас чекає попереду, самі стаємо часткою тих правил. Воно часто ставить перед нами непередбачувані труднощі, а ще більше – страждання. Як кажуть, коли все добре, чекай біди. Перший непередбачений удар для своїх батьків наніс мій тато. Він насмілився ослухатись батьків щодо вибору багатої невістки, але це ще не все, він без погодження і благословення одружився на моїй матері—Деп’як Марії Федорівні. В родині Федора і Катерини Деп’яків, які переселилися з села Заріччя, що біля Судової Вишні, ще було троє дітей: Микола, Анна і Катерина. Такої ганьби батькам в селі ще ніхто не приносив. Ця нечувана крамола вщент зганьбила діда з бабою, вони не могли цьогостерпіти, а молоді за свій непослух мусіли відповісти. Реакція діда була негайною, невістку до хати не впускали, а тата фактично вигнали з дому. Таким чином, мама продовжувала жити у своїх батьків, а тато на ніч йшов до мами, а на день додому, працювати на батьківському полі. Тато спершу думав, що все стане на своє місце і дід з бабою змиряться. Дід на примирення не йшов. Така поведінка діда з бабою лише підсилювала ворожнечу, і по селу поширювалися різні побрехеньки.

Одруження тата без згоди своїх батьків викликало надзвичайно негативну реакцію не тільки серед рідних і родичів тата, більшість селян теж засуджувало такий вчинок. Відомо, що батьки взяли шлюб нелегально, весілля не було. Розгніваний непокорою сина, дід стояв на своєму, продовжував не визнавати невістку, а тато, в свою чергу, не міг і не мав права так далі жити. Треба було терміново щось вирішувати. І молоді скоро придумали непоганий вихід, – завербуватись на роботу до Франції. Таким чином, вони хотіли розв’язати свою проблему, вирішити сімейний конфлікт і відгородити себе і діда від подальших непотрібних сільських розмов. Батьки, як і всі тогочасні емігранти-заробітчани, надіялись у Франції заробити і відкласти трохи грошенят, повернутись додому, купити земельний наділ і завести власне господарство. Без власного господарства ніхто не уявляв собі життя. Місто в цей час було недоступним для українців з далекого села, тому що навіть у Львові тоді не булопотужної промисловості, було кілька фабрик, і різні майстерні, якими володіли жиди або поляки. Повоєнна економічна криза послабила і так незначні львівські підприємства. Лише після 1935 року вони почали оживати. Слабкий розвиток промисловості був причиною значного безробіття, яке в 1938 році становило 12 тис. осіб, що викликало ряд страйків і маніфестацій.

Дуже жаль, що тато з мамою так і не змогли виїхати, можливо тоді всі вони уникли б Сибіру, дід ще довго б жив і спочивав би на своїй власній землі, а не у Кустанайських степах, тато з мамою уникли б тюрми і знущань, а їхні діти мали б нормальне дитинство і батьківську ласку. На жаль, для батьків і всієїродини була запрограмована інша версія життя. Їм судилось пройти через суворіші випробування. Як кажуть, від долі не втечеш, хоча покладатися тільки на неї теж не варто. З її капризами треба боротися і вчасно вживати обґрунтовані і вірні заходи. Одні люди коряться долі, інші творять її самі.

В тридцятих роках, перед війною (за війну ще ніхто тоді і не думав) вербуватися на роботу в інші країни було дуже модно, але ця мода була вкрай вимушена (приблизно, як тепер). Злидні, біда змушували бідних, босих і голодних людей їхати на заробітки і шукати в чужій країні щастя. Дійсно, в тридцятих роках всі західні країни, а в першу чергу США і Канада, почали розвиватися, промисловість вимагала робочої сили, постачальником якої і стали бідні і нерозвинені країни. Всі заробітчани їхали туди лише на певний час з єдиною метою: підзаробити, повернутись додому і завести або розширити своє господарство. Відомо, що їхні мрії збулися, але не на своїй рідній землі, а на чужині. Несподівано для всіх розпочалась друга світова війна, і всі вони залишились на чужині і надовго. Після війни вони вже не могли повернутися тому що тут на них чекала тюрма, а в кращому випадку виселення в Сибір. Їх рідний край став для них недосяжним і чужим, Західна Україна стала колонією комуністичного режиму, Росії. На рідний край опустилася залізна завіса. Колишні заробітчани стали емігрантами, а це значить, що вони автоматично стали «ворогами» народу. Їм, бідолахам, таке не могло і приснитися, але це був факт. Їм не було дозволено переписуватися зі своїми рідними і близькими, а ті, хто порушив цей неписаний закон, ставили під великий удар своїх рідних і близьких. Їхні листи чомусь не знаходили адресата. Було і так, що КДБ брало якусь переписку під особистий контроль, а взагалі всі листи з – за кордону перечитувались, і вживалися відповідні заходи. В кращому випадку КДБ повідомляло, що адресат вибув, а це вже свідчило про те, що сім’я – рідня вивезена на поселення в Сибір чи Казахстан, або переписку заборонено.

Про всі ці негативні явища написано дуже багато, але особисто мене дивує те, що майже безграмотні люди виїхали на чужину, так би мовити голі-босі, не знаючи мови і взагалі нічого про країну, і зуміли не тільки вижити, ай досягти відповідного становища в чужому суспільстві, дати своїм дітям відповідну освіту, зберегти їм рідну мову і прищепити любов до рідного краю—України. Спільними зусиллями і на свої кошти вони зуміли побудувати свої церкви, сформували культурні осередки, відкрили українські університети та ін. Сьогодні всі вони користуються заслуженим авторитетом в США, Канаді, Австралії і в інших країнах як чудові робітники, господарі, а здобутки їхніх дітей в галузі науки прославлені на весь світ. Є дуже багато живих прикладів, але знову постає питання, як дозволила чужа країна надати тим людям такі права і можливості вчитися і працювати в усіх державних органах, незважаючи на те, що ти «хахол», та ще і бандерівець. Моєму поколінню, яке виховане у всеохоплюючому тоталітарному режимі, це зрозуміти дуже непросто. З відомих причин, особисто я пройшов інший шлях випробувань: недовіра, зневага, заборона на відповідну працю, в окремих випадках просто насмішка і презирство, одним словом – хамство. І цев своїй країні, але хіба це була країна? Це була колонія спочатку Царської Росії, а потім під тоталітарним режимом Леніна-Сталіна.

Як я вже згадував, доля заробітчан -емігрантів чекала і моїх батьків, але їм судилося пройти через більш суворі випробування. Коли мій дід Павло дізнався, що тато разом з молодою дружиною вирішили поїхати в Францію на заробітки, його попередній запал стосовно молодих дещо спав. Мама розповідала, що діда дуже ганьбила його рідна сестра Галіскевичка, що він розганяє дітей, і пригрозила йому, що забере тата з жінкою до себе. Вона дійсно хотіла це зробити, оскільки своїх дітей в неї не було, тим більше вона була багата. Виходить, що переселенкою була і рідна сестра діда, і теж не менш багата за діда. Справді, діду стало соромно перед родиною, адже він мав змогу побудувати сину нову хату, на новому місці і не віддавати його в прийми до сестри. Що стосується виїзду на заробітки, то туди їхали лише дуже бідні люди, а сім'я Бервецьких відносилась до іншої категорії селян, дід не хотів допустити, щоб його син таке зробив. Соромно було б перед односельчанами, і робочі руки були потрібні на своєму господарстві. В разі виїзду сина діду самому довелося би наймати робочу силу. На той час в сім’ї діда залишалося дві неповнолітні дочки—це цьоця Катруся, яка вчилась в семінарії, цьоця Рузя (мама ІгораКоновського) і онучка Ольга, що після смерті батьків залишилась на вихованні у діда з бабою. Всі її називали «наша Оля» (це Лесі Стахович мама). Леся жила в нас на вул. Червоноградській у Львові. Ольга тепер живе в м. Рудки, і про неї я ще буду згадувати. Молодший син – Ігор, на якого дід покладав великі надії, чомусь раптово охолов до роботи, робити нічого не хотів чи не міг. Його навіть возили до лікаря. Обстеживши Ігора, лікар все зрозумів, а дідові сказав, щоб”брав його в руки» і змушував більше працювати. Я думаю, що діагноз лікаря був правильний, оскільки з нього видно, що в Ігора була сильна депресія. Його наречену, з якою він мав намір оженитися, батьки насильно видали заміж за багатшого. Як Ігор переносив ці події, сказати трудно, але одружуватися він більше не хотів. Крім цього, в селі ходила чутка, що Ганя (наречена Ігора) вийшла заміж будучи вже вагітною. Виходить, що Тарас Крукеницький—мій двоюрідний брат. Тарас про це теж знає, довгий час він очолював Львівські міські електромережі. Ми разом ходили в школу, але з відомих причин (про які я ще розповім) він закінчив школу на рік раніше і вступив у Львівський сільськогосподарський інститут.

Виходячи з даних обставин, дід був змушений піти на компроміс і прийняти невістку до хати. Але молоді настільки були налаштовані на виїзд, що відмовилися від пропозиції діда. Це обґрунтований татів принцип. Фактично дід образив сина нізащо, тим більше, коли став перед фактом, що син вже одружений, а це не була звичайна розписка в сільській раді, це був церковний шлюб, який мусили поважати всі. Чого дід добивався, незрозуміло. Мама розповідала, що дід, видно, зрозумів свою помилку, страшенно розхвилювався з цього приводу. Примирення здій-снилось через родичів, розпочалися цілі переговори, умовляння, після яких тато здався і погодився залишитися на господарстві.

І так мама вже вимушена була перейти жити в сім’ю Бервецьких, хоча вже і сама стала Бервецькою. Мама завжди при нагоді згадувала, що прийшла в сім’ю зовсім чужою, нею ніби всі нехтували, крім Ігоря, з нею спочатку ніхто не розмовляв. До речі, Ігор був єдиний в сім'ї, який не осудив брата щодо вибору дружини і всіляко підтримував його. Мама в сім’ї Бервецьких почувала себе зовсім чужою, навіть в церкву з мамою разом не йшли. Родичі, що приходили в гості, з мамою вітались. Треба було мати велику силу волі, терпіння, щоб усе це витримати і перебороти. Мамі це вдалося, але дещо пізніше. В сім'ї Бервецьких для мами розпочалось зовсім нове підневільне життя, до якого мама не звикла, їх сім’я жила бідно, але свобідно. Я кажу підневільне тому, що фактично так воно і було. Потрапивши в нову сім’ю, мама взяла на себе майже всі хатні обов’язки по господарству, а їх було надзвичайно багато. Сім’я була дуже велика—7 чоловік, і для всіх треба було приготувати сніданок, обід і вечерю, три рази в день подоїти корови, наварити свиням, а якщо не було мужчин, то ще і нагодувати і попрати. Влітку все це треба було робити до сходу сонця, а далі— в поле. Вся робота кипіла там. Мама розповідала, що «чорні дні» наступали під час жнив. Ця пора року для селян завжди була надзвичайно важливою, а робота каторжною, тому що всі сільсько-господарські роботи проводились вручну. Дід навіть не дозволяв косити, що набагато прискорювало збирання зернових, алепри цьому була більша втрата зерна. Зараз трудно собі уявити, що 4—5 чоловік вручну серпами за 8—10 днів збирали весь врожай (приблизно 4—4,5 морги), в’язали його в снопи і складали манделі – це копиці, де в чотири кути ставили по шість снопів та ще один розпущений зверху, як парасолька, захист від дощу. Мама пригадувала, що не було часу перев’язати і погодувати дитину. Дітей теж вивозили в поле, а мама час від часу бігала погодувати Богдана. Дитя лежало під снопами мокре і закакане, і ніхто на це не звертав уваги. Майже все як у Т. Шевченка: «Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать». В мами це був Богдан, а за себе я не пам’ятаю.

Процес адаптації мами в сім’ї Бервецьких продовжувався, і мама розуміла, що треба себе якось стверджувати, а це могло відбутися лише бездоганною поведінкою і непосильною працею. Мама це довела, в кожній роботі вона завжди була попереду, а особливо у польових роботах. При збиранні врожаю, коли всі зернові збирали серпами, в’язали в снопи і складали, біля мами поруч боялися ставати інші робітники, щоб не осоромитися, тільки один вуйко Ігор міг змагатися з мамою як рівний. Мама розповідала, що через певний час господарство стало роз-ширюватись, всі роботи вчасно закінчувались і без втрат. Дід продавав залишки зерна, а за виручені гроші додатково придбав коня і корову. Скоро і до невістки почали ставитися дещо по-іншому, дід з бабою почали хвалити маму. Спочатку скрито серед близьких, а потім і привселюдно. Для мами це була найвища нагорода.

Треба сказати, що мама прийшла в сім’ю Бервецьких теж не з пустими руками. Вона була добротно одягнута з врахуванням того, що необхідно було мати молодій дівчині, яка виходить заміж. Все це мама зуміла собі придбатипід час служби у Львові у своєї цьоці. Щодо приданого, то батьки дали мамі добротну корову і морг землі (0,70 га). Ясно, що цього для невістки Бервецької родини було мало, саме тому і розгорівся скандал. Скоро він поступово стих, в сім'ю знову прийшла злагода і добробут. Але, як люди кажуть, коли все добре—чекай гіршого. Не встиг дід помиритися зі старшим сином, як до хати прийшла біда, яка принесла багато горя і страждань для всієї сім'ї.

Загадково безвісти пропав молодший син Ігор. Саме на нього дід покладав великі надії, він був його улюбленцем і гордістю. Фактично Ігор мав залишитися на господарстві як спадкоємець. Ось так, без всякого попередження пішов з дому і не повернувся. Вдома спочатку думали, що це черговий вибрик Ігора, тому що знали, що він вже один раз ходив на Закарпаття до русинів в пошуках правди, в боротьбі за Незалежну Україну. Місцеві патріоти прийняли його чомусь з великою підозрою, але тепер це виглядало на щось більш жахливе. Як, чому і з якої причини Ігор пішов мовчки з дому, ніхто точно не знає і по нинішній день. Ніхто не здогадувався, що спокусило його піти на якийсь ризик, ніби-то жодних причин не було. Думаю, що якісь причини все-таки були, але він нікому про них не говорив. Можливо, в нього була велика душевна рана, депресивний стан, після того як його наречена вийшла заміж за іншого. Відомо, що вийти заміж за Ігора хотіло дуже багато дівчат, і не тільки в його селі. Відомо, що Ігор був вольовою людиною, і ця версія відпадає. Більш імовірно, що він загинув випадково в пошуках стосунків з іншими патріотами в боротьбі за Самостійну Україну.

Ігор не визнавав і не любив поляків, які постійно вели політику ополячення українців і принижували їх, називаючи хамами і бидлом. Все це було в крові західних українців, але, як кажуть, хрін редьки не солодший.

Пізніше, вже за радянських часів, стали нас називати ніби краще: хахол, бандерівець і скотина. Відомо, що Ігор був знайомий із соціалістичними ідеями, тобто комуністичними, ця чума двадцятого століття вже тоді розповсюджувалась по селах. В нашому селі її розповсюджували представники соціалістичних ідейБуяр Павло і Базилічок, вони збирали хлопців і знайомили їх з цими ідеями. Тато говорив, що Ігор завжди з ним вів спір з приводу самих ідей і говорив, що це маячня.

З другого боку, Ігор не був настільки грамотний, щоб серйозно зайнятися політикою, але все буває, тим більше в ті часи, таких прикладів є багато і не тільки в нас. Варто тільки знайти певне оточення, осередок відповідних людей, і самому мати хоч трошки в голові олії. Як і коли загинув вуйко Ігор, ніхто не бачив. Ніби хтось розповідав, що бачив, як високий чоловік хотів переплисти річку, по якій пролягав кордон з Румунією, і потонув. Більше жодних версій не було. Чому його не розшукували, а якщо дійсно втопився, то куди занесла його вода, теж відповіді нема. Тато говорив, що те, що Ігор ніби втопився, визнали вже з часом. Гринчук Віра говорить, що в їхній родині була інформація, що Ігор загинув при спробі перетнути кордон з Польщею в районі селаБуховичі. Мама Віри була рідною сестрою Ігора.

Висиленняв Кустанайськийкрай

В березні 1940 року родину Бервецького Павла Даниловича як родину «кулака”рішенням комуністичної влади було виселено в Кустанайську обл. Разом з головою сім’ї висилено дружину Розалію, а також сім’ю, сина Данила з дружиною Марією і синами Володимиром і Богданом. Це перше виселення родини з нашого села. Головою сільської Ради тоді став після приходу совєтів комуніст Буяр Павло Олексійович.

Ніхто не міг втямити, що робити, куди їхати і що брати з собою? А команда все ж постійно повторювалася"скорее собирайсь». Навіть ми, діти, розуміли, що робиться щось дуже жахливе, нас кудись хочуть везти. Сьогодні трудно собі уявити, як дорослі мали сприйняти цю страшну звістку, що їх не просто виселяють, а ще кудись вивозять, адже житло завжди було недоторканим, і ось тобі прийшли нові господарі. Справжні господарі були вкрай розгублені і не знали, що можна з собою взяти. Фактично брати було нічого. Корови чи коня з собою не візьмеш, взяли постіль (перини, подушки), хліб, сало, і більше брати нічого, грошей, по-моєму, теж не було, або було дуже мало. Ми, як завжди, живемо з дуже обмеженими можливостями.

На шум, плач і крик перш за все прибігли сусіди, вони і повідомили родину. По селу пішла страшна звістка, такого самочинства ще ніхто не бачив, прибігло багато людей, хто з жалю, хто просто з інтересу, а хто зі страху, уявляючи собі, що його те саме може чекати завтра. Всі намагалися нас якось підбадьорити, щось говорили, давали якісь поради, і всі плакали. Словом, прощалися, можливо, і назавжди. Мама розповідала, що я дуже плакав і страшно не хотів, щоб мене забирали. Я просив маму, щоб мене залишила з Ольгою. Ольгу, як члена нашої сім'ї, чомусь не забирали. Тепер я думаю, що все це було кимось продумано з перспективою посісти наше господарство. Мене дуже хотіла забрати мамина сестра Катерина, і це можна було б зробити без великих перешкод, але мама на таку жертву не погодилась. Фактично вже з рук сестри мама забрала мене. Мама, можливо, інстинктивно усвідомлювала, що з Сибіру скоро не повертаються, або зовсім не повертаються, і залишити дитину на чужі руки не наважилася. Я вважаю, що цей вчинок мами був надзвичайно похвальним. Скориставшись загальною метушнею, цьоця Рузя, Ігоря Коновського мама, все-таки втекла, а шукати її ніхто не став, скоро нас посадили на фіри і повезли на пересильний пункт в Судову Вишню, куди звозили й інших «неблагонадійних». З даного епізоду я майже нічого більше не пам’ятаю, крім окремих фрагментів вже по дорозі в поїзді, коли просив їсти, а дати не було чого. Фактично до свідомого пізнання навколишнього я прийшов вже тоді, коли ми приїхали на місце поселення.

Сибірські будні

Сибір—це було таке загальне страхітливе слово. Вивезли в Сибір. Фактично наше місце поселення, куди нас привезли, було Кустанайська область, Урицький район, а з району в якесь село, назви якого я не пам’ятаю. Після довгої і виснажливої дороги нас таки привезли в якесь село, висадили під сільською радою і все. Сьогодні я точно знаю, що з нами (я маю на увазі всіх, кого везли в цьому ешелоні) поступили досить гуманно і не висадили десь в степу на самовиживання, як робили з іншими людьми. Село, куди нас привезли, не можна було назвати селом—були одні землянки. Наше село Макунів проти нього велике місто. Що таке землянки, я думаю, ви здогадуєтесь. Вони всі чорні, без даху, тобто дах теж в землі. Нас тут ніхто нечекав, тато говорив, що треба розвертатись і тікати додому. Але це тільки нам так здавалось, фактично все було під контролем. Поведінка влади по відношенню до нас—це давно відпрацьо-ваний прийом, адже для них ми всі були ворогами радянської влади. Таких «ворогів народу» вони приймали ще в 20—30х роках після революції.

Все навкруги було нове, чуже і зовсім не подібне на наше. Чужі люди, чужа і не зрозуміла мова. Наш невизначений стан тривав недовго, люди стали підходити до нашого гурту, намагалися познайомитися, навести якісь контакти, дещо вияснити, розпитати, з яких ми країв, але це було трудно. Вони не розуміли нас, а ми їх. Певне порозуміння було лише з українцями, оскільки там жили і росіяни, а мови все-таки споріднені. Проте, західний діалект їм теж був незрозумілий. Серед нас були поляки, білоруси, литовці і естонці, а з ними ніякого спілкування. Але місцеві жителі були напористі, і скоро спілкування розпочалось через обмін товарами. Переселенці віддавали місцевим одягприкраси в обмін на продукти.

Скільки часу нас везли до місця поселення, я не знаю. Мама якось говорила, але я забув. Проте я точно знаю, що під кінець дороги в нас не було жодних харчів, адже в дорозі, крім охорони, ніхто нічим не забезпечував, їли те, що взяли із собою. Для тата з мамою це була надзвичайно велика проблема—двоє малих дітей і батьки.

В батьків, як і в діда, не було ні грошей, ні цінностей. Всі чекали, коли завершиться ця клята дорога і розпочнеться хоча б якесь примітивне життя.

Ще в поїзді, з нудьги, коли було занадто багато вільного часу, мама згадала, що вміє ворожити на картах. Хтось приніс карти, і мама спочатку ніби жартома робила спроби в своєму маленькому колі, щоб розвіяти тугу, а далі ці спроби поширилися на більше людей і викликали більшу довіру. Розпочинаючи цю справу, мама добре розуміла, чого їй треба, і знала в цій справі свою силу. Мама думала, як нагодувати дітей, а серед поселенців були і багаті люди. Звістка про ворожбитку швидко розповсюдилась по всіх вагонах, і до мами почали приходити люди і просити поворожити. Відмовити таким людям мама просто не посміла, адже всі вони були вбиті горем, і кожен з них був по-своєму нещасним, а всіх разом об’єднувало одне—смуток і невідоме майбутнє. Туга за рідним краєм і усвідомлення того, що ти раптом став ніким, беззахисним і нікому не потрібним, доводила людей до розпачу. Як було відмовити тим людям тої маленької втіхи, надії, яку вони отримували, слухаючи, що їм говорять карти. Мама знаходила в картах для них теплі слова і надію. Всі дуже дякували мамі і говорили, що вона говорить їм”чисту правду». Мама говорила не багато, але під кінець всім одне і теж, що їх чекає радість і звістка з дому. За свою роботу мама грошей з нікого не брала, але люди є люди, і майже кожен хотів чимось віддячити і обов'язково щось принести, ніби-то дітям, а для мами це було надзвичайно важливо. Почали з’являтися якісь харчі.

Як я вже згадував, ворожити на картах маму навчила її цьоця зі Львова, коли вона в неї жила і помагала по дому. Мама про неї завжди говорила тільки добре, тому що від неї дечого навчилась. Місцеві люди, кудинас привезли на поселення, дивились на нас по-різному, одні з підозроюяк на кулаків-саботажників, які виступали проти радянської влади, мовляв, раз привезли, значить винні; інші жаліли і пошепки цікавилися, хто ми. Їх дивувала поведінка переселенців, адже в більшості це були інтелігенти, і такого життя, таких умов вони просто собі не уявляли, а прилаштуватися до нього їм було дуже важко. Словом, це були різні люди, різних національностей – європейці.

Умови, в яких опинилися вивезені на поселення люди, були нелегкими, виживали лише ті, які попадали в населені пункти. Першою проблемою, яка стала перед усіма—це знайти якесь житло. Татові вдалось домовитися з якоюсь жінкою, і в неї ми поселились. Не знаю чому, але від неї ми скоро перебралися до іншої жінки, яка жила з дитиною в напіврозваленій землянці. Вона, напевно, мала надію, що мужчини зможуть її відремонтувати. Крім того, вона ходила на роботу, а дитину нікому було залишити. Так воно і сталося, і від цього виграли обидві сторони. В неї нам було більш – менш затишно. Другою проблемою було включитися в якусь роботу і нагодувати сім’ю.

Прибулі скоро відчули, що тут можна вижити, і почали проявляти весь свій талант. Місцеві люди були багаті на зерно і сало, а це вже життя. З цього приводу тато завжди пригадував, як вони давали собі раду. Як я вже згадував, наша мама ще в дорозі привернула до себе увагу тим, що вміє ворожити на картах. То ці жінки і тут маму не забули, сповнювалося те, про що мама їм наворожила, з рідних країв стали приходити листи. Поступово спадав стресовий стан, люди відчули якесь полегшення. Як і в кожному селі, нічого немає тайного, щоб не стало явним. Місцеві жінки дізналися, що серед переселенців є «ворожка» і вони такої спокуси довго витримати не могли. Спочатку вони приходили потайки і просили“поворожити», і кожна з них несла яйця і сало, а для нашої сім’ї цього дуже бракувало. Як я вже згадував, цього добра в них було багато, була велика кормова база. Як не дивно, їсти ми вже не хотіли. Основне, що клієнти були дуже задоволені, говорили, що мама говорить їм всю правду. Все це відбувалося в одній кімнатці, і за маминою так би мовити працею спостерігав дід Павло, а по його щоках котилися сльози, так розповідала мама. Дійсно, плакати було чого і за чим, адже буквально протягом однієї днини, з вини окремих підлих односільчан, що прислуговували новому режиму, мій дід з поважного господаря став ніким і фактично нахлібником в сина і невістки, якою він так нехтував. Ось таке життя. Про можливості невістки дід нічого не знав.

Тато з мамою розповідали, що дід страшно сумував, він впав в страшну депресію і зовсім перестав цікавитися сімейними справами. А що він міг зробити в таких умовах, та ще й без грошей? Як я вже згадував, як тільки нас привезли на місце поселення, кожен мусів думати, як вижити. Тато ніби в жарт сказав, що хоч бери і повертайся назад. Оцінюючи всі обставини, тато з дідом задумали з часом тікати додому, тобто за всяку ціну повернутися на рідну землю. Ясно, що такий задум вимагав грошей не тільки на дорогу, а щена підкуп місцевих урядовців. Від їх мовчазної згоди залежало багато, навіть те, щоб пару днів після нашої втечі нікому не повідомляти.

Рішення було прийняте, дід страшно цьому зрадів і, ніби окрилений, взявся за дуже потрібну роботу, він став робити колеса до возів, а це дуже цінилось в колгоспі. Такого майстра-столяра не було, хоч дід столяркою ніколи не займався, але мав таке собі уявлення. Мама з цього приводу любила повторювати, що навчить біда ворожити, як нема що в рот положити, тато теж не хотів відставати від діда і скоро витворив маленьке «чудо» – виплів для двоколки, на якій їздив голова колгоспу, такий кошик, і це виглядало як закрита укорочена бричка. Виїзд на ній голови колгоспу виглядав дуже парадним. Я не знаю, які були розрахунки за цю роботу, але голові це настільки сподобалось, що він попросив тата, щоб більше такого нікому не робив. Сім’я стала на шлях пристосування і виживання.

Зі всього видно, що дід інтенсивно взявся за роботу, але ця робота тривала недовго, дід простудився, отримав запалення і скоро помер. Я пам’ятаю, як тато привозив лікаря, який фактично прискорив кончину діда. Пеніциліну тоді ще не було, збити температуру було нічим, а лікар дав йому ліки, щоб припинити кашель, таким чином він не міг відкашляти простуду. Для сім’ї це був непоправимий удар. Як хоронили діда, я не пам’ятаю, але я добре пам’ятаю, як він лежав на столі, а його волосся і вуса були сиві аж білі.

Тато дуже сумував за дідом, сімейна біда їх дуже зблизила, вони виношували сміливі і щасливі плани повернутися на рідну землю і почати все заново. Я впевнений, що вони собі і не уявляли, як далеко їх закинула доля, і як непросто здійснити свій план втечі. І після смерті діда тата не покидала думка про втечу. Тікати треба було таємно і вночі. Тато став детально продумувати план втечі, але і в цьому випадку треба було заручитися потрібними людьми, які б не шкодили його задуму.

А поки що в Кустанайських степах розпочалися жнива. Всіх дорослих забрали на роботу в колгосп. На роботу вивозили в степ за десятки кілометрів на ціле літо. Там всі жилиі працювали, і харчувалися. Батьки розповідали, що і в полі українці показали, як треба вміло працювати. Мама навчила їх, як треба скиртувати солому, щоб скирта мала відповідний вигляд, а основне, щоб не замокала, а солома була придатна на корм худобі. На скиртуванні мама заробила багато зерна і якусь кількість грошей.

Як і коли повернулись із жнив батьки, я не пам’ятаю. За весь час їхньої відсутності ми залишалися з бабою. Переживати за дітей не було потреби, адже кругом степ і далеко не підеш. Правда, вечорами до села підходили голодні вовки, і про це завжди попереджали дітей. Про це більш детально міг би розповісти Богдан, як і про деякі інші речі, але він каже, що я займаюся дурницями, а мої розповіді нікому не потрібні, і їх ніхто з дітей чи внуків не буде читати. В мене з цього приводу інша думка, але, як кажуть, на все свій час. Час дуже швидко проходить. Ми старіємо, і тоді настає потреба пригадати весь пройдений шлях, і не тільки свій.

Поки батьки жнивували, мене чимось привабила стара одинока жінка Кулинич. Бабця Кулинич була виселена в цей край десь після революції, їїчоловік був проти червоних і воював за царя, за що його і розстріляли, а її як ворога народу заселили в Кустанайські степи. Видно, що їй не було куди повертатися, так вона і доживала свій вік. Думаю, що бабця була грамотною жінкою, завжди мені щось розповідала, і я дуже до неї прив’язався. Її тепле ставлення до мене теж зробило свою справу, фактично я від неї не відходив. Результатом нашої короткої дружби стало те, що я перейшов на спілкуванняросійською мовою.

Бабця навчила мене їсти помідори, та ще й без солі. Її наукане пропала дарма. Я до сьогодні помідори їм без солі. Попробуйте, і тоді ви відчуєте всі смакові якості цього овочу. Я раніше ніколи не бачив помідорів, в нас чомусь їх не вирощували, хоча кліматичні умови є для цього. А ще вона навчила мене їсти пасльон—це такі чорні ягоди без кісток, і ростуть вони кущами, як полуниці, тільки наполовину менші. Діти чомусь їх полюбляли, а бабця навіть з них готувала вареники. Ясно, що я їх теж пробував.

Як я вже згадував, діду Павлу не судилося повернутися до рідного дому, він помер на засланні в 1940 р. на 62-му році життя. Зберігаючи світлу пам’ять про свого тата (діда), наш тато вже в похилому віці двічі їздив на місце колишнього нашого поселення, щоб відвідати могилу свого тата, та ще і ще раз вклонитися його світлій пам’яті. Тато не тільки побував на могилі, а також поставив хрест. Тато зробив все як належить сину. Мама і ми, вже дорослі діти, високо цінували такий душевний порив батька, але коли вже в зовсім похилому віці 75—76 років тато втретє захотів відвідати батьківську могилу, ми його відмовили. Сьогодні я жалкую, що не став на сторону тата і не супроводжував його туди. Діти, як правило, не хочуть розуміти своїх батьків, і аж тоді, коли самі старіють, починають багато чого розуміти, переоцінювати, каються, а іноді і страждають. Життя завжди складається з чогось доброго і поганого, але я чомусь переконаний, що наші батьки на своїх дітей не були ображені, а навпаки. Я знаю, що батьки раділи, що їхні діти, незважаючи на всі пережиті труднощі, не стали на блудний шлях, а самотужки отримали відповідну освіту, мають добру роботу і живуть, як усі порядні люди.

Повернення із заслання

Після закінчення жнив життя знову повернулось в спокійне русло, але для тата воно не стало спокійним, тато серйозно взявся за здійснення свого задуму, втечі і повернення додому. Надходила зима, і треба було поспішати, тому що зима тут завжди з рясними снігопадами і морозами. Дорогу ніхто не розчищає, і село відірване від центру на всю зиму. Тато таки знайшов спільну мову з двома сільськими керівниками про те, щоб вони після нашої втечі 2—3 дні не підіймали шуму. Вони вже якимось чином пронюхали, що тато з сім’єю хоче тікати. Як кажуть, шила в мішку не втаїш, сусіди бачили, що ми спаковуємо речі і, напевно, повідомили куди треба. Я не знаю, що тато їм заплатив, але красиві шкіряні чоботи таки комусь віддав (тато в них нафотографії разом зі мною і Богданом). Тато заздалегідь домовився з шофером вантажної машини, який мав приїхати за нами з обласного центру і завезти в Кустанай. Це приблизно 250—300 км в один бік. Видно, що тато добре йому заплатив, якщо він таки погодився і приїхав в умовлений час за нами. Перед самим від’їздом (втечею) в тата ще були якісь ускладнення з місцевим активістом, але і це тато якось залагодив.

Про нашу втечу також знала баба Кулинич, про яку я вже розпо-відав, вона по-доброму нам заздрила, і завдяки їй ми змогли заїхати до її родичів.

Дорога до Кустанаю була надзвичайно важкою, адже ми їхали цілу ніч в кузові на відкритій машині, а вже був невеликий сніг і мороз. Це був листопад. Тільки мама їхала в кабіні, оскільки вона була вагітною і на останньому місяці. Я пам’ятаю, що ми декілька разів зупинялись, тому що мамі було погано.

В Кустанаї ми заїхали за адресою, яку нам дала бабця Кулинич. Люди прийняли нас добре, я пригадую, що ми сиділи у великій світлій кімнаті, горіли електролампи, і мені здавалося, що ми сидимо в якомусь палаці. Напевно, це був звичайний цегляний будинок, але для мене після землянок, та ще з таким світлом, це було щось дивовижне. Саме тут я вперше свідомо побачив електричну лампочку. Вона світила наче сонце, і від неї ніби йшло приємне тепло. В Кустанаї тато взяв квитки до Москви, і на другий день ми виїхали. На відпочинок часу не було, дорослі переживали, якби нас не хотіли наздогнати і навернути назад. Що стосується дороги Кустанай-Москва, я пам’ятаю, що ми сіли в гарний вагон (це був пасажирським поїзд), і отямився я аж в Москві в метро, мені тоді було всього 4 роки і 8 місяців. До Москви ми доїхали благополучно, а отямився я в метро, тому що ми, переїжджаючи з одного вокзалу на інший (Київський), випадково розлучилися, тато з Богданом встигли сісти у вагон і поїхали, а мама, баба і я залишилися. Для сільських людей це вже був переполох, але нас люди заспокоїли і запевнили, що вони зараз повернуться, тільки з протилежного боку. Так воно і сталося, і ми тоді всі разом поїхали на Київський вокзал, щоб звідти вже зовсім їхати додому. Ми без всяких перешкод сіли на поїзд Москва-Львів і спокійно поїхали. Скільки часу ми їхали, не знаю, тому що я по-справжньому отямився аж на станції Підволочиськ Тернопільської області. Саме тут з нами сталася подія, яка залишилася в моїй пам’яті на все життя. Нас затримали прикордонники, і не тільки затримали, а й зсадили з поїзда. Саме на станції Підволочиськ діяв ще старий кордон між Західною і Східною Україною. Видно, що більшовики ще невпевнено почували себе на нашій території.

Фактично сталося те, чого батьки так боялися. При перевірці наших документів виявилося, що в нас їх зовсім немає, а без документів перетинати кордон ніхто немає права. Ми були втікачами, і жодних документів в нас не було. Саме тому прикордонники, а це були два офіцери МДБ (Міністерство Державної Безпеки), зсадили нас з поїзда і наказали пройти в середину вокзалу. Батьки вчасно схаменулися, а може хтось і підказав, чим це може для нас закінчитися, і категорично відмовилися пройти всередину вокзалу. В цій ситуації це було єдине правильне рішення, інакше ми могли б не повернутися додому. На вокзалі вони могли б робити з нами що завгодно, тим більше після відправки поїзда. Такої непокори від батьків вони не чекали, вони звикли, що їм все можна і все дозволено.

Вони стали на батьків кричати і погрожувати, застосувати силу прилюдно вони не могли. Біля вагону швидко почали збиратися люди і виясняти, в чому причина, в чому провинилися ці люди, а коли дізналися, що нас просто не пускають додому, зразу всі стали на наш захист і почали вмовляти їх, щоб вони нас відпустили, адже ми їдемо не з іншої країни. На офіцерів такі умовляння не діяли. Плач і прохання теж нічого не давали, нас насильно хотіли затягнути всередину вокзалу. Тут вже люди за нас заступилися і не дозволили їм насильницьких дій. Тоді вони вирішили протримати нас до відходу поїзда. Люди, які зібралися біля нас, самі почали просити тих офіцерів, щоб вони нас відпустили, їм було не зрозуміло, за які такі провини вони зняли цілу сім’ю з поїзда і не пропускають на Львів. Ніяким проханням, благанням ці військові не піддавались. Вони вже не могли змусити нас пройти всередину вокзалу, а просто стояли, щоб не дати нам можливості сісти на поїзд, а потім вони вже знали, як з нами вчинити. Поїзд ось-ось мав відходити, машиніст, видно, все це бачив, і почав подавати сигнали про відправлення поїзда. Почалася страшна паніка, плач і крики дорослих і дітей. Батьки добре розуміли, чим їхня втеча може закінчитися, а діти теж відчували небезпеку і плачем підтримували дорослих. Напевно, рідко хто бачив, коли вся сім’я одночасно в розпачі і безвихідності ридає. Мама плакала і погрожувала, що кинеться під поїзд, а вона вже ходила на останніх днях. Така обстановка зібрала на вокзалі масу співчутливих людей, і всі вимагали від офіцерів нас відпустити. Обстановка ще більше загострювалася, поїзд вже мав відходити. Була мить, коли вони хотіли нас відпустити, але без тата, і пробували його забрати. Мама з бабою тримали тата за руки і не відпускали. Баба стала на коліна і благала офіцера відпустити нас додому. Було видно, що вся ця масово-психічна сцена якось подіяла на одного офіцера, і я чув, як він сказав другому, видно, старшому офіцерові «отпусти их, пусть едут, видишь, в каком они состоянии, куда они денутся». Видно, що то був старшийофіцер, і не хотів погоджуватися з такою думкою, а довести задумане до кінця. А в цей час хтось зі співчуваючих людей подав команду вантажити нас у вагон силоміць. Ніби всі тільки і чекали такої команди, відтіснили офіцерів, і наші речі моментально були закинуті в тамбури, але вже різних вагонів, оскільки поїзд вже почав рухатися. Мене тато комусь подав вже останнім і на ходу заскочив сам. Завдяки цим добрим людям ми благополучно доїхали до Львова. Видно, що ці офіцери мусіли змиритися, так би мовити, зі своєю поразкою, адже, якби вони доповіли про це керівництву, вони б теж мали неприємності. Щоб змалювати всю цю жахливу картину, що відбулася з нами, треба її бачити, пережити і зуміти описати. За цей десяток хвилин, що минули на вокзалі, вирішувалася доля нашої сім’ї. А за цими подіямиможна було б поставити цілий фільм.

Аналізуючи вже тепер події нашої втечі, можна тільки собі уявити, чим би ця втеча для нас могла закінчитись. Скоріше за все, дорослих посадилиб в тюрму, а нас віддалиб в дитячий притулок. Слава Богу, що цього не сталося, інакше ми вже ніколи не змоглиб зібратися разом, адже незабаром розпочалася Друга світова війна, яка не одну сім’ю розлучила навіки.

Батьки завжди з великою вдячністю згадували тих людей, які так сміливо і дружньо заступилися за нас, особливо коли дізналися, що ми з Львівської області і тікаємо з Сибіру. Наші сусіди вже давно цю епідемію пережили і знали, на що спосібний цей клятий режим. Так сталося, що я, будучи вже дорослим, на протязі багатьох років сам і з батьками, а пізніше і з дітьми на власній машині їздив до родичів на південь і на море, то кожен раз, проїжджаючи через Підволочиськ, ми згадували про ці події, і я розповідав дітям про ті страшні для нашої родини хвилини.

Якби там не було, а ми приїхали до Львова. На вокзалі нас зустріла цьоця Катруся, молодша татова сестра. То була радість і плач, адже не повернувся додому їх тато. З вокзалу ми поїхали на квартиру, де вона жила. Трохи відпочили, а незабаром до неї прийшов один чоловік з нашого села, який розповів про те, що відбувається в селі. Він також повідомив, що цьоця Рузя разом з Ольгою живуть в своїй хаті і ніхто їх не чіпає. Таке повідомлення для батьків було обнадійливим, але трудно було собі уявити, як влада сприйме наше повернення. Після довгих вагань батьки вирішили повертатися в Макунів до рідної хати. Фактично іншого виходу не було. Мама ходила останні дні вагітною. Через односільчанина тато попросив повідомити Гринчука Федора, який доводився йому швагром, щоб він нас зустрів на вокзалі міста Рудки. Рудки тоді були районним центром, але не нашим, до Макунева було 12 кілометрів. Наступнього дня ми приїхали до Рудок, де нас чекав Гринчук. Ми всі як змогли повантажилися на воза і поїхали до свого села, до рідної хати. Про те, що ми маємо приїхати додому, в селі вже знали і з нетерпінням чекали на зустріч, і родичі, і односельчани. Мені трудно передати момент зустрічі з нами, це було щось особливе, ніби ми повернулися з того світу. Людей зібралося надзвичайно багато, і всі хотіли перш за все особисто привітатися і про все дізнатися. Потрібно було все розповісти з самого початку, як везли, як доїхали, де жили і працювали, а основне, як нас відпустили. Стосовно самого нашого приїзду потрібно було бути дуже обережним, адже ніхто не знав, що ми просто втекли, а тому зайві питання дорослі старалися обминати, щоб не зашкодити самі собі. Зустрічі продовжувалися не один день. Батьків турбувало одне – що скаже з цього приводу місцева влада, як поставиться до нашого повернення. Дивно але влада мовчала, ніби нічого не було, і наш приїзд їх зовсім не цікавить. З цього було видно, що епідемія щодо виселення невинних людей минула. Я думаю, що владі в цей час було не до цього. Політична обстановка в країні була вкрай напруженою. В Європі вже йшла війна, яка підступала до наших кордонів, влада панікувала, незнаючи, що і як буде.

А в нас все було добре. Скоро прийшла добра новина, через два тижні народився братик, якого назвали Павлом. Так назвали на честь і згадку про діда Павла. Це було символом і традицією багатьох родин.

Відродження

Помалу закінчилися зустрічі з односельчанами і родиноюі потрібно було повертатися до реального життя. Для батьків це було основне питання. Ніби вся господарка на місці і в той самий час нічого немає…. І в стайні, і в стодолі пусто, сім’я велика, і нею треба було опікуватися. Я не знаю, чи від родичів була якась вагома допомога, за винятком того, що мамин брат дав нам телицю. Як тато викручувався, не знаю, чомусь і розмови на цю тему не було ніколи. Тепер ясно, що в тій ситуації треба було скоріше продавати землю, ліс і все решта і тікати в місто. Це зараз можна собі дозволити такі відступи, а тоді люди трималися за землю якза щось святе. Хоча тато не любив займатися сільським господарством. Але він вірив в свої сили, і йому дуже хотілося відродити батьківське господарство. Тато любив згадувати, що він ще в Казахстані вірив, що повернеться додому на свою землю і заново буде господарити. Така непохитна віра, впевненість вселилася в татовій душі після того, як йому приснився сон, яб сказав віщий сон. Після поверненя господарство дійсно стало відроджуватися. Скоро в нас появилася друга корова. Так само тато придбав добротні коні, яких в селі ніхто не мав. Дещо пізніше тато продав на базарі телицю, купив великий образ в красивій рамі і подарував його церкві. Я думаю, що це була своєрідна подяка Богу за наше щасливе повернення. Цей образ і понині знаходиться в нашій сільській церкві. За такий подарунок тато отримав подяку від пароха і парафіян.

Життя тривало, батьки працювали і будували плани на майбутнє. Ще тоді вони прийняли рішення щодо подальшого виховання і навчання дітей. Про один я точно знаю. Батьки вирішили, що двом синам потрібно дати вищу освіту. Богдан і я мали йти вчитися, відповідно, на священика і лікаря. Що стосується нашого найменшого, то він мав ще довго рости і стати спадкоємцем, тобто залишитися на господарстві. Тоді наше дитинство було тісно пов’язане з релігійним вихованням, я пригадую, скільки сил і терпіння не одна бабуся і мама потратили на те, щоб навчити наше покоління хреститися перед образами і вивчити першу молитву. Ми ходили цілими сім’ями до церкви. Ми мали можливість ознайомитися з церковними порядками і обрядами. Нас примушували молитися вранці і ввечері перед сном. Найбільшим святом були Великодні свята. Біля храму збиралися майже всі діти села, у хлопців були масивні дерев’яні молотки, а старші підлітки заздалегідь вивішували під храмом масивну дошку з сучками, ми цими молотками щосили били по них відповідний такт, особливо при виносі плащаниці. Цей стук можна було чути з п’ятниці і до ранку неділі (великодньої). На Великдень, коли вже була освячена паска, молодь збиралася на різні забави біля храму, де окрасою всього був спів гаївок. Молодь збиралася групами під руки в ряд, могло бути кільканадцять таких груп, ходили кругом храму співаючи, а ще водили кривого танцю. Були забави і для менших дітей, і середнього віку також. Та з приходом більшовиків дітям заборонили ходити до церкви, а священикам до школи і вчити дітей катехизи. Дітям батьки на Великдень старалися купувати якісь обновки.

Війна

Сьогодні можна тільки приємно усміхнутися з тих чудових батьків-ських планів. Скоро почалася війна, і всі батьківські плани рухнули. Татові тоді виповнилося лише 33 роки. Всі знали, що в Європі йде війна, і мабуть думали, що вона їх не зачепить, або надіялися на краще. Була і така думка, що німці виженуть москалів, і народ знову заживе по-старому, але з німецькими порядками, щось подібно, як живе Австрія. Правда, селяни по-своєму готувалися до війни закуповували: сіль, сірники, мило.

Війна таки прийшла і на нашу територію, через наше село вона пройшла незамітно, село розташоване далеко від центральних транс-портних магістралей, якщо їх так можна назвати, адже доріг фактично не було. Селяни не бачили і не чули жодних боїв. Ввечері ще проходили якісь війська радянської армії, а вранці в село вже приїхали німецькі військові. Вони приїхали на мотоциклах, і зустріч їм влаштували тільки діти. Діти першими побігли дивитися на німців, а ще більше на мотоцикли. Для нас це було великим відкриттям, адже ніхто з сільських дітей ще не бачив такої техніки. Дорослі чекали, що буде далі, ніхто не знав, як будуть вести себе німці. Німецькі вояки вели себе спокійно, трохи покружляли по селу і поїхали. При зустрічі навіть давали дітям цукерки, а коли ми бігли за мотоциклами, то вони кидали нам цукерки на землю і страшно сміялися, як ми їх збирали і їли. Ми підіймали їх з пилюки, а цукерки були без обгорток, і це їх дуже забавляло. Німці поїхали, не входячи з ніким в контакт, вони просто переконалися, що немає в селі військ противника.

А тим часом в селі встановлювали новий окупаційний режим. В село приїхали представники влади, зібрали людей і оголосили, що їм потрібно обрати сільського голову (старосту, віта). Так, я не помиляюся, саме обрати, а не призначити, – ніби демократично. Я незнаю хто пропонував на цю посаду тата, але саме його вибрали старостою села. Можливо, кандидатура тата була найбільш привабливою, адже він недавно втік з Сибіру і мусів ненавидіти попередній режим і, відповідно, в тата був певний авторитет серед селян. Можливо, його просто підставили. Як би там не було, тато не зумів, а може не хотів викручуватися з цієї ситуації, і пізніше це мало вирішальне значення в його подальшій долі і долі його сім’ї вже після війни. (За німецької окупації німці старостами (солтисом) сіл ставили когось з заможних господарів. Таких в кожному селі було кільканадцять. Німцям нічого не вартувало в будь-який час поміняти того чи іншого керівника села чи міста, при потребі. Чому вибір німців випав на молодого ще тоді господаря (мав менше 35 років)?Мабуть, правильно згадує пан Володимир, основним було те, що сім’я Бервецького була вивезена в Сибір комуністичним режимом, і це зіграло основну роль у мотивацї німецької влади. Заступником став Кутний Микола Іванович (1903р.н.), секретарем – Бенцак Василь Стефанович (1901р.н.). Після закінчення війни і зприходом до влади комуністів всі були засуджені до 10 років тюрми і 5 років виселки. Кутний М. І. помер в тюрмі, залишилася дружина Марія і діти: Катерина, Іван, Федір і Ярослав.). Судячи з усього, батько не був служакою, – як міг, так допомагав і оберігав односельчан. Тато навіть не помстився тим, хто запроторив його в Казахстан. Якось тато розповідав, що вони підходили до нього, а це були Буяр Павло і Базилічок, і просили пробачення. Тато повірив в їх розкаяння, хоча вони і дальше збирали компрометуючі матеріали на односельчан, а коли прийшов час, використали їх. Мені достовірно відомо, що саме за їхніми доносами був засуджений Венгер Петро. Тато за службу за часів німецької окупації відсидів 10 років тюрми. Зі всього видно, і тато сам розповідав, що не служив німцям вірою і правдою, за що німці не раз його били і сажали в тюрму. Я сам бачив, як приїхали два німці і вимагали пояснень, чому тато не організував транспорту на вивіз лісу. Тато виправдовувався, що коні кволі і немає фуражу. Коли це було перекладено німцям, то один з них вдарив тата по обличчю, а перекладач татові сказав, що він не мав права не послухатися. Був і більш серйозний випадок, коли батько самовільно роздав людям посівний матеріал, а вони його з’їли ще до посівної. За таке самоуправство тато міг серйозно постраждати. Тай таки посадили тата на два тижні в тюрму, а потім випустили. Одного разу якимось чином тато дізнався що в селі буде облава, і людей насильно будуть забирати в Німеччину на роботи. Тато через вірних людей попередив про це молодь села, і ті, хто в цей час сховався, уникнули насильного вивезення, а хто ні, всіх забрали. В нас в селі було п’ять жидівських родин, а коли німці почали забирати в гето, то всі євреї з села виїхали. Одній жидівській дівчині, яка мала ім’я Ципра, наша Оля дала свою кін карту (посвідчення), завдяки якій вона зуміла дістатися аж до Америки. Ципра проживаючи в Америці, постійно листувалася з Ольгою, запрошувала в гості і дякувала їй. Ольга один раз скористалася запрошенням і гостювала в неї. Одного разу я особисто бачив приїзд бандерівців у село під час німецької окупації. В село їх заїхало дуже багато, не менше сотні. Опікувався ними Крукеницький Федір, який був станичним УПА в нашому селі. Була, мабуть, якась нарада. Обідали в нашому саду. Під вечір всі роз’їхалися. Час проходив скоро. Війна продовжувалася цілих 1414 дні. Потрібно сказати, що в нашому селі німці поводилися нормально, в Німеччину забрали бажаючих (і такі були), або тих, що не захотіли ховатися підчас облав. Так одним з добровольців був мій двоюрідний брат Теофіль (син батькової найстаршої сестри Парані, що була замужем за Гринчуком Федором). (Родина Гринчука Федора Григоровича була заможньою, проживала на хуторі Берці. У Федора було два брати Василь і Ілля, в яких були свої сім’ї, в народі казали на них – Мельники, мабуть колись хтось з батьківпрацював мельником. У Федора і Параскевіїбулоп’ятеродітей. Син Мирослав одружився з СавіцькоюМарієюФедорівною і проживав разом з батьком до війни, а потім у Львові. Дочка Наталя вийшлазаміж за БуяраДмитра Павловича, проживали на Завадівці, буливиселені в Сибір, післяповернення проживали в смт. Брюховичібіля Львова. СинТеофілмавосвіту 6 класів іще з дитинствамавнахил до кулінарії. Під час німецькоїокупаціїбуввивезений до Німечини як остербайтер, де працював старшим поваром в приватному готелі. Через іциндент (бійку) з господарем готелю попав в концтабір де перебував до приходу радянськихвійськ в Німечину. При йогозвільненнірадянськекерівництво дало йому зразу воєнну форму, і він став служитив червонійармії. Післязавершеннявійни проживав з сім’єю в місті Рудки, працювавшефповаром в ресторані. Син Зеновій, маючи освіту 8 класів, вчителював в селі Голодівка. Одружився з Балабух Катериною Миколаївною. Сїм’я проживала у Львові, мали трьох дітей. Дочка Віра була одружена з Фариною Петром Михайловичем родом з Магерівського району. У них було двоє дітей: дочка Ярослава і син Ігор. Під час німецької окупації, в час, коли віта села тримали німці під арештом, а це було кілька місяців, Гринчук Федір за примусу влади тимчасово виконував обов’язки старости села. За це був засуджений комуністичною владою після війни на 10 років тюрми і 5 років заслання. Був звільнений за хорошу поведінку і виконання норм, умовно достроково. Це сталося після смерті Сталіна. Ще одна татова сестра Ліля була замужем за Базелюком Іваном, проживали на Загреблі. В них було 5 дітей: Іван, Анатолій, Розалія, Ганна і Нестор). Гринчуки згадує пан Володимир часто приходили до нас в гості, цьоця Параня до мами, а внуки до бабусі. А особливі зустрічі були на храмовий празник, на святого Даниїла, адже батько мав ім’я Данило. Це були щирі родинні теплі стосунки.

Знову комуністи або «другі москалі»

Війна тривала, час плинув скоро, але якось пішли чутки, що німці почали відступати. Ці чутки стали набирати реального змісту, і мудрі люди стали думати, як уникнути повторної зустрічі з визволителями зі сходу. Люди розуміли, що з їх приходом добра небуде, будуть арешти, тюрми і розстріли. В тата з’явився план заздалегідь виїхати на Захід через Сянок, Польщу і дальше. Він до цього почав готуватися. Бабуся Марія мала залишитися з дочкою вдома. Але мама чомусь категорично заперечила, боялася чужих країв і думала, що все минеться. Значно пізніше мама про це дуже шкодувала. І ми чекали, що буде з новим приходом більшовиків. Нас знову визволили. Фронт пішов на захід, а в селі знову почала встановлюватися радянська комуністична влада. Ожили ті, хто чекав її, а інші задумались, що буде з ними. Влада почала з того, що всіх неблагонадійних без суду і слідства запроторили в тюрми, або цілими сім’ями вивозили в Сибір на поселення. Все робилося з доносу і не тільки. Вже за часів незалежної України всім стало відомо, що був виданий наказ за підписами Берії і Жукова, згідно з яким всі жителі Західної України мали бути депортовані на Північні простори Росії. Але Україна – це не Чечня і не кримські татари, тут влада зустріла страшенний опір з боку визвольноїармії УПА, яка і вчас війни активно діяла на Західній Україні і не дозволяла здійснювати хворі замисли владних структур – депортацію цілого народу. З приходом комуністичної влади в наше село, тато вирішив на деякий час виїхати з села, щоб вивчити поведінку влади збоку. Мав ще маленьку надію, що його не будуть чіпати, бо нікому ніби не робив шкоди за часів свого керівництва селом. Яка була наївність, адже вже сам факт співпраці з німцями – це вже кримінал. Арештували тата 21 лютого 1945 року. Слідчі дії проводилися в Судовій Вишні. А 26 жовтня Дрогобицький військовий трибунал засудив його до 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення громадянських прав після виходу з неволі.

Після арешту тата ми залишилися одні без жодної опіки, на мамині руки залишилася стара бабця і троє неповнолітніх дітей, і вся господарка. Богдану тоді виповнилося 15 років, і він сміло взявся за господарські обов’язки. Догляд за кіньми він взяв на себе, я пас корови. Скоро потрібно було їхати в поле орати і засівати озимину, а ця праця була не підсилу Богдану. Я йому помагав погоничем, та нічого путнього у нас не виходило. Ми скоро замучувалися, коні нас не слухалися, Богдану було тяжко орудувати плугом, бо був ще замолодим. Тоді мама домовилася з одним з сусідів, що він буде користуватися нашими кіньми і за це буде обробляти і наше поле. Держава пообкладала селян такими податками, що ледве і то не всі справлялися виконати їх. Селян, які не справлялися зі сплатою податку, оголошували саботажниками, тобто тими, що навмисно не хочуть виконувати державні замовлення. Таких віддавали під суд, а майно конфісковували. Все робилося, щоб примусити селян добровільно відмовитися від індивідуального господарства і переходити до колек-тивного, тобто до колгоспного ладу. Наші люди не знали, що таке колгосп, але відчували, що приходить біда.

В 1947 році померла татова мама. В 1948 році в районі розпочалася примусово-добровільна колективізація, в кожному селі уповноважені з району разом з місцевою владою організовували колгоспи. Організація колгоспу проходила таким чином, що в сільську раду викликали по 5—6 чоловік, розповідали, що таке колгосп, і примушували в добровільному порядку писати заяви на вступ. Люди категорично відмовлялися, тому що знали, що на наступний день все рухоме і нерухоме майно потрібно буде передати до колгоспу. Для селянина, який все життя привик трудитися на своїй землі, це було щось неймовірне. Крім того, для тих нещасних селян була і серйозніша небезпека – бандерівці розповсюдили листівки, де було сказано, що хто перший подасть заяву про вступ до колгоспу, буде повішаний. Люди були в безвихідному становищі. Для мами неможливо було віддати державі накладений на маму податок, і мама змушена була відмовитися від землі. Але владі і цього було мало. Маму закликали до сільради і сказали написати зaяву на вступ до колгоспу, інакше посадять за невиконання плану з податків. Незважаючи нате, що люди трудилися як бджілки, щоб виконати план з податків, цього було мало тій державі, щороку план збільшували. Податок був як грошима, так і натуральними продуктами. Хто не виконував план, оголошували саботажником, тобто таким, що навмисно не хоче виконувати державне замовлення, і таких віддавали під суд. Мама відмовилися писати заяву, а влада, в свою чергу, виконала свою обіцянку. Була порушена кримінальна справа, і в січні 1949 року маму було засуджено на десять років позбавлення волі і 5 років позбавлення громадських прав з конфіскацією всього майна в дохід держави, хоча залишалися троє неповнолітніх дітей. На цьому судилищі я був теж, після суду маму забрали конвоїри. З ким і як я добирався додому, не пам’ятаю. Про дітей гуманна комуністична влада забула. Після суду над мамою в селі вже ніхто не хотів боротися проти влади і їхніх планів. Весною цьогож року було створено колгосп, і селяни везли мовчки все майно і все, що було потрібне для обробітку землі і колгоспної господарки, вели на ферму худобу. Всі селяни, які мали більше двох корів і коней, мали здати до колективного стада, яке оформляли як колгоспне майно. Певний період люди самі ходили годувати своїх корів і коней, можливо, думали, що якось повернуть. Свиней не забирали, накладали податок на сім’ю 50 кг. м’яса на рік. Для кожної сім’ї залишали по 25 арів землі, решту забирали до колгоспу. Люди жили бідно.

Але я знову повертаюся до життя нашої сім’ї. Отже, після засудження мами, ми, діти, залишилися самі, Богдану було 16, мені – 13, а Павлу – 8 років. При живих батьках ми стали круглими сиротами. Навіть малим дітям надзвичайно важко змиритися з тим, що так несподівано безвинно їхнє життя змінилося. Ми не мали права жити там, де народилися і росли. Фактично ми були позбавлені всього того, що так необхідно дітям. І ми це відчували своїм дитячим розумом. Але вдіяти нічого не могли, і зовсім справедливо сам себе питали: чому і за що? При цьому ми кожен день бачили тих підлих людей, які допомогли щоб нашу сім’ю вивезли в Сибір, а потім просили в тата прощення, за свою підлість, тепер знову проявили свою ницість і бездушність, безсердечність. Тато відбував покарання в якомусь концтаборі республіки Комі, маму посадили в тюрму, а ми залишилися одні, і про наше існування не згадали ні судові, ні місцеві органи влади, хоча це був їхній обов’язок. Про наше існування забула і гуманна радянська школа. Ми залишилися одні і чекали, що скажуть родичі. І дійсно, скоро нам прийшли на допомогу, мене забрала тітка Рузя, татова рідна сестра, і я був цьому радий, до мене гарно ставилися в її сім’ї. Павла забрала мамина старша сестра Ганна. Робила вона це без всякого бажання. Павло ще був малим, а в цьоці було в хаті своїх четверо дітей, старший ще вчився в Самборі, надворі була економічна скрута. Богдан поки що залишався в нашої сусідки, родички Бервецької Марії, жінки татового двоюрідного брата. Ми попрощалися, як діти, і розійшлися. Я відходив аж на третє село. І з жалем я покидав своїх товаришів і чомусь усвідомлював, що моє дитинство на цьому закінчилося. Та в цьоці мені було добре, вона робила все, щоб я заспокоївся і забув про те, що відбулося.

Приблизно через рік Богдану запропонували роботу бухгалтера в колгоспі, мабуть тому, що кадрів відповідних в нової влади не вистарчало. Богдан на цей час закінчив середню школу в Судовій Вишні. До цього він зумів продати наш ліс. Коли влада опам’яталася, то ліс вже встигли вирубати і вивезти. На нашій хаті влада організувала початкову школу. А через де який час хату нашу розібрали, щоб побудувати будинок для вчителя комуніста Фрика Стефана Івановича. Богдан хотів нас забрати додому, та не було куди, спочатку він взяв мене. Ми жили в Бервецької Марії? про яку я вже згадував. В неї було своїх троє дітей, жила, як і більшість, бідно, але надіялась на допомогу Богдана, який працював в колгоспі. Ця допомога була мінімальна. В основному привозив трохи зерна, щоб можна було змолоти на жорнах на муку і щось з того зварити і тим задурити голод. Пізніше Богдан забрав до нас і Павла. В одній кімнаті нас було шестеро, спали на бамбетлі, п’єці і на ліжку, зараз дивуюся, як ми там поміщалися. Богдан вечорами дозволяв собі ходити на кавалєрку, в нього з’явилися гроші і, звичайно, дівчата. Оскільки Богдан вважався в керівництві колгоспу, йому для захисту дали зброю (пістолет). З наступного року я пішов у школу у свому селі. Богдан несподівано для нас одружився, він був вже самостійним і нашим утримувачем, і сам все вирішував. Дружиною була вчителька Нюся Гнатівна, яка приїхала з братом з Черкаської області. Брат її вчився в технікумі.