Kitabı oku: «Голова Ході»
Голова Ході
Степ був сизий, мов крило орла.
Василь із сином заорали ранок на сході, у степу, і сіли під возом снідати. Коні коло воза їли овес із січкою, трусили по полудрабках овесини і сіяли на свіжу ріллю сіно з рептуха смикав вітер і люто кидав ним об голи землю.
Сонце підвелося червоне, заспане, а на вітер, по-Василевому, хрести з вінчиками помалювало на небі…
Василь з батьківською ласкою одрізав синові паляниці (пилюга хрускала на зубах), підсунув капустяний листок і і салом і повернув голову до воза, слухав:
— Десь журавлі летять… Птиця весну чує, а вітряно сьогодні…
Він глянув на широкі груди сина, зміряв очима міцну будову його тіла, і легка тінь смутку заломилась вітром на брові Василя:
— Ти б застебнувся… Ет, видумує чортовню: «Закурити хочу». Брат, літо як попокуриш коло коси — не то закуриш — почорнієш на жужелицю!..
Обидва засміялись; Павло обтер сіном пальці, нахилився до барила і тихо ковтав воду — «буль-буль»…
Батько дожовував шматок хліба, позирав на коні і гукав за вітром:
— Ну, стій, ще за зиму не вимокла?.. Ич, ребра знать, а губою бринькає, як під осінь!..
Василь устав і поправив борозньому Чалому шаньку, потім накинув на плечі шинелю і знову засміявся до сина:
— Закурить хочеться, правда? А як витягну книжечку про Тараса Григоровича, — будеш сердиться!
Павло скривився і здержав посмішку на русявих вусах — аж заплигала засміятись, але вітер рвонув її, і карі, великі очі Павла дивились на батька не то образливо, не то з проханням.
Він не вдержався.
— Канєшно, курить могилу з хрестом Тараса Григоровича — чортовня, а ще православні, вєруєщі… Мало вам приношу з комнезаму газет?.. Нє-е, давай Тарасову могилу!..
Дивився насмішкувато на батька — сміялись очі:
— А ще в неділю — «ти б, Павлуша, про гайдамаччину що-небудь прочитав, га?..» Прочитаєш тепер: я шарив-шарив — де це ділося життя Шевченка, а батько, виходить, засмалюють його? Дов-о-о-ль-но: давайте закуримо!
Василь витяг капшук, поклав його на коліна, і на простягнену руку сина — «нє, стой, раз гріх — значить усім гріх» — він почав оправдуватись; голос його хрипко рвався а грудей, поспішав:
— Я ж не курю його «Кобзаря», а тільки ту м’якеньку червону книжечку, де хата… а до могили ще не дойшов і не буду її курити!.. Да.
Він розв’язав капшук і простяг з папером синові, додав:
— Ну, ти ж сам знаєш — край: нема бомаги, а газет власть не присилає… Приходиться… — і Василь винувато гукнув знову на коні: — Ану, Чалий, не дурій!
