«Intermezzo» kitabından alıntılar, sayfa 2

Життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті - хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води приток у річку.

Я не можу розминутися з людиною.

Я не можу бути самотнім.

Признаюсь: заздрю планетам, вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.Мене втомили люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять.

Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинути разом зі сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій...

Але вони йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні - і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди підошов.

Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: "Тут вхід не вільний!"

А ти говори, говори, говори....

Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег.

Погашу лампу i сам потону у чорнiй пiтьмi.

Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю.

Мене втомили люди.

Людей ест работа, нужда, водка, а они в темноте жрут друг друга.

Я не маю вже краплi гарячої кровi й для тих живих мертвякiв, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився.