Kitabı oku: «Улюблені пісні XX сторіччя», sayfa 6

Кохання моє

Вірш Валентини Малишко

Музика Бориса Буєвського

 
Кохання моє неприховане,
Я до тебе навіки прикована
Не чиїмись руками сильними,
А твоїми очима синіми.
 
 
Кохання моє недоспіване,
Не держи мене, відпусти мене.
Хочу бути я вільною, вільною.
Хочеш, стану зеленою квіткою.
 
 
Буду тінню тобі й прохолодою,
Тільки ти не проходь з погордою.
Буду завжди для тебе різною.
Розстелюся стежинкою рідною.
 
 
Щоб в житті ти не збився в сторону,
Хай біда там і радість – порівну.
Якщо спрага тебе палитиме,
Стану краплею я непролитою.
 
 
Кохання моє неприховане,
Я навіки до тебе прикована
Не чиїмись руками сильними,
А твоїми очима синіми.
Не чиїмись руками сильними,
А твоїми очима синіми.
 

Історія ця народилася 1965 року, коли на екрани кінотеатрів вийшов художній фільм «Місяць травень», в якому прозвучало чимало гарних пісень, де, зокрема, українською співала навіть російська артистка Майя Кристалінська. Популярності якому надала пісня «Кохання моє неприховане», яку Борис Буєвський написав на вірш Валентини Малишко. А співала її Діана Петриненко. Хтозна звідкіля і як народилися слова пісні. Можливо, від стосунків батьків Валентини у період їхньої закоханості.

«У нас із батьком, ніде правди діти, складалися непрості стосунки. Надто багато стояло між нами недобрих людей… Вони безсоромно намовляли дочку на батька, батька на дочку, своїми стараннями розвели двох люблячих людей – маму і тата… – визнавала Валентина Малишко. – Я можу присягнутися, що вони, попри все, що сталося, любили одне одного все життя.

Пам’ятаєте? «… і карії очі, і рученьки білі ночами насняться мені…» Або ж таке: «…в очах засмуток, темний, мов ожина, моя кохана, мріялось – дружина…» Карії очі снилися йому, не блакитні, а темні, мов ожина, мамині очі. Минуло вже чимало років після їхнього розлучення, а він зустрічав маму після роботи на так званій «алеї Рибака» (там, де вхід до під’їзду будинку по Богдана Хмельницького, колишній Леніна) здоганяв і казав: «Дашенько, давай поговоримо…» – «Про що ж тепер говорити, Андрію?», – питала вона. – «Як про що? Про Валюшку…» Була ще одна причина складності наших взаємин. Нам випало бути надто схожими. Коли ми бували вдвох десь на людях, ті всміхалися, настільки схожість між нами впадала в очі. Батько помітив ту схожість дуже рано. Невдовзі після його приїзду до Уфи (на пленум Спілки письменників України) мама отримала листа, в якому були такі рядки: «Люби Валюшку, виростай її, вона схожа на мене у всьому: в обличчі, в характері, в поведінці. Якщо будем живі, то буде в тебе два Андрії: малий і великий, а якщо великого не буде, то залишиться мій двійник. Хай живе здорова та не хворіє! Дашенька! Будь здорова, цілую тебе міцно і мою маленьку Валюшку. Андрій». (Лист від 2 жовтня 1942 року).

Він був добрим батьком….Невдовзі вони з мамою розлучилися. Перед тим батько прийшов до неї поговорити. «Дашенько, порадь, що маю робити, я заплутався. Ну, хоч скажи мені щось, ми ж ніколи і не посварилися». Мама сказала: «Андрію, ти вибрав собі долю сам…» Батько був дуже хлібосольним, любив співати пісень, гарно говорити при столі. Чоловіки заздрили, а декотрі з жінок плакали. Так, він умів говорити, це не кожному дано. Батькові багато було дано від Бога. Якби він не став поетом, він міг би стати характерним актором – частенько грав у житті. Дехто ще пам’ятає кумедний випадок на одному з письменницьких з’їздів. Батько прийшов нещасний, зіщулений, таке собі хворе створіння з паличкою. Надійшов час його виступу. Він виступив, як завжди, блискуче, розігнувся, голос його став дзвінким і молодечим. Захопившись, під шалені оплески він закінчив виступ, як хлопчисько, збіг зі сцени, а палицю… забув біля трибуни. Отакий він був актор…

Якби батько не став поетом, він міг би стати добрим співаком, бо голос мав оксамитовий, розкішного тембру баритон. Дуже гарно вони співали з бабусею Ївгою українські пісні. Якби він не став поетом, то міг би стати композитором, частенько сам підбирав мелодії до своїх текстів».

Кришталеві чаші

Вірш Вадима Крищенка

Музика Віктора Лісовола

 
Наливаймо, браття,
Кришталеві чаші,
Щоб шаблі не брали,
Щоб кулі минали
Голівоньки наші!
 
 
Щоби Україна
В ярмі не стогнала,
Щоби наша слава,
Козацькая слава,
По світу гуляла!
 
 
Бо козацька доля,
Як у полі рута,
Січена дощами,
Хрещена громами
Ще й вітрами гнута.
 
 
Як лелечий клекіт,
Козакова вдача
Вигукнеться сміхом,
Вигукнеться щирим,
А відлунить плачем.
 
 
Погуляймо, браття,
Наберімось сили,
Поки до походу,
Поки до схід сонця
Сурми не сурмили.
 

На початку ХХІ століття до композитора Віктора Лісовола зайшов у гості чоловік із президентської охорони. Коли побачив живого і здорового автора музики до пісні «Кришталеві чаші…», здивуванню не було меж. Сарака думав, що ця пісня старовинна, ще з тих давніх часів козаччини періоду Богдана Хмельницького, XVII сторіччя. А тут раптом перед ним сидить автор: старий, сивий, беззубий дід! Але ще сидить. Багато людей вважають, що пісня збережена і відроджена з минулих століть…

«Найбільшу популярність мені принесла «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», – вважає Вадим Крищенко. – Якось до мене прийшов бандурист, за професією інженер. Попросив текст. Я дав. Так згодом Віктор Лісовол написав таку музику, що й досі більшість вважає пісню народною. Це було у 1966 році. Коли твоя пісня стає не твоєю, а народною, що може бути більшим щастям? У радянські часи в штики сприймалися слова «Щоби Україна в ярмі не стогнала», але її виконували у скороченому варіанті, без тих слів. Тепер чи не кожен хор України має у своєму репертуарі «Наливаймо, браття, кришталеві чаші». Багато для цієї пісні зробила Ніна Матвієнко. Інколи людям здавалося, що це відроджена пісня з минулих століть. Може, якби знали, що автор є сучасником, то не була б такою легкою доля цього твору.

«Це, мабуть, дано Господом Богом, адже пощастило мені у потрібний час і у потрібному місці зустрітися з прекрасним поетом – піснярем Вадимом Крищенком, – з радістю промовляв Віктор Лісовол. – Уже під час першої нашої зустрічі показав йому свої мелодії. Йому все сподобалося. Він подарував мені невеличку збірку своїх віршів «Щирість», яка вийшла у світ 1966 року. Ось там знайшов для себе вірш, який починався словами: «Гей, наповним кухлі, полив’яні чаші, щоб шаблі не брали голівонькі наші…» Мелодія, яку написав невдовзі, вимагала деяких змін у тексті. Змінився перший рядок і додалися слова у другому. Відтоді співається так, як вимагала музика і як знають пісню нині. Уперше заспівав її на новосіллі у своїх друзів, які отримали помешкання в столичному районі – Теремки. А підігравав собі на гітарі. Потім пісня пішла в люди.

Радянська цензура сприйняла пісню в штики! Убачали у тексті бунтарський дух з натяком на самостійність України. Найгостріше тоді звучали рядки другого куплету: Щоби Україна В ярмі не стогнала, Щоби наша слава, Козацькая слава, По світу гуляла!

Погодьтеся, що на 1960–ті роки для цензури подібне пропустити було занадто. Інколи доходило до таких маразмів, про які здорова і мисляча людина навіть уявити подібного не могла. Це пахло Сибіром. Тому йшли на хитрість: з великих сцен виконували без цих слів, тобто їх пропускали. Але народ любив усе, тож нічого не викидав.

На естраді її почали співати хлопці з квартету «Явір», Ніна Матвієнко, Олег Марцинківський. Кожен, кому поталанило в житті й кому Господь довірив щось більше, і він не осоромив Творця, не підвів, не злукавив, пережив момент слави. Правда, я зумів вистояти, не зазнатися, не піддатися спокусі і не загордитися. Коли ж говорили, що пісня народна, трошки мене воно й смоктало під ложечкою, але розумів і тішився, що щось і моє пішло та прижилося в народі. Якби ж то тільки тоді, в 1960–1970–их, а й досі в багатьох збірниках пишуть, що пісня народна. Це ж при живих авторах вірша і музики!»

Летять, ніби чайки

Вірш Лади Реви

Музика Юдіф Рожавської

 
Летять, ніби чайки, і дні, і ночі
В синю даль, (2)
А серце мені шепоче:
– Кинь печаль. (2)
Ген сонце у хвилях заграло,
І радість витає навкруг!
Наче в світі не стало (3)
Розлук…
 
 
Хай весни, мов птиці казково – сині,
Відлетять, (2)
Я тільки тебе єдину
Буду ждать. (2)
Я вірю: повернеться щастя,
З тобою ми стрінемось знов…
Ти скажи, чи не згасла (3)
Любов!
 
 
Летять, ніби чайки, і дні, і ночі
В синю даль, (2)
А серце мені шепоче:
– Кинь печаль. (2)
 

Пісня народилася 1965 року. Поетеса Лада Рева того незабутнього дня повернулася додому з похорону свого доброго друга. Настрій був гнітючий, на душі – біль, сум, печаль… Раптом прозвучав телефонний дзвінок. Композитор Юдіф Рожавська, а це вона перервала невимовну тугу, попросила написати щось радісне, веселе, у стилі французьких шансоньє. Звичайно, поетесі легше було відмовити. Проте не змогла цього зробити, не хотіла образити, адже знала свою подругу, та й справді вміла ображатися, немов малесеньке дитя. Чоловік Лади навіть сказав дружині: «Та напиши будь-що, відчіпне…» І все ж вона, знаючи вразливу натуру Рожавської, вирішила виконати прохання. Якось мимоволі чоловік увімкнув телевізор, де на екрані поетеса побачила завісу з п’єси «Чайка».

«І тут у мене вирвався на волю перший рядок «Летять, ніби чайки», – розповідала Лада Рева. – Мені це сподобалося. Подумала: «Давай запишу, щось у тому є!..» Лише записала перший рядок, як дописала і все решту. Вірш народився відразу. З одного подиху. Від першої букви до останньої. Зателефонувала Юдіф Григорівні й продиктувала ще гарячі слова. «Це зовсім не те, чого я хотіла», – почулося у слухавці. І в додачу: «Нехай, я запишу на всяк випадок».

Не дочекавшись світанку, о п’ятій ранку Юдіф зателефонувала мені: «Ладочко, вибачайте, я вас розбудила?! Я сідаю за інструмент і зараз проспіваю нашу пісню!»

Так як її співала вона, як розуміла, ніхто інший повторити чи перевершити не зміг ніколи».

Варто визнати, що обидві жінки: і Лада Іванівна, і Юдіф Григорівна (рідні та колеги називали її ніжно – Діді) мали споріднені душі, які поєднувалися з надзвичайною інтелігентністю і такою ж доброзичливістю. Обидві були яскраво виражені українські патріотки, які сприймали життя не за партійними гаслами, а за щоденними реаліями. Бачили і відчували фальш, але палко любили українську мову, літературу, поезію, мистецтво, пісню. Завжди і всюди залишалися і реалістками, і оптимістками, до безтями закоханими у життя.

Першою виконала «Летять, ніби чайки» співачка Лариса Остапенко, а невдовзі вона прозвучала з незабутнього чоловічого голосу Дмитра Гнатюка. Час підтвердив, що маємо низесенько вклонитися і поетесі Ладі Реві, і композиторці Юдіф Рожавській за їхній безсмертний твір, який став одним з найкращих у ХХ столітті.

На вірші Лади Реви писали музику Платон Майборода, Ігор Шамо, Андрій Штогаренко, Анатолій Кос-Анатольський, Аркадій і Віталій Філіпенки, Яків Цегляр, Олександр Зуєв…

Композитор Юдіф Рожавська мала винятковий слух і феноменальну музичну пам’ять – могла, слухаючи пісню по радіо, відразу записувати її ноти. Була дружиною київського поета Рюрика Немировського. Їй пощастило створити 10 п’єс, три мініатюри, два етюди і сонату, а також численні романси на вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Віталія Коротича, Анни Ахматової. Вона – автор музики до понад 100 українських пісень.

Любисток

Вірш Степана Пушика

Музика Олександра Білаша

 
Синь Карпатських гір і синь небес,
І дівочі оченята сині.
Я шукав у горах едельвейс, |
А знайшов любисток в полонині. | (2)
 
 
Приспів:
 
 
Полонина, полонина
Ловить зорі, сині зорі,
А гуцулка, а гуцулка полонила
Юне серце в Чорногорі.
 
 
В селах засвітилися вогні –
Ніч на гори опустила крила.
Дівчина зустрілася мені
І любисток ніжно попросила.
 
 
Приспів.
 
 
З неба сипавсь білий зорепад,
З Чорногори вітер буйний віяв.
І призналась дівчина з Карпат,
Що в любистку коси свої миє.
 
 
Приспів.
 
 
Не втаю, у серці не втаю,
Що поїхав з гір у рідне місто.
Та мені спокою не дають
Чорні коси, скупані в любистку.
Приспів.
 

У 1960–х роках Степан Пушик створив такі вірші, які полонили найвідоміших українських композиторів, а згодом – і виконавців. Якраз тоді поет навчався заочно в Московському літературному інституті, а мешкав у Івано – Франківську. Хоч раніше у нього вже були пісні із самодіяльними композиторами, все ж проривом у професійну естраду стала пісня «Треба йти до осені» на музику Олександра Білаша. А згодом народилася «Течія». Спочатку вірш показав Ігорю Покладу, але він його чомусь не зацікавив. Саме тоді неймовірну популярність мав студентський ВІА «Опришки» Івано – Франківського педінституту. Керівник ансамблю Руслан Іщук написав музику до «Течії», і вона прозвучала в музичному телефільмі «Червона рута», який знімали 1971 року в Яремчі. Цей фільм поріднив Степана Григоровича з Володею Івасюком.

«Потім у мене з’явилася пісня «Любисток», – каже Степан Пушик. – Підштовхнула до написання вірша дівчина, яку мав тоді в горах (її псевдонім був Ксенія Новокарпатська). Вона була для мене імпульсом до написання пісень на гірську тематику про кохання. 1968 року я поїхав написати нарис про зйомки фільму «Анничка». Одночасно, звісно, заїхав й до своєї любаски, щоб зробити репортаж про полонину. Коли сходив униз, тоді народилося «Синь Карпатських гір і синь небес, І дівочі оченята сині. Я шукав у горах едельвейс, А знайшов любисток в полонині…”

Вірш акуратно склав, заадресував і надіслав у Київ Олександру Білашу. Він досить довго з ним нічого не робив. А якось до мене на роботу (тоді працював у редакції газети) прикарпатський композитор Богдан Юрків і попросив декілька віршів. Я не міг йому не дати, він взяв цілу папку, серед них був і «Любисток». Богдан досить швидко написав музику. Якраз тоді на гастролі до нас приїхав Дмитро Гнатюк, і Юрків запропонував йому заспівати. Той погодився. Було це в Івано-Франківському краєзнавчому музеї, де легендарний співак, який завжди був закоханий у живопис, прийшов на чиюсь виставку. Тоді Дмитро Михайлович попросив зустрічі зі мною. Перше, що сказав мені: «Завтра у мене концерт у Косові, їдемо разом, там заспіваю твій «Любисток». Дмитро Михайлович спочатку заспівав мою давнішу «Треба йти до осені» на музику Олександра Білаша, а потім сказав: «Зараз для вас уперше прозвучить прем’єра пісні, автор вірша якого нині є у глядацькій залі!» І витягнув мене на сцену. Ось так пішов у люди «Любисток».

Але одного разу, пізно повернувшись з весілля, на якому був дружбаном, бачу сон і мені сниться, що мою пісню «Любисток» порубали на кавалки. Кожен ніби скаче і живе. Я відкриваю очі, і чую по радіо передачу «Від суботи до суботи», де мій «Любисток» звучить у виконанні Миколи Кондратюка (його тоді називали Контр-Гнатюк), але музика була іншою. Виявляється, що й Білаш на той час зробив свій варіант мелодії. Так ця пісня існує й досі у двох мелодіях, кожна з яких є по – своєму цікавою.

Треба сказати, що Дмитро Гнатюк вже співав «Любисток» з музикою Богдана Юрківа на різних заходах у Києві, її сприймали краще, аніж виконання Миколи Кондратюка з музикою Олександра Білаша, на що останній якийсь час нагнівався на мене. Правда, згодом Олександр Іванович змирився і написав чардаш на мій вірш «Над горою місяць повен», яку знають з голосу Анатолія Мокренка, Миколи Кондратюка і багатьох інших співаків».

На долині туман

Вірш Василя Діденка

Музика Бориса Буєвського

 
На долинi туман,
На долинi туман упав,
Мак червоний в росi,
Мак червоний в росi скупав.
 
 
По стежинi дiвча,
По стежинi дiвча iшло.
Тепле лiто в очах,
Тепле лiто в очах цвiло.
Тепле лiто в очах цвiло.
 
 
На долинi туман,
На долинi туман упав.
Бiлi нiжки в росi,
Бiлi нiжки в росi скупав.
 
 
Попід гору дiвча,
Попід гору дiвча iшло,
Мак червоний в село,
Мак червоний в село несло.
 
 
За дiвчам тим i я,
За дiвчам тим i я ступав,
Бо в долинi туман,
Бо в долинi туман розтав.
Бо в долинi туман розтав.
 

Справжнім центром розвитку музичної культури України в радянські часи був Будинок творчості композиторів «Ворзель», розташований у прикиївській лісовій зоні Кичеєво, де на 11 гектарах лісового масиву збудували 21 будинок (дво– трикімнатні з усіма побутовими зручностями) на відстані 150–200 метрів один від одного (щоб не долинала музика). «Ворзель» функціонував на відрахування з виконаних композиторських творів. Кожна будівля мала рояль. Був і пансіонат з кімнатами для співавторів – поетів, вокалістів, артистів, режисерів. Там збиралася національна аура, писали і творили пісенні шедеври Костянтин Данькевич, Григорій і Платон Майбороди, Андрій Штогаренко, Олександр Білаш, Ігор Шамо… Ніхто не ставив собі за мету перелічити всі шлягери, написані там, за які більше ніж півсотні композиторів отримали звання народних артистів СРСР і УРСР.

У високосному лютому 1964 року в кичеєвському лісі Олександр Білаш разом з Дмитром Павличком написали «Два кольори», а через рік на мистецькій вечірці ворзельських кумирів автор музики вічної пісні «Рідна мати моя» Платон Майборода жартома сказав Борисові Буєвському: «Ну, що ти пишеш свої симфонії? Ти спробуй пісню написати! Це набагато складніше!» Але симфоніст усерйоз прийняв виклик. І надзвичайно швидко створив пісню на вірш Василя Діденка «На долині туман», яка відразу отримала популярність серед українців усього світу.

Борис Миколайович довго шукав поетів, близьких йому за духом. Саме таким був уродженець запорізького Гуляйполя Василь Діденко, якого майже ніде не друкували, тому ледь зводив кінці в життєвих негараздах. Незвичність талановитого поета була в тому, що він рідко записував вірші, все тримав у голові. Пам’ять мав феноменальну, адже міг, при потребі, прочитати їх відразу сотнями чи записати на папері. Любив Василь мандрувати Україною. Заходив в районні газети, залишав там для друку два – три десятки віршів. Йому інколи платили наперед. І він йшов собі далі. Ось так, доки Діденко мандрував, Борис Буєвський написав на його вірш «На долині туман» пісню. Василь про це дізнався аж через три місяці, хтось із знайомих сказав, що його пісню надрукував журнал «Україна». Ось тоді, нарешті, поет отримав свої кровні чесно зароблені великі гроші за пісню, яка вже звучала звідусіль і її вважали народною. І в Канаді, і в Австралії, на Сахаліні і в його рідному Гуляйполі (від чого новоспечений поет тішився якнайбільше). Одного виконання «На долині туман» Миколою Кондратюком на «Голубому вогнику» 1 травня 1965 року було достатньо: пісня полетіла у світи, щоб ніколи вже не приземлятися.

13 квітня 1990 року Василь Діденко пішов із життя. Вже після поховання праху поета в Києві став відомий його лист – заповіт «Поховайте мене в Гуляйполі». 25 червня 1997 року завдяки клопотанню близьких людей і численних цінителів його таланту, навічно переїхав до своїх земляків і оспіваного ним у віршах містечка.

Радянська влада заблокувала всю творчу роботу Бориса Буєвського. Це бумерангом вдарило по здоров’ї композитора – за короткий час став інвалідом першої групи по зору. 1993 року виїхав до Бельгії на постійне проживання. Не зміг зрадити рідного і прийняти громадянство іншої країни, а принципово залишився українцем. У його творчості відчувається постійний біль, туга за Батьківщиною…

На трамвайній зупинці

Вірш Ростислава Братуня

Музика Анатолія Кос-Анатольського

 
Я хлопець несміливий, Дівчат я сторонюсь,
І навіть розмовляти Із ними я боюсь.
Такий характер в мене – Нещастя немале:
«Мовчун» – усі говорять, Але… але…
На трамвайній зупинці Я зустрів дівча чудове,
Почалася розмова, За словечком слово…
І про все ми забули, Йде трамвай за трамваєм…
Так чого ж оце ми з нею Стоїмо і чекаєм?..
Не знав я, що кохання, Мов буря весняна,
Так раптом і неждано Прийде одного дня.
Пора вже розлучатись, Уже додому час…
– Пробачте, як Вас звати? – А Вас? А Вас?
 
 
Приспів:
 
 
На трамвайній зупинці Я зустрів дівча чудове,
Почалася розмова, За словечком слово…
І про все ми забули, Йде трамвай за трамваєм…
Так чого ж оце ми з нею Стоїмо й розмовляєм?
 
 
Така – то, друзі, справа, Таке в житті бува:
Співає безголосий, Мовчун не замовка!
Хотів я від любові Втікати, поки час,
Даю Вам чесне слово! Аж тут – якраз…
 
 
Приспів:
 
 
На трамвайній зупинці Я зустрів дівча чудове,
Почалася розмова, За словечком слово…
І про все ми забули, Йде трамвай за трамваєм…
Так чого ж оце ми з нею Стоїмо? – Бо кохаєм!
 

Коли в далеких 1940–1950–х роках світом стрімко облетів кінофільм «Серенада сонячної долини», до стрічки якої чудові композиції написав американський кінокомпозитор Гаррі Уоррен, а зіграв їх оркестр Гленна Міллера, студентський музичний Львів і гадки не мав, що у галицькій столиці незабаром звучатимуть прекрасні імпровізовані джазові мелодії. Піонером національного джазу, в якому звучав український мелос, став Ігор Хома. 1955 року він мав свій джазовий квінтет, а 1957–го створив ансамбль «Ритм». Джазмени починали джазувати в польській школі, навпроти політехніки.

У кінці 1950–х і на початку 1960–х років рідкісні концерти «Ритму» у Львові завжди проходили з аншлагами, ведучим усіх програм джаз – бенду був студент театральної студії при театрі імені Марії Заньковецької Богдан Ступка. Разом з Ігорем Хомою (фортепіано) біля витоків українського джазу стояв львівський трубач Володимир Кіт. 1960 року з колективом «Ритму» вони обидва, а також Олег Хома (ударні), Роман Гумецький (контрабас), Орест Довганик (саксофон) були єдиними представниками України на Першому Всесоюзному джазовому фестивалі в Радянському Союзі (Тарту, Естонія), де співали українську пісню «На трамвайній зупинці» Анатолія Кос – Анатольського і Ростислава Братуня, яка відразу ж стала хітом. Ігор Хома формував і розвивав імпровізаційний джаз, орієнтований на український мелос.

Володимир Кіт: «Ми грали для свого задоволення, навіть мали вже там своє жіноче вар’єте. Хто знає, що було би далі, якби Хома не поїхав у Москву 1957 року на Всесвітній фестиваль молоді і студентів. Ось там його вразив почутий джаз. Повернувся до Львова і відразу приступив до виснажливої роботи. Ми стали «Ритмом». Хома, треба віддати йому належне, тримав руку на пульсі часу. Знав, що робити і як. Був жорстким, вимогливим, але справедливим. Багато імпровізували, додавали свого.

Уже 1959 року «Ритм» виконував чисто інструментальну п’єсу «Взяв би я бандуру» на два саксофони і ритмічну секцію. Зазвучало все цікаво і незвично. Тоді репетиції ми вже проводили в музичній школі імені Соломії Крушельницької, в нижній залі. Ігор попросив сприяння в цьому Анатолія Кос – Анатольського, який очолював обласну композиторську спілку. І він допоміг. Проте Хома прагнув вивести наш ансамбль на орбіту міжнародного джазу. І це йому і нам вдалося!

1960 року «Ритм» уперше презентував український джаз українською піснею в Тарту (Естонія) на Всесоюзному фестивалі джазової музики. Ось там ми виконували «На трамвайній зупинці», яку співав учень Львівського музичного училища Анатолій Пацельд (він також непогано грав на саксофоні).

Ростислав Братунь був великим нашим симпатиком, «пропихав» нас на різні святкові виступи, рекламував, де міг, писав нам пісенні тексти. Взагалі, про Ростислава Андрійовича залишилися лише найтепліші спогади».