Kitabı oku: «Улюблені пісні XX сторіччя», sayfa 7

Yazı tipi:

Над морем

Вірш Дмитра Павличка

Музика Володимира Івасюка

В морі я хотів печаль свою втопить,
Я до моря вийшов рано – море спить.

І мені його будити стало жаль –
Залишилася мені моя печаль.

Ополудні йду до моря і здаля
Бачу, що воно сміється, як маля.

І мені його смутити стало жаль –
Залишилася мені моя печаль.

Уночі до моря знову я прибіг,
А воно ридало біля ніг моїх.

І мені його самого стало жаль –
Залишилася мені моя печаль.

Свою першу пісню «Колискова» юний Володимир Івасюк написав на вірш тата – письменника. А невдовзі його увагу привернув вірш Віктора Миколайчука у газеті «Літературна Україна», який 1966 року став піснею «Відлітали журавлі». Згодом Михайло Івасюк познайомив сина зі своїми студентами Чернівецького університету Володимиром Вознюком, Василем Бабухом і Богданом Гурою, з якими юний композитор написав «Відлуння твоїх кроків», «Світ без тебе» та «Баладу про мальви». «Червону руту», «Водограй», «Пісня буде поміж нас», «Я піду в далекі гори» Володя написав на власні вірші. Але в його серці завжди жила мрія співпрацювати зі справжнім поетом – піснярем. Коли композитор переїхав 1972 року до Львова, видавалося, що давня мрія здійснилася. Почав писати з Ростиславом Братунем (найбільше, разом створили 30 пісень), Богданом Стельмахом, Романом Кудликом… Усі народжені пісні Івасюка увірвалися в українську естраду тодішніх 1970–х широким бурхливим потоком, полонили слухачів темпераментними ритмами і ліричними пристрасними інтонаціями та захопили своєю невимушеною легкістю й імпровізацією. Авторами слів до пісень Івасюка були також і визнані метри української поезії – Дмитро Павличко, Дмитро Луценко, Олесь Гончар, Степан Пушик…

Перший пісенний текст Дмитра Павличка народився у 1957–му. Його назва «Над морем». Правда, піснею він став через 10 років, у 1967–му.

«Написав гарну, теплу та ліричну музику на нього Володя Івасюк, – стверджує Дмитро Павличко. – Спеціально для Івасюка я нічого не писав, мого вірша він сам знайшов. Хоч мені завжди подобалася його творчість».

Дмитро Васильович також співавтор композитора Володимира Івасюка. На два його сонети «Далина» (1973 рік) та «Над морем», Володя написав пісні, які і донині звучать досить по – сучасному.

У листі від 6 жовтня 1974 року зі Львова до Києва Володя пише до Дмитра Павличка: «А оце звертаюся до Вас, Дмитре Васильовичу, з уклінним проханням. Якщо вважаєте, що можете мати зі мною якісь творчі справи, то надішліть мені, будь ласка, декілька своїх поезій, спеціально написаних, як пісенні тексти. Буду вам дуже вдячний. Я певен, що вони викличуть у мене мелодії. Старатимусь, щоб пісні вам мої сподобались. З глибокою й щирою повагою Ваш Володимир Івасюк».

Справді, пісня «Далина» сумна та трагічна, є коротким романсом – роздумом. Образок сумного осіннього дня накладається на людські почуття. Але десь там, за хмарами є світло…

108 пісень (саме стільки вдалося створити за своє коротке 30–літнє життя Володимирові Івасюку) – дорогоцінне надбання нашого народу, нев’януча окраса його духовної культури. Доки живе пісня, доти живе й народ. Доти житиме й геній Володимира Івасюка. Є там і дві пісні (і шкода, що лише дві, і, може, дякувати Богові, що аж дві!) на вірші Дмитра Павличка!

Намалюй мені ніч

Вірш Миколи Петренка

Музика Мирослава Скорика

Я до тебе прийду через доли і гори,
Тільки ти не розпитуй мене, не хвилюй.
Намалюй мені ніч, коли падають зорі,
Намалюй, я прошу, намалюй.
Намалюй мені ніч, коли падають зорі,
Намалюй, я прошу, намалюй.

Намалюй мені ніч, що зове і шепоче
Найдивніші слова, найпалкіші слова,
В гамі барв піднеси славу темної ночі,
Що навколо зірки розсіва!
В гамі барв піднеси славу темної ночі,
Що навколо зірки розсіва!

А сама ти яка? Вечір, день, а чи ранок?
Що на серці? Чи промінь, чи лід?
Намалюй мені ніч, коли зорі багряні
Вирушають у путь, щоб згоріть.
Намалюй мені ніч, коли зорі багряні
Вирушають у путь, щоб згоріть.

Поезія Миколи Петренка має два крила: ліричне й філософсько – публіцистичне. Але вони, ці крила, не зуміли б піднести його поезію над виданнями, коли б не одухотвореність і щирість. І все ж ім’я поета широкому загалові відоме насамперед завдяки десяткам пісенних текстів, котрі поклали на музику відомі львівські композитори. Серед написаного варто відзначити супершлягер «Намалюй мені ніч» з музикою Мирослава Скорика. «Карпати», «Ти забудь ті слова», «Калина приморожена», «Як цимбали обізвуться», «Срібні кораблі», «Червона хустина», «Перепілочка мала», «Якщо любиш Україну», «Кажуть люди» – з музикою Мирослава Скорика, Володимира Івасюка, Анатолія Кос – Анатольського, Богдана – Юрія Янівського, Віктора Камінського, Ігоря Білозіра визнавалися найкращими піснями року, постійно звучали по радіо й телебаченню, із естрадних та театральних сцен.

Микола Петренко свій вірш написав 1962 року і дав його композитору Мирославові Скорику. Той досить швидко створив музику.

«Нині достеменно й сам не знаю, скільки насправді існує вже мелодійних варіантів пісні «Намалюй мені ніч». Принаймні про п’ять знаю точно, – зазначає Микола Петренко. – Вірш я присвятив художниці Гері Левицькій, яка написала мій вдалий портрет у майстерні скульпторки Теодозії Бриж. Усі ми тоді були молоді, хотіли горіти і творити. Усе трапилося перед якоюсь вечіркою. Фана (так звали Теодозію) ще ліпила щось, Генріетта малювала, а я сумував, не мав, що робити. Фана тоді кинула мені: «Чого снуєшся без діла? Краще напиши мені і Гері вірш!» І я справді написав тоді два вірші, один з яких опісля був покладений на музику. Нині в колишній майстерні, що на вулиці Мартовича, 5 у Львові, де все писалося, ліпилося, народжувалося, знаходиться меморіальний музей скульпторки Теодозії Бриж.

Мирослав Скорик мав свій власний ансамбль «Веселі скрипки» в консерваторії, який був першим виконавцем. Згодом виявилося, що ми спільно цією піснею започаткували новий напрямок української естрадної пісні. Звичайно, що це успіх і це велике щастя, що саме так воно й було. «Веселі скрипки» виступали на сценах не тільки Львова, вони були постійними учасниками гала-концертів в Києві та Москві в Кремлі. Виступали з відомими солістами Дмитром Гнатюком, Анатолієм Мокренком, Людмилою Божко, Борисом Жайворонком. Радіо та телебачення часто транслювали пісні Мирослава Скорика, які виконували «Веселі скрипки». А вершиною популярності можна вважати участь пісні «Намалюй мені ніч» в найбільш престижній тоді телепередачі Радянського Союзу – «Голубому вогнику». Через якийсь час мій вірш якось потрапив у Канаду і Богдан Весоловський, який писав як довоєнні львівські естрадні пісні, так і післявоєнні (потім він емігрував), написав власний варіант музики. Пісня звучала там на хвилях україномовних радіостанцій і мала неабияку популярність в США та Канаді. Канадці видали й платівку з її записом, це також було у першій половині 1960–х. У тексті є слова «вирушають у путь, щоб згоріть…» У Весоловського все це вдалося драматизовано, ближче до суті написаного. У 1970–х яскраво запалилася зірка Соні Ротару, вона повернулася до нашої з Мирославом Скориком пісні. Мабуть, мала потребу в цьому. В її варіанті з живим оркестром «Намалюй мені ніч» найкраще з записаного будь – коли. Звучить вона й у музичному фільмі «Червона рута», знятому 1971 року в Яремчі».

Не топчіть конвалій

Вірш Ростислава Братуня

Музика Мирослава Скорика

Приспів:

Не топчіть, не топчіть конвалій, (3)
Не… Не топчіть конвалій.

Все в маленьких дзвониках пахучих,
Площа, вулиця, провулки, тротуари…
То весна у наступі могучім
Скинула десантом їх із хмари.

Приспів.

Все спинилось, все здалось без бою:
І машини, і просто пішоходи.
Від весни ніхто не ждав розбою,
Від конвалій – от такої шкоди.

Приспів.

Але це було лише хвилину,
І відразу все на місце стало,
Наступ конвалевий линув і відлинув,
Жаль, що все це коротко так тривало.

Приспів.

Не топчіть, не топчіть конвалій, (2)
Не топчіть конвалій. (2)

У Львові, в 1963 році, композитор Мирослав Скорик створив вокальний ансамбль «Веселі скрипки», для якого написав ряд пісень, що в той час були дуже популярними. У тих піснях композитор започаткував новий напрямок української естрадної пісні, де поєднав українські інтонації та слово з ритмами джазу, танго, блюзу, халі–галі, босса-нови, що панували тоді у світі, але були маловідомі в Україні. А пісня «Не топчіть конвалій» стала тоді дуже популярною.

Мирослав Скорик: «Наприкінці 1950–х років у нас з’явилися нові музичні течії із Заходу, заборонені тут раніше. Ми, студенти та молодь, сприймали це з великою цікавістю. Відтоді захоплююся джазом. Я навіть мав тоді у Львові невеличкий ансамбль під назвою «Веселі скрипки», для якого писав пісні. Цей ансамбль виконував різні популярні мелодії, а також джазові твори. Я тоді написав чимало пісень, зокрема такі шлягери, як «Намалюй мені ніч», перший український твіст «Не топчіть конвалій» – ці пісні співали, під них танцювали – вони були дуже популярними. Потім я відійшов від того. Але тоді моїм завданням було – осучаснити тодішню українську естраду, вивести її з такого чисто народного, селянського лона та зробити, так би мовити, інтелігентнішою. На жаль, до кінця мені це не вдалося…

На початку 1960–х після навчання в аспірантурі у Москві я приїхав на роботу до Львова. Тоді всі захоплювалися джазом, який був до другої половини 1950–х заборонений. А тут його щойно дозволили! Я також був підкорений тими ритмами. Створив вокально–інструментальний ансамбль «Веселі скрипки». Пісні, які написав для нього, були дуже популярні. Одна з них – «Не топчіть конвалій», перший український твіст».

Що цікаво, свої перші кроки на естраді юний Володимир Івасюк робив з творами Мирослава Скорика. Ось як про це згадує Михайло Івасюк у книзі «Монолог перед обличчям сина»: «Восени 1964 року Володя згуртовує кіцманських хлопців і дівчат з музичної школи і створює вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка» – один із перших колективів республіки на початку 1960–х років. До його складу входять, між іншими, дівчата з гарними голосами: Л. Шкуркіна і Л. Сазонова, тенор приємного тембру М. Калинчук та ін. На фортепіано грає сестра Галинка, на скрипці й гітарі – Володя, кларнеті – С. Клевчук, баяні – Є. Синько. Із творів сучасних композиторів, які культивували жанр пісні, романсу, він з особливим задоволенням виконує пісні Мирослава Скорика («Карпати», «Не топчіть конвалій», «Намалюй мені ніч»), звертається до творчості Олександра Білаша та Платона Майбороди, які в той час набирали значного розголосу».

Незрівнянний світ краси

Вірш Анатолія Фартушняка

Музика Левка Дутковського

Юність смерек,
Мов незрівнянний світ краси.
Черемош хвилями пісню награє,
Ватри горять на полонині, ніби цвіт,
Мрія і радість, і щастя в них моє.

Приспів:

А сонце навкруг,
Далеко лине пісня понад краєм.
Далеко сині гори за плаями,
Гори, гори, там вдалині.

Голос трембіт
Над верховинами дзвенить,
Променем, зорями в небо, ген зліта.
Велич Карпат – це моя гордість і краса,
Чистими веснами серце розквіта.

Приспів.

Осінь 1969 року. Левко Дутковський проводив на сцені Вижницького районного Будинку культури зведену репетицію з оркестром та жіночим вокальним ансамблем. Як завжди, сидів за піаніно, а навпроти нього стояли дівчата і співали щойно вивчену пісню. «Раптом на сцені з’явився Василь Зінкевич з юнаком, який навчався на військових курсах водіїв при Будинку культури, – каже Левко Дутковський. – Узагалі, стороннім бути присутніми на репетиціях «Смерічки» я не дозволяв, але для хлопців – курсантів, які мали йти в армію, робив виняток, тож під час перерв між заняттями вони тихенько сиділи у залі. Серед них був і юний Яремчук. Василь попросив, щоби я послухав Назара. До цього він трохи співав у шкільному хорі. Голос його мені сподобався, але у нього, звісно, не було ще досвіду вокального співу. Я взяв Назарія у «Смерічку».

«У нього був неповторний голос, – додає поет Анатолій Фартушняк. – Отож у Левка визріла думка написати спеціально для Назарія пісню. «Анатолію, є цікава і водночас нелегка робота», – мовив якось Левко при зустрічі. – Йдемо до піаніно, спробуємо щось створити. Якщо пісня вдасться, вже й з виконавцем визначився… Він почав награвати варіанти нових музичних мелодій. Час від часу перепитував: а якщо зупинитися ось на цьому?.. Я висловлював власну думку, хоч у нотах не розумівся. Все ж відчував душею, який музичний хід спрацює краще. Усе – таки пощастило відшукати мелодію, що відтворювала велич і красу вічно молодих Карпат. Мною невдовзі були покладені на музику слова. Запропонували новинку Назарію. Пісня «Незрівнянний світ краси» була досить складною для соліста – початківця. Та щоденна робота над постановкою голосу, любов до прекрасного зробили свою справу.

«Незрівнянний світ краси» за короткий період стала у карпатському регіоні досить знаною. Особливо після того, як на телеекранах з’явився музичний фільм «Червона рута», де Назарій її виконує. Услід за піснею Володимира Івасюка «Червона рута», яка стала переможцем телефестивалю «Пісня–71», «Смерічку» запросили в Москву на телефестиваль «Пісня–72» з піснею «Незрівнянний світ краси». Однак Левко Дутковський, із власних міркувань, наполіг, щоб там звучав твір Володимира Івасюка «Водограй». І знову була тріумфальна перемога в межах Союзу. Після виступу «Смерічки» Івасюк підійшов до Левка Тарасовича із сувенірним фортепіано і сказав: «Ця нагорода повинна була належати тобі…».

«Через місяць після народження пісні «Незрівнянний світ краси» на Чернівецькій студії телебачення звукорежисер Василь Стріхович записав її, – констатує Левко Дутковський. – Назарій, почувши свою першу фонограму, був дуже щасливий. Навіть після вступу до Чернівецького університету Яремчук не покидав «Смерічки». Вечорами потягом приїжджав на репетиції у Вижницю. Коли бачив, що у Будинку культури, де я проводив репетиції, світилися вікна, радів, що приїхав не даремно. Частенько після пізніх репетицій Яремчук уночі вже не йшов додому, у село Рівня, а ночував у мене, де його гостинно зустрічала і пригощала моя дружина Алла, яку Назарчик обожнював. Варто сказати, що не забувала про мене і Марія Даріївна, мати Назарія. Вона навіть привітала мене з прийдешнім 1971 роком та щиро подякувала за мою турботу в творчому становленні її сина Назарка. На жаль, це була остання її листівка – подяка. А з Назарієм вокалом я займався понад 12 років».

Неспокій

Вірш Дмитра Луценка

Музика Володимира Верменича

Вже над містом вогні
Зацвіли, як у лузі ромашки,
Задрімали квартали,
Та мені лиш спокою нема.
Сам не знаю чого
На душі так тривожно і важко,
Сам не знаю чого
Знову душу неспокій пройма.
На душі так тривожно і важко,
Сам не знаю чого
Знову душу неспокій пройма.

Може, серце моє
Розтривожили чари весняні,
Може, стежку до тебе
Я у травах зелених згубив.
Я тобі лиш одній
Признавався на щастя в коханні,
Я тебе лиш одну
Щирим серцем навік полюбив.
Признавався на щастя в коханні,
Я тебе лиш одну
Щирим серцем навік полюбив.

Ти до мене прийди
У вінках чорнобривої ночі,
Пригорнися до серця,
Хай від щастя воно засія.
Я ж чекаю тебе,
І до ранку не спатимуть очі,
Я ж чекаю тебе,
Незабутня веснянко моя.
І до ранку не спатимуть очі,
Я ж чекаю тебе,
Незабутня веснянко моя.

Коли Дмитро Луценко і його дружина Тамара 1963 року отримали в Києві невеличку, але з усіма вигодами квартирку, коли поета прийняли до Спілки письменників, як грім серед ясного неба – смерть їхньої донечки Лариси. Ще в школі на перерві штовхнув розбишака – хлопець (не знає й досі, що став, отак жорстоко поступивши, убивцею) у спину, й летіла безвинна дівчина через три – чотири сходинки цілий поверх і голівкою бухнулась об цементну колону. Осліпла, не бачить лінійок у зошиті, заплакала. У медпункті приклали до чола ефір, щоб охолодити, наче відпустило. Та струс мозку був великий, затемпературила. Невідкладна допомога вже приїхала додому, звеліли лежати п’ять днів, а потім показали лікареві. Так все й виконали, порушень не виявили… Тоді вдалося врятувати. Але через два роки травма дала про себе знати: стався крововилив у шлунок. Згоріла нещасна мучениця… Температура полізла догори вище рисочок на термометрі… Розплавила кровоносні судини…

«Залізо не витримує, бо з’їдає його іржа. А я витримала, яким чудом не опинилася в будинку для божевільних, не знаю… Вдень тримаю себе в руках, бо чоловік мій ледь животіє, а вночі кричу уві сні несамовито… У перші дні Дмитро Омелянович ніби збожеволів, не чув нічого і не бачив нічого… Лише писав, писав… До наступного серцевого нападу та бурхливих солоно – гірких злив, – каже Тамара Луценко. – Отак день і ніч. Пив тільки ліки і мінеральну воду. Всю гіркоту виплескував на папір. Десятки пісень було написано після вічної розлуки з донечкою: «Ночі» з Анатолієм Пашкевичем, «Неспокій» з Володимиром Верменичем (як гарно цю мелодію колись виводив Костянтин Огнєвий), «Смереки» з Анатолієм Кос – Анатольським, «Прощання» з Платоном Майбородою, «Спогад» зі Степаном Сабадашем… Вісім інфарктів переніс батько після смерті доньки. За характером був вічним оптимістом, ніколи не скаржився. Інколи міг сказати: «Подумаєш, вісім інфарктів! Ось у Ейзенхауера було 11. Так що у мене ще попереду багато часу…

Тоді упевнилась, що, хоч яке життя багате та прекрасне чи й важке, а щастя людське – в легкому кінці, в раптовій, без мук, смерті».

«Прослуховую магнітофонну плівку: «Неспокій». Музика Володимира Верменича, ніжна і сумна, як слова до цієї ліричної пісні, написаної після трагічної втрати юної доньки Лариси, – з сумом додає Дмитро Гнатюк. – Тяжке горе пережив бідний батько і все ж знаходив сили творити.

Чому він запропонував її мені? Бо відчував душею, який виконавець потрібний, який артист зможе донести до слухача його поетичний задум. Дмитро Омелянович поважав і любив артистів, оточував себе ними, дружив з ними. І не раз казав, що кожна пісня має й третього співавтора – гарного, душевного виконавця, який понесе пісню в люди…»

«Стоїть тепер на Байковому цвинтарі на білому мармуровому постаменті, що як шматок її рояля, наша лебідка в білосніжному вечірньому вбранні і тримає у ніжній руці скрутку нотного аркуша, ніби зібралась на відповідальний концерт у пишному зеленому театрі, – з невимовним смутком продовжує Тамара Луценко. – А один аркуш упав, зібганий, на рояль, символізуючи обірване життя і надії. Кому він знадобився? Невідомо… Та не стало його… Забрали… Сумно…

А думалось тоді, що робимо для неї, дорогої, незабутньої…»

Ображайся на мене, як хочеш

Вірш Василя Симоненка

Музика Юрія Гуляєва

Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене –
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю –
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання – у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.

Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію –
Я люблю твої очі, і брови,
І поставу, і вроду твою.

Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене –
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

Серед найдорожчих та безцінних архівів, які свято береже родина Смолянських, особливе місце належить темі Василя Симоненка. Юрію Васильовичу, талановитому театральному режисерові й виконавцю, пощастило протягом кількох років близько знати поета і журналіста, спілкуватися з його колегами. Ще за життя Василя Андрійовича випала нагода торкатися його творчості, пізніше – чимало прислужитися її популяризації.

Пощастило Юрій Смолянському стати очевидцем народження пісні українською мовою легендарного співака, який мав і композиторські здібності, на вірш Василя Симоненка: «…У шістдесятих роках на сцені Черкаської філармонії досить часто виступали видатні митці з Києва. Якось приїхав і Юрій Гуляєв, а саме перед цим я роздобув пластинку, на якій він записав романс на вірш Василя Симоненка «Ображайся на мене, як хочеш…». Продивившись програму (мені тоді доручили вести концерт столичних гостей), я попросив Юрія виконати цей романс, додав, що це сприятиме успіхові, адже Симоненко писав ці поезії, живучи в Черкасах.

– А я про це не знав, – сказав співак, – кілька років тому, не пам’ятаю, в якому місті, зайшов до книгарні. Привабила обкладинка і назва «Тиша і грім». Я сів, розгорнув і зразу ж вразили слова «Ображайся на мене, як хочеш», так і почалася моя композиторська діяльність, написав романс, кажуть, що вдало. Хочу написати ще кілька творів із циклу «Тиша і грім», але не знаю, чи потрібні мої композиції людям.

Я сказав, що потрібні, а Юрій просяяв своєю чарівною усмішкою:

– Побачимо. Гайда на сцену…

Не знаю, чи встиг, бо його молоде і щире серце теж зупинилося рано…»

Чи не найкращі роки свого життя провів росіянин Юрій Гуляєв в Україні. У нашій столиці народився його єдиний син Юра. Й досі звучить звідусіль «Києве мій!», натхненником якої був саме Гуляєв. Та й розмовляв і співав українською так, що ніхто б ніколи не повірив, що він не українець!

Василь Симоненко 28–літнім пішов за межу вічності. До болю, до жалю невимовного ще дуже й дуже молодим. Так відміряно було Василеві Богом. Коли б йому доля відміряла більше прожити на землі, котра була для нього «ніби казка», скільки б ще цікавого та незвіданого змогли б ми прочитати, написаного ним. Відтак ніби пророк таким молодим написав про самовіддане глибоке кохання у вірші «Ображайся на мене, як хочеш», де лунає заклик поета прожити життя, не розмінюючи кохання на дрібниці: