Kitabı oku: «Кіт у чоботях», sayfa 2
Це даремно.
Ми з товаришем Жучком не міщани, красивих рухів у нас не буде: у товариша Жучка не буде.
За цим звертайтесь до гітарних героїв гітарних поем.
Товариш Жучок — це тільки «кіт у чоботях» із жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур’янах революції і, як мураль, тягне соняшну вагу, щоб висушити болото…
А яке — ви самі знаєте.
І тільки.
А зав’язки — розв’язки так від мене й не дочекаєтесь.
Бо зав’язка — Жовтень, а розв’язка — соняшний вік, і до нього йдемо.
Розв’язка в гітарних поетів… От: «Вони поцілувались, кінець», або «О моя Дульсінеє! Всаджу собі оцей чингал… Умирає…»
Ми з товаришем Жучком цього не знаємо. Правда, подвиги є, але вони не наші…
— А чиї?
— Ви подумайте!
Так от. Це не роман — це тільки маленька пісня, і я її скоро скінчу.
II
В цьому розділі я оповідаю про невеликий подвиг…
— А чий? Ви подумайте!…
…Зима, фуга, буруни, іще буруни…
Потяг, залізниця, й рейки, рейки в степ.
На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борсається в депо: і тут — у депо, і там — у депо…
І тихо в мовчанці стоять снігові станції: може, знову ми будемо бігати сюди розгублені, з запаленими очима, а за холодними станційними будинками завиють вовки на журний холодний семафор.
Але сьогодні ми їдемо на Кубань, бо віримо в свої запалені очі.
— Товаришу Жучок!
Так, і товариш Жучок!
…А чому вона в цьому полку, ви, звичайно, не знаєте й ніколи не взнаєте, бо й я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда — то ціла революція.
…На кожній станції тільки й чути:
— Козаки! Козаки!
Всюди козаки, всюди бандити.
Тягнеться потяг, як ледачі воли в поле, як ледачі воли з поля.
Степ. Раптом:
— Стоп!
— Що таке?
— Нема палива.
Товариші! Всеросійская кочегарка в опасності!
Д’ех, яблучко, куда котішся,
Попадьош до Краснова — не воротішся.
І раптом:
Ой, на горі та женці жнуть.
— …Ей, ви, хохли! Чого завили? Буде панахидити — і так сумно.
…Степ. Фуга. Бурани й ще бурани.
— …Єфто пятой вагон — антірнаціональной. І скажу я тобє, братця, про народи. Латиш — єфто тіш, смірной народ, мудрай; оврей — тож нічяво. Ходя — катаяць аль тутарін — суварай і вєрнай народ. А вот єфтот хахол — паняхіда: как завоя про поля аль про дєвчину — тякай!
…Степ. Фуга. І рейки — рейки.
— Козаки!
— Козаки!
— Де? Що? Як?
— Хто паніку робить? Сволочі!
Вискакують сотні «наганів», «бравнінгів», «гвинтівок».
Дехто дивиться з тугою, дехто готує набої, дехто сів на тендер і полетів: паровик одчепився й летить по паливо.
Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!
Усміхається: в їхнім селі були козаки. О, вона добре знає, що то — козаки. І чогось засмутніла, замислилась.
…Довго білі широкі поля. Довго паровик не приходить. Нарешті приходить. Тоді знову відходить у дикий і німий степ.
…Від станції до станції, від холодної ночі до холодної ночі.
Палива нема. Коли ніч, тоді тріщать станційні паркани, і тріщать і дивляться з тугою обідрані вагони:
…«Поїзд генерала (ім’ярек)».
…Від дикої станції до холодної ночі, від дикої ночі до холодної станції.
…Товариш Жучок дістала палива. А дістає так:
— Тьотю, дайте оцю паличку.
— Що?
— Дайте оцю паличку.
— Бери.
Взяла.
— А може, ще дасте?
