Kitabı oku: «Оповідання й новели 1921 — 1923 », sayfa 14
V
П’ятий розділ пишу, заплющивши очі:…Жила-була велика імперія — дроти, ліси, тракти. Сходились тракти, були станції, були допотопні наглядачі: гужевих трактів, гужевих станцій. Ідуть ліси, а там, десь у гущавині, дзвоники — це дрижула, поштові коні. Раптом дзвоники стихають — це злодії… А потім посунули стовпи, за стовпами — шинки… А от іде до царя хохол із скаргою (це, здається, анекдот); узяв квач, уквачив… А далі ще станція, а за нею корчма… за лісами оселі, за оселями туман… І знову чути дзвоники…
…Це ж до чого? — Так собі.
…А з повітового міста, де пахне Гоголем, передають, що дехто з комуністів хазяйствечком обзавівся й будиночок збудував.
…«Е-е-ех, мамочко, заміж хочеться».
…Поле, поле й оберемки з сонця. Пролітає весна, іде літо. Комуна живе так: о 4 годині вдень, як курчата під квочку, в будинок, до себе. А втім, високолоба Валентина рідко буває вдома: на коростивих клячах через бандитські ліси тягнеться вона по волосній периферії — агітувати, організовувати, інспектувати, інструктувати й ще «вати» й «вати». Високолоба Валентина — завжінвідділом повпаркому. Іванов каже: — в Пітері б згодилась. А Мура каже з апломбом: — Пітер — цитаделя революції, й форт його — Кронштадт.
…А Же ще не прийшла, замість чорної дошки (за буйство) комуна ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття. Мура зазначає: — Так і треба. Буде знати, сволочишка. В комуні «сволочишка» — слово ласкательне, і буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: «человєці в благоволєнії».
…Коли всі сходяться — гармидер. Мура кричить: — Ан-дре!
…А от про телефон так і забув сказати: в комуні є телефонний апарат без дроту. Андрій підскакує до телефону, бере трубку і — Агов! Мура з апломбом:
— Не агов, а альо! Всі: — Ша! — Ша!
…Тиша. Андрій голосно: — Агов! Комуна: — Агов! Потім від телефону урочисто-надхненна промова: — Ша. Перекличка йде по соціалістичній федеративній радянській республіці… Відкіля? Ага, чую. Передавайте далі по лінії. Чумаківська комуна в бурю непівського лихоліття почуває себе твердо й непохитно. Комуна певна, що вона є шматок мудрого серця республіки. Капітан комуни, Іванов, салютує в усі кінці, в гнізда братерських комун федерації. Румпель в наших руках. Ганьба нудьгуючим. Смерть неврастенії. Комуна ще раз салютує своїм буйним переконанням: шлях важкий, але шлях до комунізму. Гряде час світової революції. Слава комунам федерації! Слава Чумаківській комуні! В комуні крик: — Слава! — Слава! Екзальтований Андрій скочив на стіл, приймає позу диригента й заводить: — Чуєш, сурми заграли. — Слава! Слава!
…А потім сідають пити чай.
…Манастирський годинник. — Бов! Бов! Із сходу надходить синя гроза. Півнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Ні шелесне. Далеко гримає, а блискавиці ріжуть безкраї степи. Ой буде горобина ніч! Буде!
…Мура похилила голову на Андрієве плече, а Андрій у задумі. Бідний хлопчисько: гігантські образи ріжуть його мозок — він поет. Завтра почуємо від нього чудову поезію «громовиця».
…Із сходу надходить синя гроза. Іванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнісінькі інструкції: треба переробити й розіслати завтра по волостях. Же: — Іване! Подивись — гроза. — Не мішай, Же. Мура надхненно: — Нещасна гроза. Коли б вона знала Івана, не одну б молонню послала сюди.
…А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили. За столом усі, крім Валентини: Валентина в Дубівській волості на роботі. Же язвить: — Товаришу Йосипе. Відкіля це: «гонителі земства й анібали лібералізму»? Гордієнко спокійно відповідає: — Здається, записано… (виймає записну книжку)… Це з книги «за 12 лет» Вл. Ільїна (Н. Леніна), видання Петроградської ради депутатів 1919 року, сторінка 157. Іще говорить спокійно: — Можна взнати й це, наприклад: «Ернст Геккель і Ернст Max» — є розділ теж із книги Леніна «Матеріялізм і емпіріокритицизм», Держ. видав. 1920 p. Або, скажімо, передмова до третього видання «Анти-Дюрінг» написано… зараз скажу… Лондон, 23 травня 1894 року, цебто за три роки, три з половиною місяці й один день пізніш мого народження. Кімната не витримала — регіт. Гордієнко спокійно п’є чай.
…Гроза йде.
VI
Валентина… ах, який у неї високий лоб, як башта (люблю високолобих. — М. X.). Валентина несе обов’язки й начальника города, що одвели комуні за Зубівською левадою. А Іванов — начальник кампаній. Місяць має чотири тижні, а два з них призначається для кампаній. Наприклад, тиждень уборки червоноармійських казарм (іде вся комуна), тиждень марксистського знання й т. д.
…Бігли дні (в комуні завжди біжать дні). Вибивалась городина. Після обіду всі виходили на роботу до Зубівської левади. Андрій декламував свої експромти, Іванов підганяв комуну, а комуна кричала: — Нещасний прикажчику… Геть комбурів! А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в манастирі дзвонили до Вечірні, комуна становилась у два ряди й з піснями йшла містом додому. Іванов ішов попереду й командував зводом, він же починав пісню. Одна рука в Іванова (забув сказати) висить: його ранило калединським снарядом, а другою рукою він розмахує в такт: — Ать! Тва! Ать! Тва! Іноді Же каже: — А може, пісень не треба? Комуна в регіт: — Браво! Же соромиться обивателів. Тоді Же починає перша, і так дзвінко, що на тротуарах зупиняються.
Але от приїздить із волости Валентина. До Іванова: — Іди сю-юди. Треббба по-о-орадитись. Іванов: — Кажи тут. Валентина мнеться. Звичайно, Андрій схоплюється й кричить несамовито: — Це свинство. Чого тут не кажеш? Ховаєш од мене? Я цього не допущу! Я вимагаю, щоб од мене не було партійних тайн. Я все мушу знати. Це свинство. (…Андрій безпартійний). Потім він ще кричить і доказує, що йому треба все знати, інакше він не може орієнтуватися. Підхоплюється Же: — Як це орієнтуватися? Ану? Вмішується й Мура. — Ан-дре! Же: — Ага, знаю як: шпигуни теж орієнтуються. — Що? Крик! Крик! Крик!
…А увечері на чорній дошці стоїть: «Тов. Же за буйство».
… А Варвара ніяк не добере, з ким живе Андрій: чи з Же, чи з Мурою. — Мама їх розбере.
…І знову біжать дні. Ясні дні відходять, приходять дощі. Комуна забиває чотири кімнати, а в двох ставить пічки-комбідки.
…Повітове місто погрузло в болото й із злістю дивиться на комуну. Один раз на місяць підводяться підсумки роботи. Виникають жваві дискусії. Теоретичні висновки робить безпартійний Гордієнко, спец за Марксом, а практичні діагнози ставить Іванов. Хороби партії — коники вечорів. У комуні розв’язують питання, а потім у повіті проводять кампанії. В дебатах приймає участь і Варвара. Вона сідає біля Іванова: авторитет безсумнівний — і дає такі поради: — А я так скажу оце: недостойні мужики, щоб над ними голови стільки ламали. Не розуміє свого інтересу — цур йому пек. А то можна ще й панів присогласити: хай ще провчать. Мура становиться в позу артиста: — О Ціцероне. Твоїми устами тільки мед пити. Буркотить Варвара: — Ну, дзиґо, хоч на хвилинку замовкни. Тоді Мура до Андрія: — О мій Андріє! Який пасаж! І хилить свою пухку голівку на обідране плече поетове.
…В манастирі знову дзвонять: — Бов! Бов!
VII
Ну-с. І живе, значить, комуна біля манастиря, а в манастирі: — Бов! Бов! Біля вікон проходять черниці чорні — тіні минулого.
…Пройшла буйна, арештантська весна — арештантська юність. Пройшло міцне літо — міцна мужність. Прийшла старість — болото. В тихих затишках міського добробуту шипить самовар, і сняться обивателеві бакалейні сни старосвітського галантерійного життя.
…Восени в повітовім місті, як ніколи, пахне Гоголем. Після службових годин Гордієнко зудить Маркса, а Іванов носиться з новими планами.
…А навкруги комуни сіро, тільки зрідка апельсиновою шкуркою промайне сонце. Коли обиватель проходить біля комуни й чує відтіля бадьорий сміх, він на момент зупиняється, єхидно усміхається й раптом зникає в темнім заулку. А в комуні чути: — Ей, ви, ребятоньки! Не забувайте, завтра починається тиждень заготовки палива! Саме тоді Іванов прийшов додому надто пізно і зараз же ліг на кровать і одвернувся до стінки. Підійшла Валентина: — Що з тобою? Підлетіла й Же: — Товаришу капітане, що це ви так довгенько? Іванов мовчав, потім повернув лице. І почула комуна загробний голос: — Друзі мої… винний… їй-богу, винний… Погода проклята… осінь проклята… Же закричала: — Хлопці, сюди! Скоріш! От так капітан! Біжить комуна: — Що там таке? А вийшло, бачите, так (Іванов сам розповів): прийшов до одного спеца, а той випиває самий справжній спирт. Така взяла досада, а тут ще в «Комуністі» оголосили кампанію боротьби «з п’янством». Хотів був розбити пляшку на голові спецовій, а потім подумав… а тут, як нарочито, дощ дрібний… та нудний.
…На другий день, перший раз за все існування комуни, на чорній дошці стояло: «Тов. Іванов, капітан комуни, за…» (далі розвезено пальцем). А втім, комуна цілком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу всі вже зазнали солодкість чорної дошки. На другий день Андрій стояв біля телефону й викрикував:
— Агов! Звичайно, Мура виправляла: — Не агов, а альо. — …Агов! Слухайте, комуни всея федерації: капітан Іванов потерпів аварію… Же перебиває: — Ах, який ти! Хіба людина може потерпіти аварію? За вікном дощ, а в манастирі: — Бов! Бов!
VIII
Комуна пережила й осінь. Прийшла зима.
…Мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.
…Уночі пішов перший сніг — посивіли вулиці.
…Здрастуйте, мої веселі сніжинки!
…Здрастуй, моя юність-метелице! Пружисте тіло, пружиста думка. Мороз. Хо-ро-ше. А в кімнаті холоднувато. Комбідками не напалиш, та й палива мало. Вікна злегка помережало лідяшками. За вікном летять сніжинки, і ковзять перші сани. Весело біжить селянський коник по пухкій сніговій дорозі. — Ей, братва, гайда розчищати сніг. Шум. Гам. Крик. І дзвенить мороз весіллям молодих голосів.
…Але — другий сніг приніс із собою й сум. Узнали, що Валентина завагітніла, а Валентину відкликають у центр на дуже відповідальну роботу. Валентина телеграфувала: «приїду через тиждень». І рішила робити операцію. Але це так противно. Валентина згадувала яму, що біля комуни, і черниць. Іще було так противно. Підходила Варвара й питала: — Від кого ж ти, голубонько? Невже від Івана? А може, від Андрія? Валентина: — Ах, як вам не со-о-оромно! А Же прийшла й сказала: — Нічого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають інтереси суспільства. Валентина: — Не те, Же, ннне те. Мммені ннне того…
…Ну-с… Іще два тижні:
Туп! Туп!
…Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.
…На сани сіли всі, вся комуна. Сів і Гордієнко — «пунктуальна педантичність». Мороз кричав: — Ан-дре. І хилила Мура свою пухку голівку на обідране плече поетове. А Андрій розсипав у степ: — Передавайте по лінії: Чумаківська комуна салютує в мороз: хай живе світова революція. І одкликався мороз: — Слава. Слава. Слава.
…А втім, Варвара так і не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усі мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина.
…Селянський коник весело біжить по пухкій сніговій дорозі. Одступає манастир усе далі й далі — назад, їдемо в снігову даль.
Ця комуна й зараз існує — вона на Слобожанщині.
ШЛЯХЕТНЕ ГНІЗДО
Найзвичайнісінька баба, але її звуть бабушкою, діда — дєдушкою. Бабушці — шістдесят шість, вона жлукто з жаром, від неї вогка білизна з попелом. Батько дєдушчин чумакував у Крим по сіль, тому й у дєдушки широкі суворі брови нависли, чорні — йому сімдесят, а волосся на голові, як пух з трусика для касторового капелюшка — сивий-сивий. Дєдушка — патріярх і тепер: правнучата, внучата, діти — всі вкупі, шістдесят десятин не поділені, тридцять одібрав ревко — це так ревком, а потім прийшов виконком, а землі все-таки не повернули… У дєдушки був і син — його Бубирець-незаможник «згріб», а потім Бубирця «згребли», і загинули обидва. Дєдушка — патріярх, і син був би патріярх, коли б не чотирнадцятий рік: втягли в споживче товариство за скарбника і ходив уже в збірню. А синові сини вже не те: викинули хату на степ — біля шведських могил, і вже хотіли не шістдесят, а двісті шістдесят. У Харків до банку їздили, щоб дєдушка не знав. От-от щось у Папуцячім маєтку — Папуці прізвище — от-от… Кожного тижня правили службу в неділю — у неділю вмирав тиждень і народжувався другий. Тижні вмирали, і тижні йшли. Комусь ближче до смерти, а комусь — до народження. І так віки, коли ще й Слобожанщини не було — довго-довго. Тижні були галасливі, криваві, буйні. Андрія — синового сина — звабив вовчий Шкуровський загін, а Василь і досі живе вдома. Єсть такі в нас, і досі нікому не служили: ні вашим, ні нашим. І не хитрі — фортуна, кажуть. От і Василь. Уночі розсипаються зорі і зникають у Папуцячім лісі — тепер громадський. Дєдушка ніяк не міг звикнути: як громадський? А йому наказали ще й хмизу не збирати без дозволу. Тоді він зовсім не розумів: як це? з мого лісу? Потім узнав, що це — закон такий, а коли закон, то це є закон. Ранком дєдушка каже бабушці: — Доглянь-бо за хлопцями, а я, мабуть, піду. І йде в свій не свій ліс. Він теж доглядати. Проте дєдушка — міцний дід: і тепер як візьме косу, то чорта з два вженешся за ним. Старе покоління, із тих, що до двадцятьох літ без штанів у цурки грали. Доглядає дєдушка добре: колись застав члена виконкому — ліс рубав не по закону — було діло! Біля Великої Шведської Могили — дєдушчин хутір (хутори, одруби, Столипін). Біля хутора Горбанькове Озеро. Добра земля. Ввечорі дєдушка запрягає воли і — через ліс — невеличкий, кострубатий, недотепний, і сосни на північ хиляться. Рипить віз до Великої Шведської Могили. Пісок, пісок, а далі степи, чорноземля важка, плодюча, міцна, оранжерійна: культура…
(…І ввижається іноді, що вся Україна оранжерея — там десь, близько моря тулиться. І підпливають до неї кораблі — багато кораблів під червоний стяг…) Рипить віз: ри-ип! Тягнуться воли до Великої Шведської Могили. Дєдушка приїде на хутір і дивиться на ярину. І тут ярина, і далі ярина. Друга ярина — своя не своя. І серце радіє — тільки з сумом — і за свою, і за свою не свою… Пишно дметься вгору ярина…
(…І Україна дметься вгору… І люблю я її — більшовицьку Україну — ясно і буйно…)
…Ходить дєдушка по кварталах, сторожує дєдушка, а сонце ллється на його патріяршу голову, і сміється сонце: скоро-скоро вмреш ти, дєдушко, одійдеш у вічність і на землі тебе, дєдушко, не буде. Тепер земля більшовицька. Увечері правнучка Манька приганяє корови з дєдушчиного свого не свого вигону. Бабушка становиться проти ікони й молиться:
— Отче наш, іже єси на небесі… І дивиться у вікно: правнучка Манька заганяє не в ту кошару дійну Маньку. Бабушка кричить у вікно: — Ах ти, капосна дівчино! Куди ж ти дивишся? І знову до ікони: — Отче наш, іже єси на небесі… Але Манька не слухає, і бабушка кричить і знову до ікони. У бабушки всі ключі від усіх скринь. Бабушка — хазяйка, а молодицям і жінці синовій — слухняність і робота. Робота довга, вічна, до самої смерти — як коні, як воли, як завжди осінь. Це те, що виспівують у сумних піснях дівчата на буряках. Простяглася ця пісня на великі степові гони. Не можна не слухати цієї пісні: її наші матері співають, наші сестри, наші жінки. І темно в цій пісні, бо сумно в ній, це народна пісня, це жіноча пісня, і всюди і завжди треба казати про неї. Слухав і я цих пісень біля шведських могил, і нагорнули вони в моїх грудях велику могилу народного горя…
…У неділю приїздить до дєдушки батюшка. Дєдушка — церковний староста, дві медалі на грудях. Палажка приносить самогон від Онуфрія, і вони сідають за стіл. Батюшка каже: — Ох, Бремена, Бремена, і ти, смутнеє врем’я. А дєдушка каже: — Не розумію, отче Полікарпе, в чім тут річ. Одібрали в мене ліс, і луки, і землю. А хіба це є закон? Батюшка випиває стаканчик і голосно, щоб за вікном чули, щоб усі чули: — Закон, дєдушко. Більшовицький закон. А потім нахиляється до дєдушчиного вуха і, оглядаючись, шепоче: — Столпотвореніє вавілонське. Смутнеє врем’я на Русі. Он воно що! Розумієте? От воно що! Але дєдушка не розуміє: столипінські одруби, війна, революція, більшовики, повстанці, білі, червоні, комуністи, зелені, бандити, партизани — дєдушка не розуміє. Дєдушка патріярх. Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах, і виють собаки по селах — дєдушка не розуміє. У неділю приходить і вчитель. Він хитрий, він шкандальник — так каже дєдушка. Випиває і вчитель із стаканчика. — За ваше здоров’я! А все-таки ви, дєдушка, пожертвуйте щось на книжки, їй-богу, нічим учити дітей. Дєдушка колись був попечителем, а тепер — ні. Каже: — Ага, знову до мене! Як доглядав школи, то й усе було. Учитель: — Тоді й без вас було… Бувайте здоровенькі (п’є)… Ви й тоді нічого не давали.
Старий хвилюється: — Ах ти, шкандальнику! Як же нічого не давав? Зате доглядав. Га? Батюшка знає, що вчитель у Червоній Армії був, і він обережний. — Буде, Митре Юхимовичу, буде, голубчику… Бувайте здоровенькі (теж п’є).
Свій не свій ліс, щасливий-нещасливий Василь. Щасливий — не вбили, нещасливий — живий. За повіткою стоїть кузня: було велике господарство, і була потрібна кузня. Вона й тепер потрібна. Василь біля ковадла. З луків іде дух свіжого сіна, іде дух свіжого вугілля — з кузні, сплітаються і йдуть до кошари, до загону, до волів. Воли ремиґають похилі й думають про ранки, коли їх виженуть на роботу, коли за їхніми ратицями зарипить віз, а вони будуть тягти на захід сонця, а вони будуть тягти до Великої Шведської Могили. Василь каже про себе: — За що вбито батька? За що вбито брата? А потім знову мовчить і одбиває молотком по ковадлі. Він думає: старе не вернеться. І шкода йому: не батька й брата, не дєдушчиного й бабушчиного добра, а шкода йому газети «Нової ради», що виписував колись батько, шкода йому харківського банку й думок непокійних про двісті шістдесят. Василь знає, що старе не вернеться. Сміється життя: заходили люди в Сибір шукати золота і щастя, думав викупити в них наділи. А люди думали про таємну тайгу, про «священний» Байкал, про невідомий Сибір — золотий і арештантський. І прийшли знову люди — голі й голодні, і одібрали продані наділи. А в розправі той же Єпифан, той же Кирилович, а в розправі Василеві все-таки місце, — одрізаний шматок, одрізані шматки, і сила їх, силенська сила. Він уже не є він. Треба життя перевернути — і своє, сім’ї, і всього Папуцячого гнізда.
…Біля кузні пролетів кажан, завив Сірко на цепу. І було в голові далеке, і село було не село.
…Так після вибухів. А в маленькій хаті — є ще й мала — жінки незадоволені. — Глядіть, і завтра щось сполкомщики загадають везти. Друга: — На заможних завжди відбутки більш було. Третя: — І чорт з цим заможництвом. Не хочу жити тут. Покину — і більш нічого. Піду краще наймусь десь. І каже Параска, жінка дєдушчиного сина, того, що загинув: — Господи, що ти кажеш, Дунько!
І йде Параска в кошару, утирає запаскою сльози й почуває, що вже щось не вернеться — не тільки чоловік; що вже чогось немає, хоч і є ще в бабушки ключі, а в скринях під замком солодощі, цукерки для гостей. Та не буде вже тепер гостей тих. Над селом місяць, над селом голубі голуби. Не світло на душі — щось минає, щось не вернеться. Бабушка прокидається, ледве засіріє. В її кімнаті горить біля ікони лампадка — Божа Матір із Сином. В другій кімнаті хтось важко кахикає. Бабушка молиться: — Божа Мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту більшовицьку силу? Та нема злоби в її словах, її злоба в минулому і крихкотіла, як сама бабушка. В кімнаті розвидняється. Бабушка молиться: — Богородице Діво, радуйся. Але згадує, що вже пора корови виганяти, і кличе: — Ану-бо, хлопці, вставайте! Вже нерано. І знову: — Богородице Діво, радуйся…
…Дєдушка вчора не поїхав на хутір, він сьогодні їде. Василь запрягає воли. Василь завжди з невеселою думою.
…Рипить віз: ри-ип! Тягнуться воли до Великої Шведської Могили. Свіжий вітрець дмухає на дєдушчине сиве волосся. Його широкі чумацькі брови похмуро нависли, його брови задумались. Дєдушка мовчить. Василь мовчить. Тягнеться віз, обіймають його сосни кострубаті, на північ похилились. Ходить по соснах ранковий вітер, вибігає із сосен ранковий вітер і летить на поле до гречки.
…Мовчить дєдушка… Скоро-скоро одійде у вічність і не буде дєдушки на землі. Тепер земля більшовицька…
…Проїхали ліс, виїхали в степ. У степу манячить Велика Шведська Могила.
