Kitabı oku: «Оповідання й новели 1921 — 1923 », sayfa 2

II

І от вранці Бригіта була на узліссі й там рвала проліски. Бригіті було щось біля шістнадцятьох. Вона рвала проліски й дивилась на них. Потім вона пішла до батька. Це було в тому лісі, де її батько був лісником. У цей час біля хати з шумом зупинилась кавалькада. То приїхав молодий граф. Він був як казковий лицар, і одяг йому було всипано діамантами. На кашкеті, збоку, біля фазанового пера, стояв великий рубін. Молодий граф грав тростинкою. Кінь його раз у раз хропів і переступав з ноги на ногу. Це був породистий англійський жеребець з агатом на лобі. Бригіта винесла кухоль криничної води й подала молодому графові. Той подивився на неї, сильно вдарив коня, так що кінь знявся на диби, і сказав, що Бригіта як мавка. Всі зареготали, Бригіта почервоніла. Кавалькада поскакала далі. Був весняний вечір; за лісом, в оселі, скликали до вечірні. Бригіта вийшла з хати, взяла пойнтера Мілорда й пішла в глуш. Там вона знову зустріла графа. Він зліз із коня, погладив пойнтера й підійшов до Бригіти. Він притиснув її до своїх грудей і скрикнув. Бригіта не перелякалась і тільки зідхнула глибоко. Молодий граф схопив її й положив на свого коня. Потім вони поскакали по лісових доріжках. За годину граф був у своєму маєтку. Він узяв Бригіту за руку й повів її до себе. Там він сказав їй, що вона відци вже ніколи не піде. Бригіта вирвала руку й стала серед кімнати. — Графе, — сказала вона, — я виросла в лісі. Пустіть мене.

Граф став її умовляти, але вона його не слухала. Тоді він пообіцяв їй, що примусить її силою. Бригіта підскочила до вікна й вискочила на веранду. Граф свиснув; зграя борзяків кинулась за Бригітою, але її вже не було. Вона прибігла до своєї лісової хатки й нічого не сказала батькові. Цілу ніч вона думала про графа. А вранці по слідах копит вона сама пішла до графського маєтку. — От!

І от моїм арабескам несподіваний finis. Навколо тиша. Тільки зрідка постріли вартових, тільки зрідка прошелестять підошви незнайомих людей. Люди йдуть і зникають, мов безшумні шуми моїх строкатих аналогій і асоціяцій. Город спить. Над ратушею даль божевільне далекого неба. І нерозгаданий зоряний Віфлієм стоїть у квадрильйонах віків таємною загадкою. Мовчки бавляться люкси своїм світлом — білим до різі в очах, і ховаються по темних кутках луни трамвайних ударів. Мовчазно стоїть нічний город, стоять заулки, під’їзди, й усе, що тут на землі, загубилося в хаосі планетарного руху і тільки ледве-ледве блищить у свідомості. І здається: це химерний Сатурн біжить у телескопі, і біжать його кільця й десять дальніх супутників. Моїм арабескам — finis. І герої, і події, і пригоди, що їх зовсім не було, здається, ідуть і вже ніколи-ніколи не прийдуть. І ніколи я не повернусь до своїх арабесок, щоб мучити себе над кожною крапкою. І вже ніколи не промчать фойєрверки гіперболізму крізь темряву буденщини, і не спалахне огнецвіт моєї фантазії: на рік буває тільки одна ніч — на Івана Купала — коли в зачарованому колі жевріє жемчуг химерної папороті. Моїм арабескам — finis. Але я не тоскую. Я ще раз пізнав силу безсмертного слова, і воно перетворилось у мені. І з океану варіацій я випливаю, м’ятежний і радісний, до нових невідомих берегів. — О Маріям! Хіба не коштовні крупинки золотих камчатських розсипин хочу я вихопити з бурі емоціональних вибухів. Моїм арабескам — finis. Тоді Стерн, Гоголь, Діккенс, Гофман, Свіфт ідуть теж від мене, і вже маячать їхні романтичні постаті, як голубі диліжанси на шляхах моєї безумної подорожі. Так сказав Теодор: це радість бунту проти логіки. Я такий же химерний, як Сатурн у телескопі в хаосі планетарного руху. Я — щасливий, о Маріям! Який орган так божественно звучить у кожному нерві моєї істоти? Кому так співають славу? Це тобі, моє синє, вечірнє місто з легенд Шехерезади. Це ж з тобою я розмовляв по заході сонця, коли треба було найти слово. — О Маріям! Ти — жінка, й ти пізнаєш радість моєї пісні про синій вечірній город.

…Тихий вечір. Синій вечірній город. Азія. І я цього тут не бачу: ні проституток, ні чорної біржі, ні старців, ні бруду. Я бачу: ідуть квакери — не ті, XVII віку, а ці, сповідники світла, горожани щасливої країни. І я вірю, я безумно вірю: це — не квадратура кола, це — істина, що буде на моєму сентиментальному серці. І тоді в молитовній екстазі я дивлюся, як мільйони разів дивився, в далекий димок на курган, де скликає муедзин до загірної Мекки. Синій вечірній город. Азія. І мені, Сатурнові, не божеству, що біжить у телескопі, коли темна зоряна ніч нависла над обсерваторією, мені радісно сказати, що тут увесь я: із своєю мукою, із своїм «знаю», із своїми трьома кільцями: віра, надія, любов. Синій вечір. Синій вечірній город. Азія. — Але на сучасність я дивлюсь крізь призму легенд Шехерезади. Liberum arbitrum. Для епохи великого ренесансу характерним буде тихий азіятський город — без проституток, без чорної біржі, без бруду. І душевна дисгармонія буде тоді легенький вир під водяними ліліями, коли човен без весел несе-не несе, а комиші стоять на кордоні зелених луків і прислухаються. Для епохи великого ренесансу буде характерним строката весна й плебеїв Великдень. Тоді підуть тисячі горожан на площу м’ятежної комуни, а потім підуть карнавалом на аеродром. І цей строкатий колір б’є мені в вічі, мов чітка червона пляма, що від слова «ярмарок». — О Маріям, я безмежно щасливий. Тільки тепер не забрудню твоєї родинки, що впала на твоє слонове рамено. Так сказав Теодор. Тоді прийшла слава про синій вечірній город. Азія. Тоді пішли горожани не в академічні колізеї, де йшла нудота декадансу, де тисячі анемічних надломлених людей дивилися на бутафорію минулої епохи, а пішли до цирку, на футбольне поле, в спортивні клуби. І були ще клуби ділового будня і клуби наук. — …Мат королю! Я вам готовий дати форою й ферзя, але й тоді я вийду переможцем. Бо й великий маестро Капабланка не міг перемогти модерніста Реті.

…Моїм арабескам — finis. І тобі, синє вечірнє місто, надхненно співаю славу. І йдуть, і пливуть квартали, а за ними трамваї й густий присмерк. Сторожкий дзвін. Бігають огники — такі химерні, мов фіолетово-рожеві ліхтарики в ресторані японських куртизанок. Над площею м’ятежної комуни стоїть прожектор і уперто розглядає строкаті вітрини державних крамниць. Іду. Раптом падає під ноги різнокольорова реклама, і я згадую чарівний ліхтар, що в забутій школі мого дитинства демонстрував на стіні картини. Це — не кіно, це — примітив, але я його ніколи не зрівняю з кіно, бо тоді була надзвичайна вразливість і таке миле й симпатичне дитинство. Іду. Синій вечірній город. Азія. Б’є годинник. Іду.

…А за мною прожектор, трамвайні ліхтарики, тротуарні світлові плакати й мільйон інших дрібниць. І все це мчиться в химерному колі асоціацій і пливе, мов Сатурн у телескопі, коли темна зоряна ніч нависла над обсерваторією і все, що тут, на землі, загубилось у хаосі планетарного руху і тільки ледве-ледве блищить у свідомості.

…Іду. Синій вечірній город. Азія. Б’є годинник. Іду.

БАРАКИ, ЩО ЗА МІСТОМ 

І

Юхим підійшов до паркана й прочитав такий плакат:

Товариші! Тероризуйте тил ворога. Бийте німчуру! Бийте гайдамаччину. Наше військо недалеко. Хто не з нами, той проти нас.

Підпільний ревком

Д’ех! Мать твою бог любив! І тут же Юхим подумав про Мазія: — Так… Розумію… Ну, держись, Мазію! Посмотрим твою ухватку. Потім заложив руки в кишені і, посвистуючи, пішов до бараків. Це було вдень.

II

Розсипається небесний дріб по даху і співають ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону. Тиха осіння ніч, коли темно, як сажа, а десь запізнився невідомий птах вилетіти на південь. Над бараками ліхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Біля города присіли бараки, а далі ховаються провалля, де навалено сміття з містких будівель, з помийних ям. А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби… Ну і прислухався Мазій, санітар барачний, і чути було — шарудять у листях мишенята дощовитої осені. То падають дрібненькі ґорошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом. Холодно. Вітер іде широкою вулицею, добігає до бараків і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття. До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в п’ятнадцятому році, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених. Але зараз не видно рейок — темно, як сажа.

…Ах, Німеччино, Німеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п’ять вагонів напівтрупів, і бараки повні до неможливости.

Тягнуться потяги без станцій, без води, без хліба на батьківщину — і приходять потяги до бараків.

…І от до Мазія прибіг Юхим, кинув спрожогу: — Ну, єсть плакат! — Що кажеш, Юхиме? Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух. — Кажу — прояви себе! І розповів: треба товаришам підсобити. Одним словом, приштокати. Мазій думає не довго і вже гудить голосом польової порожнечі: — Це можна… Чого ж не можна? Юхим дивиться непевним поглядом: — А не брешеш? — Навіщо брехати? — Ну, тоді слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити — подивимось. Згодний? — Згодний. — Дивись… Щоб, значить, вийшло все в акурат і нікоторої змєни від тібє не було.

…Отже, в цю ніч ухвалили так: одного обов’язково приштокати, а далі буде видно.

Окупація — слово не наше, і прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одіж. Не голубіють дні. Мовчки бунтують вулиці, мовчки бунтує завод — порожньо очам, мов о дванадцятій годині ночі в обложенім місті. Мочить дощ і шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших. Але чорно на душі. І шкірить зуби почуття помсти, і хочеться клацнути.

…Окупація — слово не наше.

Від Мазія Юхим пішов до Оришки. Були у неї інші санітари, так би мовити, товариші Юхимові. «Разговори розговарювали». Говорили про доктора — старшого лікаря та про інше. Ну, і лаяли — всіх лаяли. Навіть мерців і хорих. Сказав один: — А не помічаєте, хлопці, як старший лікар почав хвостом крутити? Це не спроста. Юхим наставив вухо. — Невже і він прочитав плакат? Гм! І чогось образився: — Понімаєш, «хвостом круте». Думаєш, тібє спужався?

Регочеться санітар: — Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазієм побував? Здригнув Юхим: «В акурат влучив»: — Перехрестись. Який мінє антирес? — Та хто його знає! Мазій чоловік темний… А другий розповів: — Проходжу це я, братці, біля кладовиська. Дивлюсь — щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потім кричу: «Хто там такий?» Не відкликається. Взяв я тоді на бугайця: «Хто там такий? Стріляти буду». Не відкликається і йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це підходить. Дивлюсь — Мазій. «Чого ти тут шляєшся»? — «Могилу, — каже, — рив». — «Це уночі?» — «А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо». Отакий! — Та то його, мабуть, мерці збили з пантелику. Уже нічого йому не страшно. — Воно так. Та його вже страшно становиться. Юхим заспокоївся й покликав у сіни Оришку. — Така й така історія. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат. Оришка: — Ну їх до чортової матері! Не зв’язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки: — Сайдьоть! Лиш би тібє турботи не було. А потім пожартував: — Мінє що — як треба, то й жисті рішусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша… Отже, говорили ще й про іншу справу, бо помітив Юхим, що Оришка підморгувала комусь. — Ти гляди, щоб нікотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной. Оришка в знемозі похилилась Юхимові на груди.

…А за дверима ринви співали одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.

III

Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух? Га? Суєта. Суєта. Суєта. Хіба можна кожного зводити у ванну після довгої дороги без станцій?

…Потім рили величезні ями й кидали туди необмиті, чорні, виснажені цурпалки живого м’яса. Не чекали й смерти — валили на підводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Німеччині. Отже, праця на дві зміни. Лікарі ходили по палатах розгублені, сестри й служанки без ніг.

Носії. Носії. Носії.

…Мазій і Юхим теж. І через край переливається в палатах стогін — чорний, смердючий. І вовтузяться люди й шукають виходу, ніби пацюки, що попали в раковину з рідким калом. Душить труповий дух. Не чути сміху в палатах. Але не можна ввесь час у такій задусі. Виходять на повітря й з жагою ссуть його, як телята материні груда.

…Пройшла Оришка. До Юхима каже: — Це не завод пахне. А Юхим вуглем стоїть, думає: — Без сумлєння. І Мазія очима шукає.

…Палатські служники ліками пахнуть, і все це народ, так би мовити, під знаком запитання. Ядерні баби, звикли жирувати з хорими, і пухкі та смачні, недарма на «хорих» порціях одгодовуються. Котлети, а не баби! От і з Юхимом: нежонатий хлопець, а підморгує не одно бабське око.

…Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадлива («Карі глазки, де ви окрились? Мінє заставили страждать»). Оришка в аптеці крутиться. «Дохтурь!» Як нема фельдшера, то й сама ліків дасть: — Що вам требується? Оліум ріціні? І регочеться. — Ги! Ги! Хоч окуляри на носа натягай. — …У-ух, ти! Шльондро непідтикана! У Хранцію надумала їхати, чи що? Іще гигоче, шоколадна, а груди, ніби холодець, тіпаються.

…Набачив Юхим Мазія — покликав, убік одвів. — Ну, що? Може, передумав? Мазій на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує. Що він думає, ця мавпа з зоологічного? А говорить спокійно, наче дитина конфету ссе. Напевне, від трупового духу заморока найшла. — Згарбаємо — не писне! Юхим хвилюється: — Завела сорока про Якова. Ти ділом говори. Що за манєра? От падазрітєльной! Одрубав Мазій: — Не віриш, то йди!

Заблимали очі: — Мінє усьо одно. Підсобити треба товаришам. Возьми в унімання… А ти вола, мабуть, перетягнеш… Значить, сьогодні?

…Увечорі зійшлись біля Оришчиної кімнати. — Все готове? — Все. Тоді вже насувалось сіре рядно осіннього вечора. Пішли до Оришки: поки стемніє. Оришка з Юхимом жартували на кроваті. Борюкались. Мазій пахтів цигаркою на палатській лаві — білій з голубим блиском. В Оришки не очі — поросята кувікають. Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) і на вухо телеграфує: — Нащо цього привів? Погратися не дає. Ги! Ги! Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби: — Мовчи! Хай сидить. Поспіємо. Від борюкання кімната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрій перевалює. П’ють воду, прицмокують. Потім відпочивали. Каже Оришка: — Чого ти, Мазію, такий непривітливий? Мазій у вікно дивиться, де огні по бараках ходять — хорих переносять. Мовчить. Як пугач. — Скоро год у нас, а все однаково й! Це Оришка, і проглинула: — Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги! Мовчить Мазій. Безодні у вікно вставив.

…Ще пожартували. І от вечір провалився в темряву. Юхим загортався: — Мабуть, ходім! Підвелись. А Оришка Юхимові підморгує, щоб спати приходив. «Тяжолоє положеніє: мужчин война перевела». От… Та, бачите, на дворі гомін глухий пішов. Наставили вуха. Оришка: — Кличуть… Неначе як хворих привезли. І крикнуло за вікном: — Виходь! Юхим досадливе махнув рукою: — Подаждьош, не пужар!…

…Зійшли з ґанку в багно. Двір увесь шумить. Поліз у кашкет Юхим: — Ховай струмент. Діла сьогодні не буде. Пішли за натовпом до рейок.

…А під навісом, де вагони, — лампи та свічки бігають. Сунеться з вагонів скигління і йде в болото. Метушився вартовий лікар: — Ану, хлопці, дружніш! А хлопці й так ледве ходять. Учора цілу ніч носили цурпалки живого людського м’яса, в палатах повно. Вже ніде ставити носилки. — Отже, «дружніш». Підожди, скоро вже прийдуть, загетьманують.

…У палатах крик: — Куди несете? Ніде. Несіть у шосту. — Там уже наставили. — Ну, в десяту. — А… йди від гріха… мать твою так! Чого так язиком ляскати?

…Тільки ринви співають пісню в переливах легкого дзвону. — …Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички! Мазій наставив свої глибокі ярки. — Багато вас… Все одно завтра в яму. Хорий з жахом подивився на Мазія й заскиглив. Підбіг Юхим: — Сматри! І послав кудись у повітря «в бога і богородицю». Пахло трупами.

IV

Цвинтар — невеселе місце в нашій республіці. В’януть трави біля могил. Зализує на могилах свої рани осіннє сонце, потім крутить хвостом і ховається за небесним тином. Уранці копали братерську могилу. Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, і дивимося на неї з сумом.

…Мазій стоїть з мотикою в ямі, а Юхим — з лопатою на горі. Інші пішли обідати. — От дух, аж сюди чути, — сказав Мазій. Сказав незадоволено Юхим: — Не могу я більш терпіти, вашого духу слухати. І дивиться на Мазія: — Розумієш: треба завод одкривати. Надоїло мінє. Хіба це робота з мерцями? Так, недоразумєння. Потім говорили про сьогоднішній нальот. Так би мовити, про діло плакатне… — Летить під кирки земля, бризками розсипається. Росте сопка біля ями.

Сонце востаннє крутнуло хвостом і пішло в безвість. Пішли й грабарі. Яма була готова. Глибокої ночі піде сюди важкий труповий дух. Смеркає. Смеркло. Від бараків відходять захмарені заулки. Темніє в кварталах — ліхтарів нема, а будинки сиротливі, непривітливі.

…Юхим і Мазій цілу ніч вільні — копали. Повечеряли й пішли. Мазій ступає від бараків кішкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських воріт кішкою. Юхим каже в долоню: — Ша! А сам спотикається, як монополька.

…За десять кварталів — свисток. Пішов по кварталах і тільки за проваллям стих. Зупинилися. Прилипли до паркану. Мазій дивиться двома безоднями — очі глибоко пішли під лоб, тільки блиск майорить. Борода чорна, як ніч. У Юхима усики з кота. На голові кепі млинцем. — Ну, от і дивись унімательно. Як підійдемо до пекарні, то й абсуди свайой головой. Мазій струснув із свитки дощ. Мовчав. А Юхим кулеметив. Витяг з багна ногу — багно крюкнуло. — Здаровий ти мужик і в арманську був. А тут ради салідарности. Я, брате мій, катєльщиком був. Салідарность — первоє діло. Мазій брав саженні кроки, і знову багно крюкнуло.

…Біля пекарні розлетілись вулиці, а далі хмурі димарі на чатах. Уже видно. І видно ще на чатах каску. По дошках провалюється гул кроків — розмірене, мов маятник. Через плече гвинтівка. — Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив. Відповів спокійно, як дощ: — Що ж, діло ясне: зайдемо з того кінця — і не писне. Юхим потер руки.

…Із заводу зрідка спотикаються молотки… А може, то кузня, що край села стоїть? Завод іще жевріє, тільки готується вмирати, коли замовкне останній цех. Юхим з погордою сказав: — Катєльшики. Це тобі не село: підложив бабу під бік і спи. Тут не засньош!

…Чорти його знають: все-таки боязко. Скільки не говори, а треба ж і діло робити.

Д’ех, мать твою бог любив! Націлився вже Юхим лізти, а Мазій тут зашепотів щось. — Ну? Сказав суворо й уперто: — Отож тепер мене слухай. — Ну? — От тобі й «ну». Юхим затривожився: — Що ти такий падазрітєльной… От манера! Каже Мазій спокійно: — Цього чоловіка ти мені даси. — Це того? — Та його ж. Повеселішав. — Бери без сумлєння. — В тім-то й річ: допомагати прийдеться. До ями потягнемо. Треба хоч одного живого зарити. Юхим витріщив очі. Юхим не розуміє. А Мазій рішуче одрізав: — Не хочеш, то я піду додому. Не буду й руки каляти. Замжичило дрібно й холодно. От історія! Думав-думав, а думи ніяк не йдуть. Випалив: — Сатана ти, а не людина. Не можу я на таке діло піти. А піду. Потом, як я чуствую, поддєржку треба. Крізь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул кроків.

…Мазій поліз. А за ним поліз і Юхим. Раптом біля заводу стихло. Тротуар замовк.

Ну, і що ж? Як же далі? Далі зв’язали віжками, забили хусткою рота й потягли живе тіло по вулиці, а потім по завулках. Звичайно, притягли на цвинтар до тієї ями, що рили вдень. А яму вже зарили, свіжа могила стоїть. Чули — од’їхала фура. Колеса відходили по бруку. Коли розрили свіжу сопку, з могили ще плазував кволий стогін. То цурпалки живого м’яса, що все одно скоро підуть у вічність.

…Смерділо трупами. Мазій поставив над ямою зв’язану голубу людину й штовхнув її. Гупнуло. Застогнало. Ну і діла!… Мать твою в боженят піднебесних!

Сказав Юхим:

— Сволоч ти, і квит!

…Повернулись захмарені заулки. Крюкало болото. Підступали бараки й важкий труповий дух. В палатах бігали огники. Але то — не весело. Що тут казати — не весело. Десь далеко за городом стогнало тіло. Мабуть, умирало на чорних ланах.

…Д’ех! Не голубіє на душі! І праворуч Дніпро, і ліворуч Дніпро. І похилила в розпуці свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осінь.

…Рипнули перелякано ворота у барачний двір.

…А далеко гуділо радіо на тисячі гін про журбу нашої невеселої країни.