Kitabı oku: «Оповідання й новели 1921 — 1923 », sayfa 5

КІМНАТА Ч. 2

Макс прокидався о сьомій годині, хоч і лягав надто пізніш од Вівді. Хутко одягнувшись, він біг до клубу, що був на першому поверсі. Коли там нікого не було, хапав два-три поліна і, озираючись, повертав із ними до кімнати. Так-було щодня, а тому й палива в кімнаті ч. 2 було завжди досить. Вівдя прокидалась не раніш дев’ятої. Надумавши встати, вона похмуро казала: — Срулю! Макс покривлював обличчя і з благанням дивився на неї крізь сині окуляри. Тоді Вівдя грізно: — Срулю! Макс хвилювався: — Як тобі не соромно ображати мене? Вівдя мовчала, тільки брови їй збігалися докупи. Макс навшпиньках виходив із кімнати, а Вівдя вдягалась. Одягалась Вівдя завжди з півгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потім він приносив окріп і вони пили чай. Вівдя всміхалась: — Чого ти на мене, Максе, сердишся? Макс мовчав. — Може, того, що я не хочу за тебе виходити заміж? Макс мовчав. А ввечорі вони слухали, як за стіною, в сусідній кімнаті, кричала дитина. — У-а! У-а! Вівдя підводилась, брала із столу яку-небудь книжку й говорила: — Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи мені: який логічний зв’язок між життям і цією книгою? Що це за книга? Мах! Ага, філософія Маха. Ну, що він там проповідує? І тут же Макса за плечі й не давала йому говорити. — Я знаю! Я все знаю… Ша! Макс з благанням, як прибите цуценя: — Дюнічко! Грізно: — Максе, не треба плодити дітей! Наслідування відзнак нікчемности. І серйозно: — Ти кого зараз студіюєш, Гегеля? — Ні, Дюнічко, Канта. Потім одягались і виходили на вулицю. Коли була субота, увечері йшли через площу Карла Лібкнехта до синагоги. Вівдя — українка, Макс — єврей. Макс казав: — Уй, яке гарне небо!

Питала: — Ти віриш у небо? — Гм! Навіщо вірити… споглядаю. — Тобі хочеться молиться? — Так. Я хочу споглядати.

…Вони йшли в синагогу. А повернувшись додому, Вівдя глузувала: — Срулю! Уй, Срулю! Які противні твої фанатики. Макс жахався. — Дюнічко! Які ж вони мої? І знову за стіною кричала дитина: — У-а! У-а! А у вікно заглядав клаптик сірого неба. В коридорах гостиниці — «загального помешкання» робітників Н-ської військової установи — вештались люди, а по вулицях шуміли автомобілі й фаетони. Вівдя непорушне сиділа біля вікна. Макс брав книгу й читав уголос. О десятій годині Вівдя казала: — Годі, скажи мені, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не війна й не революція? Макс: — Не знаю. — А я знаю. Ти б де-небудь у провінціальнім місті екстерничав. Тебе б жидожери уперто три роки підряд зрізували по латині, чи що. Нарешті ти б видержав іспит і був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки… Вівдя підняла трошки спідницю й цинічно заспівала:

 
Пошла я раз к дантісту,
К большому спеціалісту,
Чтоб он мне вставіл в дирку
Зуб! Зуб!
 

Макс нервово перекосив обличчя. — Дюнічко! — Знаю, що Дюнічка. Ну, ладно… А потім… Потім вона замислилась і додала: — А я була б інженером. Так, Максе, я була б інженером. Макс уважно дивився на неї крізь сині окуляри, а вона примружувала очі, як кішка. Несподівано: — Сруліку! Мій Сруліку! Втягував шию в плечі й нахиляв голову. А за стіною знову кричала дитина: — У-а! У-а!

До Вівді прийшла подружка по гімназії — Христя. Така задумлива, як вечірнє небо. Як і завжди, довго мовчала, а Вівдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партії викинуть — інтелігентка. Завжди боялась. Вівдя сказала: — Яка ти жалкенька. Усміхнулась: — Я тобі, як другові…

…Прийшов зі служби й Макс. Сів на канапу й довго дивився на Христю з-під лоба. Каже: — Чого турбуєтесь! Хай викидають. Христя: — Ах, — зітхнула довго й широко. — Уже три роки в партії. Вівдя поралась біля умивальника й знову примружувала очі єхидно. — Тоді не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя підійшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її ніжно долонею. — Я не одержую! А Макс хвилювався: — Я от вийшов з партії… і нічого… — Ну, ви ж анархіст. Максові приємно було, коли його називали так. Він надхненно сказав: — Так, анархіст… Вільний чоловік. І більш нічого. Але Вівдя обрізала: — Який ти анархіст? Досить похвалятися. — Дюнічко… Не хотіла говорити. Христя підвелась і заломила руки. Христя така маленька дівчинка, хоч їй ї двадцять шість літ. Вівдя накинула на плечі хустку й пішла з Христею на зібрання комгуртка. Там сиділа оддалік — безпартійна — і слухала. Вона завжди була на партійних зібраннях.

У гостиниці ще жила баба Горпина. Служила на кухні — картоплю чистила. Був у неї чоловік. Чоловік мав орден Червоного Прапора — на фронті праці одержав. Чоловік був дуже ледачий і нічого не вмів, крім як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелистка. Коли хто спотикався, вона казала: — Це вас Господь Ісус Христос наказав. Значить, вам треба молитися. А комендантові гостиниці вона радила: — Заглянь, моє чадо, в євангеліє от Матвія. Комендант «гнув» матюком і т. ін.

…Почистивши картошку, Горпина піднялась на другий поверх. І сьогодні вона чекала. Так, вона чекала. Цю ніч їй снились сни золоті, як ризи Господні. Приходив Христос.

…Такий золотий, такий золотий! Думала — це добрий сон, і згадала серпневі колосся біля сусідського тину… Проте сусідський тин був тридцять років тому. З Вівдею Горпина зійшлась несподівано й дивно. — Господня справа, — казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вірила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самі йшли до неї. Так думала. Вівдя теж сама прийшла. Каже: — Ви, бабусю, євангелістка? Ну, а потім сходились, дивились одна на одну й мовчали. Вівдя так тихо, лагідно, наче за далеким сном тьмяна тише: — Нам говорити, бабусю, нічого. Ви дивіться на мене, а я на вас… Отак! Я бачу в ваших очах Христа. Колись один робітник постукав у цю мить до кімнати. Ой, як Вівдя скаженіла. Горпина перелякалась, а потім подумала: — Господнє серце! І вони знову дивились одна на одну.

…Горпина увійшла в свою кімнату. Взяла євангеліє й читала. Подумала: навіщо друкують різні книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар — скільки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангеліє чи то біблію. А їх і нема. Потім відкинула занавісу й дивилась у вікно. Вікно виходило в двір. Видно було помийну яму, а Горпина мріяла про небеса. Увечері чоловік її пішов дрова рубати, а в двері постукала Вівдя. Простягла обійми — поцілувались. Вівдя сіла напроти Горпині. Зідхнула. І на цей раз дивились в очі.

Колись Вівдя, лягаючи спати, сказала: — Максе! А знаєш, що я бачила сьогодні? Макс нашорошився. Вівдя підвелася з ліжка, насунула на босі ноги виступці і, підійшовши до виключателя, погасила електрику. В кімнаті стало зовсім темно. Далі поволі поточився відблиск від далекого ліхтаря — бліде-голубий. Було пізно, бо тільки де-не-де протарахкотить фаетон і змовкне. Вівдя казала: — Ти не жахайся. Я буду спокійно. Іду я сьогодні тротуаром. Коли це зирк, а біля мене якась жінка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевільна. Зареготала: — Божевільна… Ха! Тобі не страшно?

Раптом підхопилась і побігла на канапу, де сидів Макс. Обняла. — Ти не бійся, мій Сруліку! Я хочу просто оповідати… Ну… от! Слухай. Вона, ця жінка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей відблиск. Вівдя простягла руку, і на фоні блідого світла чітко вирисувався силует її руки. Макс важко дихав. — Так, як оцей відблиск! І я подумала: вона божевільна. Вона йшла поруч мене й говорила з повітрям… Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мініятюрний возик, а на нім був клуночок. Ти розумієш, клуночок. І все це було так надзвичайно. Я згадала того божевільного, що завжди сидить біля вокзалу. А потім я згадала й усіх міських старців. І мені стало страшно. А потім я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Ні, я тобі не скажу. Вівдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очі. Казав: — Патологія, Дюнічко. Не своєчасно. Розсердилась. — Дурне! А все життя — що таке? Заговорив уперто: — Ні, Дюнічко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя. І засоромився: — Може, не так, я не знаю. Мені іноді буває жалко, що я покинув партію… А всі ми, правда, може, й ненормальні, бо не кожному пережити ці дні… важко… Вівдя закричала: — Мовчи! Мовчи! Ах ти, агішко моя нещасна… Сруліку! Хтось проходив біля їхніх дверей і зупинився. Тоді Вівдя ще раз закричала: — Мовчи! Мовчи! Коли вони полягали на ліжка, біля гостиниці затрубив ріг і з грохотом пробігла пожежна команда. Не спали майже до ранку. Завтра Вівдя не пішла на службу, у неї боліла голова.

Наближалась весна. Голубіли душі, а в далині імпровізувало на рожевих плямах. Танув сніг, тануло, сентиментальничало сонце. Баба Горпина казала: — А там у нас, на селі, поле. Хтось сміявся весело, дзвінко, на всю гостиницю. — Ну і що ж, що поле? Баба Горпина: — Ціле поле, як ризи Христові. На неї теж, безумовно, впливала весна. Крім того, вона не зникла до міста. Думала залишити гостиницю і — додому. А чоловік хай тут. Вона навіть не проти того, щоб він добув собі молодшу зозулю. Вона во Христі, що їй? З Вівдею Горпина майже не стрічалась останній час. А коли й стрічалась, то розминались мовчки. А до Вівді почав ходити комісар Вольський. Такий: самий звичайний комісар із батальйону. Макс зійшовся біля театру з Христею. Заговорив нервово, поспішно: — Слухайте, що з моєю Дюнічкою робиться — не знаю. Ну от Вольський — він її любить… А мені що робити? Христя задумливо дивилась кудись у бік, і здавалось, що вона споглядає. Макс: — І сьогодні він у нас залишиться. Він буде в нас ночувати. А я не знаю, як мені бути. Христя спитала: — Ви з Вівдею живете? Наївно: — Так, живу! Але Макс не зрозумів Христю. Потім вона сказала, що їй треба спішити на зібрання, а Макс схвильований побіг у гостиницю. Він став біля дверей і цілу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кімнати доносились голоси. Нарешті вийшла Вівдя й здивовано: — Чого ти в кімнату не йдеш? Тихо. — Дюнічко! Вона засміялась. Він просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тоді вона розсердилась і сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського і буде спати з ним в одній кімнаті. Вівдя пішла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки дома.

…Далі було щодня — Вольський приходив і ночував у них. Макс змарнів, але боявся сказати Вівді, чого хоче від неї Вольський. А по всій гостиниці співали-басували. Кипіло все напередодні весни, як у казані над золотим багаттям. Баба Горпина ходила коридором і оповідала: — Моліться Ісусу Христу, діточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте — там у нас поле. Перед од’їздом Горпина зайшла таки до Вівді. Та подивилась на неї й тихо сказала: — Ідіть, бабусю… Ви не вірите… а може, я не вірю… Гапка: — Що з тобою, дитятко? Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу. Вечірнім потягом вона поїхала на село.

Макс ходив непритомний по місту й шукав Вівдю. Вона пішла кудись із Вольським. На площі Карла Лібкнехта він зустрівся з червоноармійцем Кіптяєвим. (Був такий у батальйоні Вольського). Раніш Макс якось його не помічав, а сьогодні хотілось поговорити з ним. Повертав розмову на Вольського. Кіптяєв увесь час нервово підморгував очима — його контузило в імперіалістичну війну. Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський — хороший чоловік, і головне — витриманий. Макс образився й пішов до парку. На доріжках уже були люди. Кожному хотілось, щоб була весна. Але в цей день дмухав з півночі гострий вітер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрівлі будки сиротливо виглядав сніг. Макс пішов із парку. Потім він стояв біля «вітрини голодуючих». Пильно дивився на фотографії дітей з тоненькими ніжками й розбухлими черевами. На нього найшло обурення, коли він згадав другу вітрину — з пірожними, і він пішов і оддав старцеві останні п’ятдесят карбованців. Так зробив незадоволений Макс.

…Пізно він підходив до своєї кімнати. Боявся, що Вівдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадів. Але Вівді дійсно не було. Була Христя. — Чого ви так пізно? Христя: — Я… так… Говорила лагідно, але видно було, що хвилювалася. Макс просто: — Вас, мабуть, турбує щось? Христя сказала: — Так, турбує. Потім скаржилась:…У неї не організуються думки, а тому все, що вона читає, ніколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути ані агітатором, ані організатором. Це ж жах, бо вона інтелігентка. Макс і слухав, і нічого не чув. А Вівдя не приходила. В гостиниці було вже зовсім тихо. Тільки зрідка хтось проходив коридором, і кроки його глухо звучали, ніби це було порожнє, нежиле помешкання.

Вівдя останній час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась і йшла. Біля пасажу її чекав Вольський, і вони йшли за місто. У неділю вони пішли теж за місто. Вольський казав: — Чудово сьогодні…

Вона: — А завтра? — Що завтра? — Завтра теж буде чудово? — І завтра. — І післязавтра? Вольський подивився гостро. Він завжди дивиться гостро й чітко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо він комісар. Розсміялась: — Ця цинічність мені не подобається. Він погладив себе по широкому лобі й тихенько засвистів. — Що ж тут цинічного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здібним до життя, до боротьби. І тільки. А коли я комісар, то я, значить, такий. — Агітація! — і скривила обличчя. Виходили до залізниці. Збігли на насип. Вона: — От, дивіться: все далі й далі, а куди — невідомо. Він: — Ви про рейки? Чого ж невідомо? Далі станція — одна, друга, третя. Вона: — Тому невідомо, що, може, з цих рейок раптом потяг і звалиться. От вам і невідомо. Він: — На то є семафор. А нещасні випадки завжди бувають — це теж відомо. Йшли на схід — по рейках. Простори кутались у надвечір’я. Вівдя казала: — Я люблю йти на схід, бо навіть вівтар на схід дивиться. Вольський узяв її за руку й фамільярно посіпав. — Не всі й вівтарі дивляться на схід… Так-с. Проте і я люблю дивитись на схід. Вівдя замахала руками. — Годі вам! Годі вам! Коли вони вийшли за будку 323, Вівдя кокетувала. А вона вміла кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе під руку. Щільно тулилась до нього.

…Зайшли далеко й мусіли повернути. Вечоріло. Рейки загублювались у далині, ніби в провалля. Нарешті — до міста. Вівдя махнула рукою: — Прощай, поле! Десь несподівано одкликнулось луною. Припинилась. Задумалась. — Це баба Горпина!

— Яка баба? — спитав Вольський. — Та то так! — засміялась вона. — Була така… баба… чудесна… Вирвала руку й крикнула: — Біжім!

Христя посідала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цілий день вертілось у голові — чого вона не прочитала, чого вона не знає. З неї підсміхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена. Жила вона край міста в одного чоботаря в холодній кімнаті і нічого не хотіла. В той вечір Христя ходила по сусідах і прохала «трішки нафти». Їй ніхто не давав. Тоді вона засмутилась і поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогодні читати. Чоботар резонно зазначив: — Завжди читати не можна, на легені погано. А з Христининими легенями і дійсно було щось неладне: кихикала — тихо й сухо. Христя подивилась на нього ясними очима й пішла до себе. Із світла спершу нічого не буде видно, а потім — так собі. Спати не хотілось. Дивилась на книжки й уперто думала про нафту. Десь далеко гавкав собака, і, слухаючи його, було чогось скучно. Ще дивилась на книжки, і захотілось плакати. Вона ніколи не плакала, а в цей час хотілося. Підвелась. Зняла з етажерки «Економічне учення» і придивлялась. «Да, воно!» Положила на стіл… І от вона почуває, що їй хочеться стати навколішки. До болю хочеться.

…Десь гавкав собака. Стала. Простягла руки в просторінь, і їй стало солодко. «Невже я молюсь?» Підхопилась: «Кому?» А в голову: «Економічне учення К. Маркса — К. Каутського… Завтра прийдете, одержите… Сьогодні нема!» Вона побігла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потім дивилась, як чоботар забивав цвяхи в підошву, й мовчала. Скоро прийшов і Макс. — Мені щось вам треба сказати. Ходімте. Вийшли. Макс оповістив, що сьогодні рішучий день: він скінчить або так, або інакше. Він далі так жити не має сили. Христя сказала холодно: — Я не піду! Макс захвилювався. Христя ще раз сказала холодно: — Я не піду.

В той же вечір Вівдя сиділа з Вольським на ліжку й розмовляла. На дворі знову знялась курява — зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати — останнній зимовий місяць (і то кінець). Вівдя задмухала на світло. — Дивіться, як парує!… Хіба ви не змерзли? — Трішки змерз, — сказав Вольський, запалюючи цигарку. — Ну, то йдіть сідайте біля мене — буде тепліш. Сів. Сказала: — Щільніш. А то положіть руку на плече. Вольський: — Ні, мабуть, не треба. — Чому? — Зайде Макс, а він і так на мене сердиться. З іронією: — А ви боїтесь? Просто: — Ні! Курява заліплювала вікно. Через три кімнати рубали дрова. Гу!… Гу!… Вівдя сказала: — Чого мені сіро? Подивився на неї. Вона дійсно була бліда й сіра. — А ви візьміть себе в руки. — Ха!… В руки… Спитав: — Не можна? — Ні, не можна. А проте противно, все противно… Ходимо… багато нас… як приголомшені. Щось треба зробити велике, героїчне, а вино й маленьке несила. — А ви ще раз спробуйте. Сказав серйозно. Вівдя нервово перекосила обличчя: — Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить… Так! По-старому. Вольський: — Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агітація. — Так, краще не треба! Вона засміялась. — Я навіть думала, що мене баба Горпина спасе. — Це та сама Горпина?… — спитав Вольський. — Ні, мабуть, не та, — сказала Вівдя й задумалась. Потім вони декілька хвилин посиділи мовчки. Ще хтось гупав праворуч.

А фуга била сніжинками в вікно. Вольський ще раз спитав про Макса — де він? А Макс прийшов уже від Христі й стояв знову біля дверей. По дорозі він спотикнувся й розбив одно скло від окулярів. Окуляри не здіймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крім того, вуха його горіли, а в скронях стукало. Вівдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цім. Це її дратувало. Вона знову почала кокетувати. Вольський: — Я так не люблю! — А як ви любите? — і примружила очі. Сказав: — Ви мене не перший день дратуєте… Що ви від мене хочете? Вівдя здивовано: — Я од вас хочу? — Так, ви. Сказав уперто й рішуче. Вона: — Це мені подобається. Вольський: — А мені зовсім не подобається. Як ви хочете віддатися мені, то робіть це й не мучте Макса, мене й себе. У Вівді загорілися очі. — Ви хочете, щоб я вам віддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс? Вольський мовчав. — З умовою, щоб двері не замикати! Добре? Вольський мовчав. Вівдя поспішно почала розстібати пасок і ґудзики на кофточці. Вольський спокійно відійшов до вікна й став спиною до Вівді. А вона шелестіла убранням і важко дихала. В кімнаті було тихо, а тому й чути було, як жіночі груди вбирали й видихали повітря. Нарешті вона сказала: — Ну, йдіть, я готова. — Готові? — не повертаючись, спитав Вольський. Вівдя не відповіла. Тоді Вольський хутко повернувся, взяв із столу капелюш і вийшов. Один момент у кімнаті було тихо, а потім Вівдя зіскочила з ліжка і, як ранений звір, завила в повітря: — Сво-лоч! Іще підскочила до стінки й билась об неї головою, зціпивши зуби. Далі сиділа декілька хвилин, поки не увійшов у кімнату Макс. Макс теж не дивився на неї і, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов. Вівдя мовчала.

Праворуч і ліворуч уже не гупало. В гостиниці було тихо.

…А в вікно знову бились сніжинки. Сніжинки…

КІТ У ЧОБОТЯХ 

І

Отже, про глухе слово: Гапка — глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то — глухо.

А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом.

…А то буває гаптований захід, буває схід, це коли підводиться або лягає заграва.

Гаптований — запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах — трави, коли йде з них дух біляплавневої осоки.

Гапка — це глухо. Ми її: товариш Жучок.

І личить.

…От вона:

Це тип: «кіт у чоботях»? Знаєте малюнки за дитинства: «кіт у чоботях»? Він дуже комічний. Але він теплий і близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечір у червінцях осени.

«Кіт у чоботях» — це товариш Жучок. От.

А тепер я питаю:

— Відкіля вони вийшли — товариші Жучки? Скільки їх вийшло? Га?

А пройшли вони з краю в край нашу запашну червінькову революцію. Пройшли товариші Жучки, «кіт у чоботях».

…Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Відкіля вони вийшли — це Жовтнева тайна!

…Сьогодні в степах кінноти не чути, не бачу й «кота в чоботях»! Відкіля прийшов, туди й зник.

…Зникли, розійшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республіки.

«Кіт у чоботях» — це муралі революції.

І сьогодні, коли голубине небо, коли вітер стиха лоскоче мою скроню, в моїй душі васильковий сум.

?

Так! Я хочу проспівати степову бур’янову пісню цим сіреньким муралям. Я дуже

хочу, але —

— Я не можу: треба, щоб була пісня пісень, треба, щоб був —

— Гімн.

Тому й васильковий сум: хіба я створю гімн «коту в чоботях», щоб понести цей гімн у глухі нетрі республіки? Хіба я створю гімн?

От її одіж:

— Блюза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи. Блюза колір «хакі», без ґудзиків, колір «хакі» — це ж зелений, а вся революція стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по ярках, по бур’янах, біля шахти — де колір «хакі».

Вся революція без ґудзиків, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зітхнути

вільно на всі легені, на всі степи, на всі оселі…

— На ввесь світ!

Спідничка теж «хакі», а коли й не так, то все одно так, бо колір з бур’янів давно вже одбився в ній. Так, і спідничка теж «хакі». Вона трішки подерта спереду, трішки ззаду, трішки по боках.

Але спідньої сорочки не видно, бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором «хакі», тому й сорочка була зелена — тіні з бур’янів упали на сорочку.

От.

— Капелюшок… а на нім п’ятикутна зоря. Цього досить? А то ще: під капелюшком голена голова — не для моди, а для походу, для простору.

І нарешті —

— чоботи.

Ну, тут ясно: подивіться на малюнок, той, що за дитинства.

Досить?

А тепер про її зовнішність, а потім — про неї…

…Зовнішність.

Русява? Чорнява?

Ясно — жучок.

А втім, це не важно…

…Очі… ах, ці очі… Я зовсім не роман пишу, а тільки маленьку пісню.

Але треба й про очі.

Очі —

— теж жучок.

Іще дивіться на її очі: коли на бузину впаде серпневий промінь — то теж її очі.

А от ніс (для баришень скандал!)… ніс — головка від цвяшка: кирпатенький («Кирпик!» — казали й так, поза очі тільки).

Ну, ще зріст.

Ясно: «кіт у чоботях».

А втім, я зовсім не хочу ідеалізувати товариша Жучка, я хочу написати правду про неї — уривок правди, бо вся правда — то ціла революція.

Тепер мій читач чекає від мене, мабуть, цікавої зав’язки, цікавої розв’язки, а від «кота в чоботях» — загальновизнаних подвигів, красивих рухів —

— іще багато чого.

Це даремно.

Ми з товаришем Жучком не міщани, красивих рухів у нас не буде: у товариша Жучка не буде.

За цим звертайтесь до гітарних героїв гітарних поем.

Товариш Жучок — це тільки «кіт у чоботях» із жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур’янах революції і, як мураль, тягне соняшну вагу, щоб висушити болото…

А яке — ви самі знаєте.

І тільки.

А зав’язки — розв’язки так від мене й не дочекаєтесь.

Бо зав’язка — Жовтень, а розв’язка — соняшний вік, і до нього йдемо.

Розв’язка в гітарних поетів… От: «Вони поцілувались, кінець», або «О моя Дульсінеє! Всаджу собі оцей чингал… Умирає…»

Ми з товаришем Жучком цього не знаємо. Правда, подвиги є, але вони не наші…

— А чиї?

— Ви подумайте!

Так от. Це не роман — це тільки маленька пісня, і я її скоро скінчу.