Kitabı oku: «Оповідання й новели 1921 — 1923 », sayfa 7

ЛЕГЕНДА 

I

Влетіла буря, крикнула — дзвінко, просто: — Повстання! Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась — широко-широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани — зажурені, похилі…Ішла повінь… Летіла буря…

І от я хочу про молодицю коротенько розповісти — як у народі чув. Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пісень гнідих, що на зорі застигли й кожну мить сивіють. Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), ніхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годі, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, одружився, та не прожив і років зо три — пішов у повстанці. Отож і залищилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою. Дитина довго не жила, захворіла на віспу й ночі однієї кикнула.

…Вийшла молодиця на вулицю, стала біля воріт, замислилася. Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кінь здох.

…А батько закатував матір.

…Ну, і півтори десятини за двадцять верстов…

…Ех ти, сибірська каторго!

…Колись прокинулась удосвіта (під повіткою спала): за ногу хтось. — Хто там такий? Одчепись! Зареготав: — Хлопці, сюди! Бач, яка краля!

…Отже, червоні прийшли, повстанці прийшли. Д’ех, будуть діла, матері їх ковінька! Кричали: — Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живугь? Баба-свекруха сплеснула руками: — Ой, лишенько! Які ж тут буржуї, самі селяни проживають. Посміхнулися, а потім виймають папірці, читають із папірців. — А Гордій Пронь є?

— Та є. — А Остап Забийворота є? — Та є. Аж здивувалася стара: усіх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справді жили, як коти в сметані…А потім повстанці пішли. А ввечорі ще прийшли… Ой, було ж молока та ковбас — хоч собак годуй! — Вари вареники! Печи пиріжки! Варила, пекла Стенька…Мовчала, прислухалася, розглядала… А у вікно зазирав молодик червоний, з лісу підводився. Хлопці їли, дивились на Стеньку, а вона вже цвіла, як мак… Д’ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очі їй, як у кози дикої, тільки хитренькі трошки…Отже, горіла, цвіла Стенька… а баба спитала: — Що ви, хлопці, надумали? Невже ліворуція? — Ліворуція, бабо, повстання, та й квит. Ідемо буржуїв бити. — Ой, лишенько! — та й утерла рукавом сльози. Запитало товариство: — Невже жалко? — Та де там… щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський — як що, то й плакати. А повстанці підводилися, до Стеньки йшли… — Ух ти, кралечко! — цебто обняв один.

…А другий заіржав та й полапав трошки. Мовчала молодиця, думала, мабуть… потім спалахнула раптом, наче промінь пробивсь крізь хмари: — За волю… йдете? І крикнули хлопці: — За волю! — ще й шаблюки забрязкотіли. Зашумували очі в слив’янці (під віями ніби слив’янка кипіла), вискочила Стенька до порога: — Цієї ночі п’ять чоловік присплю… Хто перший? Виходь! Задзвеніли шаблюки, з грюком розпанахало двері…

…А ранком повстанці засідлали коні, сіли на коні й закуріли з села. Перед вів загін, а позаду летіла забийворотинська хура. Хуру везли гладкі забийворотинські коні: гнідий у яблуках жеребець і білий кінь з чорною ногою, з тавром на стегні.

З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про неї.

…Гримали повстання… 

II

Не одна молодиця співала: «Ой, зажурюся, запечалюся, піду в садок зелений — розвеселюся…» То не хмари нависли над головою, то с чіпок придавив вороне волосся.

…Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про юнака-молодця.

…Гуділа-дзвеніла слава про Стеньку-юнака, червоного повстання.

Не одна трясилова ніч пройшла, іде, прийде — тисячі, тисячі, тисячі… Похилилася на тин кропива й думає про бурю. Заспівають, запишуть нащадки: був Приймак і Буденний, і були — тисячі, тисячі, тисячі…

…Палали панські маєтки, тікали пани. Ішли червоногвардійці — з заводів, з шахт, з Донеччини, з Криворіжжя. А далі йшли повстанці — чабани, байстрюки, голодранці (відтіля, де на ставок верби похилилися). Проходили вздовж і впоперек чорнозем, міста, піски, ліси, байраки… Гримали повстання. Лютували повстанці. А найбільш за всіх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучі трактори й череп’яні покрівлі), там тоді важко ходила сумна розлука. Казали: прийшов юнак із степу, з Хортиці, сюди, в ліси, помстятися. Казали: тільки краяни радіють (де верби на ставок похилилися), тільки чабани й байстрюки радіють, а іншим — смерть. Тоді вороги тримали владу, панували знов. І тремтіли вороги, коли чули про Стеньку-юнака. Дивно, хоч де йому з’явитися, там одразу дзвеніли повстання: виходили чоловіки й баби з косами, ціпами, ховали борони — догори зубами — в траві й наганяли на них ворожі кінні загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже замало. Казали: ватажок Стенька — стрункий юнак і ясний, мов голубе небо, і буйний, неначе буря, і гордий, мов сокіл. Хто слухав Стеньку, той ішов за ним і в огонь, і в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Він горів завжди й вабив завжди, наче степові огні в темряві. І як великий пророк, він віщував — так переказували по селах, по заводах: — Збираймося до гурту! Насувається чорною хмарою час помсти, час розплати. Гей, виходьте на шляхи — чигає воля. Беріть ножі, одрізи, несіть смерть. Через смерть запанує нам життя. Виходьте з лісів, з нетрів, з темряви. Летіть, як метелики, на світло… Послухайте! Послухайте! Невже ви не чуєте, як віки б’ють на сполох! Невже ви не бачите, що ми видираємося з провалля? Один крок — і ми в голубій країні, не буде кроку — знову безодня, темна, слизька, як жаба… Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним повстанським словом: беріть ножі! точіть ножі!… І брали ножі, і точили ножі, а Стеньчине слово лунало по оселях, виходило з лісів, відходило далеко-далеко. І знову палали панські маєтки й череп’яні покрівлі. Ходила кривава помста, а ліси знову гуділи буйну славу юнакові.

…І піднялися тоді вороги, вночі загони пустили на Стеньку, а за юнакову голову пообіцяли пригоршню червінців. А тоді почали вибухати ще частіш повстання. Як вітер, літав юнак по селах та підіймав пригноблених, і пригноблені тягнулися з усіх усюд до нього, і лилася цебрами ворожа кров.

Так чергувалися зорі: була вечірня, була вранішня. Іще були дні, і відходили нерозгадані дні, за лісом зникали. Вже майже рік лютує юнак, і нездібні вороги зловити його.

…І от проїздив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивляться на нього. А він сидить на коні й посміхається до людей, наче вечірня зоря до річки. Був тоді присмерк, стояли жнива, і на майдані пахло полем. Та й під’їхав загін до журавля, і позлазили з коней повстанці. І юнак зліз. І що ж? Юнак як юнак, але справжній Стенька: очі йому, як невиїждженому коникові, грають…

…Любили люди того юнака, мов буревісник бурю, неначе чайка синє море. Але ховали люди між себе ще й погану думку про нього. Не казали, а тільки ховали. А була ота думка оця: ішла чутка, що Стенька з лісовиками валандається, тому й куля його минає. Дехто думав, що це вороги такі чутки пустили, а дехто й інакше мислив. Що куля минає, то ще й нічого: єсть такі діди, на Чорномор’ї були, від кулі теж заговорюють, по книгах чорноморських вичитали. А от як із нечистою силою що — то анцихрист.

…Отож зліз юнак, з цеберки воду п’є. І підійди до нього на той гріх бабуся старенька; їй сина вороги закатували — червоний повстанець був. Підійшла ото ззаду до юнака та й сунула йому в кишеню карбованця паперового й ще й пиріжок маленький. Обернувся юнак: помітив це. А баба схопила його руку — та до уст своїх, та тужити. — Голубе ти мій рідненький! Синочку ти мій гарненький! Плаче баба, а юнак, як стовп, стоїть, а громада дивиться на нього…Отут-то й було несподіване: як кинеться юнак перед бабою навколішки, зблід, як лист той осінній, і змолився юнак: — Бабусю велика! Молюся тобі за твої страждання, за твої муки. Ти мій єдиний бог, а іншого не знаю. Молюся всім людським мукам, молюся помстою, що наводжу її на катів жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобі, людино вільна, що взяв ніж і запалив серце грозами. Сказав це юнак, скочив на коня, і пропав загін у степу. А люди стояли й думали. І порішили тоді люди, що Стенька дійсно зв’язався з нечистою силою. І пішла з того часу погана слава про юнака. Тільки байстрюки та голодранці підтримували його, а інші люди відсахнулися від нього. І важко тоді стало юнакові жити з своїм загоном у лісі: вовчі загони стежили за кожним його кроком, а люди вже майже не підтримували його.

Та й сунулися хмари над тим лісом, де жив юнак. Сунулися, посувалися, лили воду на сосни, а сосни стурбовано гули. І були тоді неясні думи й неясні мрії, і журба була за далеким, неясним, невимовним…

…Жив у тім лісі й дід Чорноморець сивий. Приходили до нього люди взнавати: куди корова поділась, хто коня вкрав. Розгортав Чорноморець чорноморські книги й узнавав по них, куди корова поділася, хто коня вкрав. Іще знав дід Чорноморець, де ховається юнак, і розповів він людям, що наступає кінець юнакові, що лютою смертю помре він. Але ще гримали повстання і горіли панські маєтки.

Але вже надходив кінець. Тихо, крадькома, мов кішка, насувалася юнакова загибель. Як осіння журба між дерев, м’яко ступала загибель. І прийшла загибель.

…Була темна ніч. Тоді була темна ніч. Зойкали сичі, тривожно гуділи сосни. З трьох кінців палахкотіли заграви. То горіли панські маєтки, то було діло юнакове — ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря, і гордого, як сокіл. Тоді загін його отаборився в Зеленому Ярку. Біля багаття лежали стрункі постаті, а з боку лежав повстанський пес — здоровий вухатий собака. І раптом підвівся й завив пес — тихенько й тривожно. І сказав тоді юнак: — Іде зима. Підемо глибше в ліси… Ще помсті не кінець! І одгукнулося здалека таємно: — Ще помсті не кінець! І заспівав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходить із заводі в Дніпро: — Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче… І одгукнулось: — Ой, Морозе-Морозенку… Та не чули тоді повстанці, що насувається на них неминуче лихо. (Тоді байдуже тріщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви).

…А Зелений Ярок оточили вовчі загони. Скрадалися вовки. Тихо насувалося лихо… Гей, гей! Була тоді темна ніч, як далеке-далеке минуле!…

…А потім раптово вибухнули постріли. Зататакали кулемети — то оточили повстанців вороги. І зійшлися тоді дві сили: одна сила юнакова, а друга — вовча… Довго-довго не здавалися повстанці. Та тільки перемогла вовча сила: перебили повстанців, тільки троє лишилося, а між ними Стенька-юнак. Ой, гудів та й тривожно ліс…

Не розповідає горлиця про свою дитину милу, що її шуліка забив. Отож важко казати про те, як Стенька-юнак загинув.

…Привели Стеньку на майдан і судили на майдані. І ніхто не прийшов сюди, люди не прийшли сюди.

…Тоді сумніло на шляху. І сказав юнак: — Одпустіть моїх товаришів, і я сам знайду собі найлютішу смерть. Найлютішу смерть? Гей, гей, цього панам і треба. Погомоніли вороги й Згодилися; вони хотіли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютішу смерть! А тоді й товариші його приймуть найлютішу смерть! І виблискували ворожі багнети, а за майданом умирало сонце. Та не знали вороги, що їх перехитрував юнак. Говорив він: — Я вигадав собі смерть, як в старовину було: садовили козаків на палі, і вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострій палі — це найлютіша смерть! Посміхнулися вороги — це найлютіша смерть! Тоді загострили палю й вбили її в землю. Подивився юнак на товариство й теж посміхнувся, і закипіли йому очі в слив’янці (під віями наче слив’янка кипіла), і сказав він: — Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей до палі й дівчат молодих приводили. Коли яка дівчина захотіла одружитися із злодієм, що на палю сідав, то його й одпускали на всі чотири сторони. Мені не треба прощати, але зробіть, як було в старовину, — покличте сюди громаду. Ще посміхнулися вороги — хай подивиться громада, як злодіїв катують. І вдарили на сполох. І зійшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетів ще більш було.

…Тоді вже вмирала й вечірня зоря, і тихо було на майдані, тільки шаблюки іноді цокотіли та здалека гудів ліс. І сказав тоді юнак: — Тепер я буду сідати на палю… Але слухайте! Слухайте! І раптом розірвав юнак свій одяг повстанський, і побачили люди замість юнака буйного голу жінку — красуню, що погордо дивилася поперед себе. І дзвінко сказала вона: — Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову закликаю вас до помсти: гостріть ножі! Дивіться на заграви: вже палає наше визволення, вже йде нова невідома зоря… Слухайте! Слухайте!… Але не дали їй говорити вороги, як люті шакали, накинулися на неї й зав’язали їй рота.

…А народ уже гудів… Тоді вовки накинулися на народ і розігнали його. А Стеньку-юнака закатували: одрізали носа, одрізали вуха й наштрикнули на палю.

…Гей, гей! Та й була ж то найлютіша смерть… Але пройшла тоді про юнака Стеньку, про жінку молоду, красуню — ясну, мов голубе небо, буйну, неначе буря, і горду, як сокіл, ще бучніша слава. Ще й досі гудуть їй ліси невмирущу славу.

І от біля ставка, де верби похилилися, стоїть могила. Це юнакова. Приходять до могили люди й слухають, як шумить вітер над нею…

…Гей, гей! Гримали повстання…

…І були — тисячі, тисячі, тисячі.

НА ГЛУХІМ ШЛЯХУ

Глибокі борозни літ… І це — тоска… Куди сховаюсь від могил твоїх?

…А втім, добре: і штучні вона мала, та з часом повипадали з омети. А постать її прибила чвиря. Знаєте — чвиря на глухім шляху. Мороз коле скло, мережить скло. Школа, клас… До повіту — 60, до станції — 80. Навкруги: глуш, глуш, глуш… Це глибокий чатинник моєї несибірської тайги.

…Знаєте, милий друже, от мініатюрний фрагмент із забутої, розвіяної поеми «Азія». «…В п’ятому віці — дикім і далекім — від Уральських хребтів, від Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германці… І вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттіла, король гуннів.

…Проходили віки. І прийшов глухий вік — XIV. І на невідомих азіятських верхів’ях підвелась грізна постать Темерлана…» Це nota bene до моєї віри: велика істина землі: сонце підводиться на сході…Сосни гудуть-гудуть… — Чого так сосни гудуть? — Хуртовина. Вітри. Ох ви, сосни мої — азіятський край!

…Школа, клас. Дітвора співає: — Ніхто не дасть нам ізбавлення: ні туз, ні дама, ні валет…

…Наталя Миколаївна стурбована. Наталя Миколаївна біжить: — Боже мій, діти! Не можна так співати: це ж пісня державна! Наталя Миколаївна скінчила прогімназію — то так далеко! — Нестір — сторож: — …Миколаївно! А хіба вже, мать, нема! — Ах, Несторе! Боже мій! Чого ви турбуєтесь?… Я як-небудь… Вона… «як-небудь». Нестір: — Ох, Миколаївно! Святий ви чоловік. Потому, як мені уздрівається: забули про нас буржуази… Пожалуйте, махорочки… Закурюють.

…Нафти нема. Ночі довгі, як степові дороги на великій рівнині. На холодній печі, в ганчірках — фунт сухарів у кутку і старе тіло. А ще старе біля порога: Нестір. Тоді сни… А може, таємна ява? — …у другому двадцятого століття, двадцять років тому він приїхав, бадьорий і радісний, як сама юність. Стояв вересень. Стояли блакитні далекі простори. Тоді обрій цвів гарячими маками, і облітали пелюстки, і обгортали мозок. На серці співала струнка, біла, як молоко, береза: у неї пишні молоді перса, у неї золоті кучері…

…(- Ляжу на твоє тьмяне лоно, мій коханий, невідомий обрію!…)

…Над архіпелагом осель, у м’ятову даль линула березова пісня.

…І курів далекий обрій, і пахли в мріях мальтійські мандарини й африканський мигдаль.

— …Наталочко! Моє миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском… Там, десь, на Великих Зондських, на вулкані Смеру. Наталочко! Моя зелена наядо! Тоді кипіла скажено друга молодість, тоді не вірила, що йде тридцята весна, бо в очах темніло, а під ягодою тугої перси ревли від солодких мук отари самців. Вона: — …Олексо! Мій божевільний! Я п’янію… Налий усю мене столітнім медом, туманним хмелем, Олексо! Розірви мені сорочку!

…Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками летіли журавлі! Курли! курли! І прокинулась ріка до порогів. (- Гей, ти, Дніпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навігації?)

…Над оселями проходили сторожкі ночі. Проходили по осоках, по заводах і далі в простір, лісовими стежками, за узлісся. (- Ляжу на твоє тьмяне лоно, мій коханий, невідомий обрію!) — …Миколаївно! Чи чуєте? — Чую, Несторе. — Мабуть, прийшов кінець. З’їли сукині сини революцію. — Бог його знає, Несторе! Та тільки я думаю: все гарно буде. Отже, на тому тижні приїздили з наробразу, казали: все гарно буде.

…А сосни гудуть-гудуть… — Чого так сосни гудуть? — Хуртовина. Вітри. Ох, ви, сосни мої — азіятський край!

…Чиркнув сірник. Нестір запалив свічку: — Отож учора був на базарі, так оратор казав: такий із наших… Треба, каже (читає по записці)… двадцять п’ять архівоєнських комунізмів… Щоб, значить, була правда… Що ви на це скажете?… — Пф! — свічка погасла. — Бог його знає, Несторе!

…Перший осадчий прийшов з Правобережжя через Сагайдак — великий чумацький шлях. Перша хата була на березі. Але ріку випивало сонце, а тросків підрізували роки, і відходила вода в долину. Тоді будівлі стояли на горбах, а вулицею летіли бенгальськими огнями піски.

…Співала: — А я дівчина Наталка, а зовуть мене Полтавка… — …Наталочко! Моє миле котятко!

…Він приїхав до бунту, коли в глибинах осель ріс бунт. Говорив про бунт — такий гострий, як бритва на горлі, такий грізний, як смерч в океані… шумують, шумують води: вал за валом. На сході — маяк. Рев сирени.

…А друга молодість і в Нестора була: Наталя Миколаївна — це недосяжні кургани зір.

…З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тоді, двадцять літ тому…А бунт виріс і положив бритву на горло. Він: — Наталочко! Я йду туди, до них! — Іди, милий. Він пішов і не вернувся: не вертаються — хто в бунт.

…У Сибір на золоті розсипини по Володимирській пройшов каторжник. І не прийшов.

…І знову сни… а може, таємна яв?… Хіба знала, що в неї закоханий цей незграбний бородатий Нестір?

…Плоть не розцвіла в закладний час. Від нього, від Олекси. І ніколи не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак. У п’ятому двадцятого століття проходив останній шквал другої молодості. І після заняття з сумом дивилась (з сумом врізаної стеблини) на Нестора. Як вона хотіла, щоб він зрозумів її. Але не зрозумів. І одійшла друга молодість… А третя ніколи не приходить.

…Брели роки. Пролітали журавлі, горіли світанки, горіли зорі. А вранці в садках шуміла діямантова паморозь. — …Чи скоро земля воскресне? І біжить глибокий чатинник моєї несибірської тайги назустріч свіжому вітрові… День за днем, рік за роком — у вічність… (- Гей, ти, Дніпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навігації?)

…Нестір ходив у суботу по пошту за десять верстов і приносив відтіля пошту й тютюн «Бурас» за дев’ятнадцять копійок, у синій обгортці. До глибокої ночі вони курили й грали у хвильки.

…Азія — не Азія. Провінція — далі, провінція — глибше. Далекий орій димиться. Темний вітер, сіверко. Білий вітер. Замело доріжки, вовчі стежки, заячі сліди. Повстали замети, набії. За сараєм іржала, вила і рожала замети ніч.

…А сосни гудуть — гудуть… — Чого так сосни гудуть. — Хуртовина. Вітри. Ох, ви, сосни мої — азіятський край!

…Уранці підвівся багряний диск холодного сонця. І стояв чатинник, як бабусина казка. Стояв по груди в снігу. На вітах горіли червінці. Це остання згадка другої молодости.

…Але скоро вітер знову підняв хмари. Вдарив в диск холодного сонця. Розбив диск холодного сонця. І знову фуга.

…А в школу таки зібрались. У лахміттях федеративного добра. У школі біженець Стасик. Наталя Миколаївна читає історію: — Поляки гнітили український народ. Дітвора до хлопчиська: — Стасику! А ти ж полячок! — Бережись, Стасику, задавимо тебе вночі. І скаржилась Наталя Миколаївна. А Наталі Миколаївні кажуть: — Навіщо ж ви так говорите? — Боже мій, нас так учили в прогімназії. А то ще буває з Богом. Діти: — Ми в класі в Бога не віримо, а вдома віримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вірить: ми самі бачили. І ще: — Наталю Миколаївно! А навіщо ви ікону зняли? — Ах, діти, ікон уже в класі не можна вішати: наробраз не дозволяє.

…Давно це: до Наталі Миколаївни з’їжджались із сусідніх сіл учителі, учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади. А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селі уміють лікувати бешиху. Вечір. У кімнаті самогонний апарат. Нестір: — Ну, вже завтра об’язательно продамо дві пляшки, а тоді й хліба купимо. — Купіть, Несторе!

…Налили по рюмці. Випили… Темніє… І знову надворі фуга.

…А сосни гудуть — гудуть… — Чого так сосни гудуть?

…Хуртовина. Вітри. Ох, ви, сосни мої — азіятський край!